Генеза проблеми економічної підготовки майбутніх учителів трудового навчання та технологій в психолого-педагогічній науці

- Саме в цей час відбувається зародження класичної педагогічної думки, педагогічну функцію виконують представники духовності, поважні в соціумі освічені люди без відповідної педагогічної підготовки;

- третій етап - науково-методичний. Відповідає періоду епохам відродження та нового часу. Відбувається зародження ключових понять та запровадження системи спеціальної підготовки педагогічного фахівця, появи перших учительських семінарій, інститутів;

- четвертий етап - становлення професійної підготовки вчителя. Відповідає періоду новітньої історії, створення теорії професійної підготовки вчителя [11].

На всіх цих етапах трудове навчання була невід'ємною частиною підготовки підростаючого покоління, адже сама вона є вирішальною для економічного розвитку держави.

Так, перші згадки про трудове навчання нашої країни можна дослідити вже у часи становлення Київської Русі.

У першій пам'ятці педагогічної думки - «Поученії Володимира Мономаха» (1096 р.) автор робить припущення, щодо того, що будь-яка праця славна і почесна та заслуговує уваги та пошани.

У своїй праці Володимир Мономах наголошує на необхідності активного залучення підростаючого покоління до суспільно корисної праці. Саме в ці часи на Русі були впроваджені освітні заклади не тільки для хлопців, а й для дівчат. Характерною особливістю організації освітнього процесу в них було не тільки навчання грамоті та відповідній поведінці, алей залучення дітей до праці шляхом вивчення ключових народних ремесел (шиття, плетіння тощо).

Важливе місце трудовому навчанню віддавалася і в майбутньому, не зважаючи на те, під чим управлінням перебувала наша країна. Наприклад, до складу Великого Литовського князівства входила частина українських земель, які згодом потрапили в залежність від Речі Посполитої. В боротьбі з полонізацією та католицизмом на Україні в XVI - XVII ст. виникли братства, а при них братські школи. У них велика увага приділялась трудовій підготовці, яка проникала сюди у формі самообслуговування [11].

Важливість економічної освіти можна простежити вже у таких працях Я. Коменського «Материнська школа», А. Макаренко «Сімейне господарство» і «Педагогічна поема», в ідеях Ж.-Ж. Руссо, В. Песталоцці, Н. Крупської, В. Сухомлинського, у практиці М. Монтессорі.

Значним досягненням Я. Коменського є те, що саме він перший систематично обґрунтував доцільність використання трудової підготовки в освітньому процесі школи, сформував вимоги щодо трудового навчання учнів, при чому ним були поставлені в один ряд і наукову і трудову діяльність як дві невід'ємні частини підготовки підростаючого покоління.

Аналогічно до нього, Дж. Локк ще у XVII ст. закликав англійську буржуазію виховувати своїх дітей так, щоб вони цінували фізичну працю, не ухилялися від простої роботи і старалися підготувати себе до різних умов життя.

А. Франке, відомим німецьким педагогом було створено систему освітньо-виховних закладів нового типу ще наприкінці XVII ст. У них була здійснена спроба поєднати навчання учнів з високотехнологічною продуктивною працею, що стало важливим досягненням педагогіки того часу. Саме тут вперше була запроваджена профорієнтаційна робота, зокрема, систематичним було відвідування учнями майстерень і мануфактур, де вони мали можливість ознайомлюватися з матеріалами для роботи, інструментами, послідовністю технологічних операцій, умовами роботи та іншими аспектами того чи іншого ремесла. Перед відвідуванням виробництва учнів ознайомлювали з працею Я. Коменського «Світ в картинках», у якій надано основні відомості про структуру та зміст трудової діяльності за найбільш поширеними професіями того часу. Однак, як уже зазначалося раніше, найбільшого значення для організації освітньої діяльності мала саме продуктивна праця учнів. Задля її забезпечення в навчальних закладах А. Франке була створена відповідна матеріально-технічна база, до якої входили також власна друкарня, книжкова лавка, бібліотека, аптека та відповідні виробничі майстерні [10].

На важливості використання суспільно корисної праці також наголошував відомий французький педагог Ж.Ж. Руссо, який зазначав, що кожна людина, яка живе в сучасному суспільстві, має працювати: багатий чи бідний, сильний чи слабкий кожен непрацюючий є шахраєм; людина ще змалку повинна зрозуміти необхідність праці.

Для країн Західної Європи першої половини ХІХ століття був характерним швидкий розвиток промислового виробництва. Відбулося активна заміна ручної праці на механізовану, що сприяло індустріалізації суспільства та чіткого розподілу праці. Це спричинило погіршення матеріального становища низько кваліфікованих робітників сільськогосподарської та промислової галузей. У зв'язку з цим західноєвропейські педагоги цього періоду, зокрема, И. Песталоцці та Р. Оуен обґрунтовували необхідність у демократичних засадах формування підростаючої особистості та підготовки її до праці [3].

Розвиток капіталізму в Австро-Угорщині спричинив революційні події 1848 року та сприяв звільнення селян від кріпосницького права. Дбаючи про підвищення освіченості та виховання трудящого селянства О. В. Духнович склав перший народний буквар «Книжиця читальная для начинающих» (1850 р.) [12].

Через сім років, у 1857 р., ним було видано у Львові «Народную педагогию в пользу училищ и учителей сельских», у якій одне з провідних місць відвів трудовому навчанню та вихованню селянської молоді.

Можна зробити висновок, що видатний педагог розглядав продуктивну діяльність не лише як суто економічний фактор, а й як і потужний засіб підготовки майбутніх працівників.

Видатний український письменник І. Франко відводить важливе місце трудовій підготовці у становленні працівника оновленої епохи. На його думку, трудове виховання - це опанування учнем взаємопов'язаних процесів: усвідомлення знань про навколишнє середовище, вміння і навички користуватись отриманими знаннями під час практичної діяльності під постійним керівництвом вчителя. У своїх дослідженнях він наближається до трактування основної ознаки політехнічної освіти: зв'язку теорії з практикою, з суспільно корисною працею на виробництві. Як зазначає автор, перспективне спрямування трудового навчання та виховання повинно бути спрямоване на всебічну підготовку підростаючого покоління до участі у суспільному виробництві. Перспективним напрямом розвитку суспільства науковець вбачав в запровадженні у «всебічній освіті кожного громадянина й почерговій праці у різних галузях виробництва».

Аналізуючи систему педагогічної освіти початку ХХ ст. можна прийти до висновку, що в цей період простежувалася тенденція нового осмислення цілісної картини процесів розвитку шкільної освіти. Впровадженням підручників з педагогіки зайамлися такі відомі педагоги, як П. Блонський, С. Гессен, М. Григорявський, М. Демков, А. Калашніков, О. Немолодишев А. Пінкевич, В. Струминський, П. Шимбірьов та ряд інших. Цей період охарактеризувався відкриттям цілої низки вищих педагогічних навчальних закладів. Окрім Глухівського (1874) та Феодосійського (1872), в Україні на початку XX ст. були засновані та розпочали свою діяльність Київський (1909), Катеринославський (1910), Вінницький (1912), Миколаївський(1913), Полтавський (1914) та Чернігівський (1916) учительські інститути [6].

За часів колишнього СРСР педагогічна освіта в суспільстві, освіті, науці, культурі розглядалася з позицій марксистсько-ленінської філософії та історичного матеріалізму. Учені-дидакти і педагоги (О. Кабардін, В. Мощанський, О. Савелова, Б. Спаський та ін.) рекомендували викладати практично всі дисципліни на засадах класової належності, доцільності та принципу партійності.

Впровадження економічної складової у вищу освіту на цьому етапі стає актуальною суспільною потребою, важливість якої, на жаль, далеко не всі усвідомлюють. До того ж, людьми нас робить традиція, історія, а не наслідування. Значення цієї субстанції розкривається через духовність, яка формується в історичному процесі та певній соціокультурній динаміці. Завдяки вивченню історії формується історична свідомість, почуття причетності до історичної спадщини.

Аналізуючи стан трудової підготовки в закладах вищої педагогічної та загальної середньої освіти, а також ступінь розробленості проблеми економічної освіти, виховання, економічної підготовки в радянському періоді, нами було виокремлено п'ять етапів становлення економічної освіти майбутніх педагогічних фахівців: кінець ХІХ - початок ХХ століть (до 1918 року); 20-30 роки ХХ століття; кінець 50-х - 70-ті роки ХХ століття; 80-ті роки ХХ століття; 90-ті роки ХХ століття - по теперішній час (пострадянський період).

Аналогічних висновків дійшла Т. Гуцан, під час дослідження шляхів формування готовності майбутніх учителів економіки до профільного навчання старшокласників, визначила три основні етапи становлення та розвитку профілізації у навчанні економіки та шкільної економічної освіти в Україні, зумовлені розвитком економічної науки та змінами в економічній ситуацією в нашій державі: 1804-1917 роки, 1918-1991 роки, 1992 рік - наш час [1].

Саме на цьому етапі увага науковців почала акцентуватися на тому, що впровадження економічної складової в трудову підготовку дозволяє вирішувати такі важливі виховні завдання, як формування наукового світогляду, морально-політичних якостей, ідейності, інтернаціоналізму, патріотизму, любові до науки. Під час вивчення економічних питань рекомендувалось відмовлятися від розгляду та аналізу догматичних форм мислення; виділяти тільки ті наукові погляди, які сприяли подальшому розвитку науки; проводити аналіз наукових знань, розглядаючи соціальні досягнення суспільства; узагальнювати навчальний науково-історичний матеріал на основі класових відносин в антагоністичному суспільстві.

Стрімке збільшення шкіл призвело до зростання кількості середніх професійно-педагогічних закладів та їх випускників, серед яких все більшої уваги приділялося саме трудовій підготовці. Особливо це стосувалося періоду прийняття закону про загальнообов'язкове навчання дітей (1930) та періоду його реалізації до 1933/1934 н. р. У 1939/1940 н. р., після реорганізації педтехнікумів у педучилища, їх нараховувалось 56 і навчалося в них 20120 учнів [7].

У 40-60-ті рр. розробляються нові підходи до підготовки педагогічних кадрів, систематизується система навчальних дисциплін. Цей період характеризується посиленням пошуку способів досягнення єдності теоретичної та практичної підготовки вчителя, вдосконалення педагогічної практики, орієнтованої на трудову діяльність. Функції вищих педагогічних навчальних закладів дещо змінилися: вони були покликані здійснювати підготовку, пов'язану не тільки з наданням майбутнім учителям потрібної практично-методичної підготовки, а й зі створенням теоретичної бази освітньої діяльності, озброєнням майбутніх фахівців сучасними науковими знаннями, передовими педагогічними ідеями, підвищенням їхнього культурно-освітнього рівня [3].

У той же час нестача кваліфікованих педагогічних кадрів щодо нарощення трудової підготовки шкільної молоді зобов'язувала державу робити певні дієві кроки в цьому напрямку. Так, Постановою Пленуму ЦК КПРС від 12 листопада 1958 року було визначено схвалити проект тез ЦК КПРС і ради міністрів СРСР «Про зміцнення зв'язку школи із життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні». Це був документ, що кардинально змінював орієнтири в усіх освітніх напрямках. Зміни стосувалися не лише підготовки до майбутньої трудової діяльності учнів, а й професійної підготовки фахівців з трудового навчання. У ньому зазначалося: «технічний прогрес вимагає поповнення промисловості і сільського господарства молоддю, що має достатньо високу загальноосвітню підготовку.

24 грудня 1958 року цей проєкт був прийнятий Верховною Радою СРСР і набув статусу Закону. У ньому зазначено, що «Головними завданнями вищої школи є підготовка висококваліфікованих фахівців, вихованих на основі марксистсько-ленінського вчення, що оволоділи новітніми досягненнями вітчизняної та зарубіжної науки і техніки, добре знають практику справи, здатні не тільки повністю використовувати сучасну техніку, але й створювати техніку майбутнього; виконувати науково-дослідницьку роботу, що сприяє вирішенню завдань комуністичного будівництва; підготовка науково-педагогічних кадрів; підвищення кваліфікації спеціалістів, зайнятих у різних галузях народного господарства, культури і просвітництва; розповсюдження наукових і політичних знань серед трудящих»[8].

17 квітня 1959 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про зміцнення зв'язку школи із життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», де наголошувалося на пріоритетній ролі політехнічної освіти в навчальних освітніх закладах, зв'язків навчання з виробництвом, упровадження передових методів виробництва і наукових досягнень в освітній процес, зміцнення науково-технічної бази в закладах освіти. У той же час слід відзначити, що, на жаль, дуже часто політехнічні підходи в освіті підмінювалися професіоналізацією.

Але, незважаючи на широкий формат здійснення практичної підготовки фахівців з трудової підготовки, у період 1958-1961 років ще існувала певна невідповідність якості підготовки учнівської молоді до майбутньої трудової діяльності. Це було зумовлено недостатнім рівнем розвитку професіоналізму педагогів з причини недостатнього кадрового та матеріального-технічного забезпечення, хоча на законодавчому рівні було розкрито шляхи і націлено освітню ланку на вирішення цих питань. У цілому ж вимальовувалася цілісна концепція держави побудови змісту професійної підготовки фахівців з трудової підготовки. З середини 50-х років починається удосконалення підготовки майбутніх учителів трудового та виробничого навчання, покращення професійної підготовки шкільних учителів з трудової підготовки, майстрів і викладачів професійно-технічних навчальних закладів, педагогів вишів у системі підвищення кваліфікації.

З упровадженням основних напрямів реформи в 1984 р. науковці більш активно зосередили свою увагу на трудовому та професійному навчанні, на оволодінні знаннями з природничих, технічних, економічних і суспільних наук, створенні умов для проведення профорієнтаційної роботи, запровадження обов'язкового професійного навчання молоді та її підготовки до дорослого життя та здійснення суспільно-корисної праці, що, без сумніву, допомагали інтегрувати знання учнів, перетворювати їх на цілісні уявлення про оточуючий світ. Таким чином, трудове і професійне навчання стали невід'ємною частиною для підготовки підростаючого покоління до життя [11].

На пленумі ЦК КПРС у 1985 році М.С. Горбачовим було представлено програму ґрунтовних реформ під гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку країни» які були основані на ефективному використані досягнень тогочасного науково-технічного прогресу, стрімкого розвитку економічної думки, збільшення ролі людського фактора, перегляд структурної та інвестиційної політики, докорінні зміни у порядку планування та ін.

Таким чином, трансформаційні процеси у СРСР, які спостерігалися протягом 1985 - 1991 рр. охарактеризувалися

ґрунтовними зрушеннями у адміністративно-командній системі та переході на систему управління на демократичних засадах. На часі стало питання збереження й розвитку трудового потенціалу, яке, в контексті реформування народного господарства, стало одним із пріоритетних напрямів соціально-економічної політики Радянського Союзу [2].

Аналіз нормативно-правових документів показав, що вирішенню питання підготовки майбутніх вчителів у радянській Україні було приділено посилену увагу, а його реалізацію покладено на педагогічні училища, вищі навчальні заклади і заклади післядипломної освіти. Як наслідок, значно зростала кількість вчителів з вищою освітою, але водночас залишалася гостра нестача і потреба забезпечення шкіл кваліфікованими педагогами з трудової та політехнічної підготовки учнів, зокрема з таких навчальних дисциплін, як машинознавство, основи сільського господарства, практичні заняття у майстернях та ін. Окрім того фахівці з трудової підготовки були недостатньо обізнані з основами промислового і сільськогосподарського виробництва, з технічним обладнанням фабрик, заводів, радгоспів, колгоспів, з автоматизацією і механізацією виробничих процесів, з новими досягненнями у сфері науки, техніки, культури.

Проблему економічної підготовки, набуття економічної компетентності студентами закладів вищої педагогічної освіти в період здобуття Україною незалежності досліджувало багато науковців. Зокрема, вітчизняні науковці О. Буга, О. Падалка, І. Пронікова, М. Свіржевський, Т. Ткаліч, О. Рехтета, О. Шпак констатують необхідність удосконалення змісту і збільшення обсягу викладання економічних дисциплін, формування системних економічних знань і вмінь, спеціальної економічної підготовки вчителів.

Аналізуючи навчальні плани, починаючи з 1996 року, можна відзначити, що підготовка вчителів трудового навчання та технологій поступово стала поєднуватися з додатковими спеціалізаціями, у які було інтегровано цикл фундаментальних дисциплін за відповідним напрямком трудової підготовки. З назв спеціальностей було виключено формулювання «загальнотехнічні дисципліни» та впроваджено назви відповідних додаткових спеціалізацій, наприклад «Трудове навчання і основи підприємництва», «Трудове навчання і технічна творчість» та ін. Однак, у відсотковому співвідношенні дисципліни професійної підготовки залишилися незмінними, але зросли за обсягом до 33% від загального часу навчальних занять, а також за рахунок розширення кваліфікації майбутніх фахівців та підготовкою до викладання таких шкільних предметів, як креслення і безпека життєдіяльності було дещо змінений їх зміст. Також відбулося збільшення кількості годин на вивчення психолого-педагогічних дисциплін. Перелік дисциплін з основ виробництва доповнився вивченням сучасного сільськогосподарського виробництва та його механізації і автоматизації. Тривалість усіх видів практик за весь період навчання сягнула 29 тижнів [11].

Запровадження в 1998 році ступневості в вищу освіту зумовило складання навчальних планів зі спеціальності «Педагогіка і методика середньої освіти - трудове навчання (технічна або обслуговуюча праця)» для трьох освітньо-кваліфікаційних рівнів: «бакалавр», «спеціаліст» та «магістр». Триступеневість освітньої системи зумовила перехід до моделі розвивальної педагогічної освіти, яка дозволяє швидко розв'язувати освітні завдання, розширювати їхній спектр і забезпечувати задоволення потреб різних верств населення країни в освітніх послугах [11].

Реформування системи освіти на основі концепції «Нової української школи» стало причиною виокремлення підприємливості як однієї з ключових компетентностей майбутнього фахівця. Вона характеризується вмінням споживача раціонально себе поводити, використовуючи індивідуальні заощадження, приймати рішення у сфері зайнятості, фінансів тощо.

Так, наприклад, у концепції [4] прямо зазначається, що «згідно з реформою загальної середньої освіти випускник нової української школи - це ... інноватор, здатний змінювати навколишній світ, розвивати економіку за принципами сталого розвитку, конкурувати на ринку праці, навчатися впродовж життя».

Таким чином, підґрунтям формування у учнів підприємливості є набуті ними відповідних економічних знань та навичок, що забезпечуються відповідною підготовкою в закладах загальної середньої освіти за допомогою навчального предмета «Економіка».

Крім того, традиційно економічну підготовку розглядають в контексті трудової підготовки учнів. В цьому напрямі був здійснений науковий пошук Ю. Васильєвою, В. Розовою, Д. Тхоржевським, О. Шпаком, які розглядали її невід'ємним компонентом трудового та професійного навчання.

У Концепції розвитку економічної освіти в Україні зазначено: «загальна середня освіта дає змогу учням мати базові економічні знання, опанувати елементи економіки, щоб застосовувати їх у життєвих ситуаціях. Загальна середня економічна освіта є базою для її подальшого поглиблення» [5].

Кінцевим результатом безперервної економічної освіти є: «Здобута економічна освіта в закладах вищої педагогічної освіти, що готують майбутніх учителів, має бути високого загального рівня культури і знань, щоб забезпечити формування в учнів наукового економічного мислення, спрямованого на виявлення об'єктивної істини - пізнання економіки всебічно, цілісно, зважуючи на соціальні орієнтири, в противагу егоїстичній ринковій психології, яку хибно сприймають як економічне мислення» [5].

Отже, «перед школою постало завдання, яке їй ще не доводилося вирішувати, - завдання підготовки до соціально-трудової, педагогічної, психологічної адаптації [і соціалізації] учнів та випускників навчальних закладів. Колишній досвід підготовки учнів шкіл до трудової діяльності втратив сенс, тому що навчально-виховна робота була спрямована на підготовку випускників до праці в суспільстві з централізованою планованою економікою. В умовах ринкової економіки першочерговою є якість підготовки учнів, формування творчо мислячих людей, здатних до вдосконалення та оновлення своїх трудових умінь і навичок, пошуку неординарних рішень» [9].

Таким чином, можна стверджувати необхідність підготовка фахівців нової формації, які б змогли здійснювати освітню діяльність в закладах загальної середньої освіти з урахуванням економічної складової.