Операційно-діяльнісні компетенції менеджера освіти

— «знання та розуміння природи управлінської праці та процесів менеджменту;

— знання посадових та функціональних обов'язків менеджера освіти;

— уміння використовувати інформаційно-комп'ютерні технології та інші засоби комунікацій, необхідні у процесі управлінської праці;

— людинознавча компетентність;

— володіння мистецтвом налагодження зовнішніх зв'язків;

— здатність до самооцінки, уміння робити правильні висновки» (Вознюк Л., 2013)

За міркуваннями В Жигірь, професійна компетентність менеджера освіти охоплює такі ланки: загальнокультурну, комунікативну, психолого-педагогічну, управлінську тастратегічну

(Жигірь В., 2011). У дослідженнях Т. Іванової встановлено змістові складові професійної компетентності керівника освітньої установи: спеціальні, загальні, особистісні, організаційні, комунікативні компетенції (Іванова Т., 2012).

Аналізуючи твердження науковців, можна констатувати обов'язкову присутність в переліку складових компетентності сучасного менеджера освітньої сфери організаційно-управлінських умінь, сутність яких передбачає психологічну готовність й здатність налагоджувати ефективну практичну діяльність. Така діяльнісна компетенція менеджера є необхідною на всіх етапах роботи керівника: планування, здійснення, мотивування, контроль, оцінювання роботи усіх об'єктів управлінського процесу. Вона охоплює спеціальні технологічні уміння організації управлінського процесу, прийняття рішень, налагодження командної роботи, дотримання управлінських принципів, формування атмосфери співробітництва, середовища однодумців, забезпечення умов для розподілу обов'язків й делегування повноважень, здійснення систематичного й своєчасного контролю на усіх рівнях, утвердження демократичного стилю керівництва. досягнення колегіальності й партисипативності.

Складові операційно-діяльнісного компонента, на думку, Д. Ханта та Р. Осборна, є основними рисами керівника, необхідними для досягнення ним кар'єрного успіху. У цьому компоненті вони визначають такі навички:

— «концептуальні навички -- здатність аналізувати та розв'язувати комплексні проблеми;

— навички планування та організації -- здатності обирати напрям діяльності та концентрувати

ресурси для досягнення цілей;

До найбільш часто вживаних управлінських технік, сучасні науковці зараховують: управління через делегування, винятки, ціль, результати, конфлікти, нагляд і розпорядження, мотивацію, інновації, комунікування, інвігіляію, контроль (Plewki Cz., Bednarczyka H., 2008). Розглянемо сутність цих технік та спектр практичних умінь, які будуть актуалізовані в процесі їх здійснення.

Управління через делегування. В основі цієї техніки закладено принцип делегування управлінських повноважень від керівника підлеглим. Тобто рішення можуть бути прийняті, як на найвищому, так і на найнижчому рівнях. Техніка спрямована на те щоб працівник діяв самостійно в межах переданих йому повноважень. Рішення приймаються тільки там де це логічно повинно мати місце, а саме в місцях виникнення проблем. Завдяки цьому керівник звільняється від значної частини рутинної праці й може більше часу присвятити управлінню, внаслідок чого покращується соціально-психологічний клімат організації. Виважене застосування техніки делегування повноважень, відповідальності суттєво активізує і мотивує працівників, яким передано повноваження. Найбільшою мірою ця техніка сприяє формуванню навичок аналізу потенційних можливостей підлеглих, визначенню меж їх компетентності, постановку посильних завдань, прийняття зважених рішень, створенню в середовищі школи атмосфери довіри й партнерської співпраці.

Управління через винятки. Основою цієї техніки є засада винятків. Вона полягає в тому, що керівник повинен втручатися в роботу підлеглих тільки у виняткових випадках. Цю техніку характеризує спрощення процесу управління, вилучення керівника з рутинної роботи, ідентифікацію працівників із завданнями і чіткий поділ відповідальності. Базовою проблемою в окреслених умовах є питання визначення виняткових ситуацій і контроль результатів їх розв'язання. Застосування цієї техніки не достатньо мотивує працівників й більше того навіть обмежує можливості їх розвитку, у тих випадках, коли керівник переймає розв'язання цікавих проблем, а також функції нагляду і контролю. Основними практичними уміннями для реалізації цієї техніки стають аналіз управлінського процесу, визначення ризиків, прийняття рішень в неординарних умовах.

Управління через ціль. Найбільш популярна сьогодні техніка. Полягає у визначенні цілей, які мають бути зреалізовані в окресленому періоді й мають провадити до узгодження потреб працівників з потребами організації. В цій техніці основою є слушна засада, що всі члени організації повинні чітко розуміти й долучитися до досягнення спільної мети, яку часто називають місією організації. Управління через ціль спрямоване на чітке розуміння членами цілей організації, розвиток ініціативи, уможливлює коригування допущених помилок, а також забезпечує ідентифікацію працівників з місією організації. Застосування цієї техніки зумовлює те, що на перший план праці керівника виходять завдання, які вимагають концептуальної праці й відповідно навичок планування, організації і підтримки, здійснення аналізу, допомоги підлеглим у практичній реалізації цілей.

Управління через результати. Техніка містить багато схожих елементів з управлінням через ціль. Опирається на засаду систематичного уточнення планованих цілей як інструменту управління, що в результаті вимагає координації децентралізованих рішень. Управління спрямоване на результати передбачає, що цілі не мусять бути узгоджені з працівниками, лише доведені до їх відома. Ця методика передбачає, що кожна людина хоче досягти успіху, усі працівники здібні та доброзичливі й більшість з них хоче взяти на себе відповідальність і прагне отримати задоволення від роботи. В такому контексті найціннішим є творчий потенціал та ініціативність. Від керівника вимагаються вміння здійснювати демократичне управління, гнучкість, готовність до співпраці, турбота про результати, прояв довіри до підлеглих, делегування відповідальності й створення можливостей для досягнення ними успіхів.

Управління через конфлікт. Основою цієї техніки є твердження, що конфлікти не є виключно проявом патології організації, а також відіграють і позитивну роль. Управління через конфлікт не передбачає цілеспрямоване їх створення, а застосування умінь аналізу конфліктних ситуацій, вибір найбільш оптимальних прийомів і стратегій їх розв'язання, стеження щоб вони не набули небезпечних розмірів, надмірної ескалацї, були під контролем. Конфлікти можуть бути вирішені у партнерській взаємодії на засаді компромісу або консенсусу. Сторони можуть краще зрозуміти одна одну, обговорити протилежні погляди, зважити сильні сторони, знайти спільні шляхи порозуміння, оздоровити стосунки.

Управління через нагляд і розпорядження. Техніка базована на авторитарному стилі керівництва, не передбачає делегування повноважень, тут присутній лише розподіл праці й нагляд керівника за виконанням розпоряджень. Власна ініціатива працівників не допускається. Практичні уміння керівника авторитарного стилю: чіткі вказівки, розпорядження, інструктування, своєчасна перевірка і контроль.

Управління через мотивацію. Техніка передбачає створення умов для задоволення матеріальних і психічних потреб працівників, а також стимулювання їх до кращої роботи через створення мотиваційних ситуацій. Мотивування до роботи полягає у використанні низки диференційованих індивідуальних засобів і інструментів, що спонукають до ефективної роботи на користь організації. Таким чином керівник формує уміння визначення мотивації працівників, встановлення пріоритетів, розробки стимулів, а також створення різноманітних мотивувальних ситуацій, які спрямовані на індивідуальні потреби працівників.

Управління через інновації. Полягає у впровадженні різних змін (повноважень, вдосконалень, інновацій) передовсім у найбільш важливих сферах діяльності. В організаціях, скерованих на зміни, інновації є беззаперечною необхідністю, які генерують позитивні тенденції підвищення ефективності. Передумовою розвитку є відмова від пасивності, формування навичок офенсивного стилю діяльності, який вимагає постійних зусиль і готовності до реагування на підставі аналізу поведінки клієнтів і конкурентів.

Управління через комунікування. Полягає у побудові та вдосконаленні стабільної системи інформування команди про головні цілі, проблеми й труднощі організації, наміри керівництва, а також актуальне становище установи на ринку. Безпосередньою ціллю цієї техніки є покращення інформування команди, яке забезпечить створення клімату взаємної довіри поміж керівництвом і підлеглими. Більше того, це призведе до зміцнення мотивації та утвердження позитивної поведінки працівників на користь організації. Основні уміння, які необхідні для застосування цієї техніки, лежать у площині технологій успішної комунікації, безбар'єрного спілкування, володіння невербальними засобами.

Управління через інвігіляцію. Техніка є формою контролю, поєднаною з обмеженням інтервенції керівництва. Інвігіляція полягає на дискретному й систематичному спостереженні роботи підлеглих. Розвиток подій повинен відповідати очікуванням керівника. Таким чином техніка вимагає систематичного контролю, перевірок, аналізу отриманих результатів, формулювання висновків, випрацювання рекомендацій. Інвігіляція має високий мотиваційний потенціал, який полягає у спонуканні підлеглих до ефективної роботи. Працівники, за якими наглядають, поводять себе інакше ніж ті, які позбавлені контролю.

Управління через контроль. Передбачає комплексний і багатоаспектний контроль усіх ділянок діяльності організації. Охоплює систему умінь планування матеріальних і фінансових завдань, уточнення напрямів діяльності, забезпечення необхідною інформацією, контролю і звітування про виконання завдання.

Обговорення / Discussion. У сучасних науково-педагогічних пошуках проблема формування та аналізу сутності компетентності фахівців займає одне з центральних місць. У руслі наукової розробки засад компетентнісного підходу значні напрацювання здійснили В. Бондар, О. Пєхота, О. Пометун, В. Жигірь та ін. (Жигірь В., 2011). Питання професійної компетентності менеджерів освіти, специфіку їх фахової діяльності активно вивчали О. Мармаза, Т. Іванова, І. Шоробура та ін. (Іванова Т., 2012; Мармаза О., 2007). Водночас детальний аналіз прикладних аспектів професійної компетентності й майстерності керівників освітньої сфери залишається актуальним й потребує різнобічного вивчення у світлі актуальних проблем організації сучасного освітнього середовища.