Моделі та стилі виховання дітей з обмеженими психофізичними можливостями в сім'ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра спеціальної освіти і соціальної роботи

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Моделі та стилі виховання дітей з обмеженими психофізичними можливостями в сім'ї

Дрозд Лариса Василівна, старший викладач

Падун Валентина Сергіївна, асистент

Анотація

В статті розглянуто особливості моделей та стилів виховання дітей з порушеннями психофізичного розвитку; активізуються наукові уявлення про виховання дітей в сім'ї.

Ключові слова: допомога, проблема, дитина з порушеннями психофізичного розвитку, моделі виховання, стилі виховання.

Проблемно-хронологічний аналіз та узагальнення наукових досліджень із проблеми дослідження показують, що сім'я традиційно є найважливішим виховним інститутом у суспільстві. Сім'я, сімейні почуття, що об'єднують їх членів, не втрачають своєї актуальності протягом усього людського життя. Сім'я надає вирішальний вплив формування особистості в дитинстві. Можна з упевненістю сказати, що у цей період роль сім'ї є вирішальною для повноцінного розвитку дітей. Важливість сім'ї обумовлена тим, що дитина живе в ній більшу частину свого життя і за часом її впливу на особистість жодна освітня установа не може зрівнятися з сім'єю. У сім'ї дитина отримує свій перший життєвий досвід, робить перші спостереження і вчиться поводитись у різних ситуаціях, які вона підтримує протягом усього життя.

Особливе місце в суспільстві займають сім'ї, які виховують дітей із порушеннями психофізичного розвитку. Кількість дітей, які потребують професійної допомоги, коливається від 25% до 40% в дошкільному віці, а 85% дітей народжуються з відхиленнями у розвитку та слабким здоров'ям [1]. Такі діти потребують навчання та дорослішання в особливих умовах, у тому числі у створенні відповідного мікросоціального середовища в сім'ї. Розвиток дитини з відхиленнями у розвитку багато в чому залежить від благополуччя сім'ї, залучення батьків до її фізичного та психічного розвитку, правильності батьківських взаємодій у вихованні.

Немає сумнівів, що дитині дуже рано потрібна допомога. Наразі добре відомо, що турбота про дітей починається ще до народження. У шлюбі народжується третє життя, яке багато в чому залежить від розуміння батьками відповідальності та вміння правильно будувати свою поведінку. Важливо не розгубитись і не перекладати відповідальність за здоров'я своєї дитини на інших. Основна функція сім'ї полягає в тому, щоб спрямувати розвиток та виховання дитини з відхиленнями у розвитку на її власні можливості [2].

Слід зазначити, деякі батьки не бачать проблеми у розвитку своєї дитини: або недооцінюють її стан, або бояться зіпсувати майбутній «ярликом» інвалідності. Це має соціальне коріння та пов'язано зі ставленням суспільства до людей з порушеннями психофізичного розвитку. Наприклад, багато батьків дітей дошкільного віку з порушеннями слуху, зору, інтелекту та іншими серйозними порушеннями розвитку насамперед стурбовані можливістю їхньої дитини відвідувати державну школу, хоча в міру дорослішання вони починають розуміти переваги, приймати їх та потребувати спеціального (корекційного) навчання.

На думку докторки психології К. Тінг-Міхаеліс, заснованого на спостереженні та щоденному догляді за власною дитиною з порушенням в розвитку, ситуація, коли така дитина народжується в сім'ї, не безнадійна, і батьки та фахівці, якщо вони вміють і знають як, можуть надати і дитині і собі велику допомогу [3]. Вона зазначає, що вроджене бажання багатьох батьків пожертвувати собою заради щастя та благополуччя своїх дітей є природним. Але не варто витрачати його даремно: батьки через велику любов до дітей, що не підкріплюється знанням основних закономірностей їх психічного розвитку, часто несвідомо використовують такі виховні моделі, що закладають основи невротизації дітей. Якщо з дитиною проблеми у вихованні, причина тому не в ній та її особливостях, а у неправильному підході та помилкових методах поводження з нею [3].

На жаль, умови виховання у сім'ї не завжди сприятливі для розвитку дитини з порушеннями. Якщо виховувати звичайну дитину дуже складно, то особливо відповідально виховання дитини з відхиленнями у розвитку. Коли діти, що потребують особливої уваги, позбавлені належного виховання, недоліки посилюються, і діти часто стають важким тягарем для сім'ї та суспільства.

При цьому сім'я завжди має великий резерв власних ресурсів та ініціативи, тому перетворення сім'ї на активного учасника допомоги дитині є ключовим фактором ефективності її реабілітації та інтеграції у суспільство однолітків. Багато що залежить від характеру сімейних відносин та стилю виховання у сім'ї.

На підставі цих ознак сім'ї що мають дітей з порушеннями психофізичного розвитку можна диференціювати на чотири групи.

Перша група: батьки із вираженим розширенням батьківських почуттів. Характерний для них стиль виховання - гіперопіка [4; 5; 6; 7].

Батьки мають недостатнє та неадекватне уявлення про можливості дитини, у матері гіпертрофоване почуття тривоги та психічної напруги. Стиль поведінки дорослих членів сім'ї характеризується надмірно дбайливим ставленням до дитини, регламентацією життя сім'ї залежно від самопочуття дитини, обмеженням соціальних контактів. Такий стиль виховання характерний для більшості сімей, де дитину виховує мама-одиначка.

Для другої групи характерний стиль холодного спілкування - недостатній захист, гіпопротекція, знижений емоційний контакт батьків з дитиною, проекція на дитину обома батьками або одним із них власних небажаних рис або якостей. Батьки приділяють дуже багато уваги лікуванню своєї дитини, пред'являючи завищені вимоги до медичного персоналу та намагаються компенсувати власний емоційний дискомфорт емоційним відкиданням дитини. Ставлення до стресової ситуації накладає сильний відбиток на спосіб виходу з неї, який обирає сім'я [6; 7].

Для третьої групи характерний стиль співробітництва - конструктивна та гнучка форма взаємовідповідальних відносин батьків та дітей у спільній діяльності. Як спосіб життя цей стиль з'являється, коли батьки вірять у успіхи своєї дитини та сильні її сторони, при послідовному розумінні необхідного рівня допомоги, розвитку самостійності дитини та становлення особливих способів її взаємодії з навколишнім світом [4; 5].

Четверта група - репресивний стиль сімейного спілкування, що характеризується установкою батьків на авторитарну позицію лідера. Ці відносини проявляються у песимістичному погляді на майбутнє дитини, у постійному обмеженні її прав, у жорстоких батьківських розпорядженнях, недотримання яких карається. У цих сім'ях від дитини вимагають виконання всіх завдань та вправ незалежно від його рухових, психічних та інтелектуальних здібностей. Недотримання цих вимог часто тягне за собою тілесні покарання [7].

Важливу роль у вихованні дітей із порушеннями розвитку відіграє правильне ставлення батьків до дитини. Буває, що батьки надмірно дбають про дитину, передбачаючи її найменші бажання, виконуючи всі вимоги і навіть примхи. Таке ставлення батьків створює основу для появи примхливості, впертості, пасивності, байдужості до всього, що відбувається навколо них. У таких випадках у дітей знижується потреба у вербальному і мовному спілкуванні, в оволодінні навичками самообслуговування, у бажанні гратися та займатися іншими видами діяльності.

Інші батьки займають несправедливо жорстку позицію у вихованні дитини. Вимагають неухильного виконання всіх завдань, вправ, вказівок незалежно від розвитку мовлення, моторики, вдаються до покарань. В результаті у дітей розвивається надмірна плаксивість, дратівливість та підвищена збудливість. В результаті цього виникають порушення сну, нетримання сечі та тіки у різних частинах тіла.

На основі поглибленого вивчення наукових джерел слід зазначити, що ставлення батьків до відхилень у розвитку дитини визначає стратегію та тактику її виховання і може бути поділено на кілька моделей [7].

Модель «охоронного виховання» полягає у переоцінці дефекту, що виявляються у надмірній турботі і опіці про дитину з відхиленнями у розвитку. У цьому випадку дитину буде надмірно балують, жаліють, захищають від усього і всіх, навіть посильних для неї справ. Дорослі зроблять за дитину все, що завгодно, і своїми добрими намірами фактично роблять її безпорадною, невмілою, бездіяльною. Дитина не опановує найпростіші навички догляду за собою, не виконує вимоги старших, не вміє вести себе в суспільстві, не намагається спілкуватися з іншими дітьми. Таким чином, модель «охоронного виховання» створює умови для штучної ізоляції дитини з інвалідністю від суспільства та веде до розвитку егоїстичної особистості з домінуючою пасивно-споживчою орієнтацією. У майбутньому така людина навряд чи зможе пристосуватися до колективу через свої особистісні особливості [6].

Зазначимо, що на іншому полюсі знаходяться сімейні відносини за моделлю «байдужого виховання», що призводять до відчуття непотрібності та самотності дитини. У сім'ї з такою моделлю виховання дитина стає сором'язливою, забитою, втрачає дитячу довіру і щирість у стосунках з батьками. Діти вчаться пристосовуватися до навколишнього середовища та бути байдужими до ворожості до сім'ї, дорослих та інших дітей [6].

Слід зазначити, що обидві моделі сімейного виховання однаково шкідливі дитині. Ігнорування недоліку в розвитку, виховання, засноване на невиправданому оптимізмі, може залишити дитину з психофізичним порушенням до глибокої емоційної травми, особливо коли підліток розуміє межі власних можливостей під час прийняття кар'єрних рішень. У тих випадках, коли батьки пред'являють до дитини непосильні вимоги і змушують її докладати надмірних зусиль для їх виконання, дитина перевтомлюється фізично і страждає морально, бачачи невдоволення дорослих. У свою чергу, батьки незадоволені і злі, що дитина не виправдала їхніх очікувань. На цьому ґрунті виникає затяжний конфлікт, у якому найбільше страждає дитина.

На наш погляд, неконструктивні моделі сімейного виховання дитини з порушенням розвитку створюють умови для виникнення вторинних відхилень у її психічному розвитку, що істотно впливають на інтелектуальний та особистісний розвиток дитини. Тільки адекватна оцінка батьками порушень розвитку є основою ефективного виховання її особистості.

Дослідники, що розглядають сім'ї з дітьми з відхиленнями у розвитку, виділяють такі типи ставлення батьків до своєї дитини [2; 4; 5; 6]:

* Вони соромляться дивацтв своєї дитини і надмірно захищають її. Дитина не почувається спокійно та безпечно, замкнена і незадоволена собою.

* Почуття хибної провини за стан дитини, наполягання на необґрунтованих методах «лікування», які лише дратують дитину, але не приносять їй жодної користі.

* Поступово роблять висновок про безнадійність стану дитини, відмовляючи їй у будь-яких знаках уваги та любові.

* Не помічають проблем у розвитку дитини і доводить собі та всьому світу, що вона не поступається іншим. Такі батьки постійно чатують дитину і висувають до неї підвищені вимоги. Постійний тиск робить дитину впертою і дратівливою, а часті ситуації, в яких вона почувається некомпетентною, позбавляють її впевненості в собі.

* Сприймають дитину природно, дозволяють бувати їй скрізь, не звертаючи уваги на погляди і зауваження. Дитина почувається впевнено, щасливо і бачить себе такою, як усі.

Розглянуті в даній статті види ставлення батьків до дітей з порушеннями психофізичного розвитку є проявом різних стилів виховання, що визначаються психологами як «батьки-дитина», за винятком того, що стосунки між батьками та дітьми з відхиленнями у розвитку формують дітей. Особливість полягає в тому, що неправильний стиль спілкування з боку батьків може посилити проблему розвитку дитини. Крім того, незнання чи небажання батьків пізнавати основні закономірності психічного розвитку своїх дітей призводить до порушення соціалізації, дискомфорту, пов'язаного з психічним станом дитини, негативно позначається на його емоційному та особистісному розвитку.

Список використаних джерел

виховання діти психофізичний сім'я

[1] Державна служба статистики України. Вилучено із http://www.ukrstat.gov.ua/

[2] Борозинец, Н.М. & Евмененко, Е.В. (2010). В семье воспитывается ребенок с ограниченными возможностями здоровья: Методическое пособие для родителей. Ставрополь: Изд-во СГПИ.

[3] Тінг-Міхаеліс К. (1988). Діти з вадами розвитку: Книга в допомогу батькам. (Д.В. Колесова, пер. з англ.). Москва: Педагогіка.

[4] Левченко, И. Ю. & Ткачева, В. В. (2008). Психологическая помощь семье, воспитывающей ребенка с отклонениями в развитии: метод. пособие М.: Просвещение.

[5] Потапчук Є. М. (2014). Кризи сімейного життя та як їх подолати: довідник сімейного психолога. Хмельницький: ХНУ.

[6] Столярчук О. А. (2015). Психологія сучасної сім'ї: навчальний посібник. Кременчук: ПП Щербатих О.В.

[7] Федоришин Г.М. (2013). Психологічні проблеми сімейного виховання: навчальний посібник. Івано-Франківськ: Місто НВ.

Размещено на Allbest.ru