Виховне значення іграшки для хлопчиків в українському суспільстві XI-XVIII ст. (на прикладі керамічних коників)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ІГРАШКИ ДЛЯ ХЛОПЧИКІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ХІ-XVIII СТ. (НА ПРИКЛАДІ КЕРАМІЧНИХ КОНИКІВ)

Вадим Аникієнко

Анотація

керамічний коник хлопчик виховання

Виховне значення іграшки для хлопчиків в українському суспільстві ХІ--XVIII ст. (на прикладі керамічних коників)

Стаття присвячена вивченню дитячих іграшок (керамічних коників) для хлопчиків як засобу виховання в українському суспільстві ХІ-ХVШ ст. Автор досліджує їх виховне значення з точки зору підготовки дитини до дорослого життя у контексті сімейних взаємовідносин між батьками та дітьми, оскільки батьки намагаються закласти у своїй дитині ті навички, які знадобляться їй в дорослому житті. До того ж вони не постійно перебувають поруч із дитиною, а тому можуть надавати дитині іграшку як замінник їхньої присутності, яка продовжує виховання. Встановлюється, що ключова роль у навчанні за допомогою іграшки належить саме ігровому процесу, на сюжети якого здійснює своєрідний вплив навколишнє середовище. Адже дитина бере як приклад для наслідування поведінку своїх батьків і їх діяльність в побуті. Зазначається, що казки покликані допомагати батькам здійснювати виховання, а дитині - краще засвоювати образ, який надається. У них прослідковується зображення дитини, зайнятою справами, що притаманні дорослим. Також у статті приділяється увага простеженню зміни основних напрямків виховання хлопчиків за допомогою керамічних коників в українському суспільстві протягом означеного періоду. При цьому увага зосереджується на взаємопов'язаності між зміною зовнішнього вигляду іграшки і зміною напрямку виховання (закріплення певного образу). На окремих іграшках присутні додаткові елементи, які слугують деталізацією ігрового процесу, а відтак максимально наближують її до реальної тварини. Визначено, що протягом Хі-Xvill ст. зберігається основне смислове навантаження, вміщене в керамічному конику, однак яке з часом зазнає певних модифікацій. Для дослідження залучаються керамічні іграшки з експозиції Музею старожитностей Поділля (Кам'янець-Подільський), Волинського краєзнавчого музею та фондів Музею історії міста Києва.

Ключові слова: іграшка, дитина, керамічний коник, виховання, гра.

Annotation

EDUCATIONAL VALUE OF TOYS FOR BOYS IN UKRAINIAN SOCIETY OF 11^th - 18^th CENTURIES (ON THE EXAMPLE OF CERAMIC GRASSHOPPERS)

Vadym Anykiienko

The article is devoted to the study of children's toys (ceramic grasshoppers) for boys as a means of education in Ukrainian society of the 11th - 18th centuries. The author explores their educational value in terms of preparing the child for adult life, in the context of family relationships between parents and children. Because parents try to instill in their children the skills that she will need in adulthood. In addition, they are not always close to the child, and therefore can provide the child with a toy as a substitute for their presence, which continues the upbringing. It is established that the key role in learning with the help of toys belongs to the game process, the plots of which are influenced by the environment. After all, a child takes as an example to follow the behavior of their parents and their activities in everyday life. It is noted that fairy tales are designed to help parents to bring up, and the child - to better absorb the image provided. They trace the image of a child engaged in adult activities. The article also pays attention to tracing the change in the main areas of education of boys with the help of ceramic grasshoppers in Ukrainian society during this period. The focus is on the relationship between changing the appearance of the toy and changing the direction of education (fixing a certain image). On some toys there are additional elements that serve as a detail of the gameplay and thus bring it as close as possible to the real animal. It is determined that during the XI-XVIII centuries. The main semantic load contained in the ceramic conic remains, but which undergoes certain modifications over time. Ceramic toys from the exposition of the Museum of Antiquities of Podillya (Kamianets-Podilskyi), the Volyn Museum of Local Lore and the funds of the Museum of the History of the City of Kyiv are involved in the research.

Keywords: toy, child, ceramic grasshopper, education, game.

Виклад основного матеріалу

Дослідження історії дитинства є вагомою складовою в загальній історії, зокрема українській. Дитинство як період формування особистісних рис визначає поведінку людини. При цьому потрібно звертати увагу на прикметні риси у вихованні батьками своїх дітей, у контексті чого вагоме значення має іграшка. Це надасть змогу дізнатись про своєрідність перцепції в дорослого покоління щодо перших років життя нового члена сім'ї. Комплексне вивчення окремих аспектів цієї тематики дозволить прослідкувати еволюцію дитинства в Україні.

Історія дитинства в Україні є певною мірою молодим напрямком наукових досліджень, у порівнянні зі зарубіжною історіографією, де вже є вагомі напрацювання з цієї тематики. У вітчизняній історичній науці дослідники приділяли увагу дитинству з етнографічного (етнологічного) погляду. Беззаперечно, що і такий підхід є доволі важливим, однак він ґрунтується на вивченні дитинства починаючи з ХІХ ст. і не зачіпає попередні періоди.

Більшою мірою здійснено вивчення дитинства, як одного із напрямків історичної антропології, для XVII-XVIII ст. і раніших періодів на українських матеріалах. Сюди відносяться праці І. Сердюка, О. Замури, В. Маслійчука, В. Козюби та ін. Наукові доробки цих авторів висвітлюють різноманітні сторони історії дитинства (хрещення, вибір імені, питання дитячої смертності, взаємовідносини між батьками та дітьми тощо), проте менше торкаються питання про виховне значення іграшки.

Власне історію іграшки як результату творчої діяльності вивчала низка дослідників. Л. Дінцес намагався встановити «корені» глиняної іграшки, наголошуючи на тому, що першопочатково іграшка була частиною культу (Динцес 1936). Л. Оршанський теж звертався до її витоків. Він вказував на поєднання в іграшці психологічної та педагогічної сторін, спираючись на західних педагогів (Оршанский 1923). Г Дайн вивчала народну іграшку та дійшла висновків, що вона має розвивальну функцію (як фізичну, так і духовну). Дослідниця чималу увагу приділила особливостям виготовлення іграшок (Дайн 1981). У своєму науковому доробку О. Найден має доволі вагому працю «Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність», у якій подає історію української іграшки (від найдавніших часів, коли вона виконувала роль культового предмету) саме з художньої точки зору, її регіональні відмінності тощо (Найден 1999). Схожою роботою є «Українська народна іграшка» Л. Герус, у якій авторка писала про те, що культові предмети давніх людей стали основою для майбутньої іграшки, яка пройшла трансформацію протягом століть та отримала виховне значення для дитини (Герус 2004). А. Сушко подібно до Л. Герус вбачає першооснову іграшки саме в культових предметах давніх людей. У своїх працях вона зосереджується на публікації іграшок з фондів музеїв, їх класифікації та технологіях виробництва (Сушко 2013, 2018). Сенс іграшки як оберегу вивчала Н. Жмуд, приділивши основну увагу вивченню її як замінника людини чи божества в різних ритуалах та обрядах (Жмуд 2004). У педагогічній науці іграшка також стала предметом досліджень. М. Гнатюк (Гнатюк 2017), Г Кільова (Кільова 2010), Л. Сорочук (Сорочук 2009, 2010), Т Щербак (Щербак 2015) та ін. вивчали іграшку як предмет навчання дитини.

Більш наближеними до нашої теми можна вважати наступні наукові розвідки. У статті О. Коваленко та І. Сердюка «Іграшка чи ремесло?: один із аспектів дитинства в ранньомодерній Україні» автори вдаються до аналізу дитячих іграшок ХVШ ст. як таких, із зазначенням того, що іграшки слугують підготовкою дитини до дорослого життя (Коваленко, Сердюк 2012, с. 45-56). В. Маслійчук у статті «Деякі відомості про ігри та іграшки для дітей у Слобідській і Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття» характеризував іграшки та ігри із залученням етнографічних матеріалів (Маслійчук 2010, с. 72-76). Однак, залишається відкритим питання про конкретне значення іграшки у виховному процесі дитини.

Метою даної статті є дослідження значення керамічних іграшок у формі коників (коників-свищиків) у виховному процесі хлопчиків протягом XI-XVIII ст. Ми поставили завдання з'ясувати функцію такого різновиду керамічних іграшок у формуванні певних уявлень та навичок у дитини, а також мету виховання, яку закладали батьки.

Прослідкуємо еволюцію європейської педагогічної думки щодо ключових поглядів на виховання дитини. Платон вважав, що здійснювати виховання дітей 3-6 років потрібно за допомогою різноманітних ігор, завдяки яким можна задати напрямок розвитку дитячих здібностей відповідно до їх майбутньої професійної діяльності (Циммерман 1877, с. 294). Аристотель додавав, що ігри мають наслідувати серйозну трудову діяльність, якою згодом буде займатись дитина (Циммерман 1877, с. 322).

Один із мислителів раннього Нового часу Т Мор у своїй праці «Утопія» висвітлив основні погляди на виховний процес. Він був впевнений у тому, що з раннього дитинства необхідно готувати дітей до майбутньої праці, використовуючи гру, яка надасть необхідний досвід та навички (Мор, Кампанелла 1988, с. 58). Подібними є погляди Т Кампанелли, який виклав своє бачення у творі «Місто Сонця». Томмазо Кампанелла був переконаний, що дітям до 7 років потрібно наочно показувати діяльність дорослих, знайомити з нею та залучати до неї, щоб у такий спосіб можна було виявити їхні нахили до конкретного виду ремесла, які, як вважав філософ, є вродженими (Мор, Кампанелла 1988, с. 140-141, 158).

Чеський педагог Ян Амос Коменський був впевнений, що протягом перших шести років дитину мають навчати вдома батьки, адже в цей час вона знайомиться з навколишнім середовищем та цілком здатна засвоювати нову інформацію. Він розглядав байки про тварин як одну з основ розвитку дитини, пропонував розказувати їх дітям з двоякою метою: щоб зайняти і поступово навіювати те, що повинно принести користь (адже в більшості подібних творів вміщено якусь моральну ідею). Ян Коменський звернув увагу на те, що діти в такому ранньому віці вже здатні до наслідування поведінки дорослих, а тому рекомендував долучати дітей до батьківських справ. Іграшкові предмети, за Я. Коменським, створені для того, щоб дитина в процесі наслідування та гри не заподіяла собі шкоди. Гра допомагає підготувати дитину до майбутньої трудової діяльності (Коменский 1947, с. 47-49, 67-69).

Дж. Локк теж повторював Я. Коменського щодо значення раннього дитинства у процесі виховання та щодо схильності до наслідування в цьому віці. Філософ зазначав, що дитина має користуватись іграшками, але одночасно в її розпорядженні може перебувати лише одна іграшка. Він заохочував дітей самостійно їх виготовляти, але в окремих випадках за допомогою батьків. Джон Локк теж вважав, що в ранньому дитинстві має превалювати гра як метод навчання, до якого потрібно пристосувати іграшку (Локк 1988, с. 465, 529, 549-550).

Ж.-Ж. Руссо був переконаний в тому, що навчання починається від народження, а в явищі наслідування потрібно приділити увагу конкретній справі з можливістю отримання досвіду, який необхідно передавати поступово, щоб дитина на власні очі побачила особливості певної діяльності або сама долучилась до неї. Мислитель розглядав гру як спосіб власне фізичного розвитку. Чималу він увагу приділяв тому, щоб в процесі виховання батьки не вдавались до примусу, а вся діяльність дитини була добровільною (Руссо 1981, с. 102-104, 164-165).

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці також виклав свої погляди на виховання. Згідно них цей процес здійснюється за допомогою залучення дитини до праці по господарству. Він розглядав гру як основу виховного процесу, під час якого отримуються знання та навички, що будуть необхідні в дорослому житті. Досить яскраво Й. Г Песталоцці показав це на прикладі одного епізоду, коли батько, граючись із сином, навчав його особливостям своєї професії (муляра), для чого навіть придбав зменшені (іграшкові) фартух та лопатку муляра, що дало змогу більшою мірою наблизити ігровий процес до реальної роботи. Педагог вважав, що навички та досвід, здобуті в ранньому дитинстві під час гри чи залучення до роботи, значно допоможуть та полегшать життя в майбутньому (Песталоцци 1981, с. 243-246, 280-281, 478-479).

Вочевидь, загальні ідеї контекстуальні (незалежно від проаналізованих текстів - просто вони зафіксовані письмово і добре систематизують загальні європейські погляди) уявленням на наших теренах. Володимир Всеволодович Мономах залишив нащадкам «Повчання», у якому йдеться про шанобливе ставлення до отримання нових знань, а виховання повинно мати наочний приклад (для підтвердження В. Мономах описав як його батько, сидячи вдома, вивчив 5 мов) (Поучення). У збірнику «Бджола» містяться різні настанови, зміст однієї з яких зводиться до формулювання: «стався до батьків так, як хочеш, щоб твої діти ставились до тебе», яке означає, що діти беруть приклад зі своїх батьків (Бджола). Памво Беринда вважав, що протягом періоду дорослішання повинно відбуватись навчання, з яким прищеплюється шанобливе ставлення до родичів (Колосова, Крекотень). Федор Євлашевський у своїх мемуарах подавав себе як приклад для наслідування власним дітям, адже сам був досить освіченою людиною і змалку знав єврейську мову та з п'яти років почав вивчати «науку руську» (Мемуари до історії південної Русі 2006, с. 11, 16). Генеральний хорунжий Микола Ханенко переймався вихованням своїх дітей, про що говорить і купівля спеціальної книги «Совершенное наставленіе дітей», а також влаштовував їм домашню освіту, наймаючи різних вчителів (у тому числі і закордонних для вивчення мов), відправляючи на навчання до закордонних навчальних закладів (Щоденник).

Розглянуті нами погляди педагогів різних часів дають підстави до певних узагальнень. Так, перші роки життя є досить важливими для дитини, оскільки в цей період відбувається знайомство з навколишнім середовищем, активно засвоюється новий матеріал, проявляється здатність до наслідування поведінки дорослих. Визнається за необхідність підготовка до дорослого життя, під час якої отримується досвід та навички (як загальні, так і в конкретній справі), яка більшою мірою втілюється в ігровому процесі, де чільне місце займає іграшка.

Перейдемо до розгляду значення іграшки у виховному процесі в українському суспільстві. Виховання дитини починається від її народження та нерозривно пов'язане з батьками. Протягом першого року життя догляд здійснює матір, а через певний проміжок часу, коли дитина підросте, долучається батько, хоча варто враховувати і відповідність статей (вихованням хлопчика переважно займається батько, а дівчинки - матір) (Кон 2003, с. 277).

Виховний процес не переривається за відсутності матері чи батька поруч із дитиною, адже в такому випадку може надаватися іграшка. Вона ж слугує річчю, яка займає дитину та одночасно річчю, яка її виховує. Тобто навчання починається з раннього дитинства за допомогою іграшки та за сприяння батьків, маючи на меті підготовку до дорослого життя.

Водночас не треба забувати й про те, що в українських селянських сім'ях протягом означеного періоду доглядати меншу дитину може старша (переважно дівчата). За відсутності батьків у домі, що пов'язано з їхньої трудовою зайнятістю, роль няньки можуть виконувати непрацездатні члени родини (Кись). Прояви такої виховної практики знайшли своє відображення в українській народній творчості. Наприклад, у казці «Гуси-лебеді» розповідається про дівчинку (явно ще малих років), яка залишилась вдома доглядати меншого брата (Народные русские сказки 1984, с. 147-148). Ці члени родини, як і батьки, також можуть надавати дитині іграшку, щоб зайняти її, але при цьому зберігається виховне значення.

В українському фольклорі наявні риси, які стосуються формування в дитині навичок, що знадобляться їй в дорослому житті і які втілені в образах головних героїв казок. У них прослідковується зображення тяжіння дитини до справ та предметів дорослих. Наприклад, у казці «Ивашко и Відьма» описано хлопчика, який проситься допомагати батькам та виконувати роботу на рівні з ними: займатися риболовлею, як одним із засобів добування їжі для сім'ї (Народные русские сказки 1984, с. 138-145). Дещо іншим образом є Котигорошко, який також не встиг вирости, а вже просить зробити йому булаву та піти визволяти свою сестру і братів (Народные русские сказки 1984, с. 205-214). У казці «Настасья Прекрасная» зображено хлопчика, який вправляється їздити на коні верхи (Драгоманов 1876, с. 299-304). Прагнення дитини займатися справами дорослих також описується в казці «Мальчик-мизинчик» (Драгоманов 1876, с. 355-357). У казках створено образ дитини, яка має допомагати своїм батькам, з метою, щоб під час прослуховування вона сприймала його як певний зразок для наслідування. Відповідно, потрібно всіляко сприяти її розвитку так, щоб це було потім корисно для неї самої та сім'ї зокрема, у чому допомагає іграшка.

Яскравим прикладом зображення дитини, зайнятої дорослою справою, є фрагмент із літопису: під 946 роком зазначається, що Ольга з сином Святославом зібрала військо та рушила проти древлян. У момент готовності війська до атаки Святослав кинув списа, який пролетів між вухами у коня та впав біля його ніг (Літопис Руський). У цьому випадку Святослав задіяний до справи дорослих - військового походу. Важливо також і те, що княжич вже сидів на коні, як і воїни, та тримав у руках зброю.

У реальному житті риси, зображені в казках, прищеплюються із вихованням та можуть бути спрямовані за допомогою іграшки, яка надається дитині тоді, коли вона може здійснювати контрольовані рухи. Адже саме сформовані сенсорно-координаційні функції дають змогу дитині вдало маніпулювати предметами, які перебувають у її користуванні.

Іграшка слугує своєрідним «подразником», реакцією на який є ігровий процес, посередництвом якого відбувається виховання. За висловленням Е. Еріксона, через гру проявляється здатність засвоювати життєвий досвід, створюючи моделі ситуацій, і опановувати дійсність через експеримент та планування (Эриксон). Тобто сама гра є нічим іншим, як процесом підготовки дитини до майбутнього життя, а індикатором визначення спрямування слугує іграшка. У даній статті зосередимо увагу саме на керамічних кониках, як засобу виховання хлопчиків.

Образ коня набув поширення ще від моменту його приручення первісними людьми. В уявленні українців він отримав значення символу вірності, витривалості та відданості, який також є незамінним помічником свого господаря. Цей образ є провідним мотивом і в українському народному мистецтві (Войтович 2002, с. 524-525).

Надаючи керамічного коника хлопчикові, батьки прагнули закласти в ньому навички поводження з конем, які знадобляться в житті. Задля хорошої взаємодії з живою твариною дитина повинна звикнути до цього образу та всебічно вивчити його під час ігрового процесу. При цьому першопочаткове значення має знайомство зі справжнім конем, де важливу роль відіграють асоціації. Одним із шляхів утворення асоціацій (за схожістю) (Ушинский 1950, с. 348353) і відбувається засвоєння хлопчиком образу коня.

В активному ігровому процесі дитина створює безліч варіантів використання образу коня, де вона бачить іграшку «не як копію, а як образ, який залишається в пам'яті» (Ушинский 1950, с. 431).

Важливо розуміти процес розвитку уяви. «Уява - це змінені людські спогади. Пам'ять зберігає нам сліди та ідеї уявлень; процес спогадів, звідки б не йшла ініціатива, видає їх знову свідомості в здійснюваній формі уявлень, а уяві належить лише нова комбінація цих елементів, які зберегла пам'ять» (Ушинский 1950, с. 403-405). Тобто дитині достатньо показати декілька раз живого коня і все, що пов'язано з ним, а потім перенести його образ на іграшку. Так хлопчик запам'ятає тварину, за допомогою асоціацій буде сприймати іграшку як її образ, а з уявою він буде моделювати різні ситуації поводження з нею. Справжній образ коня не втрачається пам'яттю на ранньому етапі розвитку, оскільки керамічний коник перебуває з дитиною постійно. Хлопчик звикає до іграшки, тим самим звикаючи до образу справжнього коня, який буде його помічником у дорослому житті.

Керамічні коники різних століть мають певні схожі та відмінні риси зовнішньої форми: від особливостей побудови (ліплення) самого тулубу до додавання інших елементів (вершник, збруя тощо). Доволі прості форми мають керамічні коники ХІІ-ХШ ст. (Рис. 1), які знаходяться в експозиції Музею старожитностей Поділля (Кам'янець-Подільський). Зовнішні риси коня передано на цих іграшках дещо схематично (спрощено).

Рис. 1 Керамічні коники з експозиції Музею старожитностей Поділля

Рис. 3 Керамічний коник ХІ-ХІІІ ст. з елементами збруї

Не можна стверджувати, що всі давньоруські керамічні коники виготовлені за таким же принципом, оскільки ми маємо приклади інших іграшок цього періоду, які зберігаються у фондах Музею історії міста Києва (Рис. 2). На одному з них (Рис. 3) видніються додаткові елементи - прокреслені лінії, які символізують частини кінської збруї (ободовий, від якого відходять донизу дві прямі лінії, та нагрудний ремені). Подібні деталі кінського спорядження прослідковуються на мініатюрах із Радзивіллівського літопису XV ст. При оповіданні про Олега (Рис. 4), котрий приїхав подивитись на останки свого померлого коня (від якого йому напророчили смерть), вміщено зображення коня з сідлом та чітко прокресленими лініями, що позначають нагрудний, ободовий та інші з'єднувальні ремені, а також стремена (Радзивіллівський літопис, арк. к). На іншому малюнку (Рис. 5) Ярослав Володимирович приїхав до Дніпра верхи на коні, на якому виразно видно нагрудний зі звисаючими елементами оздоблення та декорований ободовий ремені (Радзивіллівський літопис, арк. па зв.). Зображення таких деталей кінського спорядження в літописі зустрічаємо не лише серед давньоруських воїнів. Так, наприклад, кінь печенізького князя (Рис. 6) змальований із нагрудним ременем, на якому присутні звисаючі частини, а також лінії на крупі, які подібні до ліній на рис. 4 (Радзивіллівський літопис, арк. ris зв.). Наявність такої деталізації на керамічному конику свідчить про максимальне наближення іграшки до реального вигляду бойового коня. У свою чергу це підтверджує думку, що саме за його допомогою відбувався процес привчання дитини до військової справи. На користь цієї спрямованості керамічних коників за давньоруських часів говорять і наступні іграшки (Рис. 7; Рис. 8), кожна з яких має додатковий елемент - вершника, що тримається обома руками за шию коня.

Рис. 7 Вершник ХІ-ХІІІ ст

Рис. 8 Вершник (фрагмент) ХІ-ХІІІ ст

Рис. 4 Мініатюра з Радзивіллівського літопису (Радзивіллівський літопис, арк. к?)

Рис. 5 Мініатюра з Радзивіллівського літопису (Радзивіллівський літопис, арк. п?а зв.)

Рис. 6 Мініатюра з Радзивіллівського літопису (Радзивіллівський літопис, арк. л?s зв.)

Рис. 7 Вершник ХІ-ХІІІ ст

Рис. 8 Вершник (фрагмент) ХІ-ХІІІ ст

За словами О. Попельницької: «Вершник є міфологічним стереотипом кінного бога багатьох індоєвропейських народів (фракійців, германців, слов'ян, балтів) часів патріархату, військової демократії і міграцій племен. Це божество стало прообразом християнського свя того Георгія-змієборця, що у дрібній керамічній пластиці XVI-XVIII ст. трансформувався у постаті козаків та жовнірів» (Попельницька). Зображення вершників віднаходимо й серед графіті Софійського Собору в Києві. За В. Корнієнком це графіті №48д, 2318 і 2319, 2637 (Корнієнко 2013, с. 27-28, 76-77, 155), 3313 (Корнієнко 2015, с. 77).

Чималу увагу привертає графіті № 3313 (Рис. 9), де вміщено вершника, який замахується на дракона, що може символізувати Георгія-змієборця (Вячеслав Корнієнко вважає, що автором цього малюнку є дитина).

А серед епіграфічних пам'яток церкви св. Пантелеймона це графіті № 105, 298, 715 (Корнієнко 2017, с.

89, 127, 207). На зображенні № 298 (Рис. 10) вміщено рисунок коня, на крупі якого видніються прокреслені лінії, що можуть символізувати частини кінського спорядження, та віжки, що відходять від голови.

Рис. 9 Графіті Софії Київської (Корнієнко 2015, с. 265)

Рис. 10 Гоафіті церкви св. Пантелеймона (Корнієнко 2017, с. 298)

Поширеність коня в народному мистецтві свідчить і про широке використання цієї тварини в повсякденному житті. Саме із нього дитина бере образи утворення асоціацій, що всебічно розвиваються та засвоюються посередництвом гри із залученням іграшки, смислове навантаження якої залежить і від соціального статусу сім'ї. Серед нижчих прошарків населення дитині показується образ батька, який використовує коня в господарстві. Після спостереження за цим процесом взаємодії батька та тварини, хлопчику дають іграшку і показують подібні дії. Окрім батька такий приклад міг бути взятий дитиною і з навколишнього середовища, де вона побачила іншу людину верхи на коні. Або в періоди, коли тварина перебувала в одній будівлі із сім'єю (у бідних прошарків населення під час холодного періоду) (Костомаров 1860, с. 41). Звісно, у більш заможних родинах дитині надавали образ коня майже виключно як засобу пересування, про використання його в господарстві не говорили. Тобто сюжет самого ігрового процесу, у якому відбувається засвоєння образу через предмет, залежить від соціального статусу оточення дитини. Хлопчик відтворює події, що відбуваються в його середовищі навколо нього самого, тим самим він залучається до діяльності дорослих (Эльконин).

Одним із етапів знайомства дитини і коня (а разом з тим і ще одним джерелом для сюжетів ігрового процесу) можна вважати явище постригу (Долгов 2004, с. 115-1І6), яке зафіксовано в літописі. Князь Всеволод Юрійович посадив на коня свого сина Ярослава, якому виповнилось три роки (Літопис Руський). Про подібні явища посадження дитини на коня можемо говорити і для XVIII ст., хоча це вже не обряд постригу, а, скоріш за все, частина своєрідного навчання. Так, пункт 4 арт. 15 глави 20 «Прав, за якими судиться малоросійський народ» передбачає покарання за смерть малолітньої дитини, яку посадили на коня, унаслідок чого вона померла чи покалічилась (Права, с. 359). Певною мірою надання практичного досвіду (посадження на коня) з малого віку могло призвести і до трагічних наслідків. Однак, саме під час такого процесу відбувається зближення хлопчика та коня, з метою кращого вивчення останнього. Адже дитина отримує безпосередній досвід (відчуває висоту коня, сама дізнається як правильно на ньому сидіти тощо), який використає в ігровому процесі, що посприяє його засвоєнню в пам'яті.

У грі відтворюється дійсність, яка оточує дитину. Адже «гра для дитини - це і є реальність, яка є більш цікавою, ніж оточуюча. Цікавішою вона є тому, що зрозуміліша, а зрозуміліша, бо частково вона є творінням дитини. У грі дитина живе, і сліди цього життя глибше залишаються в ній, ніж сліди реального життя, у яке вона не могла увійти за складністю його явищ та інтересів» (Ушинский 1950, с. 439).

Тож підтверджується факт, що саме в ігровому процесі з використанням іграшки як образу живого коня дитина має більші шанси здобути для себе той досвід, який знадобиться їй в дорослому житті.

XVII-XVIII ст. - це період козацтва в України. Д. Яворницький зазначав, що козаки звали коня вірним другом, товаришем. Козак просить коня винести його живим із поля. Тому серед козацтва поширений як образ, так і сама тварина. Дослідник зафіксував явище покликання коня за допомогою свисту (Яворницький 1990, с. 283-284). Саме до XVII-XVIII ст. іграшка пройшла ще одну трансформацію - її почали виготовляти з елементами, які можуть видавати звук. Варто зазначити, що цей звук не подібний до того, який видають коні, а тому може спотворювати сприймаючий образ. Цілком імовірно, що звуки іграшки асоціювалися зі свистом для покликання коня. Це явище могло набути поширення і серед звичайного (некозацького) населення. Подібні підтвердження ми знаходимо в казках, де головні герої кличуть своїх коней свистом. У казці «Буря-богатырь Иван Коровий сын» Іван кликав свого коня свистом (Народные русские сказки 1984, с. 216-225). У казці «Сивко-бурко» старигань призивав до себе коня за допомогою свисту (Народные русские сказки 1985, с. 3-9).

Оскільки батьки надають дитині матеріал для сюжетів ігрового процесу та показують те, що вона має запам'ятати, то казки також можна вважати джерелом цих сюжетів, і водночас - виховним елементом. Слухаючи, хлопчик сприймає нову інформацію і поєднує в уяві побачений образ коня зі словесним матеріалом, додаючи до існуючого досвіду взаємодії з конем також поклик свистом. Всебічно це розігрується в різноманітних іграх. Таким чином, дитина вправляється володіти конем (кликати його, їздити на ньому тощо).

Керамічні коники піддались своєрідній модифікації, що стосується особливостей форми самої іграшки (наявність порожнини всередині тулуба, бічні отвори на ньому, а також «хвіст», через який повітря під тиском потрапляє з ротової порожнини дитини всередину іграшки). Серед іграшок із фондів Музею історії міста Києва значну частину становлять коники-свищики (Рис. 2), які мають між собою відмінні риси зовнішнього вигляду. Окрім шумоутворюючих елементів на одному з керамічних коників-свищиків присутня й інша деталь - сідло (Рис. 11). Це вказує на те, що до XVII-XVIII ст. зберігається образ вершника, який протягом цього проміжку часу асоціюється із козаками, котрі використовували коня як засіб пересування під час військових дій (але і не виключаємо, що наявність сідла на іграшці цього часу може символізувати дещо інше - використання коня власне як засобу пересування без домінування мілітаристських рис). Однак сама наявність цього додаткового елементу свідчить про більшу деталізацію і наближення складових ігрового процесу до реальності. Нові модифікації зачепили не всі іграшки. Окремі з них все ж продовжують виготовлятись у доволі простих формах. До цієї категорії відносимо керамічного коника з фондів Волинського краєзнавчого музею (Рис. 12), який датується XVIII-ХІХ ст. Він має продовгуватий дещо округлий тулуб, від якого відходять невеликі ніжки в дві протилежні сторони (імовірно коня зображено в русі), а також з цієї ж частини відходить голова. На ній чітко виліплено гриву та вуха, а для позначення рота зроблено невеличкий проріз гострим предметом. Всі складові частини керамічного коника сформовані із єдиної суцільної заготовки. Через особливості зовнішньої форми та простотою у виготовленні припускаємо, що автором цієї іграшки могла бути дитина.

Рис. 11 Керамічний коник із сідлом

Рис. 12 Керамічний коник з фондів Волинського краєзнавчого музею

Отже, основною метою виховання є формування навичок, які знадобляться в дорослому житті. Керамічний коник є іграшкою, що призначена винятково для хлопчика, посередництвом якої прищеплюється образ коня. Деякі коники містять на собі додаткові елементи (фрагменти збруї, вершника, сідло), завдяки яким відбувається закладання основи сюжетної лінії ігрового процесу, але не обмежується простір для уяви. Дитина засвоює цю асоціацію та вивчає її у своїй уяві в ігровому процесі, на який безпосередньо здійснює вплив навколишнє середовище, де перебуває дитина. Засвоєння конкретного образу залежить також від соціального статусу родини. Кожна верства населення подає те уявлення, що найбільш прийнятне для неї.

Варто зазначити, що протягом XI-XVIII ст. зберігається основний образ, який надавали для засвоєння дитині. Він був пов'язаний насамперед з військовою справою, де кінь є невід'ємним атрибутом вершника. Надалі ж він дещо трансформується в образ козака, однак продовжує нести і в цей час смислове навантаження воїна. Тобто маленького хлопчика намагались привчити до образу коня (посередництвом керамічних коників) як невід'ємного атрибуту у військовій справі чи повсякденному житті (як засіб пересування).

Проте, з часом додається і образ коня-помічника, який переплітається із попереднім та в такому вигляді продовжує існувати.

Подальші дослідження проблем виховного процесу та історії дитинства загалом допоможуть розкрити питання про особливості становища дитини в українському суспільстві та прослідкувати зміни.

Список джерел та літератури