Розвиток ідеї етичного виховання особистості в спадщині українських мислителів

Постановка проблеми

Інтеграція України в європейське співтовариство зумовлює потребу реформування всіх галузей суспільного життя, в тому числі й освіти. Перш за все, ці реформи мають бути спрямовані на формування духовно зрілої й етично вихованої особистості. Проте сучасна соціокультурна ситуація свідчить про недостатній рівень етичної культури значної частини громадян, необхідного для здійснення важливих перетворень у різних сферах життя. Необхідність здійснення реформ в освіті, а також завдання відтворення і нарощування духовного потенціалу суспільства актуалізують проблему етичного виховання дітей та молоді.

Цінним джерелом етичних ідей слугує філософсько-педагогічна спадщина вітчизняних мислителів. Отже, дослідження проблеми етичного виховання молодого покоління вимагає звернення до надбань вітчизняної науки, накопичених протягом багатьох століть.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що сучасні підходи до історії етичного виховання пов'язані з іменами таких учених, як О. Васюк, Г. Васянович, А. Джуринський, М. Константинов, Д. Латишина, М. Левківський, Є. Мединський, А. Піскунов, Г. Сагач, М. Стельмахович, Т. Уракова, Д. Федоренко, І. Харламов, М. Шабаєва та інших дослідників. Аналіз праць учених дає підстави для висновку, що цінні ідеї щодо етичного виховання з'являються вже у творах періоду Київської Русі. Найбільш значні праці в історії вітчизняної філософської та педагогічної думки свідчать, що питання етичного виховання наявні в усіх педагогічних системах, бо питання поведінки особистості становили невід'ємний компонент будь-якої моделі освіти й були органічно пов'язані з цілями й завданнями виховання дітей та молоді.

Формулювання цілей роботи

Мета дослідження: провести ретроспективний аналіз розвитку ідеї етичного виховання особистості у філософського-педагогічній спадщині українських мислителів.

Методи дослідження: аналіз педагогічної, соціологічної та довідкової літератури.

Виклад основного матеріалу дослідження

Організоване навчання дітей знатних осіб почалося з будівництвом церкви в Київській державі. Це знайшло відображення в письмових пам'ятках того часу, однією з яких є «Повчання Володимира Мономаха дітям».

Володимир Мономах, який боровся за зміцнення сім'ї, уважав приклад батьків найкращим виховним засобом. Із християнських заповідей, на його думку, досить виконати три, щоб вести добродійне життя: покаяння, сльози й милостиня. Особлива увага приділялася вихованню милосердя, співчуття. Виховання цих чеснот здійснювалося шляхом забезпечення дотримання таких правил: не мсти, терпи, сам допомагай скривдженим, сиротам, вдовам, хворого провідай, небіжчика проводь, ні єдиної людини не пропусти без доброго слова. Головними людськими якостями, які треба виховувати з дитинства, Володимир Мономах уважав релігійність, повагу до старших, милість, самовладання, винахідливість, холоднокровність у небезпечних ситуаціях і вміння дбайливо управляти своїм будинком [3, с. 90].

Значну роль у розвитку гуманістичних ідей в Україні в ХVI-ХVN століттях відіграли братські школи - Львівська, Київська, Луцька, Острозька та інші. Братства захищали православну віру, українські традиції й культуру, мову, громадянські права. Братські школи були доступні для всіх верств населення.

У братських школах України діти виховувалися в дусі національної гідності й волелюбності. Школи мали свій статут, який визначав цілі й завдання виховання дітей, обов'язки вчителів, учнів і батьків. «Учитель повинен і вчити, і любити дітей всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, які ходять по вулицях, просячи поживи. Учить їх, скільки хто по силах вчитися може, тільки не старанніше про одних, ніж про інших...» [5, с. 59]. Ці вимоги були продиктовані не тільки особливостями педагогічного процесу, а й загальною демократичною спрямованістю братських шкіл. На їхнє визначення вплинули й християнські ідеї рівності всіх людей перед Богом. Рекомендації про покарання також враховували етичний аспект: «Карати учнів, але не тиранськи, а наставницьки, не надміру, а по силах, не з буйством, а лагідно й тихо» [5, с. 59].

Найавторитетнішим представником філософії українського Просвітництва був Феофан Прокопович (1681-1736), із діяльністю якого пов'язаний різкий поворот до вивчення людини й природи. Він наголошував, що людина є знаменитішою, аніж саме небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Цінними особистісними якостями людини Прокопович визнавав гідність, діловитість, освіченість і розум [4, с. 427-428].

Ф. Прокопович прагнув звільнити етичну думку від схоластичного середньовічного догматизму, порушував проблему свободи етики як науки, заявляючи про те, що етика має керуватися лише власним розумом, вивчати мораль та її закономірності.

Мислитель розмірковував над питаннями про існування світу та місця в ньому людини, але не в сфері надприродного, а на шляху вивчення самої природи людини та походження моралі людини як індивіда. У його працях значну увагу приділено поясненню сенсу життя людини, який, на думку вченого, полягає в праці, що наповнює життя людини. Уявлення Ф. Прокоповича про щастя, благо, добро, зло нерозривно пов'язані з його роздумами про гармонію душі й тіла людини. На його думку, кінцевою метою всіх учинків людини має бути досягнення щастя.

Неоціненним джерелом етико-гуманістичних ідей є наукова спадщина Григорія Сковороди (1722-1794), адже його філософію по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. Предметом його роздумів є Людина як емоційно- вольова істота, а провідною ідеєю філософії - самопізнання Людини. Філософ не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а й звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові.

У контексті нашого дослідження звернення до наукової творчості Г. Сковороди зумовлено її морально-практичною спрямованістю, адже видатний філософ порушує такі важливі етичні проблеми, як пошук щастя особистості. Г. Сковорода бачить щастя людини в спорідненості та щиросердості. Ідея спорідненості полягає в тому, що тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе в спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати, й обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою [4, с. 428-430].

На думку Г. Сковороди, основним етичним завданням людини є досягнення стану рівності з Богом. Це означає, що людина стає людиною тоді, коли вона звільнилася від суто зовнішніх характеристик і набула внутрішньої духовності. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає. Навпаки, вона зберігається, реалізуючи свої внутрішні можливості, набуває своєї значущості в процесі життя, морального вдосконалення, піднесення.

Проте в етичному вченні Г. Сковороди є суперечність, яка полягає в тому, що обожнення людини є водночас її приниженням. Ця суперечність зумовлена традиційним для християнської етики розумінням добра, згідно з яким спокій, мир серця можна осягнути лише на шляху самоприниження. Добром є страждання, слідування Христу. Тож основними заповідями Сковороди є «самозменшення», «очищення», «спустошення» та й «убивання» себе самого або своїх пристрастей [1, с. 86-87].

Особливого значення вчення Г. Сковороди в розвитку української етичної думки набуває тому, що його філософія є взірцем існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку й постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму, людяності [10, с. 186]. Наслідуючи Сковороду, Микола Гоголь (1809-1852) убачає в людському серці «безодню незвідану», у якій щохвилини людина помиляється. Способом уникнення помилок, на думку М. Гоголя, є самовдосконалення, шляхом до якого є заняття улюбленою справою. Ця ідея є дуже близькою до ідеї «спорідненості» Г. Сковороди і відбиває таку ментальну властивість українського світогляду, як антеїзм (ідея про нерозривну єдність людини й природи). У дусі української ментальності М. Гоголь відтворює світ конкретного індивіда, особистості - неповторний, унікальний, наділений правом на власний моральний шлях і свободу [4, с. 436].

У світогляді Тараса Шевченка (1814-1861) центральне місце посідає проблема людини, життя якої поет розглядає як найвищу цінність. На його думку, життя прекрасне не саме по собі, воно має сенс як самоствердження, навіть через втрату волі, свободи. Життя Шевченко розглядає як живе почуття віри, надії, любові, добра, а добро - як справжнє й несправжнє. Справжнє добро в житті людини позбавлене корисливості, розрахунку, нещирості. Псевдодобро виявляється в удаваності, конформізмі, егоїзмі. У своїх творах Шевченко доносить думку, що сенс життя - у творенні справжнього добра [1, с. 95].

Серед особистісних якостей людини Шевченко найбільше цінував такі моральні чесноти, як доброта, щирість, сердечність, совість, гідність. Через любов, добро, совість, справедливість, гідність, честь людина прагне до моральної досконалості свого життя. Шевченко був переконаний, що найбільшим виявом зла є смерть, особливо якщо вона набуває насильницьких форм. Поет уважав, що будь-яке насильство над людиною, а тим більше над усією нацією є аморальним, воно спотворює, убиває живе життя й має бути засудженим [1, с. 93].

Боротьбу за справедливість, щастя й добро проти зла й насильства Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити іншим добро, допомагати їм у боротьбі з горем, нещастям. Поет гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, його гідність, кривдить, спричиняє муки та страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, людських взаємин, учинків [8, с. 304].

Значний вплив на розвиток вітчизняної педагогічної науки мали ідеї Миколи Пирогова (1810-1881), який виявив себе як педагог-реформатор, педагог-гуманіст. Він протиставив офіційному курсу освіти ідею загальнолюдського виховання, завданням якого було підготувати до суспільного життя високоморальну людину з широким розумовим світоглядом, виступав за забезпечення наступності навчання в школах різних ступенів.

М. Пирогов був прихильником розвивального навчання, тому наголошував на нерозривності навчання й виховання. Учений був переконаний, що школа зобов'язана готувати «істинну людину», з широкими науковими знаннями, високими моральними переконаннями, твердою волею, здатністю встояти проти «зваб сучасного суспільства», кар'єризму, особистої вигоди.

М. Пирогов обґрунтував свій ідеал високоморальної людини та доводив необхідність моральної освіти для всіх людей. Він завжди підкреслював, що першорядне завдання виховання - навчити бути людиною. Бути людиною - це значить навчитися з раннього дитинства підкоряти матеріальний бік життя моральному й духовному.

Значний вплив на розвиток ідей етичного виховання мали педагогічний досвід і літературна спадщина К. Ушинського (1824-1871). Основною метою педагогічного впливу він уважав виховання моральної людини - корисного члена суспільства, а в моральному вихованні головне бачив у тому, щоб «запалити в учневі природу серйозної праці». Учений зазначав, що виховання особистості суттєво залежить від правильної організації педагогічного процесу й від особистості вчителя, вплив якої на молоду душу становить «ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручником, ні моральними сентенціями, ні системою покарань і заохочень». Народний учитель повинен увібрати в себе кращі риси народу й «осяяти ці властивості світлом освіти» [9, с. 28].

К. Ушинський розглядав моральне виховання як складову частину гармонійного розвитку людини. Підтримуючи ідею виховного навчання, він доводив, що розмежування виховання та навчання позбавляє педагогічний процес цілісності й ефективності.

Серед завдань виховання К. Ушинський висував на перше місце формування моральних якостей людини, що прагне до високих ідеалів. Тому за головну мету виховання ставив виховання в особистості потреби до розвитку в собі моральної зрілості й активності.

Цінні етичні ідеї знаходимо у філософській спадщині Памфіла Юркевича (1827-1874). В основі його етичного вчення лежить концепція «філософії серця». На думку мислителя, центром будь-якого життя є серце, яке постає глибинною основою людської правди й морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що становлять життя людини та її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум є лише вершиною, а не коренем духовного життя людини [1, с. 90].

На думку П. Юркевича, саме в серці зароджується рішучість людини до тих чи інших учинків, виникають наміри й бажання. Звідси про вчинки людини можна судити залежно від того, визначаються вони зовнішніми обставинами чи ж виникають із безпосередніх і вільних рухів серця. П. Юркевич зазначав, що людина здатна до моральної діяльності завдяки тому, що їй притаманна свобода: без свободи не було б відповідальності, а без відповідальності не було б моральності. Критерієм моральності є добре, розумне серце людини [12].

Отже, важливим для нашого дослідження є висновок про те, що справи людини набувають високої моральної ціни, якщо вони здійснюються вільно, охоче, з любов'ю або від серця, сердечно. Водночас це не означає, що розум не відіграє ролі в поведінці людини. Наміри розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо й живемо за своїм моральним призначенням [11, с. 291].

Виразно етичною зорієнтованістю характеризується філософія Михайла Драгоманова (1841-1895). Як й інші мислителі того часу, він визнає людину найвищою цінністю, а вищим критерієм, згідно з яким мають поціновуватися міжлюдські й міжнаціональні взаємини, є ідея справедливості, яку може досягти вільна особистість. Шляхом вирішення цієї проблеми вчений бачив поширення просвіти, зміну інституцій, яка має привести людину до усвідомлення себе вільною й до розуміння принципу справедливості, служіння якому є її покликанням [2, с. 182]. Етико-антропологічне розуміння філософських проблем є характерним для творчої спадщини Івана Франка (1856-1916). Однією з провідних ідей митця була ідея героя, особистості, індивідуальності, який вільний у громаді, але не вільний від неї. Такий герой у Франка є ідеалом безмежної відданості народу, готовності віддати життя за щастя народу [2, с. 193]. Духовним ідеалом суспільства для І. Франка була вільна нація як культурний організм, що здатний до засвоєння загальнолюдських культурних здобутків, подолання духовного відчуження від національно-культурних традицій, збереження національно-культурної самобутності [1, с. 98].

Питання педагогічної етики знайшли своє висвітлення в роботах видатних українських педагогів А. Макаренка та В. Сухомлинського, творчість яких поєднувалася з глибоким теоретичним і практичним осмисленням проблем морального виховання, із дослідженням нових процесів, що відбувалися в радянській школі.

А. Макаренко (1888-1939), ґрунтуючись на власному практичному досвіді, розробив питання етичних відносин учителів з учнями, визначивши як педагогічно доцільне ставлення поваги й вимогливості. При цьому вимогливість, що розумілася ним як міра поваги, він уважав принциповою відмінністю радянської школи.

Новаторство А. Макаренка в осмисленні педагогічної моралі виразилося й у тому, що головним моральним ставленням він уважає довіру вихователя до колективу вихованців, обов'язок зміцнювати й удосконалювати колектив і зважати на його думку. У роботах А. Макаренка вперше поставлена проблема педагогічного колективу як вирішального чинника - суб'єкта навчально-виховного процесу. Опертя на єдність педагогічного колективу, яка визначає якість роботи, є відмінною рисою етико-педагогічних поглядів А. Макаренка. У своїх наукових працях видатний педагог вивчав питання колегіальності й персональної відповідальності, співдружності досвідчених педагогів і початківців тощо. Великого значення вчений надавав вихованню почуття обов'язку, відповідальності й дисципліни в колективі. Зауважимо, що педагогічний колектив і колектив дітей А. Макаренко вважав єдиним колективом. У підсистемі відносин «учитель - учитель» головними цінностями видатний педагог уважав єдність, взаємну допомогу та вимогливість, що визначають стиль, тон життя колективу. У підсистемі «учитель - учень» учений підкреслював цінність бадьорого настрою, готовності до дій; почуття власної гідності, що базується на гордості за свій колектив; захищеності, що гарантує учневі допомогу та підтримку; відповідальності як фундаменту цієї роботи.

А. Макаренко підкреслював необхідність рівноправності вихователів і вихованців, яка б надавала їх взаємодії гуманістичного характеру, забезпечувала б права й свободи особистості. [6].

Великою цінністю в розробці моральних основ дисципліни є запропонована А. Макаренком система покарань і заохочень, система вимог, дотримання яких забезпечувало справедливість їх застосування. Він критикував уявлення про те, що «вчитель, який не карає учнів, - хороший», роз'яснюючи, що «покарання - це не тільки право, а й обов'язок у тих випадках, коли покарання необхідне» [6, с. 158].

Центральне місце в педагогічній спадщині В. Сухомлинського (1918-1970) посідає концепція гуманістичної педагогіки. Він звернув особливу увагу на ставлення вчителя до учнів, ретельно проаналізувавши роль любові й поваги до дітей у навчально-виховному процесі. Педагог застерігав від того, щоб колектив вихованців не заступив вчителю окремої дитини з її неповторним духовним світом. Виховання всебічно розвиненої особистості В. Сухомлинський розглядав як єдність усіх його компонентів - розумового, морального, фізичного й естетичного. Моральне виховання він пропонував здійснювати шляхом ознайомлення вихованців із нормами загальнолюдської та національної моралі, пробудження моральних почуттів, вироблення моральних звичок. До наукового світогляду, стійких звичок високоморальної поведінки дітей, на думку педагога, можна приводити через вправи в моральних вчинках. Ідеал майбутнього збігався в нього із загальнолюдським гуманістичним ідеалом, який утверджувався протягом віків і поєднував любов і повагу до людини з боротьбою за торжество справедливості, розуму, гуманізму, непримиримості до зла [7, с. 445].

Найважливішим етапом у творчості В. Сухомлинського стали 60-70 роки. У цей період публікуються його монографічні роботи «Духовний світ школяра», «Формування моральних переконань молодого покоління», «Людина неповторна», «Моральний ідеал молодого покоління», «Народження громадянина», у яких він концентрує увагу на розумовому й моральному вихованні. Ці та інші наукові праці В. Сухомлинського збагатили концепцію виховання новими напрямами, серед яких чільне місце посіла педагогічна етика.

Висновки

Духовною основою етичної культури особистості є сукупний морально-етичний і педагогічний досвід людства, який відбито в наукових теоріях і способах мислення. Цей досвід дає можливість долучитися до життя й цінностей людського роду, вийти за межі життя однієї особи, розширити межі свого буття. Витоки ідеї етичного виховання особистості сягають глибоко в історію розвитку українського суспільства, його культури, в історію розвитку становлення етичних відносин.

Література