Теоретичні аспекти сучасного викладання класичного танцю у вищих навчальних педагогічних закладах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО ВИКЛАДАННЯ КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ЗАКЛАДАХ

СИВОКОНЬ Юрій Михайлович

старший викладач кафедри

хореографії та естетичного виховання

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми

Вищі навчальні педагогічні заклади мистецького спрямування визначаються дослідниками як унікальна ланка в системі підготовки фахівців у галузі хореографії, пропонуючи самостійний освітній напрямок танцювальної майстерності та хореографічної педагогіки. Реформи останніх десятиліть висунули нові вимоги для всіх рівнів хореографічної освіти, позначивши завдання цілісності процесу підготовки хореографа у вищій школі як майбутнього виконавця та майбутнього викладача - універсального фахівця, який володіє в рівній мірі виконавськими танцювальними вміннями і педагогічними знаннями викладання хореографічних дисциплін.

Впровадження педагогічних стандартів як державний запит на якісну модель майбутніх педагогів-хореографів істотно зміщує акценти в підготовці студентів мистецьких факультетів і формулює завдання хореографічної освіти у вищій школі не тільки у вигляді проблеми «Як навчитися танцювати?» але і «Як навчитися вчити танцю методично грамотно і педагогічно ефективно?». Звичним здається, що студент, набуваючи практичні знання і вміння в галузі хореографічного мистецтва, готовий їх відразу реалізувати у викладацькій діяльності, але ці очікування далеко не завжди бувають виправданими.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Розглянуті нами дослідження торкаються різних аспектів підготовки студентів хореографічних напрямків мистецьких факультетів. Так, основи професійної творчості майбутніх хореографів досліджували Ю. В. Богачьова, Т. В. Благова, Ю. А. Герасимова, О. А. Шмакова та ін.); проблеми педагогічної спрямованості та педагогічної майстерності майбутніх студентів-хореографів - М. К. Буланкіна, Ю. А. Ківшенко, А. Кривохижа, О. Є. Ребова, І. В. Спінул та ін.

Питання навчання класичному танцю у вишах, як однієї з основних спеціальних хореографічних дисциплін вивчали Т. Ф. Ан- дрєєва, Н. А. Вихрєва, О. В. Громова, Н. О. Горбунова, В. П. Давидов, І. Е. Єресько, Н. А. Іванова, В. Г. Іванов, Л. Д. Івлєва, А. І. Марченкова, Л. М. Мелентьєва, Е. П. Мельникова та ін. При цьому проблеми виділення методики викладання класичного танцю у вищих навчальних закладах як науково методичного знання в системі підготовки студента-хореографа і її змістовний аналіз на сучасному етапі досліджені недостатньо.

Мета статті - дослідити теоретичні аспекти сучасного викладання класичного танцю у вищих навчальних педагогічних закладах.

Виклад основного матеріалу дослідження

Недостатня розробленість даної сфери, на наш погляд, визначається специфічними труднощами технології навчання танцю, розмитістю педагогічного статусу випускників вишів у протиріччі історично сформованих культурно-просвітніх і сучасних освітніх завдань, особливостями визначення хореографії одночасно як галузі науки, мистецтва, фізичних досягнень.

Освітні реформи при всіх складнощах поновлення надали для вищих навчальних закладів нові можливості підготовки фахівців, адже істотно розширилася номенклатура профілів і напрямів в царині хореографічного мистецтва.

Класичний танець є однією з основних спеціальних навчальних дисциплін професійного циклу у вищому навчальному педагогічному закладі. Наприклад, у навчальних планах підготовки бакалаврів зі спеціальності 024 Хореографія Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка дисципліна визначається як «Теорія і практика класичного танцю», що підкреслює завдання навчання класичного танцю у вищій школі - практичне освоєння рухів і вивчення методики викладання як галузі теоретичного знання.

Процес підготовки випускників вишів у царині класичного танцю протягом всього періоду становлення і розвитку хореографічної освіти у вищій школі спирався на традиції навчання школи класичного танцю методики А. Я. Ваганової, при цьому питання «Чи потрібно навчати методиці викладання класичного танцю майбутніх педагогів- хореографів?» залишається відкритим для наукового обговорення.

Виданий у 1934 р. навчальний посібник «Основи класичного танцю» А. Я. Ваганової консолідувало наявні методичні знання попередників в галузі балетної освіти і стало платформою для розробки методичних посібників, підручників, програм і рекомендацій. Розроблений А. Я. Вагановою базис «науковості» та теоретичні основи методики викладання класичного танцю як єдиної методології хореографічної освіти дозволили «вбудувати» хореографічне знання в систему вищої школи.

І.І. Соллертинський у вступній статті до першого видання «Основ класичного танцю» підкреслює, що завдання праці А. Я. Ваганової «систематично перерахувати і розшифрувати елементи, які складають абетку класичного танцю. Цю задачу А. Я. Ваганова виконує з винятковим знанням справи» [7, с. 12]. У статті І. Соллертинський говорить про те, що «книгою А. Я. Ваганової теоретична робота над класичним екзерсисом аж ніяк не вичерпується», і міркує про те, що «необхідно розглянути екзерсис не як нерухому систему, але в його історичному становленні» [6, с. 12].

Аналіз вивчених матеріалів навчальних, методичних посібників і рекомендацій доводять, що ХХ-ХХІ ст. - найбільш важливий етап осмислення процесу викладання класичного танцю і розвитку методики викладання як наукового теоретичного знання, яке у цей період цілеспрямовано і глибоко розроблялося викладачами-практиками провідних вітчизняних та зарубіжних шкіл.

Так, П. А. Сілкін у своїй праці «История становлення и развития теории и практики профессионального обучения классическому танцу» проаналізував видані підручники та посібники провідних педагогів-викладачів класичного танцю ХХ - початку ХХІ ст., відповідно до хронології даного періоду, і позначив їх внесок у процес формування методики викладання класичного танцю як наукового знання [5].

П. А. Сілкін констатує, що на його погляд, ті підручники, які містять лише опис уроків, не є методичними розробками або методичними посібниками [5, с. 129]. При цьому багато дослідників вважають, що навіть опис уроків або запис комбінацій є безцінним досвідом минулого, якщо розглядати методику викладання класичного танцю з позиції феноменологічного підходу. «Феноменологічний підхід до педагогіки передбачає аналіз найбільш яскравих феноменів педагогічної практики, найбільш точно відображає ті чи інші елементи педагогічної системи або систему в цілому, подальший пошук кожним педагогом власних смислів педагогічної діяльності, найбільш ефективних прийомів, відповідних до його індивідуальності» [5, с. 47].

Отже, теорію і методику викладання класичного танцю ми будемо розглядати в процесі формування виконавської та методичної складової результату навчання.

Процес формування виконавської складової в умовному поділі результатів процесу навчання класичного танцю можна розглядати як процес формування основ виконавської майстерності танцівника та процес формування основ «правильності» м'язових відчуттів майбутнього викладача.

Які б нововведення не привносив в хореографію час, які б сучасні напрямки і техніки не з'являлися на сцені, класичний екзерсис і донині є головним стрижнем професійної виконавської підготовки, на основі якого розвиваються інші танцювальні методики [2, с. 142].

«Показ» руху як один з методів викладання класичного танцю повинен бути освоєний в процесі підготовки студента, але при цьому алгоритм «Вмію показати - можу пояснити і навчати» буде невірним для майбутньої педагогічної діяльності випускника. Системно вибудувати навчальний процес навчання класичного танцю неможливо без освоєння науково- теоретичних знань, адже формування методичного мислення майбутній фахівець буде керуватися лише поясненням власних м'язових відчуттів.

Вивчення методики викладання класичного танцю тісно взаємопов'язане з формуванням виконавських умінь у навчально-практичній та концертній діяльності.

На практиці досить часто зустрічається ситуація, коли студент-першокурсник, який вдало пройшов вступні випробування, не має досвіду виконавської діяльності, що є перешкодою не тільки для реалізації студента в сценічній практиці, але і для отримання знань методик викладання хореографічних дисциплін, освоєння яких неможливе без практичного «примірювання» на себе.

Освоєння класичного танцю як науково- методичного знання і пошук відповідей на питання «Як навчити руху?», «Якими користуватися методами і прийомами пояснення?», «Які додаткові знання дозволять поліпшити якість виконання даного руху?» змушує переглянути правильність виконання і поліпшити якість навіть вже давно вивчених рухів, які виконуються автоматично. викладання виконавський класичний танець

Це говорить про процес взаємодоповнюваності теоретичного і практичного знання і визначає специфіку навчання студентів-хореографів у вищій школі.

Взаємопов'язаність думки і дії представлені в наукових положеннях А. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, А. Н. Леонтьєва та ін. Наукова теорія поетапності формування розумових дій, запропонована П. Я. Гальперіним, свідчить, що якщо для виконання дій «ви даєте орієнтовні опори, то дія відразу досягає правильної форми. А потім правильне положення зберігається досить точно на основі кінестетичної картини м'язо- суглобового почуття» [3, с. 263]. П. Я. Галь- перін, досліджуючи закономірності формування правильної навички, також робить висновок: «При навчанні шляхом «спроб» і «помилок», придбані навички мають дуже обмежений, можна навіть сказати «тупий» характер. <...> Але якщо навик формувати розумно, то це протиставлення взагалі знімається, тому що розум виявляється провідним початком при організації і фізичної сили, і будь-якої іншої людської дії» [3, с. 265].

Аналіз навчальних і методичних посібників, рекомендацій, програм навчання класичного танцю у вищих і середніх навчальних закладах дозволив виділити змістовне поле методики викладання класичного танцю в системі підготовки студентів вищих навчальних педагогічних закладів, яке необхідно розглядати як систему, що включає:

І. Послідовне вивчення рухів класичного танцю, виокремлене в десяти основних розділах (у контексті вивчення музичного супроводу і навичок вербального пояснення правильності виконання рухів), таких як:

1. Методика викладання основних рухів класичного танцю біля станка.

2. Методика викладання основних рухів класичного танцю на середині залу.

3. Методика побудови adagio (основних поз класичного танцю):

- простої форми (мале);

- розгорнутої форми (велике).

4. Методика викладання рухів розділу allegro: