Становлення поняття "емоційний інтелект" в історії науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення поняття «емоційний інтелект» в історії науки

Ракітянська Людмила Миколаївна -

доктор педагогічних наук, доцент, доцент кафедри методики музичного виховання, співу та хорового диригування Криворізького державного педагогічного університету

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми

емоційний інтелект педагогічний фахівець

Інноваційно-орієнтована підготовка майбутніх педагогічних працівників, зокрема, фахівців мистецького спрямування, потребує звернення до новітньої вітчизняної та зарубіжної освітньої практики, урахування світових тенденцій та перспективних напрямів її розвитку. У цьому контексті новизною і предметом особливої уваги в останні роки відрізняється поняття «емоційний інтелект», яким поповнилася система сучасного наукового знання, і інтерес до якого, як з боку академічної науки, так і її прикладних аспектів, стрімко зростає, що підтверджується чисельними науковими розвідками зарубіжних та українських учених.

Обрання емоційного інтелекту предметом науково-педагогічних досліджень у сфері професійної підготовки майбутніх фахівців мистецького спрямування передбачає вивчення природи цього феномену, способу й умов його виникнення, що спричинюють утворення нового наукового поняття «емоційний інтелект».

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Поняття «емоційний інтелект» введено у тезаурус сучасної психологічної науки у 90-ті роки ХХ ст. американськими вченими Дж. Майером(J. Mayer) [9] і П. Селовеєм(P. Salovey) [10] як наукова альтернатива традиційного розуміння інтелекту людини. В умовах емоціогенного характеру сучасного життя, спричиненого наслідками техногенної цивілізації, поглибленням кризового стану всіх сфер суспільного життя, емоційний інтелект розглядається американськими дослідниками як особистісний, внутрішній ресурс, стресозахисний чинник, що сприяє адаптації до нестабільних умов сучасного соціуму і успішній самореалізації в ньому. На відміну від інтелекту в традиційному значенні як розумової здатності до переробки інформації, емоційний інтелект у широкому його потрактуванні визначається як розумова здатність до переробки інформації, що міститься як у власних емоційних переживаннях, так і інших людей. Науковими дослідженнями доведено, що в сучасних ринкових, конкурентних умовах праці для досягнення успіху в професії, кар'єрному зростанні, як і у життєдіяльності в цілому, високий рівень інтелектуальних здібностей, академічних знань, є недостатнім. На думку міжнародних експертів у сфері працевлаштування, більш затребуваними й актуальними для сучасного виробництва, побудованого на міжособистісній комунікації, є особистісні якості фахівця, пов'язані з його емоційно-чуттєвими проявами, емоційною культурою, здатністю відчувати, розуміти й регулювати як власні емоційні стани, переживання, так і переживання інших людей, правильно вибудовувати взаємостосунки для досягнення порозуміння й конструктивної взаємодії. Саме ці критерії визначають сутність емоційного інтелекту як особистісної якості.

Основи теорії емоційного інтелекту розроблені американськими й ізраїльськими дослідниками, відповідно до яких феномен емоційного інтелекту ідентифікується як особливий вид інтелекту в контексті загальної проблеми психології особистості і вивчається як: сукупність когнітивних здібностей, що забезпечують сприйняття, оброблення та використання емоційної інформації у мисленні й діяльності (Дж. Майер(J. Mayer), П. Селовей(P. Salovey), антипод алекситимії в процесах психоемоційної саморегуляції (П. Сифнеос(P. Siffness)), комплекс неінтелектуальних здібностей, що забезпечують життєвий успіх (Д. Векслер(D. Wechsler)), особистісна якість, яка сприяє професійному, кар'єрному зростанню впродовж життя (Д. Гоулман (Д. Goleman)), сукупність некогнітивних здібностей й особистісних рис, що визначають ефективність соціальної взаємодії та адаптації в соціумі (Р. Бар-Он(R. Bar-On)), емоційна компетентність, що сприяє психоемоційній саморегуляції (М. Зайднер (М. Zeidner)) [6].

Варто зазначити, що в історії науки проблема взаємозв'язку емоційних і когнітивних процесів у психологічній організації особистості не є принципово новою. Передумовами виникнення поняття «емоційний інтелект» вважаються наукові дослідження зарубіжних та вітчизняних учених початку та середини ХХ століття, серед яких: теорії соціального інтелекту Е. Торндайка(E. Thorndike) та множинного інтелекту Г. Гарднера(Н. Gardner); когнітивна теорія емоцій Р. Лазаруса(R. Lazarus); концепції «практичного інтелекту» Р. Стенберга(R. Stenberg), «емоційної думки» Р. Липера(R. Leeper), «емоційного мислення» Г. Майєра(G. Mayer); учення про «смислове переживання» Л. Виготського, «емоційність регуляції мислення» О. Леонтьєва, єдність афективно-когнітивної сфери С. Рубінштейна [6].

Сучасні дослідження феномену емоційного інтелекту у зарубіжній психології здійснюються на засадах метакогнітивної психології й регулятивно-синтетичної парадигми (А. Карпов), концепції соціального інтелекту особистості (Д. Ушаков). Проблематика наукових досліджень пов'язана переважно з вивченням сутності, якісних характеристик і структурно-функціональної будови феномену емоційного інтелекту, зокрема як: життєвого ресурсу дорослих (Т. Кісільова), складової психологічної культури особистості (Т. Маняніна), особистісної якості у молодшому, підлітковому та юнацькому віці (О. Айгунова, Ю. Давидова, Л. Вахрушева, К. Кузнєцова). Також зарубіжними науковцями досліджується роль емоційного інтелекту в соціально- психологічній адаптації молодих фахівців (Т. Панкова), особистісній регуляції прийняття рішення (Є. Краснов), професійній підготовці майбутніх фахівців-психологів (І. Мещерякова), управлінській діяльності (А. Петровська, Л. Полянова) [6].

В останні роки з'явились дослідження українських учених, які проводяться переважно в галузі теоретичної й практичної психології. У контексті загальної проблематики психології особистості емоційний інтелект вивчається як: аспект виявлення внутрішнього світу особистості, що є відображенням міри розумності у ставленні її до себе і світу (Е. Носенко); чинник конструювання власної емоційної сфери й персонального життєздійснення (Є. Карпенко), запобігання інформаційному стресу (С. Бойко) та регуляції емоційно-мотиваційної сфери особистості (К. Параскевова); особистісна детермінанта поведінки у формі стресозахисної та адаптивної функцій (Н. Коврига); соціальна здібність (О. Власова, В. Романова); механізм впливу на успішність життєдіяльності людини (А. Четверик-Бурчак); засіб успішної особистісної самореалізації (І. Філіппова).

Помітно розширюється спектр і проблематика психологічних досліджень емоційного інтелекту, яка розробляється українськими вченими в галузі загальної психології та психології особистості (О. Амплєєва, О. Милославська, М. Шпак), вікової та педагогічної психології (О. Бантишева, Ю. Бреус, М. Журавльова, В. Зарицька, Я. Куценко), соціальної психології (С. Дерев'янко, В. Романова), психології діяльності в особливих умовах (Т. Хілл), юридичної психології (А. Марченко).

Отже, психологічна наука концентрується навколо вивчення емоційного інтелекту як особистісного психічного утворення, його структурно-функціональної будови, механізмів та специфічних форм прояву у різних сферах життєдіяльності.

Цілісність дослідження феномену емоційного інтелекту, системне уявлення про його природу і сутність потребує комплексного, міждисциплінарного підходу, що на сучасному етапі розглядається провідною тенденцією розвитку наукового пізнання.

Мета статті - на засадах міждисциплінарного підходу висвітлити історико-науковий контекст виникнення й становлення поняття «емоційний інтелект».

Виклад основного матеріалу дослідження

Суспільними науками (історією, філософією, релігієзнавством) на основі аналізу історичних фактів, історичних джерел накопичено потужний фактологічний матеріал, починаючи від стародавніх часів до сьогодення, який дозволяє в історичній ретроспективі проаналізувати ґенезу феномену емоційного інтелекту, онтологічні корені його виникнення, еволюцію розвитку, що є підґрунтям теоретичного осмислення сутності цього феномену, відображеного поняттям «емоційний інтелект».

За даними релігієзнавчої науки історично першою формою суспільної свідомості визнано релігійні, міфічно-язичницькі уявлення первісної людини, які відображали синкретичний характер її мислення й світосприйняття. Віруючи у надприродне, пізнаючи оточуючий світ і символічно відображуючи його у різних формах колективної творчості (міфах, ритуалах, малярстві тощо), людина виражала себе через наочно-чуттєві образи, що об'єднували її «інтелектуальне, емоційне і вольове ставлення до світу» [8, с. 67]. Підкреслюючи особливу роль релігії у первісному суспільстві як інтегратора соціальних взаємовідносин і комунікативної взаємодії, вчені-антропологи вбачають в аніматичних віруваннях первісної людини домінантність її ірраціонального мислення, в анімістичних віруваннях - його підпорядкованість раціональному [3; 7].

Цікавим є дослідження І. Андрєєвої [1], яка, аналізуючи світові релігії в контексті взаємозв'язку емоційного і раціонального, прийшла до висновку, що в різних релігіях ця проблема представлена по-різному. За християнською православною вірою центром духовного життя людини вважається її серце; за католицькою і протестантською релігійними віруваннями більшу цінність у духовному житті людини має її інтелект; буддизм ґрунтується на гармонійному взаємозв'язку афективних і когнітивних процесів у духовному вдосконаленні людини.

Отже, в межах релігієзнавства встановлено онтологічно-генетичний зв'язок феномену емоційного інтелекту як вираження нерозчленованого, синкретичного характеру світосприйняття первісної людини з релігійним феноменом, що виник у доісторичні часи і пов'язаний з раціональним та ірраціональним мисленням людини в її духовному зростанні.

Історико-філософський підхід у дослідженні дозволив проаналізувати еволюцію розвитку феномену емоційного інтелекту у хронологічній послідовності упродовж розвитку світової філософії різних історичних епох (Стародавнього світу, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу, Просвітництва, німецької класичної філософії, сучасної світової філософії), що показано у таблиці 1. З'ясовано, що зародження наукового знання обумовило появу однієї із «вічних» світоглядних проблем, яка, набувши значення гносеологічної проблеми, стала предметом філософських пошуків упродовж всієї історії людства. Це проблема відношення людини і світу, можливостей людського розуму і людських почуттів у пізнаванності світу.

Поява наукового знання у стародавньому суспільстві пов'язується з становленням давньогрецької філософії (VI - Уст. до н.е.), її історично першої форми - натурфілософії, яка, на відміну від міфічно-релігійних вірувань з їх образною символікою і вірою у надприродне, ґрунтувалася на поєднанні наївно-стихійного філософського світогляду із зародками наукових знань. У вченнях перших мислителів Стародавньої Греції (Фалеса, Анаксімена, Зенона, Ксенофана, Перменіда) філософські міркування і пошуки знаходили аргументацію з позиції знання й логіки. Із введенням поняття «логос» (Геракліт) і надання йому значення всезагального закону Всесвіту давньогрецькі філософи намагалися пояснити світоглядні проблеми з позиції розуму і раціонального знання. Так, Анаксагор є автором концепції «нус» (розум); у вченні Фалеса началом усіх речей є «розумна вода»; Геракліт акцентував на «самозростаючому логосі душі»; Ксенофан вважав, що світ об'єднує Бог «як чистий розум»; за Демокрітом «істинне пізнання досягається лише розумом» [2; 5]. Така «раціоналістична» позиція щодо пояснення проблем Всесвіту й людського буття характерна і для давньогрецької філософії класичного періоду.

Таблицяі Історичні передумови виникнення феномену емоційного інтелекту