Спільне та відмінне в розвитку соціологічної освіти в класичних університетах України та США (кінець ХІХ та початок ХХ століття)

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, Україна

"Відкриття" Японії після того, як блок розвинених капіталістичних країн у 1868 р. підтримав повстання південно-західних територіальних кланів проти центрального уряду, супроводжувалося безприкладно швидким і цілеспрямованим розвитком всіх рівнів освіти. Японська молодь і старші особи стали сотнями прибувати на навчання в більшість університетів світу.

Не лише японці, які до 1868 р. фактично не мали нормальної вищої освіти, але й американці у другій половині ХІХ століття вважали необхідним навчатися чи стажуватися в університетах Західної Європи. Студенти і молоді викладачі отримували цим самим змогу знайомитися з усіма останніми досягненнями у сфері наук про природу і суспільство.

Звичайно, подібні відрядження отримували не всі, та й не кожен однаково реагував на праці О. Конта чи Г. Спенсера. Ті, хто поділяв цінності російського устрою і так чи інакше підтримував "царя-батюшку", мав можливість стати штатним викладачем гімназії чи й навіть університету, а надалі спокійно і з великою вигодою для сімейного бюджету вести викладання класичних курсів історії чи філософії, старанно оминаючи все те, що могло не сподобатися державним інспекторам та іншим наглядачам, яких була абсолютна більшість.

Так уже давно ведеться, що представники всіх наступних поколінь, які живуть у змінених соціально-політичних умовах, під час аналізу минулих подій та оцінки їх учасників звертають увагу не на конформістів і захисників старого ладу, а на тих небагатьох, хто з якихось причин чи висловлював неортодоксальні погляди, чи навіть діяв на користь соціально-економічних змін і прискорення настання нового ладу. Не дивно, що саме ця невелика група представників різних націй, під час ознайомлення з піонерськими працями науковців Заходу у себе вдома чи під час стажування, приймали нові погляди і розпочинали поширювати їх на своє оточення та студентів.

Найчастіше це траплялося тоді, коли поєднувалося родинне виховання і навчання в Європі. Всі науковці, які фігурують серед фундаторів соціологічної думки в Україні, пройшли саме цей шлях.

Типовий приклад - життя і діяльність Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895), який походить з козацького роду, в родині та під час навчання в Полтавській гімназії та Київському університеті стикався з людьми, які не боялися заперечувати Закон Божий і висловлюватися проти кріпосного права. Ось наслідки: "У 60-ті роки він виявляє себе як кращий публіцист, людина демократичних переконань, захисник інтересів українського народу. Це викликає невдоволення царських чиновників. Незважаючи на захист магістерської дисертації, популярність серед молоді, російські власті перешкоджали йому зайняти штатну посаду в Київському університеті. М. Драгоманов їде за кордон, спілкується з провідними європейськими науковцями, бере активну участь у справах української громади у Відні, Львові. Після повернення додому він співпрацює з Південно-Західним відділенням Російського географічного товариства, веде плідну науково-дослідницьку роботу" [Якуба О., 1996, с. 88].

Спроби М. Драгоманова поширити серед студентів і ширших кіл передові тогочасні погляди західноєвропейських представників суспільних наук логічно сприймалися освітнім і політичним керівництвом Росії не лише як "вільнодумство", а й як небезпечні політичні акції, які мали бути покарані і припинені. Оскільки не було можливості для заперечення фактів, які він наводив у своїх публіцистичних і наукових працях, то єдиним засобом проти М. Драгоманова міг бути арешт. Наслідком цього протистояння стала еміграція в Західну Європу, де наш перший історик-соціо- лог перебував з 1876 року аж до смерті.

Ті життєві і загальнополітичні обставини, в яких М. Драгоманов формувався як молодий науковець, стали безпосередньою причиною зміщення його інтересів від класичної для історика тематики до сфери, яка у даний момент обіймається поняттям "політична соціологія". Тому в працях зарубіжних знавців суспільних теорій і в процесі самостійних аналізів він шукав відповіді на питання державності і влади, прав і свободи особи, походження і розвитку етносів, внутрішньої і зовнішньої політики, особливостей законів еволюції суспільства.

Ґрунтовні знання про тогочасні досягнення точних наук і віра в їх можливості стала причиною того, що М.П. Драгоманова можна віднести до позитивістів, адже він поділяв тогочасне європейське бачення соціології як універсальної і "точної" науки про суспільство, спроможної синтезувати різноманітні знання і досягнення, які на той час накопичили інші науки. Як історик, він легше помічав евристичну обмеженість бачення суспільства як аналогу складних біологічних організмів і домінування в усіх явищах виключно матеріальних чинників нижчих рівнів. Для більшого успіху соціологічні теорії мають увібрати в себе досягнення історії, політичної економії, кратології і тогочасних знань про державу та ін. У своєму прагненні до міждисциплінарного синтезу суспільних наук М. Драгоманов був близький до таких основоположників західноєвропейської соціології, як О. Конт, Дж. Міллер, Г. Спенсер та ін.

На багатьох історичних прикладах М. Драгоманов доводить, що вказана аналогія "суспільство - біоорганізм" є "гіпертрофованою", а циклічна теорія історичного розвитку Дж. Віко окремі частинні випадки подає як загально історичне явище. Він вважає, що кращих результатів соціо- лог-аналітик досягне у разі застосування методу "логічної семантики"- поглибленого аналізу досліджуваних явищ, виділення спільного і відмінностей, їх класифікації і типо- логізації. В його працях знаходимо пропозицію розглядати суспільство як багаторівневу структуру, що в першому наближенні має три основні підсистеми:

I) матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, народності);

II) різноманітні об'єднання (їхні форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи);

III) продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Для їх аналізу і складання прогнозів однаково важливе врахування багатьох чинників економічних, політичних і культурних, що безпосередньо чи опосередковано впливають на суспільний розвиток. Ці пропозиції у науковому аспекті значно переважали поширені у той час прості і "механістичні" пояснення проявів матеріалістичних рушійних сил суспільних процесів - економічних аспектів, конкуренції класів, географічних чи інших природних умов тощо. М. Драгоманов вважав, що акцентований матеріалізм за ігнорування духовного та історико-ку- льтурного начал не зможе виявити визначальні закономірності суспільної взаємодії та розвитку для всіх часів та всіх народів.

Звичайно, М. Драгоманов не відкидав ролі виробничо-технологічних інновацій і відкрить, оскільки історичні факти свідчать на користь того, що духовна складова соціальної еволюції як її визначальна рушійна сила (за О. Контом - потік і поширення ідей) набирає повноти впливу далеко не одразу після своєї першої появи, всьому своєму значенні для прогресу все таки похідна від господарських змін, росту промисловості, торгівлі. Саме останні дають поштовх формуванню нового світогляду, передових ідей. Він погоджувався зі Спенсером у тому, що лише поглиблення господарських змін, модернізація і розширення промисловості, розповсюдження торгівлі і соціальних зв'язків приводять до того, що нові ідеї оволодівають більшістю населення і стають рушійною силою. Але - на противагу марксистам - необов'язково революційною і далеко не завжди орієнтованою на зміни одних лише виробничих відносин. М. Драгоманов вважав соціальну еволюцію цілком природним процесом, фундаментальною категорією, необхідною для успішного пояснення суспільного розвитку. Визначаючи можливість революцій і пропонуючи власну класифікацію соціальних катастроф, М. Драгоманов сподівався на те, що більш поширеним є поступовий і позбавлений надмірно болючих для більшості населення поступовий і прогресивний рух. Він має мати наслідком підвищення добробуту громадян, розширення простору для індивідуального й громадського самовиразу, підвищення свободи і автономії.

М. Драгоманов, як історик, усвідомлював, що сподівання на миттєві зміни внаслідок терористичних акцій чи локальних збройних повстань на кшталт Паризької Комуни є марними. Вони не зможуть вирішити проблем всіх громадян, оскільки зміна суспільного ладу настає лише після тривалого підготовчого періоду, як це сталося в процесі переходу від феодалізму (аграрного виробництва) до капіталізму (індустріального виробництва). Повинні змінитися засоби виробництва, умови матеріального життя, виникнути і поширитися нові ідеї, має змінитися суспільна свідомість [Бродель Ф., 1995; Бур- лачук В., 1995; Драгоманов М., 199і].

Енциклопедичність знань і безперервність саморозвитку навіть у несприятливих умовах давала змогу М. Драгоманову особливо успішно використовувати порівняльний метод, що й відзначають сучасні українські науковці: "Його компаративістика надзвичайно широка і винахідлива: застосовувався порівняльний аналіз не тільки до представників різних етнічних чи соціальних груп, а й цих самих груп в різні історичні періоди, факти стародавньої історії зіставлялися з сучасними, виводилися певні артефакти минулого, які виявлялися в народних традиціях, звичаях, фольклорі. Український вчений цінував праці Е. Тейлора і доповнював його спостереження власними прикладами" [Ручка А., 1995, с. 90].

Цікавими є також пропозиції М. Драгоманова щодо політичного устрою Російської держави і долі українських земель. На жаль, його оптимістичні сподівання на поступовість розвитку економіки, освіти і культури та поширення принципів федералізму, демократії і місцевого громадського самоврядування не здійснилися ні в ХІХ ст., ні пізніше.

Поєднанням контрастів і подібності до життєвого шляху М. Драгоманова є доля іншого науковця - Вячеслава Казимировича Липинського (1882-1931). Народжений на Волині у родині польських шляхтичів, він з дитинства всотував ідеї необхідності відновлення незалежності Польщі та України, поширення європейських засад організації суспільного життя тощо. Вищу освіту розпочинає отримувати у Краківському університеті, де в той час навчання велося польською мовою, хоч ця частина Польщі входила в Австро-Угорщину. Та закінчує навчання у Женевському університеті, де були ще кращі умови для ознайомлення з провідними тогочасними європейськими поглядами на суспільство і закони його розвитку. Пізніше, після повернення додому, активно включився в політичні дискусії і був одним із головних опонентів так званих "федералістів" (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра та ін.), які схилялися до того, що найбільш імовірним і бажаним є федеральний устрій Росії на основі розвиненої - подібно до Швейцарської - буржуазної демократії.

В. Липинський був серед перших резервістів мобілізований на фронт і набув там важкої хвороби. В роки революції намагався заснувати Українську демократично- хліборобську партію, боровся з більшовизмом і сподівався на те, що заможні землевласники стануть тією провідною силою, що приведе до переміщення кордонів Росії на схід та відновлення незалежності Польщі та України. Успішно представляв український уряд гетьмана П. Скоропадського у Відні, де й залишився після перемоги більшовиків.

У зарубіжжі В. Липинський був серед найбільш активних - політично і творчо - українських науковців. Він зі своїми прибічниками заснував партію Український союз хліборобів-державників" (УСХД), видавав часопис "Хліборобська Україна" як трибуну, з якої через "Листи до братів-хліборобів" висловлював консервативно-монархічними ідеї відтворення гетьманату і перетворення України в аграрно-демократичну республіку.

У нашому подальшому викладі ми торкнемося долі іншого науковця польського походження - Флоріана Знавецького (1882-1958), якому доля подарувала можливість жити і творити не лише на бурхливих теренах зацикленої на націоналістичних і революційних Європи, але й у США, де були незрівнянно сприятливіші умови для соціологічних досліджень. На противагу Ф. Знавецькому, В. Липинський перебував у вирі різноманітних подій, а тому для нього науковий аналіз, дослідження і аргументація були підпорядковані вищим народним і політичним прагненням, обґрунтуванню певної громадянської позиції і використанню наукових ідей для побудови більш справедливого суспільного устрою на основі примату державної незалежності.

Практично всі його наукові і публіцистичні праці в їх соціологічних аспектах періоду життя в Австрії, яка після І світової війни з потужної імперії перетворилася на невелику й майже позбавлену індустрії центрально-європейську країну, скеровані на отримання висновків з невдалих спроб 1917-1920-х років відновити українську незалежність. Він акцентував насамперед той факт, що на теренах від Сану до Дону не виявилося достатньо політично та ідейно згуртованої національної еліти. В цьому він вбачав єдину причину того, чому, на відміну від Польщі чи Фінляндії, Україна не спромоглася досягти незалежності і стала легкою здобиччю російських проповідників повного щастя і загальної справедливості під знаменами національної і світової пролетарської революції.

Звичайно, він мав рацію в тому, що в умовах різноманітного рівня конфліктів і загроз, життєво важлива згуртованість і скерування сил нації на захист незалежності, але був надмірно обмежений в оцінці загальних рис еволюційного розвитку українського етносу на тлі тих найбільш впливових світових процесів, які вже розгорталися на його очах - прискорення індустріалізації і швидкого формування небачених за потенціалом воєнно-промислових комплексів, конкуренції світових центрів сили за вплив на бідніші аграрні країни та ін. Головна його життєва помилка як науковця виявилася в неправильній оцінці ролі "землевласників" та їх вищого керівника - свідомого і культурного "Господаря- Монарха". Лише на нього одного від покладав об'єднува- льні функції, обмежувальні впливи на землевласників, гарантування свобод громадян, забезпечення компромісу між усіма соціальних силами, персоніфікацію ірраціональних почуттів "народу", "нації" і держави. Майбутнє України він передбачав тільки аграрним, а соціальною основою подібної гранично ідеалістичної "трудової монархії" він вважав консервативне селянство та напівселянський робітничий клас [Липинський В., 1926]. Виклад і критика саме цих поглядів В. Липинського домінують в доступних нам наукових і навчальних виданнях, де він згадується детально чи побіжно [Андрущенко В., с. 340-343; Погорілий О., 1996; Ручка А., 1995; Піч В., 2002; Якуба О., 1996 та ін.].

Рамки статті не дають змоги так само детально розглянути й інших українських науковців. Тому лише нагадаємо, що одним із провідних соціологів Росії був українець М. Ковалевський (1851-1916), чия діяльність після отримання освіти в Харківському і зарубіжних університетах розгорталася і вдома, і в Західній Європі. У його доробку дуже багато статей і кілька книг з соціології, в яких його найбільше цікавлять пошуки шляхів соціального прогресу і вивчення факторів суспільного розвитку. Він вчив молодь (серед його студентів був всесвітньо відомий П. Сорокін) розглядати суспільство і його розвиток як багатовимірний процес, який найглибше детермінується демографічними чинниками.

Значний внесок у розвиток української і російської соціології зробив народжений у професорській київській родині Богдан Кістяківський (1868-1920). Захоплення революційними ідеями привело до послідовних виключень спершу з Київського, а пізніше з Тартуського (Дерптсь- кого) університету, що й спричинило завершення навчання в Німеччині, де він слухав лекції Г. Зіммеля та інших провідних науковців. Дуже цікавим фрагментом його життя була співпраця у Гейдельберзькому університеті з М. Вебером, якому він допоміг опанувати російську мову для роботи з тими джерелами, в яких Вебер сподівався знайти інформацію про революційні події в Російській імперії в перші роки ХХ ст. У своїх наукових поглядах Б. Кістяківський здійснив перехід від марксизму до філософського варіанту тогочасного європейського ідеалізму, сподіваючись шляхом підвищення "верховенства права" і правничої культури забезпечити соціальний і економічний поступ. Складність подібного шляху прогресу засвідчує сучасна Україна - у нас все ще надто поширений розкритикований Б. Кістяківським правовий нігілізм і нерозуміння того, що негідні засоби не слід застосовувати навіть під приводом наміру досягнення як завгодно гарних і благородних цілей.

Як відзначалося вище, соціологічну науку розвивали не професори державних університетів, а дисиденти і прихильники прискореної побудови "найсправедливі- шого суспільства". Керівні кола слушно вважали небезпечними для себе практично всі зарубіжні інновації не лише філософсько-політичного змісту, а й освітні чи навіть промислово-технологічні (виняток - зброя). Цілком необхідні освітні й інші реформи розпочиналися, але здійснювалися викривлено і обмежено, або стикалися з контр реформами (такою була доля реформаторських дій царя Олександра ІІ). Найбільш прихильно царат розглядав слов'янофільство (М. Данилевський, К. Леонтьєв та ін.) і релігійно-філософські течії (М. Бердяєва, С. Булгаков) з їх "доказами" неминучого занепаду і розпаду "західних" цивілізацій і небачених успіхів Росії на її месіанському шляху [Бердяев Н., 1993; Бердяев Н., 1990; Бродель Ф., 1995 та ін.]. У принципі, це стабільна для росіян тема, яка й досі дуже поширена у філософських, соціологічних і політичних виданнях. Не випадково у даний момент в Російській Федерації масовими накладами виходять книги тих російських науковців початку ХХ ст., чиї погляди підтримують намагання сучасної керівної еліти будь-що відновити підупалу могутність шляхом примусової "добудови" СНД і створення інтегральної цілісності з трьох слов'янських держав і Казахстану. Можливо, найбільш доцільним є повернення до праць П. Со- рокіна (1889-1968) та їх масового видання російською мовою, що сталося практично одразу ж після формування перших ознак "перестройки" і тривало аж до зламу століть [Сорокин П., 1992, 1993, 2000 та ін.].

Нагадаємо, що саме П. Сорокін створив першу в Росії університетську кафедру соціології, але не мав змоги у часи більшовизму забезпечити її довготривалу діяльність. Примусова "еміграція" П. Сорокіна і десятків інших "незручних" для більшовиків науковців перервала природний розвиток у СРСР соціологічних досліджень і соціологічної освіти майже до моменту його розпаду. За таких підходів неважко було заборонити М. Грушевському читати соціологічні курси в Київському інституті народної освіти, а з 1929 року оголосити соціологію "буржуазною лже-наукою", надовго ліквідувавши всі спроби частини гуманітаріїв не надто відставати від зарубіжних колег.

Зовсім інші - дуже сприятливі умови - зустріла соціологія на теренах Сполучених Штатів Америки, що підтверджує висловлену думку П. Штомпки про узгодженість демократії і наук про суспільство. Всі соціологи США "першої хвилі" були успішними і прагматичними університетськими професорами, які не лише не повставали проти американської індивідуалістичної демократії, а й намагалися її захистити і зміцнити. Так, Вільям Самнер (1840-1910) був професором Єльського університету, Лестер Уорд (1841-1913) - університету Брауна (Род Айленд), Франклін Гіддінгс (1855-1931) - університету Колумбія (Нью Йорк), Альбіон Смолл (1854-1926) - Чиказького університету, де він заснував першу і найбільш продуктивну у США соціологічну школу, Едвард Росс (1866-1951) - університетів Стенфорд і Вісконсінського та ін. Більшість із них побували в Європі і мали можливість стажуватися чи навіть захищати дисертації в європейських університетах.

Всі засновники соціології у США були переконані в соціальних і гуманістичних перевагах американської демократії і вважали, що соціологія має бути не лише теорією, а й ефективним засобом поліпшення соціальних стосунків і зміцнення суспільства. Адепти вславленого американського прагматизму, ці науковці та майже всі їхні учні погоджувалися з тим, що головне завдання соціологів полягає у проведенні відповідних поглиблених досліджень, результати яких можуть мати різноманітне корисне застосування. Цим був надовго визначений магістральний напрям розвитку соціології у США, яка невдовзі була визнана корисною і вартою того, щоб платити за її доробок.

Перший крок у цьому реалістично-прагматичному напрямі був визначений ще бізнесменами Рокфеллерами, які в 1892 році фінансували створення Чиказького університету, в початковій структурі якого був передбачений факультет соціологічних наук. Цей факультет на пропозицію засновників університету очолив А. Смолл, який після стажування в німецьких університетах захистив дисертацію в університеті Дж. Гопкінса і навіть устиг попрацювати президентом коледжу Колбі. Зауважимо, що Е. Дюркгейм організував першу в Європі кафедру соціології пізніше - в 1895 році.

Маючи значну свободу дій, А. Смолл за короткий час запросив до себе більшість фахівців-соціологів того часу (Дж. Вінсента, Ч. Хендерсона, У. Томаса, Р. Парка, Е. Бріджеса та ін.), негайно спільно з Вінсентом видав перший у США підручник з соціології, а з 1898 р. став видавати "Американський соціологічний журнал". На чверть сторіччя Чикагський університет став не просто провідним центром соціології у США - він тимчасово монополізував цей науковий сектор.

Наукова школа А. Смолла в засадах світогляду притримувалася визначеної Рокфеллерами протестантської релігійної традиції, в соціальних аспектах поділяла ідеї реформізму, а в гносеологічно-методологічному плані постійно використовувала емпіризм з американською версією прагматизму. Другим пріоритетом А. Смолла і його колег стало наукове забезпечення абсолютної більшості рішень, які приймала муніципальна та інші органи влади Чикаго і штату. В цих умовах наукова продукція чиказької школи була дуже віддаленою не лише від гранично затеоретизованих праць європейських центрів, а й від конкурентів з Колумбійського університету. З самого початку у згаданому журналі більшість обсягу займали результати польових досліджень великих груп емігрантів - євреїв, німців, італійців, поляків, чехів, шведів, японців та інших, положення на ринку праці і життя чорношкірих американців. Постійні рубрики включали соціологію сім'ї, молоді, статі, релігії та вірувань тощо. Зрозуміло, що в рамках визначених засновниками і членами наглядової ради завдань науковці не могли відмовитися від вивчення девіантної і маргінальної поведінки, служб покарань, соціальної атмосфери у найбільш занедбаних і бідних кварталах тощо.

Висновки

Чиказькі соціологи були першими, хто вивчав суспільну думку і пропонував ефективні засоби її змін і скеровування зусиллями радіо, газет, системи народної освіти, релігійних та всіх інших дозволених громадських організацій. Вражаюче швидке зростання Чикаго і перетворення його в головного американського конкурента Нью Йорку зумовило підвищену цікавість міських влад та університетських соціологів до вивчення і вирішення проблем урбанізації.

Чиказька школа мала не лише локально-мічіганське значення, а й впливала на розвиток соціології в Європі. У рамках проектів з дослідження етнічних груп американці прибували в Старий Світ, знаходили колег і спільно виконували завдання. Кращі з європейців пізніше не лише продовжували наукову співпрацю, але й ставали професорами американських закладів. Один із найвідо- міших прикладів - поляк Ф. Знанецький (1882-1958). Доля звела його з У. Томасом, який досліджував етнічну меншину поляків. Під керівництвом американця дуже молодий Ф. Знанецький працював плідно і енергійно не лише удома, а у США. Досить вказати, що за короткий час були оприлюднені п'ять книг - "Польський селянин в Європі й Америці" (1918-1920)" Співпраця, наукові пошуки і викладання продовжувалися і пізніше, а головний доробок Ф. Знанецького - кілька книг по соціології наукової діяльності і культури, а також чимало молодих колег, які склали основний склад польської соціологічної школи. Є певна аналогія між життєвою долею цього науковця і нашого сучасника П. Штомпки - в обох випадках співпраця з американськими науковцями стала джерелом індивідуального розвитку і значного підвищення творчого потенціалу.

У США Чиказька школа не могла сподіватися на довготривалу монополію, адже науковий успіх супроводжувався і фінансовим - науковці постійно отримували великі замовлення від різноманітних підприємців і організацій на ті чи інші соціологічні дослідження прикладного спрямування різних верств населення (торгівельні преференції, система цінностей, засади індивідуальних дій та ін.). Наслідком стало поширення соціології у всіх великих і середніх університетах і коледжах США, виникнення значних за розмірами і потенціалом наукових шкіл поза Чикаго в Колумбійському, Гарвардському та інших університетах. І все це відбувалося в роки майже цілковитої відсутності соціології в СРСР, де ця наука була відсутня в академіях наук, не існувало університетської дисципліни, а окремі дослідження соціологічного напряму зрідка проводили представники інших гуманітарних наук.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : Підручн. для вищ. навч. закл. / В.П. Андрущенко, Л.В. Губерський, М.І. Михальченко. - Вид. 3-є, випр. та доп. - К.: Генеза, 2006. - 656 с.

2. Бачинин В.А. Социология : Три курса лекций студентам-юристам / В.А. Бачинин. - Харьков: Консум, 2003. - 576 с.

3. Бердяев Н.А. Самопознание (опыт философской автобиографии) / Н.А. Бердяев. - М.: "ДЗТ", 1990. - 336 с.

4. Бердяев Н.А. О назначении человека / Н.А. Бердяев. - М.: Республика, 1993. - 383 с.

5. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н.А. Бердяев. - М.: Наука, 1990. - 224 с.

6. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Том 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе / Ф. Бродель. - К. Основи, 1995. - 543 с.

7. Бурлачук В. Біля витоків соціологічної думки в Україні / В. Бурлачук, М. Молчанов, В. Степаненко. - К.: Ін-т соціології НАН України, 1995. - 130 с.

8. Высшее образование в России: очерк истории до 1917 года / Под ред. В.Г. Кинелева. - М,1995. - 275 с.

9. Драгоманов М.П. Вибране / М.П. Драгоманов. - К.: Дніпро, 1991. - 489 с.

10. Йоханнингмейер Э. США / в книге "Педагогика народов мира: История и современность", Салимова К., Додде Н. / Э. Йоханнингмейер. - М.: Пед. общ-во России, 2001. - С. 338-358.

11. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В. Липинський. - Відень, 1926. - 580 с.

12. Накаути Т. ЯПОНИЯ / в книге "Педагогика народов мира: История и современность", Салимова К., Додде Н. / Т. Накаути, Е. Катагири, К. Сэки. - М.: Пед. общ-во России, 2001. - С. 512-547.

13. Погорілий O.I. Соціологічна думка XX століття : навч. посібник / O.I. Погорілий. - К.: Либідь, 1996. - 224 с.

14. Поляк О.В. Становлення соціології поза Західною Європою -спільне і відмінності між Росією, Україною та США / О.В. Поляк // Вища освіта України. - 2006. - №3, додаток, Т. 2. - С. 323-330.

15. Поляк О.В. Про особливості поширення нових наукових теорій з місць їх створення (на прикладі соціології) / Праці всеукр. н-пр. семінару АПН,

16. / О.В. Поляк. - К.:, АПН України, 2007.

17. Пястолов С., Шатин А. Российский университет: становление структуры управления / С. Пястолов, А. Шатин // Высшее образование в России. - 2004. - №3. - С. 157-171

18. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії соціологічної думки / А.О. Ручка, В.В. Танчер. - К., Фонд "Відродження", 1995. - 223 с.

19. Соціологія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / За ред. В.М. Пічі. Друге видання, виправлене і доповнене. - Львів: "Новий світ-2000", 2002. - 312 с.

20. Смирнов А.Г. Соединенные Штаты Америки / "Системы высшего образования стран Запада. Часть 2" / А.Г. Смирнов. - М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1991. - С. 50-74.

21. Соціальна філософія, Короткий енциклопедичний словник. - Київ; Харків.: ВМП. "Рубікон", 1997. - 398 с

22. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г.Городяненка. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 384 с.

23. Соціологія : навч. посіб. / За ред. C.O. Макеєва. - 3-тє вид., стер. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. - 455 с

24. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество / П. Сорокин. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

25. Сорокин П. Система социологии: В 2 т. / П. Сорокин. - М.: Наука, 1993.

26. Сорокин П. Социальная и культурная диалектика. Исследование изменений в больших системах искусства, истины, этики, права и общественных отношений / П. Сорокин. - СПб.: РХГИ, 2000. - 1056 с.

27. Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів / О.О. Якуба. - Харків: Видавництво "Константа", 1996. -192 с.

References

1. Andrushhenko V.P., Gubers'kij L.V., Mihal'chenko М.І. Sodal'na filosofija. istorija, teonja, metodologja: Pіdruchn. dlja vishh. navch. zakl. - Vid. 3-є, vipr. ta dop. - K.: Geneza, 2006. - 656 s

2. Bachinin V.A. Sociologija: Tri kursa lekcij studentam-juristam. - Har'kov: Konsum, 2003. - 576 s.

3. Berdjaev N.A. Samopoznanie (opyt filosofskoj avtobiografii). - M.: "DZT",

4. - 336 s.

5. Berdjaev N. A. O naznachenii cheloveka. - M.: Respublika, 1993. - 383 s.

6. Berdjaev N.A. Istoki i smysl russkogo kommunizma. - M.: Nauka, 1990. - 224 s.

7. Brodel' F. Material'na civіlіzacіja, ekonomrika і kaprtaHzm, XV-XVIII st. Tom 1. Struktura povsjakdennosti: mozhlive і nemozhlive. - K. Osnovi, 1995.- 543 s.

8. Burlachuk V., Molchanov M., Stepanenko V. BHja vitokw socіologіchnoї dumki v Ukra'im. - K.: in-t socіologії Nan Ukrami, 1995. - 130 s.

9. Vysshee obrazovanie v Rossii: ocherk istorii do 1917 goda / Pod red. V.G. Kineleva. - M,1995. - 275 s.

10. Dragomanov M. P. Vibrane. - K.: Drnpro, 1991. - 489 s.

11. Johanningmejer Je. SShA / v knige "Pedagogika narodov mira: Istorija i sovremennost'", Salimova K., Dodde N. - M.: Ped. obshh-vo Rossii, 2001. - S. 338-358.

12. Lipins'kij V. Listi do bratіv-hlіborobіv. - Vіden', 1926. - 580 s.

13. Nakauti T., Katagiri E., Sjeki K. JaPONIJa / v knige "Pedagogika narodov mira: Istorija i sovremennost'", Salimova K., Dodde N. - M.: Ped. Obshh-vo Rossii, 2001. - S. 512-547.

14. Pogonlij O.I. Socіologіchna dumka XX stolfttja: Navch. posfonik- K.: Lidd', 1996.-224 s.

15. Poljak O.V. Stanovlennja socіologії poza Zaddnoju Gvropoju -spH'ne і vіdmіnnostі mіzh Rosієju, Ukramoju ta SShA // Vishha osvrta Ukrami. - 2006. - #3, dodatok, T.2. - S. 323-330.

16. Poljak O.V. Pro osoblivost poshirennja novih naukovih teorij z mіsc' 'ih stvorennja (na prikladі socіologІЇ) / Prac vseukr. n-pr. semmaru APN,

17. - K.:, APN Ukrami, 2007.

18. Pjastolov S., Shatin A. Rossijskij universitet: stanovlenie struktury upravlenija // Vysshee obrazovanie v Rossii. --2004. - #3. - S. 157-171

19. Ruchka A.O., Tancher V.V. Kurs іstorії socіologіchnoї dumki. - K., Fond "Vіdrodzhennja", 1995. - 223 s.

20. Sodologja: Kurs lekcj. Navchal'nij posfonik dlja students vishhih zakladw osvrti. Za redak^ju V.M. P^hL Druge vidannja, vipravlene і dopovnene. L'v^: "Novij svіt-2000", 2002. - 312 s.

21. Smirnov A.G. Soedinennye Shtaty Ameriki / v "Sistemy vysshego obrazovanija stran Zapada. Chast' 2". - M.: Izd-vo Un-ta druzhby narodov,

22. - S. 50-74.

23. Sodal'na fHosofjja, Korotkij enciklopedichnij slovnik. - Ki'i'v; HarMv.: VMP. "Rubіkon", 1997. - 398 s

24. Sodologja. Posfonik dlja students vishhih navchal'nih zakladw I Za redakcієju V.G.Gorodjanenka. - K.: Vidavnichij centr "Akademja", 1999.- 384 s.

25. Sodologja: Navch. posb / Za red. C.O. Makeєva. - 34є vid., ster. - K.: T-vo "Znannja", KOO, 2005. - 455 s

26. Sorokin P. Chelovek, civilizacija, obshhestvo. - M.: Politizdat, 1992. - 543 s.

27. Sorokin P. Sistema sociologii: V 2 t. - M.: Nauka, 1993.

28. Sorokin P. Social'naja i kul'turnaja dialektika. Issledovanie izmenenij v bol'- shih sistemah iskusstva, istiny, jetiki, prava i obshhestvennyh otnoshenij. - SPb.: RHGI, 2000. - 1056 s.

29. Jakuba O.O. Sodologja. Navchal'nij posfonik dlja studentv Harkv Vidavnictvo "Konstanta", 1996 r., 192 s.

Размещено на Allbest.ru