Освіта в контексті духовної еволюції цивілізації

Занепад античної цивілізації розпочався з усвідомлення обмежених можливостей розуму. Як (помилково?) вважали древні мислителі, «людський розум» не здатен «зняти покривало з божественного лику Ізіди» (Геракліт) (див.: П'єр Адо. Покривало Ізіди. Нариси історії ідеї Природи. - К., 2016), «охопити природу», проникнути в її суть, а відтак - створити духовну платформу комфортного, забезпеченого життя. Осягнення природи («лику Ізіди-Артеміди») вони делегували мистецтву. Як показав подальший хід історії, первісні уми людства практично не помилялись. Однак, повне прозріння, а з ним і віра в безмежну силу розуму, наступить через півтора тисячоліття. Дорога до «віри в силу розуму» й утвердження першочергового значення освіти та виховання людини пролягала через Просвітництво та Ренесанс. Цивілізаційну оцінку їх досягнень дав І. Кант. А відповідальність за відродження авторитету розуму взяв на себе Гегель.

Це буде потім, а зараз - склалось так, як склалось. «На допомогу» розуму люди «покликали» Бога. Європейський світ увійшов у тривалу й суперечливу стадію середньовіччя - період цивілізаційного розвитку від V століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець XV століття - початок XVI століття. Його дух формувався через розходження (розбіжність) і супере - чність між основними формами суспільної свідомості й утвердження авторитету релігії. Наука, філософія, мораль втрачають свій автономний статус (і авторитет!), який вони мали в період античності, й стають прислужницями теології. В заміну авторитету розуму утверджувався авторитет віри. «Не повіриш - не зрозумієш», зазначав один із найзна - чніших представників релігійної філософії. Аврелій Августин (354-430 рр. н.е.). Відлунням теологічного повороту духовного розвою цивілізації стало утвердження освіти, основною платформою якої було вивчення Біблії.

Довгий час у суспільстві панувала думка, що засноване на домінантах релігійного духу середньовіччя є періодом занепаду цивілізаційного розвитку людства. Нині подібний погляд переосмислюється. Поза всяк сумнівом, релігія внесла свій контраст у розвиток цивілізації, однак, не скільки обмежила його, скільки канонізувало в контексті власного світосприйняття і світорозуміння як божественного. Вона переслідувала науку, відторгала філософію, нав'язувала суспільству естетичні смаки й моральні норми, обмежувала свободу вибору, підпорядковувала порядку, обумовленому «божественними настановами» (всесилля інквізиції, спалення Дж. Бруно, переслідування М. Коперніка та ін.). В той же час, у лоні монастирів проводились наукові дослідження, формувались перші університети, визрівали вчення, які довгий час слугували (а в багатьох випадках слугують і понині) змістовно-визначеним суспільним ідеалом для людства. Такі знаменитості, як Августин Блаженний, Ансельм Кантерберійсський, Томас Аквінський та ін. подарували людству вчення та настанови, які збагатили цивілізацію духовно, морально і естетично.

Епоха Відродження та Ренесансу, які повернули людині довіру до людини та розуму, обгрунтували незаперечну роль науки та просвітництва (що нині розглядається як грандіозний прорив у майбутнє), і одночасно сформували так званий «атеїстичний світогляд» (що є не менш вагомою похибкою епохи), який впродовж років і десятиліть (особливо у варіанті атеїстичного більшовизму в Росії XX століття), руйнував загальнокультурні надбання релігійної цивілізації середньовіччя. Щоправда, цей світогляд системно і наполегливо «повертав до життя» такі ж традиційні (як і релігія) форми суспільної свідомості, як наука і філософія. Особлива роль цей час приділяв розвитку освіти і просвітництва.

Наступні епохи суттєвих інновацій в архітектоніку організації духовної еволюції цивілізації практично не внесли: філософія і наука, релігія і мораль, мистецтво та інші форми духовно-практичного осягнення світу рухались власними траєкторіями. Інколи вони перетинались - доповнювали рекомендації одне одного, однак здебільшого - розвінчували, заперечували, викривали, ворогували.

Особливу войовничість виявив марксистський войовничий атеїзм. Його філософія та практика, реалізована в післяреволюційній Росії, відкрила «ящик Пандори», чим породила такий сонм суперечностей духу, яких людська цивілізація ще не знала.

Сформовані на засадах войовничого атеїзму рекомендація для освіти та виховання наступних поколінь важко назвати «духовними». Вони відтворюють ворожнечу між народами, пропагують нічим не необмежений вождизм, зневагу до загальнолюдських цінностей. Саме на атеїстичних засадах сформувалась держава, яка еволюціонувала в тоталітаризм, нав'язала фальшоване однодумство, моноідеологізм, зневагу до людини як особистості. У різні часи в СРСР були створені товариство «Спілка войовничих безвірників» (1925), видавалась газета «Безбожник» (1922-1941), журнали «Безбожник» (1925-1941), «Атеїст» (1922-1930), «Войовничий атеїзм» (1931) та ін., виходили атеїстичні журнали «Наука і релігія» (з 1959) та «Людина і світ» (з 1965). У всіх закладах освіти, від дитячого навчального закладу, школи і університету було запроваджено бесіди та навчальні курси з «Основ наукового атеїзму». Велася підготовка кадрів пропагандистів атеїзму на спеціальних атеїстичних факультетах вечірніх університетів марксизму-ленінізму, у гуртках тощо. Характерно, що їх продовжує і поглиблює правонаступниця колишнього СРСР - сучасна Росія. Залишки войовничо-атеїстичного погляду на світ є відчутним й в сучасній Україні.

Спектр відносини мислителів до релігії і науки різноманітний. І. Г. Гегель, зокрема, підкреслював первинну роль філософії. Релігію та науку він вважав вторинними формами свідомості; Ф. Ніцше був досить критичний і до релігії, і до науки, і до філософії; Б. Рассел сповідував, скоріш, атеїстичний погляд на світ, філософію ж ставив нижче науки, якій повсякчас віддавав незаперечне первенство; М. Хайдеггер звеличував філософію, критикував науку, помірковано ставився до релігії. В той же час, такі філософські авторитети, як А. Бергсон, А.Н. Уайтхед, К. Ясперс, М.А. Бердяев вважали релігію вищої духовною цінністю.

Слід мати на увазі, що атеїстична ідеологія та практика більшовицької Росії суперечила сформованій на глибокій вірі в людинолюбство українській духовній традиції. Радянський період в житті українців позначений радикальними протиріччями: влада знімала хрести й руйнувала Храми, а люди молились й просили у Бога прощення; у дні релігійних свят партійні керівники заганяли людей на «суботники», люди ж, відбувши офіційно визначену повинність, відзначали їх за домашніми кухонними столами; державна освітня політика насаджувала безапеляційний атеїзм, люди ж зберігали й читали своїм дітям Біблію й інші релігійні книги, за якими долучали дітей до глибокої і розмаїтної культури релігійного досвіду, пестували одвічно людські цінності - віру, надію і любов. Радянська імперія все більш віддалялась від Бога (і людини) й трагічно наближалась до царства зневіри в ці одвічно цивілізаційні цінності. Далеко не випадково у виступі перед Національною асоціацією євангелістів США у Флориді 8 березня 1983 президент Рейган охрестив СРСР «Імперією зла» (а також «центром Зла в сучасному світі») і оголосив своїм головним завданням боротьбу з ним.

Цивілізований світ жив за іншими нормами та правилами. Наука і релігія в ньому розглядались як взаємно доповнюючи форми суспільної свідомості, які не тільки не протиставлялись одне одному, але й заохочувались до співпраці. В основі цієї співпраці лежала проблема людини, сенсу її життя у світі, система цінностей, яка б спонукала до прогресивного розвитку. Західний світ не заперечував буття Бога й одночасно визнавав можливість прориву у незвідане засобами науки та просвітництва. Він дотримувався моральних настанов Біблії й одночасно поважав моральні пріоритети та цінності, що народжувались у лоні повсякденного досвіду громадянського суспільства. Він дотримувався настанов на потойбічне життя й формував духовні підвалини життя реального, цьогосвітнього.

Знаковим стала заява британсько-американського філософа і математика Альфреда Уайтхеда («Религия в созидании», «Процесе и реальность») про те, що наука і релігія аж ніяк не є ворогуючими сторонами духу; вони прямують до однієї й тієї ж істини, тільки різними шляхами! За думкою вченого, релігія є найбільш глибоким зрізом людської суб'єктивності.

Здавалося б, подібна заява не несе нічого принципово нового. Адже прагнення поєднати зусилля науки і релігії виявляли такі знаменитості, як У. Оккам і Н. Коперник, Г. Галілей, Р. Декарт, Г.В. Лейбніц, Б. Паскаль, Леонардо да Вінчі, Л. Пастер, П. Тейяр де Шарден та багато інших представників філософії, науки та релігії різних років і народів. І. Р. Пригожин і І. Стенгерс обґрунтовують висновок про своєрідний резонанс, взаємне посилення означених форм суспільної свідомості, який викликав вибух наукової творчості в XVII в. Цю платформу посилюють Ю. Бохенський, К. Войтила, Є.Жільсон, Є. Коре, Ж. Марітен та ін. представники такого філософського напряму, як неотомізм (http: //pidruchniki. com/12800528/ f ilosof іуа/osnovni_ideyi_neotomizmu). До речі, висновок про плідність їх взаємодії підтвердили представники Римського клубу в грудневій доповіді 2017 року (див також: Э. Жильсон. Философия в средние века. - М., 2004).

Для справедливості зазначу: великі групи людей - як віруючих, так і атеїстів - існували (й існують у наші дні) по обидві сторони Великого океану. Щоправда, перші з них служать Богу і Людині. Кому і яким чином служать представники іншого світопогляду - читач може здогадатись самостійно…

… В день Св. Кирила і Мефодія студентство Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова звернулось до настоятеля Храму Св. Володимира, патріарха всієї України-Руси Св. Філарета з проханням провести богослужіння, гідне величі дійства святих апостолів. Ректор університету віддав відповідне розпорядження, яким визначив свободу участі кожного й одночасно перенесення ранкових годин навчання на більш пізній час. Студенти прийшли до Храму. Яке ж було здивування молоді, коли перед його входом їх зустріли декілька молодиків «атеїстів-чорносорочечників», які крикливо й прикриваючи обличчя листівками опротестовували богослужіння. Далі посліду вали звернення так званих активістів до галузевого міністерства, Народних обранців, уповноваженого з прав людини Верховної Ради… Суть звернень проста: «церква відокремлена…», «ректор примушує…», «релігія - це зло…» і т.д. і т. п. Культурою світоглядного дискурсу, толерантністю і повагою до іншої точки зору «чорносорочечники» не вирізнялись. Просвітлення науками й досвідом історії вони не мали. Національними та загальнолюдськими цінностями не переймались. Так звані «активісти» переслідували тільки одне - відпрацювання коштів, виділених «доброзичливцями» для зриву гуманно - виховної акції. Пізніше я зрозумів, ця їх протест був ні чим іншим, як проявом гібридної війни, яку веде Росія проти України, а тому не може залишитись поза увагою громадськості.

Формування справжньої а не позірної духовності, яка б супроводжувала нас у входження до Храму добра і справедливості, людинолюбства, відповідальності і порядку є завдання актуальним, невідкладним і довготривалим. В його основі має знаходитись досвід національної та світової історії, дійсний перебіг якої треба дослідити належним чином.

Саме в цій ситуації виникає питання: так в чому ж суть духовної еволюції цивілізації і яке місце в ній займає феномен освіти; який висновок і пораду ми - люди XX століття - залишимо поколінням, які йдуть на зміну? Коротко на це запитання можна відповісти так: в своєму духовному розвої людство рухалось від синкретизму до протистояння, від домінанти однієї з форм духовно-практичного освоєння світу до їх взаємної доповнюваності і співпраці. Головним перспективним завданням людства є завдання утвердження нового світу разом, на нових цінностях, новій духовній платформі. За висновками членів Римського клубу, цивілізація потребує нового просвітництва, формування та впровадження принципово нової моделі організації освіти. Це ж питання є першочерговим і для України. Не відсторонюючи на другий план необхідність відродження виробництва, створення робочих місць, подолання бідності і т.д., ми ще раз наголошуємо: корінь вирішення проблем цивілізаційного розвитку України знаходиться в освіті та вихованні, які мах забезпечити повернення людей, у лоно розуму і творчості, високої духовності і моралі, формування потреби творити добро для людини і суспільства.

Цікавою і продуктивною у цьому контексті є думка Гаррі Джейкобса - Головного виконавчого директора Всесвітньої академії мистецтв та науки (WAAS), Голови ради консорціуму світових університетів, бізнес - консультанта, письменника і дійсного члена Римського клубу (Каліфорнія): «Україні значно важливіше…розвинути ваш людський ресурс. Вам вкрай необхідно змінити свій підхід до освіти. Маєте розвивати людей, щоб вони не були слухняними членами «комуністичної системи». Щоб ваші працівники ставали підприємцями. Щоб бізнесмени були інноваторами. Люди в Україні мають вчитися думати. Це те вміння, якого вас з великою кров'ю - через колективізацію, репресії та штучний голод - позбавляв Радянський Союз. Ось де ваш «вихід». Якщо вам вдасться змінити систему освіти (виділено авт.), політика зміниться. Наступне покоління українців не потребуватиме іноземних компаній. Вони самі будуть кращі за них. Ви дуже розумна нація». (Див.: Алла Дубовик. Де «вихід»? // День №58, вівторок 3 квітня 2018 р.).

За моїм переконанням, наука рано чи пізно «скине покривало з Ізі - ди» й покаже нам природний світ таким, яким він є у дійсності; релігія виведе наше пізнання за межі трансцендентального (наявного пізнавального досвіду); мистецтво відкриє для кожного велич божественної краси; мораль зрештою приведе людство у царство добра і справедливості. Полем їх органічної єдності і пізнанні світу і людини, у формуванні цілісного світогляду як основи і навігаційної домінанти становлення особистості, її дієздатного входження в життя, постане освіта. Людина створить гармонійний світ, про який мріяли найбільш потужні уми цивілізації і передасть цю мрію наступним поколінням. Українці мають очолити цей процес, захистити світ від руйнації, повернути його розвиток у духовно спрямоване річище. Адже ми - нація гуманітарна і гуманістична, розумна і працьовита, духовна і відповідальна перед історією, перед поколіннями, які пішли в історію й перед молоддю, якій належить майбутнє. «Кожному поколінню, - писав знаменитий А. Камю, - притаманним є бажання змінити світ. Моє, між тим, уже знає, що світ воно не переробить. Однак, його завдання, можливо, є ще більш важливим. Воно полягає у тому, щоби завадити світу зникнути» (А. Камю. Творчість і свобода. М., 1990. - с. 175).

Размещено на Allbest.ru