Компетентнісний підхід у системі модернізації сучасної освіти: світовий та вітчизняний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД У СИСТЕМІ МОДЕРНІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ: СВІТОВИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

Тетяна Біленька

м. Хмельницький

Анотація

У статті проаналізовано особливості компетентнісного підходу як складової модернізації сучасної освіти. Відзначено, що компетентнісний підхід орієнтований не на здобуття знань як сукупності засвоєної в системі професійної підготовки інформації, а як здатності особистості ефективно взаємодіяти в системі динамічних соціальних змін. Підкреслено, що використання компетентнісного підходу надає можливості розкрити когнітивну функцію змісту освіти, акцентує увагу на результатах навчання.

Ключові слова: історія, зміст освіти, компетенції, компетентнісний підхід, когнітивізм, професійна компетентність.

Abstract

The article analyzes the peculiarities of a competent approach as a component of modernization of modern education. It is noted that the competent approach is focused on obtaining knowledge as a set of assimilated in the system of professional training in the system, but as the ability of the individual to effectively interact in the system of dynamic social change. It is emphasized that the use of a competent approach provides the ability to reveal the cognitive function of the content of education, focuses on the results teaching.

Key words: history, content of education, competence, competency approach, cognitiveism, professional competence.

Сучасні суспільно-політичні й соціально-економічні трансформації, орієнтація на інноваційний шлях розвитку нашої держави позначилися на зміні пріоритетів освітньої площини. На разі в Україні триває процес реформування освітньої системи, спрямований на розвиток та набуття особистістю якісних здатностей, приведення вітчизняних критеріїв і стандартів освіти у відповідність до європейських вимог. Наслідком змін, які відбуваються, є формування освітніх парадигм, базисом яких є зміщення акцентів в освіті з інформаційно-предметних позицій на особистісно-орієнтовані, творчо-розвиваючі. Нова парадигма актуалізувала проблему виховання ініціативних, самостійних і відповідальних членів суспільства, здатних взаємодіяти у вирішенні соціальних і професійних завдань, а це висуває нові вимоги до системи освіти загалом та вищої, зокрема. Її складовою є поряд із традиційними апробованими, нові підходи у викладанні, одним із яких є компетентнісний підхід.

Метою нашого дослідження є оцінка компетентнісного підходу як складової модернізації сучасної освіти в європейських країнах та у вітчизняних практиках.

Особливості впровадження компетентнісного підходу у системі сучасної освіти розглянуто у працях О. Жук, В. Лугового, О. Локшиної, І. Родигіної, Л. Хоружої. Водночас, потребує подальшого вивчення питання запровадження компетентностей як цільової орієнтації освіти в системі професійної підготовки.

Компетентнісний підхід в освіті поряд з розвитком фундаментальних знань, умінь і навичок здобувачів освіти, вимагає формування важливих соціальних компетенцій, які стануть запорукою їх успішної адаптації в систему сучасної соціальної взаємодії, механізмом ефективної соціалізації. Найважливіше місце серед низки освітянських галузей за своїм духовним, гуманістичним та соціалізуючим потенціалом посідає історична освіта. Оскільки історія є унікальною навчальною дисципліною, що має особливі засоби впливу на особистість, адже формує історичну ідентичність, історичну пам'ять та розвиток духовних потреб здо- бувачів освіти, систему їх ціннісних та особистісних орієнтацій.

Тому впродовж останнього десятиріччя ХХІ ст. у педагогічній та історичній науках відбулися істотні зміни, що знайшли своє відображення в офіційному визнанні педагогічною громадськістю необхідності перегляду парадигми філософії освіти, орієнтації освітнього процесу у ЗВО на розширення компетентностей майбутніх фахівців і відмові у системі викладання від визначення монополії однієї ідеології чи історичної концепції на тлумачення історії, сприйняття плюралізму думок в історичній науці як реалій сьогодення.

Системи освіти у країнах Європи останнім часом перебувають у стані перманентного реформування, яким вони реагують на об'єктивні вимоги соціального та науково-технічного прогресу. Серед ключових питань, структура загальновузівської підготовки та її зв'язок з професійною освітою, диференціація навчання, пошуки оптимальних шляхів викладання дисциплін гуманітарного циклу в умовах дистанційного навчання тощо.

Іншою проблемою у викладанні історії є криза ідентичності. Свого часу, постмодерністська критика підняла деякі цікаві питання, що детермінували суперечки щодо правильності чи хибності подання певних історичних фактів. Усі ці дебати змушують істориків опонувати якраз тоді, коли потрібно аналізувати, критично оцінювати якість історичної освіти на шкільному та університетському рівнях і ті напрями, в яких вона розвивається.

На початку XXI ст., у контексті реформування системи освіти, було презентовано критично-креативну парадигму та компетентнісну освіту. Особливостями останньої є: перевага процесуальних, а не інформаційних знань; формування у здобувачів умінь критично сприймати інформацію, що мінімізуватиме стереотипності та упередженості мислення та послабить маніпулятивний вплив на свідомість учнів, студентів; оволодіння здобувачами базовими компетенціями міжпредметного характеру (інформаційними, комунікативними, тощо)¹.

На думку більшості фахівців, компетентнісно-орієнтований підхід надає можливості розкрити когнітивну функцію змісту освіти, акцентує увагу на результатах навчання².

Згідно з визначенням Міжнародного департаменту стандартів, поняття компетентності визначається, як спроможність кваліфіковано виконувати завдання або роботу. При цьому, дане поняття містить набір знань, навичок і вмінь, що дають змогу особистості ефективно виконувати певні функції з метою досягнення стандартів у професійній діяльності.

Експерти програми «ПеЗеСо» (повна назва «Визначення та відбір компетентностей: теоретичні та концептуальні засади»), що була започаткована в рамках Федерального статистичного департаменту Швейцарії та Національного центру освітньої статистики США та Канади, визначають поняття компетентності як здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти й виконувати поставлені завдання. Кожна з них побудована на комбінації (поєднанні) пізнавальних ставлень та практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань і умінь, всього того, що можна мобілізувати для активної дії³.

Європейська довідкова система складається з восьми ключових компетентностей: спілкування рідною та іноземною мовою; математична компетентність і базові компетентності в галузі науки та техніки; цифрова компетентність; уміння навчатися; між- особистісна, міжкультурна і соціальна компетентності, громадянська компетентність; підприємливість; культурна виразність. До основних характеристик системи можна віднести такі:

• універсальність - можливість застосування на всіх рівнях освіти впродовж життя у всіх країнах-членах;

• відкритість - Європейський парламент наголошує на обов'язковості перегляду документа після закінчення реалізації Програми освіти;

• відповідність потребам простору й часу - система включає компетентності, які справді можна вважати базовими для життя в суспільствах ЄС (іноземні мови, цифрова компетентність, уміння навчатися, громадянська компетентність, підприємливість, культурна компетентність);

• модальність - незважаючи на те, що згідно із законодавчими засадами ЄС рекомендації Європейського парламенту та Європейської ради ЄС не є законом в умовах спільних процесів країни-члени докладають максимум зусиль для їх виконання⁴. Структура компетентності виглядає таким чином:

компетентність = знання + уміння + досвід.

Визначальною її ознакою є діяльність, тобто вирішення проблем у певній предметній галузі.

Як зазначає І. Бех, «трактування поняття компетентність досить широке: до нього відносять і навчальні здібності, знання та вміння (наприклад, вміння успішно навчатися) і навички (наприклад, комунікативні, соціальні), і моральні цінності (наприклад, громадянська відповідальність чи відповідальність за навколишнє середовище), та ставлення (наприклад, групова солідарність)»⁵.

В Україні донедавна не було взаємоузгодженого підходу до систематизації ключових компетентностей, дискусії навколо розуміння їх змісту та структури досі тривають. Водночас, серед ключових завдань історичної освіти, пріоритет фокусується не предметному аспекті (кількості інформації, яку запам'ятали здобувачі), а мотиваційному, ціннісному та процесуальному. Здобувачі повинні розуміти природу і сутність наукових історичних знань, критично сприймати інтерпретації історичного процесу істориками, бути здатними на власне бачення та аргументоване тлумачення цих процесів⁶. Також процес викладання історії повинен сприяти формуванню у них визначених прийомів і пізнавальних операцій: аналізу та синтезу, порівняння, абстракції та конкретизації, тощо. В результаті чого, формулюються поняття, що є однією із логічних форм мислення, найвищим рівнем узагальнення.

Отже, з позицій компетентнісного підходу рівень освіченості визначається здатністю розв'язувати проблеми різних рівнів складності на основі наявних знань⁷. Тобто, коли мова йде про соціалізацію, ми передбачаємо формування у здобувачів відповідних компетентностей:

• соціальної, змістовим аспектом якої є конструктивна позиція особистості щодо життя суспільства, її відповідальність за те, що відбувається з іншими людьми, і прагнення до вдосконалення власного життя;

• громадянську, яка передбачає знання основ економічних законів і правових норм;

• інтелектуальну, яка вказує на достатній рівень соціального інтелекту як рефлексію на соціум, що зумовлюється інтелектуальною лабільністю;

• комунікативну, за якої вдосконалюються вміння вибудовувати стосунки з оточенням, тримати слово перед аудиторією, навички виголошувати свої думки, оприлюднювати свої погляди і переконання;

• моральну - як наявність усталених ціннісних орієнтацій, що є запорукою формування ціннісної сфери;

• навчальну, яка передбачає вміння самостійно опановувати новий навчальний матеріал, поповнювати свої знання, йти шляхом професійного самовизначення;

• побутову, що передбачає володіння елементарними навичками (знання санітарно-гігієнічних норм і правил, режимів убезпечення під час роботи з електро- і газовими приладами, технологій приготування їжі тощо);

• поведінкову (ще її називають екстремальною) (адекватність ситуації, нормальна реакція за перебігу анормальних події)⁸.

На сучасному рівні розвитку історичної освіти необхідною умовою вивчення історії є виведення здобувачів на рівень її наукового розуміння. У ряді європейських держав сама назва навчальної дисципліни та методика її викладання зазнали суттєвих змін. До прикладу, у Болгарії в новому навчальному плані навчальна дисципліна «Історія» в шкільному курсі освіти носить назву «Історія та цивілізація». На думку експертів, це зумовлено новим підходом, що дозволяє більш повно використовувати можливості історії в громадянській освіті, а також позбутися тенденції вивчення виключно політичного життя.

Особлива увага при викладанні історії в Польщі приділяється відходу від хронологічно-лінійної системи викладу історичного матеріалу. На думку відомого польського методиста Є. Центковського, автори навчальних програм у Польщі пропонують цілісний і проблемний підхід до історичного процесу, акцентують увагу на значенні теорії цивілізацій та змінах суспільних систем, ідеологічних та економічних процесах, звертають увагу на зміни у повсякденному житті в кожному проміжку часу, що дає можливість використовувати на уроках досягнення сучасної історіографії⁹.

Практика європейських навчальних закладів показує, що в першу чергу, вивчення історії має відбуватися як пошук пояснень існуючих інтерпретацій історичного процесу, як розвиток критичного мислення здобувачів і формування ними власного бачення та пояснення історичних подій. При цьому акцентується увага на використанні широкого діапазону джерельних матеріалів. Окрім їхньої важливої функції як основного компонента історії, джерела можуть бути базисом для різних освітніх завдань, зокрема вони спонукають здобувачів мислити самостійно, адекватно реагувати на інші точки зору, формувати толерантне ставлення до принципово інших позицій та думок.

У згадуваних нами Рекомендаціях Ради Європи, зазначається, що з метою ознайомлення з історичними фактами та їх критичного і аналітичного вивчення необхідним є використання різноманітних джерел навчальних матеріалів, зокрема: відкриті для широкого доступу архіви, особливо в країнах Центральної та Східної Європи, які сьогодні надають можливість доступу до оригінальних документів, які раніше були закритими; кінофільми, документальні фільми й аудіо та відеозаписи; матеріали, що є доступними завдяки інформаційним технологіям, які опановуються як індивідуально, так і в колективно; різні типи музеїв ХХ ст., створених по всій Європі, історичні місця, які стали символами і детермінують реалістичне сприйняття здобувачами історичних подій, зокрема в їх повсякденному масштабі, тощо¹⁰.

Аналізуючи новітні підходи до викладання історії у системі сучасної освіти, на наш погляд, особливої уваги заслуговують ті, що допомагають глибше розкрити контроверсійні і вразливі питаннями національної та всесвітньої історії. Оскільки, як зазначає М. Ферро, сьогодні майже в кожної нації є декілька історій. У Польщі, наприклад, та історія, що ще донедавна викладалася в школі значно відрізняється від тієї, що розповідали дітям удома. Зокрема, при визначені ролі ряду зовнішніх факторів у житті поляків відбувається зіткнення колективної пам'яті з офіційною історіографією, що наявно демонструє проблеми трактувань історичних подій¹¹.

Експерт Ради Європи К. Морал до вразливих питань сучасного курсу історії в Іспанії віднесла інтеграцію різних регіонів країни, різних ідеологій, різних релігій, особливо проблему інтеграції Іспанії в європейські інституції (Раду Європи та Європейський Союз). Серед ефективних методів у системі іспанських освітніх закладів, є так звані активні методи. Сутність останніх полягає в участі здобувачів у навчанні. Не відкидаючи традиційної методики, іспанські педагоги намагаються знайти такі способи викладання, що захоплюють уяву здобувачів, зокрема, використовують з цією метою історичні біографії, цікаві історичні оповіді, дискусійний метод, групову роботу, перегляд відео продукції з подальшим колективним обговоренням, короткі екскурсії до місць, які мають мистецьку чи історичну цінність. Завдяки цьому історія виходить за межі книжок та оповідей і стає частиною живої реальності¹². компетентнісний освіта викладання історії

На думку, експерта Ради Європи М. Захсе, мету сучасної історичної освіти в Німеччині визначають не стільки глибокі історичні знання як кінцевий результат навчання, тобто усвідомлення важливості окремих тем курсу, що дозволить їм у майбутньому досягти успіху в професійній діяльності¹³. Вони проявляють значно менший інтерес до вивчення абстрактних теоретичних тем, а також тем, які стосуються повсякденного життя людей¹⁴.

Означені зміни пріоритетів у навчальних цілях зумовили корекцію методології навчання, зокрема: збільшення частки самостійної роботи здобувачів, орієнтованої на практику; визначення пріоритетів щодо знань, умінь і їх реалізації на практиці. Однак головною метою історичної освіти, в межах як шкільної програми так і вузівської підготовки, є формування історичної компетенції, тобто здатності до історичного мислення. Важливу роль у даному контексті відіграє відбір змісту навчального матеріалу, на основі постановки нових запитань і проблем вітчизняної та світової історії. До прикладу, з-поміж важливих навчальних цілей викладачі Німеччини найголовнішими вважають розвиток уміння розв'язувати суперечливі та вразливі питання, особливо ті, що стосуються самої особистості, її національної чи групової ідентичності; уміння аналізувати та інтерпретувати різні точки зору щодо однієї тієї ж самої події чи історичного явища; уміння інтегрувати різні навчальні технології у викладанні історії¹⁵.

Таким чином, принциповим в оновленні змісту загальної середньої та вищої освіти в країнах Європи є визнання того, що в сучасному світі знання стають усе більше доступними для тих, хто хоче оволодіти ними, тому переосмислюється самоцінність знань. Натомість зростає роль умінь добувати, аналізувати інформацію, одержану з різних джерел. Це зумовлює зменшення питомої ваги готової інформації, зміну співвідношення між структурними елементами змісту на користь засвоєння здобувачами способів пізнання, набуття особистого досвіду творчої діяльності, посилення світоглядного компоненту змісту освіти.

Наразі проблеми практичної спрямованості знань, їх соціально- ціннісна складова, процеси формування ключових компетентностей актуалізуються та потребують подальшого всебічного наукового аналізу та обґрунтування.

Адже, на думку більшості фахівців, ключові компетентності є індикаторами, за якими уможливлюється визначення готовності здобувача до життя у соціумі за багатьма параметрами (я - особистість; я - індивідуальність; я - сім'я; я - заклад освіти; я - організації, підприємства, установи; я - навколишній світ, тощо). З іншого боку, сучасний ринок праці як детермінанта розвитку соціально-економічних відносин і кореляційний чинник глобалізаційних процесів вимагає від освіти сформувати у особистості здібності оперувати технологіями і знаннями, які відповідають потребам і викликам інформаційного суспільства.

Примітки

1. Турянська О. Визначення функцій, мети та змісту історичної освіти: соціокультурні чи особистісно орієнтовані засади вибору / / Історія України. 2004. № 37. С. 10-13.

2. Локшина О. Розвиток компетентісного підходу в освіті Європейського Союзу // Шлях освіти. 2007. № 1. С. 16-21.

3. Ферро М. Как рассказывают историю в разных странах мира. Москва: Вышая школа, 1992. С. 14.

4. Локшина О. Названа праця. С. 20.

5. Бех І. Д. Компетентнісний підхід у сучасній освіті [Текст] // Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технологія. Київ: Генезис, 2009. С. 21-24.

6. Євтушенко Р. Нові підходи у вивченні історії ХХ століття. Матеріали міжнародного семінару (28 лютого - 1 березня 2003 року, Львів) // Історія в школах України. 2003. № 3. С. 2-6.

7. Паламар С. Компетентнісний підхід як методологічний орієнтир модернізації сучасної освіти // Освітологічний дискурс. 2018. № 1-2 (20-21). С. 267-278.

8. Там само. С. 273-274.

9. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демократичним цінностям і терпимості. Посібник для вчителів. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.edusearch /vfb585bde.html.

10. Рекомендації Rec (2001) 15 про викладання історії в ХХІ столітті в Європі. Рада Європи; Комітет Міністрів: Ухвалена Комітетом Міністрів 31 жовтня 2001 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.coe.int /T/F/Coop%E9ration culturelle /Education/ L'enseignement de l'histoire/ Histoire du 20e /Recommandation/ Recommandation

11. Ферро М. Названа праця. С. 23.

12. Євтушенко Р. Названа праця. С. 4.

13. Там само. С. 4-5.

14. Ферро М. Названа праця. С. 42.

15. Євтушенко Р. Названа праця. С. 5.

Размещено на Allbest.ru