Сценічне мовлення

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

1. Техніка мовлення: поняття й категорії

2. Методика виховання техніки мовлення в аматорському театральному колективі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мова на сцені завжди займала і займає місце в характеристиці того або іншого стилю акторського виконання. Увага до змістовності сценічної мови, передачі відтінків думання і почуттів, до яскравої емоційної виразності слова складає предмет особливої турботи акторів. Сценічна мова - це постановка: дихання і голосу, хорошої дикції і правильної вимови, інтонації. Практичне опанування технікою мови, дає можливість людині виражати свої думки правильною і ясною мовою, гнучким і звучним голосом, здатним притягнути увагу слухачів, впливати не тільки на їх свідомість, але і на почуття, уяву, волю. Така мова - вже мистецтво.

Щоб опанувати таку мову, необхідно наполегливо, крок за кроком освоювати мовну майстерність. Дуже важливо знати не лише ЩО говорити, але і ЯК говорити. Живе слово залишається головною зброєю, головною діючою силою в спілкуванні з людьми. Звідси, особлива увага до звучання слова, до його вимови, увага до дикції, бо, чітка, ясна, правильна мова, коли кожне слово виражає почуття, волю, а звучний і гнучкий голос передає усі відтінки думок, абсолютно потрібна для кожної людини. Мова в'яла, монотонна затуманює зміст сказаного і не сприймається слухачами.

Виховання культури мови акторів аматорського театрального колективу, опанування ними літературних норм української мови, формування знань та практичних навичок з техніки мови, роботи над літературним матеріалом різних жанрів є одним з найважливіших завдань керівника театрального аматорського колективу.

1. Техніка мовлення: поняття й категорії

Ми повинні слідкувати за тим, щоб завжди, постійно говорити на сцені і в житті правильно і красиво... Лише при цій умові виробиться звичка, яка перетвориться в іншу натуру, і нам не прийдеться відволікати увагу на дикцію в момент сценічного виступу. К. С. Станіславський

Будь-який виступ оратора, розрахований на переконання аудиторії, має містити в собі оригінальну ідею, достатню аргументацію, яскравий стиль, оптимальне емоційне забарвлення та досконалу техніку мовлення.

Під технікою мовлення розуміється вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією.

Якість і ефективність публічного виступу фахівця-юриста, дієвість його промови залежать від багатьох чинників, насамперед від змістовності, аргументованості, логічної чіткості, культури мовлення. Неабияке значення мас і культура звучання мови.

Приступаючи до вивчення проблем техніки мовлення, звернемося до головної мети спрямованих на це зусиль: навчитися говорити так, щоб оратора не можна було не зрозуміти. Звісна річ, це стосується на сто відсотків і техніки мовлення, бо тут простежується одна закономірність: неправильно взятий тон спотворює думку, аудиторія може зрозуміти її у перекрученому вигляді.

Отже, техніка публічного виступу повністю підпорядковується думці, змісту виступу; опанування технікою мовлення, таким чином, не можна звести до механічного оволодіння голосом або іншими суто "технічними" навичками оратора. Саме думка, яку прагне висловити оратор, спричиняє дію мовного апарата. Тому опанування технікою мовлення потрібно підкорити вмінню мислити вголос, тобто говорити розмірковуючи.

Техніка мовлення - невід'ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на "техніцизм", "віртуозність", а й на технічні павички, без яких ораторського мистецтва не існує.

В понятті "техніка мовлення" відбиваються три відносно самостійні проблеми:

· володіння голосом,

· інтонування,

· управління аудиторією.

Що стосується останньої, то ми на ній зупинятися в повному обсязі не будемо, оскільки значну частину прийомів управління аудиторією ми уже проаналізували попередньо: це дидактичні (композиційні), стилістичні (мовні), психологічні. В цій темі розглянемо лише інтонаційні. Зауважимо лише, що коли мова іде про управління аудиторією, то це означає, що, як писав Емерсон, "дійсне красномовство не має потреб ні в колокольному дзвоні, аби скликати народ, ні в поліції, аби підтримувати порядок. Оратор цього досягає вмінням проголошувати промову. Існує думка, що є три категорії ораторів: "Одних можна слухати, інших неможливо слухати, третіх не можна не слухати". В певній мірі це залежить від техніки мовлення, від нашого голосу, адже голос - це ми і наші думки.

За невеликим виключенням, кожна людина має від природи голос, який може стати чітким, сильним і багатим відтінками. І все ж більшість людей часто ковтають окремі звуки, їх голос стає монотонним, невиразним.

Доведено, що на стосунки з іншими ніщо так не впливає, як враження від вашого голосу, і ніщо не потребує такої постійної уваги, як голос. Це дуже важливо для професійної діяльності.

Тому звернемо увагу на те, що молодіжний вік є критичним не тільки з точки зору формування інтелектуальних і професійних навичок, але й дуже важливий для придбання вміння володіти голосом, правильною вимовою, жестами, рухами тіла.

Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів:

· дикції,

· дихання,

· голосу (практично вони неподільні).

Будова мовного апарата, властивості голосу людини, мовне дихання, артикуляція звуків, дикція, логічна пауза і логічний наголос, інтонація, мовні ноти, гігієна голосу оратора, особливості виступу перед великими і малими аудиторіями - це основні поняття, що вивчаються у техніці мовлення.

Дикція у перекладі означає "вимова" (лат. dicere - вимовляти; dictio - вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов'язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності "озвученої" промови.

Робота над диханням складається з того, щоб правильним способом знайти найбільш прийнятний, здоровий тип дихання, який сприяє подоланню технічних мовних вад, що трапляються у промовців.

Найскладнішою є робота над голосом, так звана постановка голосу, під якою розуміється найповніший і всебічний розвиток голосових даних, таких, як збільшення обсягу діапазону голосу, розвиток сили, звучності, гнучкості голосу. Спеціальні вправи допоможуть позбутися очевидних голосових вад (гугнявість, горловий звук тощо).

Голос має деякі ознаки:

· силу звуку,

· висоту тону,

· тембр.

Всі ці якості голосу неважко відшукати в будь-якій промові, що виголошується, їх наявність пояснюється самою природою, будовою і функцією мовного апарата людини.

Але в публічному виступі звучність голосу, його тембр, висота тону свідомо використовуються оратором як засоби мовної виразності, як засоби впливу на слухачів. Тому оратор звертає увагу не тільки на фізіологічні, але й на психологічні основи зміни звучності мови, висоти і забарвлення голосу. Що ж може бути психологічним фундаментом переконливого, виразного, вільного та природного мовлення? До нього можна віднести впевненість у собі. Чітке розуміння мети промови, вільне володіння матеріалом (знання предмета розмови) завжди викликають піднесеність, особливий емоційний стан - все це теж впливає на звучність голосу, надає йому певного забарвлення.

Зміна сили і тембру голосу, висоти його звучання дозволяють говорити про гнучкість голосу. Гнучкий голос легко сприймається, не стомлює аудиторію, справляє враження приємності, задоволення у слухачів.

Але як досягти майстерності у використанні голосу? Аби тільки створити якусь ілюзію звучності, гнучкості голосу, деякі оратори вдаються до всіляких голосових фіоритур, що складають неприємну умовність квазізвучного мовлення. Треба шукати дійсно музичну звучність голосу.

Голос - озвучене дихання. А це означає, що красивий голос можна поставити, виконуючи спеціальні вправи. Навчання правильній вимові і звучанню голосу є не що інше, як набуття певних навичок, а це потребує щоденних вправ, а також постійних зусиль, які спрямовані на очищення мови взагалі і на підвищення загальної культури людини.

Невід'ємну частину досконалої техніки мовлення складає ясність промови. Чіткі дикція, вимова можливі лише за наявності здорового мовного фізіологічного апарата і його нормального функціонування.

Голосовий апарат складається з чотирьох частин:

· дихальних органів,

· вібраторів,

· резонаторів,

· артикуляторів.

Дихальні органи - це легені, мускулатура, що втягує повітря в легені, й інші м'язи, що виштовхують повітря з легень.

Вібратори - це голосові звуки. Коли вони зіщулені, повітряний потік, що йде із легень, заставляє їх швидко вібрувати, породжуючи коливання.

Резонатори включають гортань, порожнини рота й носа. Вони посилюють звуки, що виникли завдяки дії голосових зв'язок. Зміни форми і об'єму порожнини рота забезпечують чіткість кожного звука або дають резонанс.

Артикулятори (язик, губи, зуби, нижня щелепа, м'яке піднебіння) створюють із звуків склади і слова.

Перелічені частини голосового апарата беруть участь у створенні п'яти елементів голосу:

· а) звучності;

· б) темпу;

· в) висоти;

· г) тембру;

· д) дикції (артикуляції).

Звучність голосу дає оратору можливість донести промову всій аудиторії; зміни темпу підкреслюють важливі й менш значимі проблеми; тембр відіграє важливу роль не тільки як загально забарвлення звуку, але й здатність голосу варіювати в залежності від почуттів, які передає оратор; висота дозволяє розширити спектр голосових модуляцій, значно різноманітити й забарвити голосову виразність; дикція, правильна вимова дає високу мовну культуру: неправильна вимова в 100% дає негативний результат промови, зменшує можливість зрозуміти оратора взагалі.

Вимова може бути нормальною (чітка, виразна), або в ній може бути ціла низка відхилень від норми. Ці відхилення можуть бути результатом:

· неправильної структури мовного апарата;

· хибного користування тією чи іншою частиною мовного апарата при нормальній його будові;

· специфічного складу окремих ділянок нервової системи.

Вадами структури мовного апарата можуть бути, наприклад, неправильне стуляння щелеп або дефект прикусу тощо. Ці хиби призводять до неправильної вимови багатьох звуків, проте їх можна ліквідувати. Треба, по-перше, звернутися до спеціаліста (наприклад, фоніатра), по-друге, виконувати специфічні вправи. Головне - треба знати, що відсутність у оратора вад мовного апарата ще не вказує на те, що він підготовлений до ораторської діяльності. Навіть досвідченим ораторам слід невпинно працювати над голосом, розвивати і тренувати його.

Є певні вимоги до голосу оратора, вони зводяться до конкретних основних голосових якостей. Цими якостями є:

· сила голосу - рівень гучності й волі звучання;

· діапазон - зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; поняття "діапазон" включає в себе об'єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. Складовою частиною цього поняття є - "регістр" - частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об'єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. Яскравою є мова, коли оратор володіє широким діапазоном - у трьох регістрах.

· рухомість, гнучкість - швидка зміна за силою, тембром і темпом;

· польотність - здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, в якому він звучить, що дає можливість почути оратора в будь-якій точці приміщення;

· благозвучність - приємність.

Сила, об'ємність, звучність голосу залежить не тільки і не стільки від ступеня напруги м'язів гортані й голосових зв'язок, скільки від правильного, активного мовного дихання, від вміння користуватися резонаторами.

2. Методика виховання техніки мовлення в аматорському театральному колективі

Театр завжди використовувався як потужний соціально-виховний інструмент впливу на особистість. Тому для соціального педагога як організатора, керівника та режисера театрального колективу так необхідно опанувати основними підходами організації та керівництва, знаннями та уміннями взаємодії керівника - режисера і виконавців. Реалізуючи свої знання й уміння та свій творчий потенціал, об'єднувати усіх в одній думці, одному почутті, викликати натхненний підйом у творенні вистави, виступу - саме це вражає та полонить людські серця глядачів. Метою даної роботи є висвітлення основних підходів, знань та умінь майбутнього соціального педагога як організатора та керівника у своїй творчій роботі з театральним колективом. Питання застосування театрального мистецтва в освітній діяльності розглядалися як окремі аспекти у працях Барахтяна М.М., Дергач М.А., Капської А.Й., Лисовського В.Т., Русенчик А.О., Сергієнко І.М., Сетрукової Л.А. Безперечно, театральне мистецтво відіграє важливу роль у становленні особистості. Воно суттєво впливає на розумовий, естетичний, моральний розвиток, збуджує фантазію, розвиває смаки, сприяє формуванню творчої особистості, створює умови для розкриття у кожній особистості впевненості та гідності, відповідальності та свободи, допомагає реалізувати свій творчий потенціал, веде до самоствердження та навчає творчій самовіддачі, допомагає глибше зрозуміти світ прекрасного, розвинути художній смак, робить життя яскравим, багатогранним. У творчій діяльності театрального колективу є свої особливості, між керівником - педагогом та учасниками колективу повинна відбуватися ефективна співпраця, щоб молодь мала змогу вільно висловлювати свою точку зору, доводити правомірність своєї позиції, своїх переконань тощо. Така взаємодія допомагає розвивати творчий потенціал молодої людини, надає можливості реалізуватися та самоствердитися. Професійна організація роботи у театральному колективі спрямована на шлях до творчих здобутків.

По-перше, за допомогою творчих вправ здійснюється вплив на психофізичні та фізіологічні процеси, що змінюють функціональну систему, задіяну у творчому процесі. По-друге, підвищується рівень інтелектуальних, емоційно-

почуттєвих художньо-виразних здібностей. По-третє, універсальність обраних форм та методів роботи дозволяє розширити межі власного „я”, сприяє розвитку індивідуальності і неповторності конкретної особистості. Тобто театральна методика позитивно впливає не тільки на фізіологічні процеси в організмі людини, але й сприяє вихованню, розвитку і саморозвитку. А участь у творчій діяльності театрального колективу допомагає спробувати на собі різні життєві та соціальні ролі, впевнитись у своєму виборі, повірити у власні сили та через участь у виставі виразити своє світосприйняття. Адже драматичне мистецтво - синтетичний вид художньої творчості. Воно гармонійно поєднує в собі драматичне дійство, художнє слово, пантоміму, живопис, скульптуру, музику, тому вправляє і розвиває одночасно мову, інтонацію, увагу, спостереження, пам'ять, асоціативні здібності, уяву, почуття ритму і пластики в русі, ряд технічних та конструктивних здібностей. Завдяки цьому в учасників формується здібність оцінювати естетичну досконалість чи недосконалість явищ дійсності і мистецтва, бачити комічне і трагічне, переживати їх; розвивається прагнення самим удосконалювати життя, в тому числі себе, свої рухи, мову тощо, тобто робити себе естетично виразною людиною. Заняття у театральному колективі під керівництвом творчого керівника є комплексною школою естетичного виховання. Театр має величезну силу впливу тому, що виховує розум людини через серце. Обов'язковою умовою організації театрального колективу є відповідальність - за себе, за колектив, за творчий процес. Тому необхідно, щоб у колективі панувала атмосфера вимогливості кожного до себе й до товаришів по спільній справі, а це привчає до дисципліни і самодисципліни.

Створення атмосфери групової згуртованості є необхідною умовою роботи керівника - режисера з учасниками - акторами, що, у свою чергу, сприяє налагодженню позитивних стосунків, а підготовчий процес спектаклю супроводжується станом емоційного піднесення, натхнення, що, як відомо, за даними фізіологів та психологів, забезпечує той фон, на якому значно продуктивніше відбувається перебіг основних психічних процесів - сприйняття, уваги, пам'яті та мислення.

У співпраці з учасниками колективу керівнику - соціальному педагогу необхідно враховувати певні принципи розвитку творчих здібностей молодої людини. Враховувати принцип системності, тобто багаторівневу структуру особистості, а також специфіку умов колективної творчості. Системність означає єдність двох взаємодіючих елементів: об'єкта тренування (особистість з її властивостями і характеристиками та загалом весь колектив) та складових тренування (ролей, завдань, форм, методів, засобів, умов тощо). Структурні системи виступають як сукупність зв'язків між її елементами і визначаються законами сценічної дії, психологічними й біомеханічними законами поведінки виконавця в умовах вимислу. Принцип комплексного підходу до роботи враховує специфіку акторської творчості, що базується на дії, в основі якої є вигадані, попередньо визначені обставини ролі та які потребують від виконавця уміння органічно включити в окремій ситуації весь комплекс психологічних й біомеханічних законів поведінки в умовах вимислу. У загальному розумінні, гра визначає сутність сценічного мистецтва. Принцип гри - це умовність, ніби домовленість про нереальне існування виконавців у нереальній дії. А в той же час виконавець повинен проживати роль, одночасно уникаючи небажаної рефлексії за допомогою психологічних захистів, в межах заданих режисером - педагогом, обставин ситуації. З цього приводу С. М. Енштейн зазначає, що завдання керівника - педагога полягає в тому, щоб „змусити людину без будь-якої фізичної причини поводитись так, ніби насправді вона потопає без води, рятується від пожежі без вогню, вмирає залишаючись живою”.

Гра містить у собі, як необхідність, елемент імпровізації, яка передбачає наявність вміння діяти „тут” і „зараз”, але не забуваючи про кінцевий результат.

Імпровізація є умовою вироблення умовних рефлексів поведінки актора на сцені, яку К.С. Станіславський називав „умінням заново ходити, чути, бачити”. Враховуючи досвід театральної педагогіки, тренувальні вправи завжди будуються і логічно упорядковуються відповідно до основного принципу навчання - принципу послідовності і систематичності - від “простого до складного. Виділяються два рівні ускладнення тренувальних вправ: біомеханічний - горизонтальний рівень і психологічний .- вертикальний рівень. Систематичність забезпечує швидку засвоюваність матеріалу, можливість створення стійкого стану готовності дійової особи до творчого акту, організованість і мобільність. Важливим у організації та керівництві творчим колективом є принцип індивідуалізації, вправності та доступності. Адже індивідуальний підхід до творчого тренування виконавської майстерності учасників колективу дає можливість врахувати специфічні особливості, що характеризують творчу особистість: здатність до перевтілення, виразність, емоційну рухливість, а також властивості біомеханіки й психомоторики кожного індивіда, здатність до різних фізичних і психічних навантажень. Доступність означає врахування реальних можливостей і потреб учасника колективу, орієнтування на здатність сприйняття і виконання завдання. Принцип індивідуалізації містить у собі також принцип темпоритмічної волі - усі вправи виконуються на основі власної біоритмічної організації. Театральне об'єднання - найпоширеніше з усіх творчих об'єднань у закладах освіти. На відміну від інших колективів до театрального запроваджується попередній відбір. Керівник проводить бесіду з кожним, хто вступає, з'ясовує, наскільки серйозні наміри кожного бажаючого. Адже кожний керівник зацікавлений у якісному складі театрального творчого колективу. Однак на основі одного загального відбору учасників не завжди вдається вірно визначити здібності бажаючих займатися сценічним мистецтвом. Іноді у колектив потрапляють учасники з обмеженими природними даними, такі, що вже маючи певні сценічні навички, справляють краще враження, ніж здібні, але мало підготовлені. Окрім того, незвичні умови прийому, хвилювання, сором'язливість декого з бажаючих заважають керівникові відразу побачити всі творчі можливості та якості, необхідні для участі у театральному колективі. Досвід свідчить, що кількість учасників театрального колективу не повинна перевищувати 15-20 осіб, оскільки керівник не зможе приділяти певної уваги кожному учасникові, зокрема. Першим кроком у новоствореному театральному колективі керівником - організатором проводяться організаційні збори учасників. Необхідно, щоб кожен учасник був залучений до життя колективу і відчув, що він приносить користь.

На перших організаційних зборах встановлюється час і дні занять, складається розклад, робочий план. Керівник розповідає про театр та його специфіку, про завдання, які постають перед кожним учасником.

Вступна бесіда -- це перша зустріч керівника з колективом. Саме завдяки першій бесіді більшість учасників отримує перше враження про чарівний світ театру. Завдання керівника - провести бесіду цікаво, змістовно, вражаюче, захоплено, тому необхідно ретельно, серйозно та творчо підготовитись до першої зустрічі з учасниками. Зрозуміло, що вступна бесіда не може охопити всього кола питань, пов'язаних з театром. Вона буде стосуватися лише найбільш суттєвих положень, що визначають загальні риси театру, як одного з захоплюючих і неповторних видів мистецтва, зародженого у V столітті до нашої ери - у 534 році до нашої ери.. І тому необхідно постійно проводити з учасниками подібні бесіди, не менше одного разу на місяць. Мета бесід - виховати в учасників патріотичну гордість за український національний театр. Зацікавити їх серйозною роботою, розвіяти хибні погляди на заняття театром, як на щось легковажне. Тематика бесід може бути різноманітна. Професійна вправність соціального педагога - організатора, керівника - режисера, його знання та вміння надають можливість правильно організувати діяльність колективу, втілюючи важливу умову, щоб всім було цікаво працювати. Тому організаційні питання в колективі мають велике значення. Кожен з учасників отримує доручення: літературна частина, інформація про нові літературні надходження з питань театрального мистецтва, виготовлення декорацій, бутафорії, підбір костюмів, музичного оформлення, випуск стіннівки, збір вражень - рецензій на переглянуті вистави тощо. Заняття театрального колективу проводяться не менше двох разів на тиждень. Обов'язково у просторому, чистому, добре провітреному, світлому приміщенні з помірною температурою повітря. Хороша умова для занять - дерев'яна підлога. Добре, коли на одній із стін є дзеркало для перевірки кожним учасником правильності виконання тієї чи іншої вправи, пози чи сценічно-танцювального руху. Бажано, щоб приміщення для занять та репетицій було естетично - привабливо зі смаком оформлено.

Доречно, часто проводити етюдну роботу та тренаж на сцені. Репетиції на сцені важливі, особливо з самого початку і при завершенні роботи над театральною постановкою. Лише тоді, коли кожне заняття забезпечене усім необхідним, можна домогтися того, щоб рівень творчої роботи театрального колективу був високим і задовольняв усі нагальні потреби.

Особливу увагу керівник повинен приділяти питанню дисципліни в колективі. Домогтися, аби в учасників не було жодного пропуску без поважних причин. Також слід рішуче боротися з запізненням на заняття. Усім учасникам театрального колективу запропонувати займатися у зручному одязі, який не заважає руху та не стискає м'язів. Планувати виступи перед глядачем можна лише за умови доброї підготовленості всіх виконавців. У роботі з учасниками театрального колективу головною метою організатора та керівника - режисера є сформувати духовну, високоморальну, творчу особистість, яка б володіла певними навичками сценічного ремесла, адже технологія навчання театральній діяльності, емоційний вплив акторської гри та ідейно-художній вплив театру надає можливість зростанню особистісних якостей, самовдосконаленню, творчому розвитку, що підвищує рівень соціалізації, збагаченню життєвого досвіду та умінню допомогти іншим.

Учасники колективу досягають свободи, розкутості, вміння природно триматися, зростання інтелектуальних можливостей, комунікативних якостей, розширення загальної культури, поліпшення культури мовлення, розширення суспільної активності. У процесі творчих занять відбувається поступове єднання колективу, який перетворюється у єдине ціле, і дія кожного учасника колективу опосередковується спільною діяльністю, спільними завданнями. Не можна не відмітити той факт, що діяльність театрального колективу носить суспільно-значимий характер, оскільки має на меті в тій чи іншій мірі допомогти дітям, підліткам, молоді зорієнтуватися в сьогоднішньому непростому житті, не розгубитися, не загинути. Дуже часто молодій людині в момент кризової ситуації здається, що виходу немає, часто вона може себе вести інертно, рухаючись за течією, не прикладаючи зусиль для того, щоб змінити ситуацію, розв'язати проблему ефективними шляхами. Саме для допомоги у вирішенні нелегких життєвих ситуацій соціальний педагог організовує творчий колектив.

Отже, майбутнім соціальним педагогам необхідно оволодіти основними підходами організації та керівництва театральним колективом, тому що театральне мистецтво як видовищна форма організації процесу соціально-педагогічного впливу, як інструмент соціального пропагування сприяє об'єднанню молоді і зміцненню спільних дій, спрямованих на вирішення проблем, що постають перед нею. А також надає можливості профілактики кризових ситуацій у молодіжному середовищі, навчає вдаватися до конструктивних дій у складних життєвих ситуаціях. Подальші розвідки у даному напрямку дослідження можуть бути: художньо-естетичні принципи театрального колективу.

Висновки

По-перше, сучасне сценічне мовлення - це результат багаторічного розвитку слова в українському театрі і кіно, як особливого різновиду літературної мови. У мистецтві театру і кіно мова драматичних творів, театральних вистав, публічних виступів, шоу-програм втілюється в акторське мовлення, яке несе свідоме прагнення творити єдину загальнонародну, загальновживану літературну мову. Сценічне слово - показник акторського професіоналізму, що визначає рівень культури театрального мистецтва в цілому; по-друге, без повсякденної і напруженої уваги до своєї мови, без постійного контролю за власним мовленням не можна виробити бездоганної літературної вимови, бо шліфування її вимагає тривалої і кропіткої праці; і останнє, відродження української національної культури не можна уявити без глибоких змін у мовній підготовці майбутніх митців, без зміни орієнтації у підготовці студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв.

мовлення театральний дикція сценічний

Список використаної літератури

1. Артболевский Т. Художественное чтение / Т. Артболевский. - М.: Просвещение, 1978.

2. Вербовая Н. Искусство речи / Н. Вербовая, О. Головина, В. Урнова. - М.: Просвещение, 1977.

3. Германова М. Эстрадный номер / М. Германова. - М.: Советская Россия, 1986.

4. Довідник з українського правопису. // Діал. - 2006.

5. Єрмоленко С. Культура мови на щодень / С. Єрмоленко. - Київ: Довіра, 2000.

6. Косенко Н. Як правильно говорити українською / Н. Косенко, Т. Вакуленко. - Харків: Книжковий клуб, 2007.

7. Козлянинова И. Культура сценической речи / И. Козлянинова. - М.: ВТО, 1979.

8. Ловягін А. В. Орфоепічні норми української мови методичні рекомендації / Артем Вячеславович Ловягін. - Донецьк: ДОУМЦК, 2011. - (ДОУМЦК).

9. Мацько Л. Стилістика української мови / Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько. - Київ: Вища школа, 2003.

10. Пономарів О. Культура слова / О. Пономарів. - Київ: Либідь, 2008.

11. Сербенська О. Культура усного мовлення. Практикум / О. Сербенська. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

12. Сидоренко Г. Українське віршування / Г. Сидоренко. - Київ: КДУ ім. Т.Г. Шевченко, 1979.

13. Словесна дія. Під ред. Нечаєнко Т. Основи техніки мовлення. / Словесна дія. Під ред. Нечаєнко Т. - Київ, 2000. - (Навчальний посібник).

14. Томан І. Мистецтво говорити / І. Томан. - Київ: Политична література, 1979.

15. Українська мова. Енциклопедія. - Київ, 2004. - (Українська енциклопедіяім. М.П. Бажана).

16. Черкашин Р. Художнє слово на сцені / Р. Черкашин. - Київ: Вища школа, 1989

Размещено на Allbest.ru