Толерантність як основа ефективної професійної діяльності викладача закладу вищої освіти

Вступ

У Національній доктрині розвитку освіти України в ХХ столітті зазначається: «Головною метою державної політики розвитку освіти є створення умов для розвитку особистості й творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати та навчатися протягом життя ...» [4]. Оновлена система освіти вимагає ефективних форм, методів і засобів підготовки викладачів нової генерації, здатних авторитарну педагогіку замінити педагогікою співробітництва, впроваджувати гуманістичні принципи добра та справедливості. Однією з умов підвищення ефективності навчального процесу є оптимальна організація самостійної пізнавальної діяльності учнів. Це пояснюється тим, що самостійність необхідна не тільки для процесу самоосвіти, але й для можливості застосування отриманих знань на практиці.

Сучасна концепція освіти в центрі навчальної діяльності поміщає людину як унікальне явище природи, якого необхідно залучити до такої діяльності, що сприяла б формуванню в ньому активної особистості, зберігала б його індивідуальність і неповторність. Вважається, що студент, виростає в фахівця та досягає вершин професійної майстерності не в тому випадку, коли йому про це розповідають або показують, не в тому випадку, коли його примушують вчитися, а якщо він, виходячи із внутрішніх потреб, своїх мотивів на рівні з викладачам бере участь у процесі навчання. Така спільна діяльність мотивує внутрішню активність студента і є умовою активізації самостійної роботи.

Толерантність являє собою абсолютно нову основу педагогічного спілкування педагога та учнів, сутність якого зводиться до таких принципів навчання, які створюють тільки оптимальні умови для формування в суб'єктів культури гідності, самовираження особистості. Ми підтримуємо думку А. Асмолова: «Толерантність у новому тисячоріччі - спосіб виживання людства, умова гармонічних відносин у суспільстві» [1, с. 62].

У зв'язку з цим сучасний викладач, як толерантна особистість, повинен оволодіти новими професійними якостями, з такими ознаками: впевненості в собі як у викладачеві й вихователі-професіоналі через усвідомлення надійності своїх власних світоглядних й морально-етичних позицій у просторі педагогічної діяльності, що розгортає свою суть через діалог, опіку та співробітництво зі студентами; відкритості, мобільності, соціальної активності й конкурентоздатності на ринку освітніх послуг за рахунок реалізації у сфері педагогічного спілкування рис контактності, доброзичливості, відсутності агресії й тривожності, терпіння, довіри, емоційної стабільності, високої емпатійності, поваги до іншої особистості і т. ін.; активного дослідника, діагноста, проектувальника, організатора, диспетчера і ефективного менеджера навчально-пізнавального й культурно- дозвіллєвого процесу (Ю. Болотін, С. Золотухіна, Н. Кічук, З. Курлянд, М. Приходько, В. Радул, С. Сисоєва, Г. Троцко, О. Цокур, О. Чебикін та ін.). Проте в цілому проблема виховання викладача педагогічної вищої школи залишається відкритою, і насамперед у тому її аспекті, що стосується толерантності як якості, котра набула актуальності у професійно-педагогічній сфері відносно недавно.

Метою статті є визначення сутності толерантності як інноваційного і специфічного феномену гуманістичної педагогічної концепції.

Дослідниками неодноразово відмічалося, що професійну діяльність педагога можна розглядати як мінімум на трьох рівнях аналізу [2]: соціально-педагогічному, конкретно-методичному та психолого-педагогічному, який спрямований на визначення її структурних компонентів, розкриття тих особистісних факторів та внутрішніх механізмів, без яких неможливе здійснення педагогом своїх громадянських і педагогічних функцій. Як слушно зазначає О. Коць, результатом професійного розвитку майбутнього вчителя як суб'єкта педагогічної взаємодії постають такі здатності: активність і винахідливість у пошуку педагогічних рішень та шляхів їх реалізації залежно від особливостей ситуації взаємодії, здійснення ефективного впливу на особистість вихованців; здатність на оптимальному рівні оперувати професійно-педагогічними знаннями, самоконтролем, саморегуляцією; творчо володіти засобами організації навчальної і виховної діяльності учнів [4]. Проте в цьому переліку сьогодні незамінною бачиться толерантність як спосіб взаємодії, який зорієнтований на самопізнання, саморозвиток, визначення меж самоідентифікації, що сприяє гуманізації суспільства, співпраці з людьми, які відрізняються зовнішністю, мовою, переконаннями, звичаями чи вірою.

Прийняття дитини такою, якою вона є, прийняття іншості партнера по взаємодії є необхідною умовою успішності педагогічної діяльності.

У сучасній школі роль особистості педагога істотно зростає. Проблеми, з якими стикається сучасна школа, - ускладнення міжетнічних стосунків, розшарування населення на «багатих і бідних», нетерпимість до людини іншої віри і ін. - пояснюють практичний інтерес до досліджень у галузі толерантності. Виокремлюючи власне педагогічний аспект даної якості, педагоги наголошують, що «толерантність сприяє не лише мирному співіснуванню різних суб'єктів дійсності, а й успішному самоствердженню особистості, самореалізації людини у суспільстві. У цьому випадку вона набуває особистісно-значущого змісту у процесах самостійного освоєння соціального досвіду і виховання, є результатом інтеріоризації (перетворення внутрішніх структур психіки людини завдяки засвоєнню структур соціальної діяльності) і екстеріоризації (перетворення внутрішніх структур психіки в певну поведінку)» [2].

Толерантність - загальнолюдська якість особистості, що виражається через послаблення її реакції на негативні фактори соціального середовища, вміння розуміти відмінний духовний стан чи інші погляди, терпимо ставитися до них і поважати гідність їх носіїв, переслідуючи мету культурного з'ясування розбіжностей. Натомість толерантність характеризує лише ту особистість, яка відкрита до сприйняття інших культур, здатна поважати багатогранність людської думки і цінностей, запобігати конфліктам або розв'язувати їх ненасильницькими засобами.

Під толерантністю ми розуміємо професійно важливу якість учителя, що виявляє свою сутність як здатність сприймати без агресії відмінні від його власних судження, образ життя, характер поведінки, зовнішність і будь-які інші особливості людей, які його оточують у сфері освітнього простору і соціокультурного середовища, шляхом встановлення з ними відносин довіри, співпраці, компромісу, радості, товариськості, співпереживання та психологічного комфорту.

В цьому контексті зауважимо, що про те, що толерантність виступає не тільки складовою навчально-виховного процесу сучасної школи, але й складає професійну сталість педагога.

Толерантний педагог, завдяки особливій тактиці побудови своєї поведінки по відношенню до дітей, досягає більшої результативності у формуванні продуктивних міжособистісних взаємин. Водночас, не можна не відзначити, що і його особистісна адаптація до умов професійної діяльності буде кращою, якщо він розвиватиме в собі здатність не лише бачення, а й прийняття специфіки партнера на концептуальному рівні, як безумовну засаду професійної суб'єкт-суб'єктної взаємодії.

Однак, аналізуючи стильові характеристики діяльності педагога, як вони подаються у спеціальній літературі, бачимо, що далеко не кожен стиль педагогічного спілкування (чи стиль ставлення, стиль управління) свідчить про розвиненість у його суб'єкта толерантності.

Так, Я. Коломінський та М. Березовін [5] виділяють п'ять стилів ставлення, що проявляються в педагогічній діяльності: активно-позитивний, пасивно-позитивний, ситуативний, пасивно-негативний і активно-негативний. Простежуючи якісні риси кожного з названих стилів у вказаній послідовності, відзначаємо, що значущими рисами в полярно протилежній діаді «активний позитив - активний негатив» виступають: в емоційному плані: схвалення - осуд іншого; в особистісно-поведінковому плані: прийняття - неприйняття іншого; в когнітивному плані: розуміння - нерозуміння іншого; в процесуальному плані: підтримка - насилля.

З психолого-педагогічної точки зору можна відзначити тут регрес соціально- адаптивних якостей, які в своїй сукупності можуть розглядатися і як критерії толерантності щодо школярів. Її поступове зниження від першого до останнього стилю очевидне, а отже, діагностика сформованості толерантності у вчителя може бути пов'язана з комплексним вивченням притаманного йому стилю ставлення. З іншого боку, ймовірним видається зворотне припущення, що саме толерантність є загальною, інтегративною якістю, яка визначає сформованість позитивної по відношенню до школярів (студентів) позиції педагога, виступаючи передумовою потреби професійного самовдосконалення, пошуку нових, ефективних способів взаємодії, розширення арсеналу професійних засобів. Проте толерантність, виступаючи насамперед як особливість світобачення, не притаманна людині від народження і може ніколи не проявитися, якщо не буде спеціально вихована, сформована.

У такому розумінні особистість викладача вищої школи виступає своєрідним провідником толерантності в суспільство, стимулом для майбутнього вчителя щодо розвитку в себе відповідної якості та опанування механізму, за допомогою якого вона може бути сформована в педагогічному процесі. Тому, на наш погляд, викладання у вищій педагогічній школі повинне відповідати низці вимог, що в своїй сукупності забезпечують створення і функціонування толерантного середовища взаємодії - засобу для виховання у майбутніх педагогів толерантності як вагомої професійної якості.

До них відносимо:

а) варіативність. Завдання, що пропонуються для виконання, повинні презентуватися як такі, що можуть реалізувати кілька підходів до проблеми, причому кожен із цих підходів повинен розглядатися у сукупності його переваг і недоліків;

б) ситуативність. Вибір того чи іншого варіанту рішення, стратегії і тактики поведінки повинні оцінюватися з огляду на обставини, в яких вони застосовуються; толерантність педагогічний студент

в) прогностичність. Результат певної дії повинен сприйматися як ланка у взаємодії, підґрунтя для подальшого розвитку ситуації. В педагогічній діяльності практично не буває ситуацій, виокремлених із загального контексту взаємин, і тому дана вимога слугує необхідним доповненням попередньої. Зокрема, вона сприяє багатовимірному сприйняттю рішень, запобігає тому, що доброта перетворюється на поблажливість, вимогливість - на жорсткість та обмеженість тощо, тобто допомагає становленню толерантності у її найбільш адекватному і об'єктивному виді;

г) індивідуальний підхід. Педагог має не тільки передбачати і схвалювати вибір студентом певного індивідуального завдання, певного способу вирішення. Він повинен бачити в цьому вияви індивідуальності майбутнього вчителя, акцентувати увагу на його позитивному потенціалі і по мірі можливості запобігати розвитку негативу як-от схильність до авторитаризму, бездумного й невмілого наслідування, формалізму тощо;

д) конструктивність. Викладач повинен чітко усвідомлювати і контролювати свої емоції, що проявляються при формуванні оцінних суджень, добиватися їх чіткості й обґрунтованості, намагаючись, щоб по ходу взаємодії студенти так само оволодівали вмінням обґрунтованої й доброзичливої якісної оцінки і, що не менш важливо - самооцінки.

І хоча в умовах сьогодення кількість часу на міжособистісну взаємодію з якісним аналізом навчальних досягнень скоротилася на користь ділової взаємодії та кількісної оцінки, у педагогічній вищій школі, де здатність до повноцінного міжособистісного контакту є однією з істотних ознак професійної готовності випускника, слід передбачати збереження можливостей для опанування професійного спілкування у безпосередньому спілкуванні з викладачем та навчальною групою.

Очевидно, що характеристика толерантних стосунків між викладачем і студентом базується на таких складових: створення викладачем необхідних умов для самонавчання студентів; формування у студентів позитивного ставлення до навчання з орієнтацією на його полікультурну мотивацію; спрямування студентів на адекватне сприйняття оцінки. Кожна з них сприяє підвищенню ефективності навчально-виховного процесу, проведенню занять в атмосфері поваги, теплоти, людяності, комфортності і сприйняттю студента як суб'єкта навчання зі стійкими морально-духовними принципами.

Отже, одним із найважливіших завдань педагогічної вищої школи було і залишається виховання майбутнього педагога, стимулювання його конструктивного й дієвого самовиховання. В умовах взаємодії зі студентською чи учнівською аудиторією незамінною умовою конструктивності та ефективності педагогічного впливу сьогодні виступає толерантність як важлива вимога сьогодення і найбільш гуманний соціальний підхід. Тому зорієнтованість на виховання толерантності є одним із найбільш актуальних напрямків професійної підготовки педагога - як загальноосвітньої, так і, безумовно, вищої школи.

Бібліографія