Викладання народно-сценічного танцю як основи підготовки майбутніх танцівниць

Размещено на http://www.allbest.ru/

Викладання народно-сценічного танцю як основи підготовки майбутніх танцівниць

Гречко Данило Леонідович, магістрант Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Преподавание народно-сценического танца как основа подготовки будущих танцовщиков

Гречко Данило Леонідович

Исследованы пути становления системы преподавания народносценческого танца, проанализовано творчество знаменитых мастеров педагогов народно-сценического танца; раскрыто значение научно-методическихх трудов для современного развития украинской национальной культуры.

Teaching folk stage dance as a basis for training future dancers

Історію народного сценічного танцю на рубежі ХХ ст. розпочали видатні викладачі Державного петербурзького хореографічного училища А. Лопухов, А. Ширяев і А. Бочаров. Вони розробили схематичну систему характерних рухів, встановили номенклатуру цих рухів і склали деталізовану програму курсу характерного танцю. Завдяки чому створилась нова дисципліна Методика викладання характерного танцю, зміст якої був викладений у книзі «Основи характерного танцю» [3]. Ця книга є першим документом по характерному сценічному національному танцю, яка закладає його основи і визначає його термінологію.

Автори книги фіксують наявні в навчальній практиці рухи, по можливості даючи їм назву, встановлюючи їх взаємозалежність, вказуючи порядок і послідовність походження окремих рухів у курсі характерного танцю. Характерний танець у своєму теперішньому сценічному вигляді багато в чому тісно пов'язаний з класичним. Частина вправ характерного танцю народилась у результаті взаємодії та переробок тренажу класичного танцю. Автори книги тоді не розділяли на два окремих види танцю характерний і народно-сценічний. В їхньому викладенні характерний танець являє собою сценічний, академічний, національний, який по структурі оснований на системі класичного танцю.

Новітні риси характерного танцю, на думку Н. Стуколкіної, є : «... справжня народність, дійова роль у драматургії вистави, розвинута віртуозна техніка, завдяки якої виконавець може передати в танці різноманітність людських переживань» [5, 34].

Розглядати рухи екзерсису як у станка, так і на середині залу необхідно не тільки з точки зору їх корисності для мистецтва танцю, а з урахуванням можливостей кожної людини. Потрібно підкреслити , що від структури м'язів і зв'язок, а деякою мірою і скелету фігури людини, залежить, чи зможе учень виконати той або інший рух, котрий до того ж несе елементи художнього образу, сценічної ролі. Певно, від структури залежить і амплуа. Неможна забувати про зріст, вагу і структуру м'язів тіла. Зовнішність визначає право на роль; на другому місці техніка танцівника, а на третьому акторська хореографічна майстерність, духовний склад артиста. Індивідуальність танцівника ґрунтується не тільки на його танцювальних даних, але, як у будь-якого артиста, залежить від внутрішнього стану. Сила і глибина створеного їм образу визначається сукупністю усіх його складових.

Таким чином, як влучно сказав відомий хореограф Ф. Лопухов: «...екзерсис служить не готовою формою, а «лише глиною, з якої художник ліпить танцювальний образ...» [4, 166].

Екзерсис біля станка можна розглядати як розігрів зв'язок і м'язів. Головну роль тут грає порядок виконання рухів, бо навантаження, яке діє на м'язи і зв'язки в екзерсисі на середині залу, тобто без опору на станок, порівняно з вправами біля палки збільшується не менш ніж у два рази.

Вправи мають бути короткочасними та конкретними за своїм завданням. Особливу увагу доцільно приділяти ритмічним вистукуванням і рухам на координацію всіх частин тіла. При вдало розробленій системі занять відбуваються поступове нарощення технічних труднощів, прискорення ритмів із переходом на півпальці та підскоки в опорних позах, з категоричною вимогою фіксації корпусу та рук у позах і суворого дотримання ритму щодо музичного розміру.

Для характерного танцівника дуже важливо, щоб у нього був великий стрибок. Тому необхідно включати в кожний екзерсис різноманітні види присідань, вправи, які укріплюють ноги виконавця і розвивають легкий стрибок. Ці вправи роблять ноги танцівника пружними й еластичними, менш сприйнятливими до різноманітних травм, і одночасно розвивають «балон» та «елевацію» ті якості, які необхідні для легкості стрибка. Важливо, щоб присідання не були млявими, спрямованими до землі, а робились легко, енергійно, з акцентом угору.

У наш час характерний і народно-сценічний танець потребують від інтерпретатора максимальної виразності усіх частин тіла: гнучкість і рухливість корпусу, чіткості і краси малюнку рук, сили волі і природного положення голови, елегантності і гостроти виконання ніг. Тому значне місце біля станка займають вправи, які, крім тренування ніг, допомагають найбільш повно розвити усе тіло танцівника. Не менше значення в системі тренувань займають вправи для рук, плечей, спини і голови, їм також приділяється серйозна увага в екзерсисі.

Після вправ біля станка урок продовжується на середині залу. Середина це головна складова заняття. Заняття на середині розвивають у виконавців танцювальність, виразність, достовірну манеру виконання, виробляють технічне удосконалення рухів. Заняття на середині залу передбачають вивчення танцювальної лексики різних народів світу в тих формах і з таким ступенем технічної складності й навантаження на м'язовий апарат виконавців, які доступні учням на кожному етапі засвоєння програми.

Програма занять на середині залу це, загалом, робота над етюдами, освоєння стилів і манери виконання найрізноманітніших танцювальних рухів, виховання артистичності, музичності, пластичної виразності та віртуозності техніки. Постановку етюду можна розпочинати тільки тоді, коли окремі елементи та танцювальні рухи досконально засвоєні учнями. Ця частина уроку містить прості та розгорнуті комбінації, окремі фрагменти танців, створених педагогом, або взятих із відомих творів і зразків народної та народно-сценічної хореографії.

На заняттях на «середині залу» велика увага приділяється вправам на координацію ніг з рухами корпусу, рук і голови. Ці положення і рухи необхідно вивчати окремо, а потім з'єднувати між собою. Завершують заняття вивченням складних технічних рухів, побудованих на різноманітних вистукуваннях, розворотах тощо, а для більш підготовлених танцюристів комбінації цих рухів.

В екзерсис потрібно включати комбінації, побудовані на різких, контрастних змінах поз, які розвивають широку і чітку манеру виконання, вміння передавати внутрішню експресію за допомогою максимально виразного пластичного малюнку. Ці якості мають для сценічного танцю дуже важливе значення. Наприкінці заняття рекомендується виконувати підготовчі вправи до віртуозних рухів: голубці на стрибках, обертання, стрибкі, підскоки за різними позиціями ніг тощо.

Відомий педагог з народно-сценічного танцю Є. Зайцев наголошує: «...До вивчення й опрацювання фольклорних танців слід підходити досить обережно. Можливе питання: чи доцільна, прийнятна побудова довільних композицій на ґрунті народного танцювального матеріалу? Так, побудова таких композицій припустима, але вони в основі своїй повинні мати рухи кількох танців певного народу і відповідати характеру цих танців. Імпровізовану хореографічну композицію можна технічно ускладнювати, не перетворюючи це в самоціль» [2,6].

Значний вклад у розвиток системи викладання народно-сценічного танцю у вищих навчальних закладах внесла В.Ф. Володько; свої напрацювання вона виклала у книзі «Методика викладання народно-сценічного танцю» (2007). Авторка запропонувала вивчення хореографічного матеріалу у двох рівнях: початковий і ускладнений, що має універсальну можливість опанування матеріалом [1].

Ускладнюючи етюдну роботу, треба виховувати навички ансамблевого танцю. Таким чином, виникають нові завдання: виразність загального малюнка, взаємини з партнером, дотримання рівняння в лініях, синхронність рухів. Через кілька років навчання етюди поповнюються за рахунок кількості рухів і ускладнення суто акторських завдань. Це стосується також і вивчення парного танцю.

Надзвичайно корисним є глибокий аналіз і вивчення сценічних варіантів народних танців у постановках видатних хореографів П. Вірського, І. Мойсеєва, Н. Надеждіної, І. Сухішвілі, Т. Устінової та інших. Але при постановці фрагментів народно-сценічних танців педагог може дещо ускладнювати технічну сторону танцю, видозмінювати його композицію залежно від рівня підготовки учнів, при цьому необхідно зберігати народну музику і суворо слідкувати за тим, щоб танець не втратив притаманний йому національний колорит.

Отже, вбираючи і творчо переосмислюючи досягнення професійного мистецтва, треба продовжувати розвивати і збагачувати скарбницю педагогічної майстерності в галузі хореографічного мистецтва України.

Література

1. Володько В. Методика викладання народно-сценічного танцю. Навчально-методичний посібник. Київ: ДАКККіМ, 2007. 303 с.

2. Зайцев Є. Основи народно-сценічного танцю: посіб. Частина перша. Київ: Мистецтво, 1976. 224 с.

3. Лопухов А., Ширяев А., Бочаров А. Основы характерного танца. Москва: Искусство, 1939. 188 с.

4. Лопухов Ф.В. Хореографические откровенности. Москва: Искусство, 1971. С.161.

5. Стуколкина Н.М. Четыре экзерсиса. Уроки характерного танца. Москва, 1972. 399с.

Размещено на Allbest.ru