Формування майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту через осмислення розвитку категорії патріотизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту через осмислення розвитку категорії патріотизму

Янчук Дмитро Олександрович викладач кафедри теорії і методики фізичної культури, Центрально-український державний педагогічний університет ім. В. Винниченка

Анотація

Стаття присвячена проблемі формування майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту через філософсько-історічне осмислення сутності патріотизму, через його розвиток.

У постановці та обґрунтуванні проблеми ми визначаємо, що через філософсько-історічне осмислення розвитку патріотизму може відбуватися виховання майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту.

Аналізуємо останні дослідження та публікації у вітчизняній і зарубіжній літературі, в яких проводились дослідження патріотизму в різних течіях і напрямках національної і зарубіжної філософської думки.

В меті та викладенні основного матеріалу дослідження визначаємо, що формування майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту відбувається через принципи національної спрямованості, самоактивності й саморегуляції, історичної і соціальної пам'яті, міжпоколінної наступності. Досліджуємо еволюцію такого явища як патріотизм та намагаємося зрозуміти, як воно впливає на виховання майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту. фізичний культура патріотизм

В прикінцевих положеннях, аналізуючи статтю, робимо висновки, що на сучасному етапі розвитку України, коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність філосовсько-історичного осмислення патріотизму і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення національно - патріотичного виховання майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту, формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей.

Ключові слова: патріотизм, патріотична свідомість, еволюція патріотизму, фахівці галузі фізичної культури та спорту, філософсько-історічне осмислення сутності патріотизму, розвиток патріотизму.

Yanchuk Dmytro Oleksandrovich Teacher of the Department of Theory and Methodology of physical culture of the Central Ukrainian state Pedagogical University named after V. Vinnichenko

THE FORMATION OF THE FUTURE SPECIALIST IN THE FIELD OF PHYSICAL CULTURE AND SPORTS THROUGH THE UNDERSTANDING OF THE DEVELOPMENT OF THE CATEGORY OF PATRIOTISM.

The article is devoted to the problem of forming a future specialist in the field of physical culture and sports through a philosophical and historical understanding of the essence of patriotism, through its development.

In formulating and justifying the problem, we determine that through a philosophical and historical understanding of the development of patriotism, the education of a future specialist in the field of physical culture and sports can take place.We analyze the latest research and publications in domestic and foreign literature, in which patriotism was studied in various currents and directions of national and foreign philosophical thought.

In the purpose and presentation of the main material of the research, we determine that the formation of future specialists in the field of physical culture and sports takes place through the principles of national orientation, self-activity and selfregulation, historical and social memory, and intergenerational continuity. We study the evolution of such a phenomenon as patriotism and try to understand how it affects the education of future specialists in the field of physical culture and sports.

In the final clauses, analyzing the article, we conclude that at the current stage of development of Ukraine, when there is a direct threat of denationalization, loss of state independence and falling into the sphere of influence of another state, there is an urgent need for a philosophical and historical understanding of patriotism and the implementation of systemic measures aimed at strengthening national - patriotic upbringing of future specialists in the field of physical culture and sports, formation of a new Ukrainian, acting on the basis of national and European values.

Keywords: patriotism, patriotic consciousness, evolution of patriotism, specialists in the field of physical culture and sports, philosophical and historical understanding of the essence of patriotism, development of patriotism.

Постановка проблеми. У формуванні майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту лежить філософське осмислення сутності патріотизму, його розвитку. Це пояснюється багатовимірною природою патріотизму, глибиною та різноманіттям форм його проявів. В історичній ретроспективі філософське осмислення патріотизму притаманне багатьом українським та зарубіжним філософам і мислителям різних часів.

Зародження патріотизму є одною з фундаментальних цінностей людської цивілізації, обумовлено процесами політичної соціалізації людей, в рамках якої відбувалося формування державно-організованих спільнот. З моменту утворення античних держав прихильність до середовища проживання, до рідної землі знайшла характер морального і політичного імперативу, визначального сприйняття людьми політичної дійсності і реагування на політичні процеси з позиції їх відповідності інтересам і безпеці свого соціуму, своєї держави. Актуальність проблеми зумовлена потребою суспільства у самодостатній, відповідальній особистості, яка здатна брати участь у суспільному житті, проявляти соціальну активність та ініціативність, усвідомлювати свою роль у житті держави, бути відданою її інтересам та готова до її захисту. Саме тому національно - патріотичне виховання визнано одним із головних пріоритетів держави та регулюється рядом законодавчих документів. Формування у майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту національно-культурної ідентичності є проблемою державної ваги і національної безпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Формування майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту, розвиток його духовних та моральних цінностей, формування національної ідентичності визначено пріоритетним напрямом діяльності держави та суспільства. У зв'язку з цим, видається доцільним дослідження ідей національно - патріотичного виховання у вітчизняній та зарубіжній науці.

Дослідження патріотизму здійснювалося в різних течіях і напрямках національної і зарубіжної філософської думки. Проблемою патріотизму у свій час займалися такі видатні українські вчені, як: Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, М.П. Драгоманов, Леся Українка, Д.І. Чижевський. Методологічні та теоретичні основи формування особистості з глибоким почуттям патріотизму, любові до Батьківщини розкриті у працях І. Беха, Г. Біленької, А. Бойко, М. Боришевського, Г. Ващенка, Ю. Завалевського, П. Ігнатенка, В. Каюкова, Б. Кобзаря, М. Левківського, О. Сухомлинської, П. Щербаня та ін. Традиція глибокого світоглядного вивчення проблем патріотизму була закладена B. Соловйовим і Н. Бердяєвим. Теоретико-методологічному і політологічному осмисленню проблеми патріотизму сприяли ідеї Г. Гегеля.

Мета статті - формування майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту через принципи національної спрямованості, самоактивності й саморегуляції, історичної і соціальної пам'яті, міжпоколінної наступності тощо.

Виклад основного матеріалу. Розвиток такого явища як патріотизм безпосередньо впливає на формування майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту. Спробуємо зрозуміти як, та дослідити його еволюцію.

Процесами політичної соціалізації людей, в рамках якої відбувалося формування державно-організованих спільнот були притаманні всім античним цивілізаціям і здійснювалися в них з урахуванням специфіки процесів їх державного будівництва. Внаслідок цього саме це поняття мало різне наповнення і розумілося по-різному. Кожна регіональна цивілізація або навіть держава історично завжди мала свій "набір" світоглядних цінностей, які були основою розуміння патріотизму в цих регіонах. Але саме в Античній Греції це явище знайшло характер морального і політичного принципу, соціального почуття, змістом якого була любов до Батьківщини і готовність підпорядкувати її потребам свої приватні інтереси. Відповідно до цього і саме явище отримало назву - "патріотизм" (грец. Патріотці - співвітчизник, латрі^ - Батьківщина) у першій половині першого тисячоліття до н. е.

Можна сказати, що зародження цього явища відбулося ще раніше, ніж з'явилося саме поняття "патріотизм", а саме в "гомерівський" період XI-III століття до н. е. в епоху формування героїчного грецького епосу. У цей період були створені всесвітньо відомі міфи і легенди Давньої Греції про героїв і богів, а також поеми самого Гомера - "Одіссея" і "Іліада", що сформували світогляд багатьох поколінь греків, у тому числі видатних мислителів, державних діячів та полководців періоду Античності.

Прообразом патріотизму в Античній Греції був ідеал - "арете" - чеснота, доблесть. Спочатку в гомерівський період його сприйняття відображало прагнення до вчинення подвигів, досягнення слави і успіху. З розвитком філософської думки, а з нею і етичних норм та традицій, "арете" в класичну епоху Стародавньої Греції (IV-V століття до н. е.) стало ідеалом поведінки громадян та їх ставлення до свого громадянського обов'язку. Отже, можна зауважити, що метою виховання в Стародавній Греції було виховання доброчесної людини і внаслідок цього - хорошого громадянина, готового до самопожертви в ім'я інтересів і безпеки своєї Батьківщини. Дане питання було актуальним для багатьох мислителів Стародавньої Греції. Так, видатний філософ Античності Сократ, а за ним і Платон, розглядали людське життя не тільки для себе, але і для суспільства та політичного життя. Платон розділив "арете" на чотири складові: мудрість, мужність, розсудливість, справедливість. Краща форма держави, на думку цього видатного учня Сократа, повинна виховувати в громадянах благочестя, боротися проти невіри і безбожності.

Особливої уваги заслуговує також позиція з цього питання видатного мислителя того часу Аристотеля, що є по праву родоначальником науки про політику та державу. Примітно, що одним із основних понять, що розглядаються в його книзі "Політика", є чеснота, служінням якій в розумінні Аристотеля було "заняття політикою і війною". Вища ж ступінь чесноти, на його думку, - діяльність в ім'я співгромадян, заради блага держави [1, с. 187]. Так, вільно народжений афінянин у день свого 18-річчя урочисто включався до списків громадян, при цьому він виголошував клятву: "Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в битві, буду захищати і один, і з іншими все священне і заповітне, не зменшуючи сили і слави Батьківщини, а збільшу їх; буду розумно коритися існуючому уряду і законам, встановленим та тим, що мають бути прийнятими; а якщо хтось буде намагатися знищити закони або не коритися їм, я не допущу цього і буду боротися з ним проти нього як один, так і з іншими; буду також шанувати вітчизняні святині. У цьому нехай будуть мені свідки боги" [2, с. 57].

Яскравим прикладом полісного патріотизму стала позиція Аристотеля. Коли македонський цар Філіпп II доручив йому виховання свого спадкоємця Олександра, Аристотель зажадав відновити зруйноване македонцями його рідне місто Стагир. І тільки після виконання даної умови Аристотель став наставником Олександра. Близько восьми років він був його наставником та учителем, і безумовно, здійснив серйозний вплив на формування світогляду великого в майбутньому полководця Олександра Македонського. Олександр, крім того, що був великим полководцем, був також засновником унікального поліетнічного державного утворення - Македонського царства.

Аристотель у своїй праці "Політика" виникнення держави визначає таким самим природним, як виникнення сім'ї і логічно обґрунтовує свою думку. Філософ вважав, що будь-яка держава являє собою певне об'єднання (спілка, громада - суч.) людей, а будь-яке об'єднання організовується заради якогось блага [1, с. 293]. Необхідність, на думку Аристотеля, спонукає, насамперед, об'єднатися тих, хто не може існувати один без одного - чоловіка і жінку [1, с. 320], з метою продовження роду. Об'єднання, що складається з декількох сімей і яке має за мету обслуговування не лише короткочасних потреб, - поселення. Суспільство, що складається з декількох поселень, можна назвати повністю завершеною державою; державою, що виникла заради життєвих потреб і яка існує заради досягнення благополучного життя [1, с. 511]. Людина, зазначав Аристотель, за природою своєю є істота політична, а той, хто внаслідок своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою, - або недорозвинені в моральному розумінні істоти, або надлюди. Лише людина, на думку філософа, здатна до сприймання таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо, а тому людина більше, ніж бджоли чи інші стадні тварини, є істотою суспільною. А сукупність усього цього і створює основу сім'ї і держави, причому державу Аристотель вважав первинною, порівняно із сім'єю і кожним із нас. Але такому розумінню добра і зла потрібно виховувати [1, с. 512].

Разом з тим цей період формується поняття патріотизму для позначення почуттів, моральних норм, правових вимог, що відображають відносини особистості й суспільства, представленого як батьківщина. Патріотизм оголошується вищим обов'язком особистості. З огляду на це в греко-римській культурі була опрацьована ієрархія гідності особи, схему якої подає у своїх віршах Гай Луцилій - творець літературного жанру сатири. На перше місце він висуває діяльність на благо вітчизни, потім - на благо батьків і тільки на останньому місці - турбота про власне благо. Громадські інтереси, на думку Цицерона, мають беззаперечну перевагу над індивідуальними. Це було вимогою до особистості в її відносинах з суспільством. Цей принцип надалі став центральним у патріотичній свідомості. Вітчизна здавна була виявом однієї найбільш загальнозначущих і консолідуючих суспільство цінностей. Цицерон стверджував: "Батьківщина - і тільки вона - вміщує в себе загальні симпатії".

Прикладом полісного патріотизму були 157 державних утворень різного спектру: від тиранії - прообразу сучасного тоталітаризму, до демократії, і навіть свого роду подоби політій, що і донині залишаються ідеалом державного устрою. Вони розвивалися і функціонували саме в Елладі на крихітному політичному просторі, та при цьому всі вони були суверенними в сучасному розумінні цього слова. Розвитку полісного патріотизму значною мірою сприяли також численні війни і збройні конфлікти, але роздробленість та протистояння грецьких міст-держав у кінцевому підсумку призвели до занепаду давньогрецької цивілізації та підпорядкування їх спочатку Македонії, а потім Риму.

Після перемоги Риму в III македонській війні Греція фактично втратила незалежність, а її внутрішній устрій було доручено спеціальній комісії десяти (колегія децемвирів), яка за дорученням сенату провела заходи "з придушення духу партій і міцного утвердження тих, хто сприймає лише владу римлян".

У цей період була зроблена спроба об'єднати грецькі поліси під егідою так званого Ахейського союзу для протистояння експансії римлян. Це було одним з останніх проявів еллінського патріотизму. У 146 році до н. е. спроба здобуття незалежності була придушена, а демократичні конституції міст були скасовані [3, с. 19]. З цього періоду починається новий римський етап еволюції самого патріотизму і його осмислення.

Найважливішим фактором піднесення античного Риму було те, що він "вбирав у себе" все найкраще з того, що було у завойованих ним держав і народів. І в цьому плані спадщина Давньої Греції зробила потужний вплив на розвиток Риму, в тому числі в плані утвердження основоположних політико- правових принципів. Це стосується і патріотизму, як ідеологічної основи існування і розвитку римської державності. Примітно, що римляни перевели на латинську мову кращі грецькі наукові трактати та літературні твори, зробили цілий комплекс інших перетворень, але слово "Батьківщина" - patria - увійшло в латинську мову практично без змін. Відповідно і сам патріотизм, як моральний і політичний принцип грецьких полісів, змістом якого є любов до Батьківщини і готовність підпорядкувати її інтересам свої приватні інтереси, таким увійшов і в римську політико-правову традицію, хоча і був адаптований стосовно до сформованих в античному Римі реалій.

Основу патріотизму визначало уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемог, про Рим як вищу цінність, про обов'язок громадянина служити йому всіма можливостями, не шкодуючи сил і життя [4]. Для затвердження великої місії Риму багато зробив Полібій. Ідеальний політичний устрій, що об'єднує громадян, що надає кожному належні йому права при дотриманні обов'язків, шанування богів, чесність, патріотизм роблять Рим, за словами Полібія, незламним, єдино здатним створити велику державу і керувати нею для її ж користі.

Таким чином, Античний Рим створив свою оригінальну цивілізацію, що ґрунтувалася на особливій системі цінностей, яка склалася в римському громадянському суспільстві у зв'язку з особливостями її історичного розвитку. Одночасно з цим відбулася трансформація патріотизму з республіканського, по суті полісного, в імперський з сакралізацією верховної державної влади.

Досягнення вищої точки розвитку Римської імперії (I століття до н. е. - I століття н. е.) стало початком її занепаду. Досягнувши утвердження в якості наддержави, розкинувши свої володіння від Британії до Кавказу та Персії, Римська імперія в подальшому здавала одну позицію за іншою. Однією з причин такого занепаду стало, перш за все, те, що римляни з часом втратили таку якість, як пасіонарність - готовність до самопожертви в ім'я інтересів Батьківщини. Загальний занепад моралі і утвердження в суспільній свідомості, насамперед правлячої еліти, принципів "хліба і видовищ" і "після нас хоч потоп" значною мірою девальвували ідеологічні та ціннісні основи державності, в тому числі патріотизм, як готовність жертвувати своїми інтересами в ім'я Батьківщини. Крім цього, ще однією причиною занепаду стало "розмивання" державотворчого ядра - власне римлян. Наділення громадянськими правами жителів завойованих провінцій, що повною мірою користувалися привілеями, які надавалися громадянством, але неохоче виконували обов'язки і повинності. Особливо це стосувалося військової повинності. При цьому і самі римляни вже не хотіли воювати, а наймали для цього за гроші жителів завойованих провінцій. А отже, і легіони, набрані в основній своїй масі з цієї категорії підданих імперії, були далекі від ідеалів римського патріотизму.

Ще більше значення в руйнації римського патріотизму мало християнство, що згодом стало однією зі світових релігій. У 325 році імператором Костянтином християнство було оголошено офіційною релігією Риму і затверджено уявлення "про небесну вітчизну" та про християнську спільноту, як особливий "народ Божий". Після прийняття християнства керівництво Римської імперії почало використовувати його для зміцнення єдності імперії, протидії місцевому націоналізму і місцевому язичництву, формуючи уявлення про християнську імперію, як про земну Батьківщину всіх християн.

Наступним періодом в історії людства стало Середньовіччя, що характеризується засиллям церковної ідеології. Особливістю того часу було те, що патріотизм, як усвідомлення пріоритетності інтересів держави, втратив своє значення. Затверджена в європейському суспільстві лицарська етика припускала поняття вірності Богу, королю, прекрасній дамі і т. д., але не конкретній державі. Батьківщиною сприймався лише цілком певний уділ, вотчина, феодальне володіння. Патріотизм мав вотчинний (феодальний) характер. І феодали вправі були самостійно вирішувати питання, захищати їм те чи інше державне утворення чи ні.

Протягом всього Середньовіччя патріотизм, як морально-етична цінність, за винятком рідкісних випадків, не заохочувався. Тому такі явища, як національно-визвольні війни, були досить рідкісними явищами, їх місце займали хрестові походи і релігійні війни.

Періодом змін у цьому плані стала епоха Відродження і Просвітництва, що відкрила для багатьох європейських держав можливості повернення до минулого (дохристиянського) змісту поняття "патріотизм".

Найважливішою рисою світогляду цієї епохи був індивідуалізм. Іншою характерною рисою нового світогляду було відродження національної самосвідомості та виникнення почуття патріотизму і формування поняття "Батьківщина". Важлива роль у цьому належить відомому вченому Н. Макіавеллі, що довгий час незаслужено піддавався критиці. Причиною цього був його вислів про те, що "мета виправдовує засоби". Вирвана з контексту, спрощена і перекручена, вона стала засобом дискредитації особистості мислителя. У дійсності сформульований у роботі "Государ" вислів звучить таким чином: "Якщо мета досягнута, якщо государ заслужив визнання підданих і усунув заздрісників, то він на довгий час знаходить могутність, спокій, почесті і щастя" [5, с. 14].

Як у своїй роботі "Государ", так і в інших працях Н. Макіавеллі постійно звертається до ідей патріотизму. Так, зокрема, в заключних рядках свого твору "Государ" він зазначає: "... нехай після стількох років очікування Італія побачить нарешті свого рятівника. Не можу висловити словами, з якою любов'ю прийняли б його жителі, постраждалі від іноземних вторгнень, з якою жадобою помсти, з якою непохитною вірою, з якими сльозами!" [5, с. 79].

Безперечною заслугою Н. Макіавеллі є те, що він був першим, хто використав поняття "stato" - держава в його сучасному сенсі, і першим указав на її соціальну і політичну природу. Терміном "stato" (лат. Status - положення, статус) Н. Макіавеллі об'єднав такі поняття, як "республіка" і "єдиновладне правління".

Розробкою проблеми сутності держави та її взаємин із громадянським суспільством і особистістю займався відомий учений Т. Гобс. Дане питання знайшло своє відображення в його роботі "Левіафан" [6, с. 47]. Т. Гоббс полягає в тому, що люди, які живуть у додержавному суспільстві конфліктів, укладають даний договір із владою в обмін на закон. Даний факт свідчить про те, що у суспільній свідомості знову постає образ конкретної держави, Батьківщини, інтереси і безпеку якої необхідно захищати.

Отже, в даному випадку патріотизм сприймався, як співпраця громадян із владою для досягнення "загального блага", тобто національного інтересу.

Такому явищу як патріотизм в період Нового часу вдається позбутися від тоталітарного впливу релігії. На противагу поглядам мислителів Середньовіччя ідеологи Великої французької революції пов'язували патріотизм насамперед зі свободою, з боротьбою проти королівської влади. Просвітителі стали трактувати відносини між людиною і державою як рівноправні (концепція суспільного договору, природної рівності, критика деспотизму і т. д.). Після затвердження цінностей періоду буржуазних революцій XVIII-IX століть патріотизм розумівся також, як прагнення відстоювати інтереси Батьківщини, в тому числі і шляхом збройної боротьби з тими силами всередині і зовні суспільства, які стоять на шляху зміцнення позицій держави.

У цілому, починаючи з XVIII-IX століть патріотизм міцно входить у політико-правовий лексикон всіх сучасних держав, будучи аж до теперішнього часу потужним ідеологічним стимулом мобілізації їх громадян на захист Батьківщини, в тому числі збройний, від зовнішньої агресії і внутрішньополітичних потрясінь.

А зараз розглянемо дослідження українських філософів-гуманістів: М. Драгоманова, О. Духновича, Г. Сковороди,Л. Українки, І. Франка, П. Юркевича. У своїх доробках мислителі звертаються до теми національно - патріотичного виховання через любов до українського народу, рідної Вітчизни, української мови, культури, мистецтва, історії, видатних постатей та історичних прикладів, які виступають фундаментом для формування національної свідомості майбутнього фахівця галузі фізичної культури та спорту.

Так, український філософ Г. Сковорода осмислював буття через сенс існування людини. На думку мислителя, кожна людина може пізнати себе через пізнання свого народу та усвідомлення власної ідентичності. Філософська парадигма П. Юркевича висвітлює пізнання людиною істини не тільки через мислення, а й через серце, моральні та патріотичні прагнення, віру та любов до Батьківщини. Філософія українського патріотизму проявлена у творах Тараса Шевченка, який любов до Батьківщини, українського народу пов'язує з філософією боротьби за волю, національну гідність, переживання за долю України. Світогляд І. Франка, який веде свої витоки з філософських поглядів Г.Сковороди, Т. Шевченка, насичений установками щодо цінності любові до сім'ї, Вітчизни та людства. Традиційну українську сім'ю І. Франко називав першим і найважливішим осередком виховання патріотизму, національної єдності, поваги до української мови, традицій, історії. Філософські погляди Л. Українки також наповнені почуттям любові до рідної землі і, водночас, сфокусована увага на згубності інертності. Твори пронизані закликами до пробудження, дії, прояву волі, мужності, духовності.

У сучасній українській науці, і починаючи умовно з 90-х років XX століття, проблема національно - патріотичного виховання пов'язана з іменами українських вчених (І. Бех, Н. Волошина, Т. Гавлітіна, К. Журба, В. Івашковський О. Стьопіна, В. Кириченко, Р. Петронговський, Р. Сойчук, М. Тимчик, Ю. Руденко, К. Чорна, В. Мірошниченко та інші), чиї наукові праці стали визначальними для нашого дослідження.

І. Бех визначає патріотичне виховання, як керівництво індивідуальним становленням особистості як патріота, що передбачає формування ціннісного позитивного (пізнавально-емоційного) ставлення до Батьківщини. Психічну структуру людського ставлення становлять своєрідний сплав пізнавальних і емоційних утворень, де останній компонент вважається провідним.

В. Мірошніченко, вивчаючи психологічні аспекти патріотичного виховання, стверджує, що ставлення особистості до Батьківщини відображає її соціально-психологічну позицію. На думку автора саме ставлення пов'язане з такою характеристикою психіки, як ментальність. Ментальність створює для людини можливість ототожнювати себе з певним народом, певною культурою, тобто виявляти свій менталітет. Менталітет складає філософсько-психологічну основу патріотизму, оскільки формується в процесі співставлення культур різних цивілізацій. Важливими для нашого дослідження стали визначення сутності патріотизму, його характеристик та проявів, здійснених вітчизняними дослідниками. Так, осмислення любові до Батьківщини як цінності знаходимо у роботі К. Журби. Дослідниця здійснює цілісний та глибокий аналіз виховання смисложиттєвих цінностей. Однією із таких цінностей визначено "любов" як високо почуттєве ставлення особистості до світу людей і світу речей та до самої себе, стимулює продуктивну життєву енергію, служить підґрунтям гуманістично-орієнтованої спрямованості особистості. На основі аналізу та осмислення психолого - педагогічних та філософських наукових праць авторка виділяє любов до Батьківщини та народу, яка є важливою складовою світогляду і виявляється у патріотизмі особистості, наявності та сформованості національної гідності, любові до своєї Батьківщини

Висновки

Ми можемо зробити висновок, що таке явище, як патріотизм пройшло довгий шлях змістовного наповнення та практичного втілення. Починаючи від Античних часів і до сьогодення, воно то з'являється як важливий елемент консолідації суспільного буття, то зникає, втрачаючи актуальність в умовах певного історичного періоду та його особливостей.

Отже, через осмислення розвитку патріотизму, його характеристика полягає в тому, що він є базовою цінністю будь-якої держави, потужним інтегруючим засобом, основою формування стабільного рівня національної ідентичності, для якого характерна готовність до реальних дій на благо Батьківщини.

Далі, аналізуючи вищевикладене, робимо висновки, що на сучасному етапі розвитку України, коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність осмислення патріотизму і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення національно - патріотичного виховання майбутніх фахівців галузі фізичної культури та спорту, формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей.

Література

1. Жураковський Г. Є. Нариси з історії античної педагогіки. Г.М. Жураковський. - М.: Навчпедвид. [ Держ. навч.-пед. видавництво]. - 1940. - С. 471.

2. Колпінський Ю. Д., Сидорова Н.А. Мистецтво Егейського світу та Стародавньой Греції. Ю.Д. Колпінський, Н.А. Сидорова. М.: Мистецтво, 1970. - С 90

3. Мірзаєв С.Б. Полібій (давньогрецький мислитель та політик). С.Б. Мірзаєв. М.: Юридична література, 1986. - С.112 .

4. Бикова Е.В. Антична культура: соціальна та духовні основи. Електронний ресурс: http://avt.miem.edu.ru.0.

5. Макіавеллі Н. Государ. Н. Макіавеллі. М.: Планета, 1990. - С. 80.

6. Гоббс Т. Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської. Т. Гоббс. М.: Думка, 2001. - С. 478.

7. References:

8. Zhurvkovs&akos:kij, G. 19(1940). Narisi z istorii antichnoi pedagogiki [Draw from the history of ancient pedagogy]. M.: Navchpedvid. [ Derzh. navch.-ped. vidavnictvo] [in Ukrainian].

9. Kolprns'kij, Ju. D., Sidorova, N. A. (1970). Mistectvo Egejs' kogo svitu ta Starodavn'oj Greci'i [The Art of the Egean World and Ancient Greece]. M.: Mistectvo [in Ukrainian].

10. Mirzaev, S.B. (1986). Polibij (davn'ogrec'kijmislitel' tapolitik) [Polybiy (oldGreek thinker andpolitician)]. M.:Juridichna Hteratura [in Ukrainian].

11. Bikova, E.V. Antichna kul'tura: social'na ta duhovni osnovi [Antique culture: social and spiritual foundations]. avt.miem.edu.ru.0 Retrieved from http://avt.miem.edu.ru.0 [in Ukrainian].

12. Makiavelli, N. (1990). Gosudar. N. Makiavelli [Sovereign. N. Machiavelli.]. M.: Planeta [in Ukrainian].

13. Gobbs, T. (2001). Leviafan, abo Materija, forma і vlada derzhavi cerkovno'i ta gromadjans'ko'i [Leviathan, or Matter, form and power of the power of the church and the community]. M.: Dumka [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru