Демократичний шкільний клімат ліцею як запорука формування громадянськості учнівської молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Демократичний шкільний клімат ліцею як запорука формування громадянськості учнівської молоді

Дзюбенко Ірина Анатоліївна, кандидат педедагогічних наук,

доцент кафедри виховних технологій та педагогічної творчості

Бялик Оксана Василівна, доктор педедагогічних наук,

професор кафедри педагогіки та освітнього менеджменту

Анотація

У статті розкрито процес формування громадянськості, розглянуто важливість демократичного шкільного клімату ліцею як запоруки формування громадянськості учнівської молоді.

Реформування освіти передбачає, що ліцеї відіграватимуть ключову роль у наданні необхідних інструментів для вивчення практики демократії та соціальної згуртованості. Нагальним завданням освіти постає формування громадянськості особистості, її національного самоствердження, що проявляється як усвідомлення себе членом української нації, прагнення до духовно-морального самовдосконалення, відданість Батьківщині, визначається толерантним ставленням до всіх етносів, що становлять український народ, та готовністю солідарно відстоювати національні інтереси суверенної демократичної Української держави.

Суперечності щодо методів і засобів, за допомогою яких ліцеї можуть найефективніше покращити громадянське ставлення та поведінкові наміри, передбачають два основних напрямки, що забезпечують пояснювальну основу для опису основних освітніх підходів, пов'язаних з демократичними настроями та толерантністю серед учнівської молоді.

Розрізняють офіційне викладання громадянських предметів та предметів громадянства, спрямованих переважно на покращення когнітивних результатів та неформальне навчання, яке відбувається через щоденний шкільний досвід, іноді моделюючи більші демократичні системи. Третім каналом є досвід формування громадянськості за межами ліцею: формальне вивчення громадянських тем («політична освіта» або «громадянські класи») впроваджується в освітні програми все більшої кількості країн світу, хоча і з великими відмінностями в методологічному плані підходів та предметного змісту.

Ключові слова: громадянськість, формування громадянськості, нація, патріотизм, громадянські знання, принципи виховання, демократичний шкільний клімат, ліцей.

Dzyubenko Iryna Anatoliivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor of the Department of Educational Technologies and Pedagogical Creativity, Uman State Pedagogical University named after Pavel Tychyna, Uman

Bialik Oksana Vasylivna Doctor of Pedagogical Sciences, Professor of the Department of Pedagogy and Educational Management, Uman State Pedagogical University named after Pavel Tychyna, Uman

DEMOCRATIC SCHOOL CLIMATE OF THE LYCEUM AS A KEY TO THE FORMATION OF THE CITIZENSHIP OF YOUTH STUDENTS

Abstract

The article describes the process of citizenship formation. the importance of the democratic school climate of the lyceum as a guarantee of the formation of the citizenship of student youth is considered. Reforming education envisages that lyceums will play a key role in providing the necessary tools to study the practice of democracy and social cohesion.

The urgent task of education is the formation of individual citizenship, its national self-affirmation, which manifests itself as the awareness of oneself as a member of the Ukrainian nation, the desire for spiritual and moral self-improvement, devotion to the Motherland, determined by a tolerant attitude towards all ethnic groups that make up the Ukrainian people, and the readiness to solidarily defend the national interests of the sovereign democratic Ukrainian state.

Controversies regarding the methods and means by which lyceums can most effectively improve civic attitudes and behavioral intentions involve two main strands that provide an explanatory framework for describing the main educational approaches associated with democratic attitudes and tolerance among student youth.

A distinction is made between formal teaching of civics and citizenship subjects aimed primarily at improving cognitive outcomes, and informal learning that occurs through everyday school experiences, sometimes modeling larger democratic systems.

The third channel is the experience of citizenship formation outside the lyceum: the formal study of civic topics ("political education" or "civic classes") is introduced into the educational programs of an increasing number of countries around the world, although with great differences in methodological approaches and subject content.

Keywords: citizenship, formation of citizenship, civic knowledge, nation, patriotism, principles of education, democratic school climate, lyceum.

Вступ

Постановка проблеми. З огляду на неоголошену повномасштабну війну, системі вітчизняної освіти має бути властива випереджувальна роль у розбудові державності, національній консолідації та у вихованні української політичної нації. За таких обставин нагальним завданням освіти постає формування громадянськості особистості, її національного самоствердження, що проявляється як усвідомлення себе членом української нації, прагнення до духовно-морального самовдосконалення, відданість Батьківщині, визначається толерантним ставленням до всіх етносів, що становлять український народ, та готовністю солідарно відстоювати національні інтереси суверенної демократичної Української держави.

Сучасний етап розвитку суспільства диктує необхідність пошуку найбільш ефективних умов, що забезпечують формування громадянськості учнівської молоді, сприяють розвитку у неї громадянських цінностей, активної громадянської позиції. Однією з обов'язкових умов формування громадянськості учнівської молоді вважаємо демократичний шкільний клімат ліцею. Проте є cуперечності щодо методів і засобів, за допомогою яких ліцеї можуть найефективніше покращити громадянське ставлення та поведінкові наміри.

З відповідної теоретичної та емпіричної літератури, випливають два основних напрямки, що забезпечують пояснювальну основу для опису основних освітніх підходів, пов'язаних з демократичними настроями та толерантністю серед учнівської молоді.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На нашу думку, вагомий внесок у розроблення теоретичних засад формування громадянськості здійснили В. Сухомлинський, П. Ігнатенко, М. Михайліченко, В. Поплужний, М. Раковська, Л. Крицька та ін.

Аналіз сучасних українських педагогічних досліджень із проблеми громадянського виховання (І. Бех, М. Боришевський, О. Вишневський, П. Вербицька, О. Шестопалюк) дав змогу дослідити означений процес з точки зору особливостей його перебігу, а також чинників впливу. Площина й вектор розгляду проблеми громадянського виховання у вітчизняній і зарубіжній педагогічній думці постійно змінювалися, залежно від тих соціально - політичних процесів, які відбувалися в суспільстві, політики держави в галузі освіти, все це спонукало до постійного її перегляду, наповнення новим змістом.

Мета - розкрити особливості формування демократичного шкільного клімату ліцею як запоруки формування громадянськості учнівської молоді.

Виклад основного матеріалу

Реформування освіти в Україні передбачає, що ліцеї відіграватимуть ключову роль у наданні необхідних інструментів для вивчення практики демократії та соціальної згуртованості. Беручи до уваги освітні процеси, які відбуваються в школі, можна розрізнити офіційне викладання громадянських предметів та предметів громадянства, спрямованих переважно - але не виключно - на покращення когнітивних результатів та неформальне навчання, яке відбувається через щоденний шкільний досвід, іноді моделюючи більші демократичні системи. До цих двох основних каналів можна додати третій - досвід формування громадянськості за межами ліцею, але потенційно заохоченою системою освіти. По-перше, формальне вивчення громадянських тем («політична освіта» або «громадянські класи») впроваджується в освітні програми все більшої кількості країн світу, хоча і з великими відмінностями в методологічному плані підходів та предметного змісту.

Сучасному українству випала доленосна історична місія - зберегти для прийдешнього покоління Батьківщину. Від консолідації громадян у прагненні стати українською нацією, ствердитися як європейський народ залежить існування та подальше становлення суверенної, демократичної і соціальної Української національної держави, що визначається як досягнення національного успіху. Формула національного успіху, базована на розробленій психологами матриці успіху [3], передбачає єдність та інтегративність таких її складників, як: формування в особистості української позитивної національної ідентичності на основі адекватної національної самооцінки, мотивація національної спрямованості та системи національних цінностей, відображених у національних інтересах Української держави.

Саме тому формування громадянськості та виховання національного самоствердження особистості постає запорукою подальшого сталого розвитку та ствердження української нації, кожен член якої почуватиметься відповідальним передусім перед державою та нацією.

З огляду на це пріоритетним завданням освітньої політики України має бути проголошено забезпечення престижу належності особистості до Української держави, нації, що сприятиме зростанню національноїсамосвідо- мості особистості, формуванню української національної ідентичності, адекватно високої національної самооцінки та вияву почуттів національної гідності й гордості громадян у національному самоствердженні та відстоюванні національних інтересів.

Поняття «національне самоствердження» репрезентує змістовне поєднання понять «нація» та «самоствердження», яке, проте не означає суми останніх, а передбачає нове сутнісне навантаження зі специфічною гносеологічною та світоглядною функціями.

Для введення до наукового обігу поняття «нація» видається необхідним детальний аналіз його змістового наповнення та сутнісних характеристик. Потреба такого аналізу детермінована невивченістю поняття «нація» та нерозробленістю до сьогодні його уніфікованого визначення. Окреслені тенденції були зумовлені суспільно-політичними й ідеологічними обставинами пострадянського простору, а саме - забороною на дослідження національного питання та призвели до не одностайності зарубіжних і вітчизняних учених у їхньому науковому баченні проблеми становлення нації. Проте плідна робота у вказаній царині українських дослідників уже періоду незалежності Української держави уможливила, з увагою до досвіду зарубіжних науковців, вирішення поставлених у дослідженні завдань.

На основі аналізу провідних концепцій націєтворення узагальнили та виокремили найсуттєвіші підходи до трактування поняття «нація». Так, нація постає як сукупність людей, певне суспільне утворення, що проживає на спільній території, характеризується особливостями культури, мови, психічного складу, спільністю економічного життя, що відрізняє націю від народу як менш розвиненого суспільного утворення з усвідомленням своєї єдності та відмінностей від інших спільнот; як сукупність громадян, що проживає на території певної держави й може складатися з кількох етносів і бути полікультурною [7, с. 761]. У такому ракурсі доречним вважаємо твердження К. Дойча, про те, що нацією є народ, який має державу [8].

До прикметних ознак нації належать: підпорядкування всіх її членів єдиному урядові; проживання на одній території; спільна мова, звичаї; спільне походження та історія; особливий національний характер; спільні інтереси; спільні національні почуття або воля; толерантне ставлення до інших людей, які належать до однієї нації; відданість; почуття національної гордості за досягнення та смутку з приводу невдач національної політики [9].

Поняття «політична нація» дослідники означують усю сукупність населення різного етносу, що ідентифікована із поняттям громадянства певної країни, має власну державу чи прагне реалізувати своє право на самовизначення та національне самоствердження, адже «кожна нація є держава» [6, с. 83].Відтак, коли народ досягає рівня нації, то теоретично об'єднує в суверенну націю всі суспільні прошарки, де кожен індивідуальний член є громадянином та існує теоретична рівність громадян у спільноті. Усі громадяни рівні перед законами нації, і в теорії немає проміжних утворень між громадянином і національною державою [10].

Загалом, процес національного самоствердження українського народу охоплює творення та становлення його як нації; прищеплення членам спільноти почуттів і свідомості належності до нації; формування державної мови й символіки нації; розвиток соціального та політичного руху від імені нації, становлення громадянського суспільства; створення, прийняття більшістю суспільства та реалізація доктрини чи ідеології нації, загальної й конкретної [9; 10].

В умовах сьогодення на ґрунті народнокультурної мобілізації та перепривласнення самобутньої історії постає українська модерна нація, що визнає автономію політичної спільноти, в якій інтелектуали й представники вільних професій можуть реалізувати свої вміння й навички, але вже на службі народу, своїм співвітчизникам [10].

У контексті перспектив виховання національного самоствердження в учнів початкової школи в Україні актуальним видається формування громадянської нації, де кожен член української спільноти повинен усвідомлювати власну причетність до утвердження української нації, громадянського суспільства, відповідати перед своєю національною державою та солідарно співпрацювати з іншими громадянами на користь громади, держави, нації.

Схиляємося до думки, що всі громадяни, незалежно від їхнього етнічного походження, релігійного та соціального статусу, становлять українську націю як поліетнічну спільноту, що складається із представників титульної української нації та всіх етнічних спільнот, які проживають в Україні та вважають її своєю Батьківщиною, котрі ідентифікують себе як громадяни Української держави і в яких утвердилося українське світосприймання та світорозуміння.

Процес творення української політичної нації пов'язаний із формуванням патріотизму як особливого, тобто безумовного та високосмислового почуття надцінності, що відіграє роль найкращого інтегратора представників різних етнічних спільнот у єдиний народ як спільність громадян однієї держави.

Патріотизм є активним і дієвим почуттям належності до своєї державно-територіальної Вітчизни, органічної залученості до її соціально-політичної структури, відданістю і любов'ю до неї, готовністю до самопожертви в ім'я її процвітання, що постає на усвідомленні належності до громадянського суспільства, української політичної нації як соціального організму та перебуває під юрисдикцією однієї держави.

На слушну думку вченого Г. Пустовіта, феномен патріотизму структурно багатовимірний і багаторівневий, тому що вирізняється такою характерною ознакою, як «наявність сформованого почуття належності до певної спільноти», та визначається рівнем сформованості почуття національної гордості, довіри до держави й армії, готовністю захищати свою країну у випадку війни [3, с. 17].

Дослідники виокремлюють такі різновиди патріотизму, як: етнічний (зумовлений почуттями особистої належності до свого народу, любові до рідної мови, культури, історії), територіальний (детермінований особливим зв'язком із місцем свого народження), державницький (заснований на розвитку державницького світогляду й державницького почуття; має об'єднувальний характер) [3]. У наслідок аналізу наукових поглядів українських учених на означений феномен, вважаємо актуальним на сучасному етапі формування саме національно-громадянського патріотизму, що передбачає відповідальність за долю народу, культуру та здатність консолідувати всю внутрішню енергіюдля творення нової віхи в історії своєї держави й нації [ 2]. Підґрунтя такогопатріотизму - повага до рідного народу, його культурно-історичних традицій, національних цінностей, а також мови, що забезпечує формування поваги до інших народів і стає осмисленою цінністю.

Первинного стану патріотизму особистість набуває спонтанно, під впливом природно відповідних факторів у гармонійній єдності із культурно-освітніми, що формують базову психологічну прихильність особистості до своєї нації, прилучають до її духовних скарбів. Потреба становлення і утвердження незалежної України актуалізує вимогу формування у масовій свідомості підростаючого покоління стану патріотизму духовно осмисленого, рефлексивного, який поєднує пристрасну любов до свого народу, нації, Батьківщини з толерантним ставленням до інших народів. Основа патріотизму особистості - це усвідомлення національної самобутності в єдності із розумінням особистістю власної причетності до долі України [1].

Такий стан патріотизму відзначається потенціалом щодо вирішення низки проблем української державності [1], є особливою спрямованістю самореалізації, соціальної поведінки громадян, критеріями для яких постають любов і служіння Вітчизні, забезпечення цілісності та суверенітету держави, її національної безпеки, стійкого розвитку, обов'язок і відповідальність, що передбачають пріоритет суспільних і державних основ над індивідуальними інтересами й устремліннями, що виступають як вищий сенс життя і діяльності особистості, всіх соціальних груп суспільства. Таким чином, патріотизм мислиться надцінністю громадянського суспільства [2], тобто «творчим актом духовного самовизначення», в контексті обов'язку кожного народу виконати своє найважливіше завдання, що полягає у: «...творенні свого та по-своєму, але так, щоб наше і по-нашому створене було насправді гідним та чудовим», тобто національним, ціннісним [5, с. 13].

Виховання національного самоствердження в учнів початкової школи охоплює всю складну багаторівневу систему підготовки учнів початкової школи до успішної життєдіяльності на засадах збереження наступності духовного й морального досвіду поколінь українського народу та виконання обов'язків перед Українською державою та нацією. Дієвість такої складної системи забезпечується єдністю і злагодженістю її рівнів та суб'єктів діяльності, тобто органів державної влади та всіх інституцій громадянського суспільства. Це у свою чергу сприяє виробленню відповідної національної політики, підвищенню статусу виховання національного самоствердження в навчальних закладах, гармонізації суспільного й сімейного виховання, інтенсифікації виховної діяльності та, власне, громадської діяльності у своїй громаді шляхом налагодження партнерських стосунків між усіма суб'єктами виховного процесу. Адже від особистого ставлення представників влади і громадськості до проблеми виховання національного самоствердження в підростаючого покоління та від рівня сформованості національної ідентичності особистості, її громадянської позиції та готовності відстоювати інтереси держави, нації.

Прикметно, що саме сьогодення позначене тенденціями формування спільних для всього українського народу національної ідеї, національних цінностей, національних інтересів і національного ідеалу (соціального, морально-етичного, геополітичного й ін.). Складність і невисока динаміка розгортання зазначених процесів детерміновані негативним впливом на формування національної свідомості українського народу та його національної ідентичності впродовж понад двадцяти років регіональної політики в її зв'язку з історично сформованим різновекторним спрямуванням (українським менталітетом), відмінностями культурних засад, суспільних цінностей, а також полярними оцінками подій минулого й бачення майбутнього держави. Відтак, сучасний етап історії Української держави видається оптимальним для актуалізації виховання національного самоствердження в учнів початкової школив освітніх закладах, із огляду на те, що виховання на основі багатогранної мудрості рідного народу якнайкраще відображає в собі процес національного відродження українства та передбачає оволодіння національними цінностями.

Ряд авторів стверджують, що цей спосіб ведення предмета має вирішальне значення не тільки в передачі когнітивних знань, але й у формуванні цінностей та ставлень як засіб удосконалення громадянськості, громадянських навичок і знань. Цей аргумент свідчить про те, що збільшення знань сприяє ширшому розумінню соціальних процесів і, таким чином, сприяє відкритості та толерантності, посилення підтримки за демократичні цінності, а також більшу готовність до політичної участі (Milner 2002, 2007 - цит. за De Groof, et al., 2008; Галстон, 2001). Різні дослідження були зосереджені на причинно-наслідкових зв'язках між офіційним процесом навчання та результатами становлення особистості. В Канаді, наприклад, де проходять уроки з політики, а також з різних релігій і інших культур, було досліджено, що це позитивно пов'язано з намірами 14 -16-річних учнів щодо традиційної та орієнтованої на соціальний рух громадянської участі (Claes et al., 2009) [8].

Аналогічно, бельгійське дослідження виявило позитивні зв'язки між числом висвітлення громадських тем у школі та політичній участі учнів (Квінтельє, 2010). Деякі емпіричні дослідження в цій галузі були успішним виявленням зв'язків між різними формами формування громадянськості знань та когнітивних навичок учнів Claes et al., 2009 [8]; Hooghe and Dassonneville, 2011). Нарешті, інші емпіричні результати продемонстрували позитивні результати - асоціації між громадянськими та громадянськими знаннями та кількома результати ставлення, включаючи етнічну толерантність (De Groof et al., 2008; Kokkonen et al., 2010), інституційна довіра (Кокконен та ін., 2010), громадянство громадського руху (Knowlesта McCafferty-Wright, 2015) та очікувана участь громадян (Manganelli et al., 2012, 2014; Шульц та ін., 2010) [6, 9, 10].

Другий напрямок дослідження показує, що це неформальне навчання в межах ліцею - процесу, досвід внутрішньошкільної демократії, а не формальні знання, що впливають на демократичні настрої учнів. Таким чином, демократичне шкільне середовище, яке дає змогу учням відчути право висловлювати свою думку, де вони можуть відкрито обговорювати делікатні питання та можуть відчувати зв'язок між діяльністю та її наслідками, і де учні, а також батьки та вчителі відіграють важливу роль, очікується, що процес прийняття рішень сприятиме розвитку демократичних настроїв (Alivernini and Manganelli, 2011; Claes et al., 2009; De Groof et al., 2008; Knowles and McCafferty-Wright, 2015; Manganelli et al., 2012). У зв'язку з цим важливість відкритого клімату в класі, який спонукає учнів вільно висловлювати свої погляди, було продемонстровано в кількох дослідженнях у різних країнах, як для покращення громадянських знань, так і для громадянськості (Аліверніні та Манганеллі, 2011; Hooghe and Dassonneville, 2011; Isac et al., 2011, 2014; Ноулз і Маккафферті-Райт, 2015; Кокконен та ін., 2010; Шульц та ін., 2010; Торні-Пурта, 2001), а також політичної самоефективності (Knowles and McCafferty-Wright, 2015) [6, 9, 10].

Крім того, клімат у відкритому класі також пов'язаний з різними некогнітивними результатами, такими як громадянськість, пов'язаний з соціальним рухом, міжетнічною толерантністю та інституційною довірою, громадянством, пов'язаним з соціальним рухом, очікуваною політичною участю, а також більш позитивним ставленням до міжетнічного розмаїття. (Caro and Schulz, 2012; Isac et al., 2014; Knowles and McCafferty-Wright, 2015; Kokkonen et al., 2010; Manganelli et al., 2012; Schulz et al., 2010; Torney-Purta, 2001) [6,7, 9].

Хоча сприйняття учнями клімату відкритого класу залишається єдиним найбільш часто застосовуваним індикатором шкільної демократії, можна знайти й інші підходи до оперативної реалізації шкільного контексту. Позитивні зв'язки між співвідношенням учнів у ліцеїстській раді та етнічною толерантністю (De Groof et al., 2008) або між можливостями для учнів практикувати демократію в школі (наприклад, шляхом активної участі в дебатах, голосування за представника класу, участю у прийнятті рішень) та запланованою політичною участю (Isac et al., 2014) також свідчать про важливість процесу «навчання демократії в діяльності» [6, 8, с. 16].

Нарешті, ми виділяємо ще одну форму активного навчання: активне залучення громади, тобто неоплачувану роботу, яка виконується для широкої громади. Залучення громади також є формою неформального навчання, але воно відбувається поза школою. Це можна робити як добровільно, так і як обов'язкову або рекомендовану школою як частину навчальної програми НВК. Спорадичні та переважно кореляційні дослідження - переважно поза межами Європи - свідчать про те, що громадська робота може допомогти покращити результати формування громадянськості учнів. Найімовірніше, це станеться завдля того, щоб зробити ліцеїстів більш відкритими для різноманітності, надавши їм власний досвід соціальних проблем і посиливши їхню прихильність до місцевої спільноти. Дослідження старшокласників у США в 1999 році показало, що участь ліцеїстів у громадських роботах пов'язана з підвищенням рівня громадянських знань та громадянської дієвості. Дуже важливо з точки зору політики, що не було суттєвої різниці в силі асоціації залежно від того, чи виконував учень цю роботу на добровільних засадах чи тому, що цього вимагає школа. Діяльність, пов'язана з наданням допомоги організаціям, дає трохи кращі результати, ніж інші види послуг (Schmidt et al., 2007) [4, 5].

Згідно з оглядовим документом, інші дослідження в США «показали неоднозначні, але обнадійливі результати» (Galston, 2001), що стосуються навчання ліцеїстів. У цьому контексті навчання на службі означає «громадську роботу, засновану на навчальній програмі, яка поєднує навчання в класі з громадсько-корисною діяльністю» (Галстон, 2001). У Канаді досвід громадської роботи був позитивно пов'язаний з очікуваною традиційною політичною участю (але не з намірами участі, пов'язаними з соціальним рухом), особливо серед ліцеїстів етнічних меншин (Claes et al., 2009). У Бельгії політична заангажованість 14-річних учнів (наскільки ліцеїсти слідкували за соціальними та політичними проблемами) також була позитивно пов'язана з волонтерством (виміряно на рівні класу). Проте ті, хто зголосився на цей вік мав нижчі темпи зростання політичної активності, оскільки вони наближалися до 24 років (Neundorf et al., 2016). Використання даних ICCS 2009 та вимірювання ширшої концепції «Участь ліцеїстів у громаді», що включає в себе кілька видів діяльності. Типи організацій за межами ліцею також виявили невеликими позитивні асоціації з громадянством, пов'язаним із соціальним рухом, і передбачуваною політичною діяльністю (Isac et al., 2014). За тими ж даними, громадська участь ліцеїстів у ширшій громаді була пов'язана з більш позитивним ставленням до різноманітності сусідів в різних країнах Латинської Америки (Caro and Schulz, 2012). Останній звіт Eurydice про CCE в європейських країнах свідчить про те, що в 2016/17, вісім із двадцяти восьми держав-членів включали найвищий рівень рекомендації щодо включення волонтерської роботи (наприклад, робота з громадою організації) у навчальні програми за Міжнародною стандартною класифікацією освіти (ISCED) рівень ISCED1, дев'ять країн на ISCED2 та дванадцять країн на рівні ISCED3 (Європейська комісія та ін., 2017) [10, с. 16].

Громадянське виховання учнівської молодіє складним процесом, у якому важливе значення мають» ...внутрішні й зовнішні, змістові й процесуальні, загальні й конкретні, соціальні та психологічні вияви. Саме тому вища освіта покликана адекватно реагувати на особливості громадянського виховання студентів, ураховувати його закономірності, пропонувати на практиці освітньо-виховні моделі та технології, які б забезпечували системний характер такого процесу. Досвід показує, що директивна модель виховання за таких умов малоефективна, разом із тим вона найбільше поширена у вищій школі. Найефективнішою є модель співпраці й сприяння» [2, с. 76].

У дослідженні В. Борисова зазначається, що для реалізації громадянського виховання важливо «... забезпечити поєднання громадянських знань і вмінь, досвід соціально-політичного життя, громадянські якості, усвідомлення демократичних норм та установок поведінки. Всі ці компоненти складають основу громадянської культури особистості, яка формується в аспекті загальнолюдських, національних надбань і пріоритетів відкритого громадянського суспільства» [1, с. 16].

Принципи виховання - вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики й організації [3, с. 31].

І. Підласий до принципів виховання висунув такі вимоги: обов'язковість, комплексність, рівнозначність [3, с. 36].

У сучасній педагогіці існує різні класифікації принципів виховання. До принципів національного виховання відносяться: виховання у громадянському, національному дусі; гуманізм, демократизм, природовідповідність, діяльнісно-особистісний; єдності родинного та шкільного виховання, наступ - ність, спадкоємність поколінь [3, с. 36].

Спільний аналіз принципів сучасного виховання, здійснений ученими В. Галузинським і М. Євтухом дав змогу узагальнити їх, до яких відносяться:

- гуманісничний характер змісту та методів виховання, який означає пріоритетність особистості над загальним процесом масового колектив - ного виховання;

- поєднання виховання та навчання в єдиний освітній процес, у якому провідну роль відіграє виховання на навчальних заняттях, у процесі засвоєння не тільки знань, умінь і навичок, а й найкращих моральних рис людини;

- урахування вікових та індивідуальних особливостей кожного учня у процесі виховання;

- формування морально-психологічного клімату в колективі, у якому відчутний стиль педагогічної людяності та доброзичливості;

- поступове перетворення учня з об'єкта пасивного сприймання на суб'єкт активного самовиховання;

- плюралізм у діяльності громадських юнацьких і дитячих організацій, відмова від масового, тотального залучення до них [3, с. 36].

Розглянуті принципи тісно пов'язані, взаємодіють, взаємодоповнюють один одного та являють собою головні ідеї, що регулюють, орієнтують і спрямовують виховні впливи з погляду їх змісту, методики й організаційних форм. Вони забезпечують глибоке засвоєння учнями культурно-історичної спадщини українського народу, виховання високоморальної особистості, громадянина й патріота.

Процес громадянського виховання передбачає цілеспрямоване формування в учнівської молоді громадянськості, що відображає психологічні особливості цього віку, характеру, самосвідомості, способу мислення й спрямованості діяльності.

Висновки

демократичний шкільний клімат громадянськість

Отже, визначені об'єктивні та суб'єктивні чинники впливу на процес формування громадянського учнівської молоді, сприяють чіткій організації освітнього процесу в ліцеях. Усе це визначає специфіку громадянського виховання учнів в освітньому процесі, яка зумовлена психологічними особливостями розвитку учнівства як соціальної групи й впливає на формування громадянськості у представників учнівської молоді.

Література

1. Борисов В. Педагогічні умови підвищення ефективності системи громадянського виховання особистості. Педагогічний альманах. 2011. № 10. С. 15-18.

2. Моральне та громадянське виховання. Харків: Вид. група «Основа»: «Тріада+», 2007. 256 с.

3. Психологія: навч. посіб. За наук. ред. О. В. Винославської. Київ, фірма «ІНКОС», 2005. 352 с.

4. Isaac M. M., Maslovsky R., Creamers B. and van der Werf G. (2014). The contribution of schooling to the achievement of citizenship of secondary school students in different countries. School Effectiveness and School Improvement, 25(1), 29-63. https://doi.org/10.1080/09243453. 2012.751035

5. De Grof S., Elchardus M., Frank E. and Kavadias D. (2008). Effects of civic knowledge versus democratic school experiences on adolescent ethnic tolerance: A multilevel analysis http://www.iea.nl/sites/default/files/irc/IRC2008_DeGroof_Elchardus_etal.pdf

6. Quintelier, E. (2010). The effect of schools on political participation: A multilevel logistic analysis. Scientific works in the field of education, 25(2), 137-154. https://doi.org/ 10.1080/02671520802524810

7. Claes E., Huge M., Stolle D. (2009). Political Socialization of Adolescents in Canada: Differential Effects of Civics Education on Visible Minorities. Canadian Journal of Political Science, 42(3), 613. https://doi.org/10.1017/S0008423909990400

8. Milner, H. (2007). The compensatory effect of citizenship education on political engagement: How citizenship lessons compensate for missed parental socialization. Political Behavior, 38(4), 921-949. https://doi.org/10.1007/s11109-016-9341-0

9. Hoskins, B., Saisana, M., & Villalba, K. M. H. (2018). Youth civic competence in Europe: measuring cross-national variation by creating an indicator composite. Social Indicators Research, 123(2), 431-457.https://doi.org/10.1007/s11205-014-0746-z

References

1. Borysov, V. (2011). Condiciones paedagogicae ad augendam efficaciam systematis educationis personalitatis civilis. [Pedagogical conditions for increasing the effectiveness of the civic education system]. Almanac Paedagogica - Pedagogical almanac. 10,15-18 [in Ukrainian].

2. Educatio moralis et civilis. (2007) [Moral and civic education]. Kharkiv: "Osnova" coetus: "Triada+". [in Ukrainian].

3. Vynoslavskaya, O. V. (2005) Psychology [Psychology]. Kyiv: "INKOS" [in Ukrainian].

4. Isaac M. M., Maslovsky R., Creamers B. et van der Werf G. (2014). Collatio scholae scholaris ad consecutionem civium secundarum scholarum in diversis regionibus. School Effectiveness and School Cultura https://doi.org/10.1080/09243453.2012.751035

5. De Grof S., Elchardus M., Frank E. et Kavadias D. (2008). Effectus civilis cognitionis versus scholam popularem experiuntur in tolerantiae ethnicae adolescentis: A multiplici analysis http://www.iea.nl/sites/default/files/irc/IRC2008_DeGroof_Elchardus_etal.pdf

6. Quintelier, E. (2010). Effectus scholarum de participatione politica: Multiplices analysis logisticae. Opera scientifica in campo educationis. 25 (2). https://doi.org/10.1080/02671520802524810

7. Claes E., Ingens M., Stolle D. (2009). PoliticalSocialisatio Iuvenum in Canada: Differentialis Effectus Educationis Civicorum de Minoritatibus Visibilibus. Acta Scientiae Politicae Canadiensis. 42 (3). https://doi.org/10.1017/S0008423909990400

8. Milner, H. (2007). Effectus compensatory educationis civium de proelio politico: Quomodo documenta civium de parentali socializatione requirenda compensant. Politica Morum. 38 (4). https://doi.org/10.1007/s11109-016-9341-0

9. Hoskins, B., Saisana, M., & Villalba, K. M. H. (2015). Iuventutis civilis in Europa competentia: mensurans variationem crucis nationalis cum indicator composito creando. Investigationes sociales. 123(2). https://doi.org/10.1007/s11205-014-0746-z

Размещено на Allbest.ru