Система роботи з використання народних традицій в роботі педагога–організатора

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Вищий навчальний комунальний заклад

«Білгород-Дністровське педагогічне училище»

П(Ц)К педагогіки, психології

та суспільних дисциплін

Система роботи з використання народних традицій в роботі педагога-організатора

Студентки IV курсу

відділення «Музичне мистецтво»

Чабан Діани Юріївни

Керівник:

Звягіна Лариса Михайлівна

м. Білгород-Дністровський

2012 рік

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Використання народних традицій в роботі педагога-організатора

1.1 Феномен національної культури українського народу

1.2 Багатство і різновидність традицій українського народу

1.3 Використання традицій українського народу в роботі педагога-організатора

Розділ ІІ. Система роботи з використання національних традицій в роботі педагога-організатора

2.1 Місце народних традицій в площі виховної роботи школи

2.2 Використання народних традицій в національно-патріотичному виховані учнів

2.3 Форми позакласної виховної роботи, як засіб формування громадянськості школярів

Висновки

Література

Додатки

ВСТУП

За нинішніх умов трансформації суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей. У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Конедлідуючим фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного чи його відгородження. Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій має на меті засвоєння соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого, цілеспрямованого процесу, без якого неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в крані, а й стати соціально - активною силою [10].

Сьогодні школа, вчителі початкової ланки освіти покликані відповісти на запитання,як підготувати молодшого школяра до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві,при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей, що склалася в українському народі.

Тому виховання на традиціях - вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує,що без знання своєї історії, культури,свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни.

Не випадково, що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі „Освіта” („Україна XXI століття,,) визначено „утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших добро чинностей [3]. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б. Грінченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Т. Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г. Ващенко, О. Духнович, А. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А. Бойко, Р. Дзвінки,О. Дубасенюк, П. Ігнатенко, В. Кузя, Ю. Руденко, М. Стельмаховича, В. Струманського, В. Попружного, Г. Шевченко.

Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу. Можливості його важко переоцінити, якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку школярів в умовах гуманізації початкової освіти та у світі формування ціннісного ставлення особистості до держави, до суспільства, до самого себе [29].

Актуальність і недостатній рівень визначеної проблеми в теорії та шкільній практиці зумовили вибір нами теми курсової роботи.

Об'єкт дослідження - процес використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні учнів загальноосвітніх шкіл.

Предмет дослідження - педагогічні умови використання національно-культурних традицій у вихованні школярів.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально опрацювати педагогічні умови та методику використання національно-культурних традицій українського народу.

РОЗДІЛ І. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ В РОБОТІ ПЕДАГОГА-ОРГАНІЗАТОРА

національний культура український педагогічний

1.1 Феномен національної культури українського народу

Становлення української державності, інтеграція у європейське світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою й побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на Людину, націю, пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування навчально-виховного процесу.

Ця концепція, як й концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації.

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний характер, виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадяни-на-патріота. Науково обґрунтоване, належним чином організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так іі представників інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності.

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.

Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні сім'я, найближче соціальне оточення - формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об'єднання та ін. Роль держави полягає у координації виховних зусиль усіх інституцій суспільства, забезпечення його єдності та пріоритету загальнодержавних (національних) інтересів.

Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опанування основами наук, багатством національної й світової культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх індивідуальних рис й можливостей, поваги до особистості дитини, турботі про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.

Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з цим першорядного значення набуває діяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів.

Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання у національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань, що є загальним не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому:

· забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;

· відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на "усередненого" вихованця;

· формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

· виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;

· забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;

· формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

· виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції;

· утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доб-рочинностей;

· культивування кращих рис української ментальності - працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;

· формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин;

· забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона й зміцнення їх фізичного, психологічного та духовного здоров'я;

· формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;

· забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб в почуттів;

· вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;

· прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

· спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Виховання дітей і молоді у будь-якому регіоні України в кінцевому рахунку переслідує одні й ті ж стратегічні педагогічні цілі, грунтується на одних і тих же принципах й теоретико-методологічних засадах. Разом з цим, у процесі виховання враховуються регіональні й етнографічні особливості.

Поняття "Традиції" походить від латинського traditio, що в перекладі означає - передача. Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості. Передусім, саме шляхом передачі соціального досвіду від старших до прийдешніх поколінь традиції забезпечують засвоєння найвищих національних, культурних і матеріальних, нагромаджених віками цінностей, норм, правил, ідеалів, відображають наступність соціального досвіду. Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ, уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і теперішнього часу.

Для усвідомлення теоретичних основ феномена "традиції", ми ознайомилися з найбільш важливими їх ознаками з наукової довідкової літератури і виявили найхарактерніші для нашого дослідження аспекти цього поняття.

У філософській енциклопедії підкреслюється, що традиційними стають норми поведінки, народний досвід, ідеї, погляди, смаки, звичаї, обряди, свята та інші форми соціальних і культурних явищ. У філософському словникові вони визначаються як елементи соціально-культурної спадщини, що історично склалися і передаються від покоління до покоління. У педагогічному словнику виділяються традиції в сім'ї і традиції шкільні. Традиції в сім'ї розглядаються як "сукупність звичаїв і норм поведінки, прийнятих у сім'ї, що передаються від старшого покоління молодшому". Традиції шкільні - це "звичаї, порядки, правила поведінки, що склалися в школі, які зберігає колектив та які передаються від одного покоління учнів до іншого". Таким чином, як підкреслюється в етнографії, "традиції - це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей", соціальних і культурних явищ, що історично склалися. Таким чином, традиції складаються в суспільному житті певного народу, в сім'ї, школі, побуті, праці, моралі, мистецтві тощо.

В. Г. Кузь, Ю. Д. Руденко, З. О. Сергійчук під національними традиціями розуміють "своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті". Отже, автори акцентують увагу на змісті традицій. О.Вишневський доводить, що виховний досвід народу закріплюється в традиціях, які "є виявом його історичної пам'яті, його самовизначення та оберегом культури, мови, релігії, звичаїв тощо". Розглядаючи сутність традицій, він наголошує, що "у кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід, формує правила виховання", при цьому піддає різкій критиці сучасне українське виховання.

Отже, традиції - це філософське, соціально-психологічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції, звичаї, обряди та свята - необхідний елемент соціального і особистого життя людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького.

"Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, - пише С. Павлюк, - завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для подальшого поступу".

Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання.

Традиції - це широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний компонент українського народознавства. Таким чином, традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і визначають його основний зміст.

Педагогічна сутність національно-культурних традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.

Таким чином, традиції - це самобутнє культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше - єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і національним вартостям, а через них - і вічним загальнолюдським цінностям.

Найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.

Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок. Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу.

Отже, національні традиції - це святині певного народу, те, чим він користується в своїй життєдіяльності. В. О. Сухомлинський писав: "Душа не може жити без святині. Щось для людини стає дорогим і непорушним, невикорінним і незнищенним". Видатний педагог вдумливо говорить, що людська душа для нього, неначе родюче поле, на якому потрібно виростити пшеничний колос. "Не будеш орати землю й зрошувати її потом, запліднювати турботами і тривогами, - поле буде пустирем, а на пустирі виросте чортополох". Далі він пише: "Я тридцять три роки працюю в школі, і тридцять три роки мені не дає спокою думка: як створити людину з багатою, щедрою, благородною душею, готовою віддати свої багатства людям?" Педагог переконливо доводить, що все залежить від учителя. "Альфою і омегою моєї педагогічної віри є глибока віра в те, що людина є така, яке в неї уявлення про щастя. В.О.Сухомлинський впевнений, що вихователь є творцем людської душі, плугатарем і сіячем, він формує уявлення про щастя. Якщо йому не вдалося посіяти справді людське насіння щастя, то в душі може утвердитися інша святиня. Він називав народні традиції "живим, вічним джерелом педагогічної мудрості", "зосередженням духовного життя народу". Таким чином, ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю: через систему традицій кожний народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях. Отже, в основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні. Тому прилучення школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке соціальне значення. Дослідження показує, що педагогічний вплив народних традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений. Учні сприймають їх легко, природно и просто, навіть у школі не відчуваючи, що її виховують. Очевидно, це й дало підставу П.Д.Ушинському прийти до висновку, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях". Тому національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.

1.2 Багатство і різновидність традицій українського народу

Слід самокритично відмітити, що однією з причин повільного руху реформ у нашій країні є їх недостатня моральна орієнтація на особистість. Не варто заперечувати, що передусім люди, які уособлюють у своєму обліку й поведінці основні морально-культурні цінності, здійснюють їх трансляцію від; покоління до покоління, служать взірцем для молоді. Значення у вихованні позитивного прикладу переоцінити неможливо. Для учнів - це батьки і вчителі, їм у першу чергу належить усвідомити педагогічну сутність національно-культурних традицій українського народу, необхідність їх введення до державного і шкільного компонентів навчальних планів і програм, особливо в умовах сучасного державотворення в Україні.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії й практики переконливо показує, що кожний народ упродовж віків створює власну національну систему виховання і освіти. В епоху державного й духовного відродження України головну роль відіграє національна система освіти й виховання.

Національна система виховання - це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації". І.В.Мартишок, обґрунтовуючи суть і значення національного виховання в Україні, наводить, цитуючи, таке його визначення: "Національне виховання - цілеспрямований, систематичний, регульований виховний процес, що має на меті утвердження у свідомості нації, народу етнічної, (національної) культурної мовної єдності, перетворення національної цінності з ідеалу мислителів і поглядів української інтелігенції в ідейні переконання та норми моральної поведінки всіх членів суспільства, тобто "перевести" національне із суто теоретичної свідомості у практичну свідомість багатомільйонних мас...". Таким чином, національне виховання - це передусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого - його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності. Урочисті відзначення важливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються, також стали обрядами, звичаями, традиціями. Вони визначаються особистісними і соціальними інтересами та потребами.

Найширший поділ національних народних традицій можна визнати такий: родинні, регіональні, загальнолюдські, трудові, моральні, естетичні, культуротворчі, державотворчі, політичні, побутові, релігійні, місцеві, шкільнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, політичні, державотворчі, побутові (за метою і призначенням); сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, загальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Таблиця 1.1.Класифікація традицій

За приналежністю	За спрямова-ністю	За метою і призначен-ням	За місцем виникнення	За часом появи	За значенням
загально -людські, національні, родинні	ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні	культуро-творчі, релігійні, державотворчі, політичні, побутові	загально-національні, регіональні, місцеві, шкільні, сімейні, сільські, міські	віковічні, новаторські, відроджу-вальні, розвивальні	прогресивні, реакційні, віджилі, шкідливі, корисні

Слід зауважити, що розроблена кваліфікація традицій, що мають виховне значення, досить умовна. За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активізуватися у вихованні, інші - відходити на периферію педагогічного процесу.

В.Г. Кузь, Ю.Д. Руденко, З.О. Сергійчук та інші педагоги переконливо доводять, якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів, народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, народний дух її вихолощується, як це і було в роки застою. Отже, традиції - різнобічне об'ємне поняття, що увібрало в себе багато аспектів наступності. Це одна з форм особистісних, людських і суспільних відносин, яка охоплю всі сфери життєдіяльності людини. Вона існує в усіх ланках суспільства, багатофункціональна за своїм характером. У процесі виховання традиції не є абсолютно безособовими, це не якась абстракція досвіду певного народу. Вони набирають особистісно-значущого характеру, прилучають молодь до суспільного життя, формують відчуття власної причетності до певного народу, до певної історичної спільності, до нації.

В основі понять "народ", "нація" також лежать стійкі віковічні традиції. Дотримання їх людьми відбувається свідомо, бо вважається життєво необхідною справою для кожного, особливо для дітей і молоді.

У різних місцевостях, поселеннях, регіонах, містах і селах, де живуть люди різних національностей, традиції складаються, функціонують і розвиваються специфічно. Це залежить від складу психіки, історії, ментально-етнічної групи населення. Отже, традиції є своєрідними підвалинами розвитку і формування нації. Вони вбирають кращі надбання народу в моральному, трудовому й естетичному житті людей, інтегрують їхню етнічну спільність у націю. «Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний, естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації» [19]. У свою чергу, на національних засадах народу будуються трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кожного навчально-виховного закладу.

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

У сучасних умовах державотворення відбувається постійний процес відродження і розвитку національних традицій українського народу. Виховне значення їх зростає. Педагог-організатор мусить активно передавати підростаючим поколінням національні особливості, духовну культуру, психологічні ознаки рідного народу. Наступність поколінь, вірність дітей найбільш вікопомним моральним традиціям батьків, дідів, прадідів народ вважав і вважає основним законом розвитку нації. Досвід людей минулих епох в організації своїх взаємин нагромаджувався організовано і стихійно з метою підсилення виховного впливу на дітей. Цей досвід завжди переймався, вивчався і засвоювався з тим, щоб поновлювати методи, прийоми і засоби, відбирати і відшліфовувати ті з них, які б забезпечили найвищий результат і найповніше використання при вихованні молоді на національно-культурних традиціях українського народу. Однак при цьому в наш час нерідко ставиться під сумнів патріотизм, героїзм, відданість народу, своїй Батьківщині. Ми неначе соромимося цих понять. Симпатію почали викликати "круті", нахабні, інтелектуально обмежені люди. Педагогу-організатору належить формувати справжні ідеали і зразки, громадянську самосвідомість молоді.

Отже, з одного боку, на основі традицій під керівництвом педагога-організатора свідомо і цілеспрямовано формується виховний ідеал українського народу і самої нації. А з іншого - ідеал відбивається у звичаях, обрядах, національному, народному мистецтві тощо. Тому їх потрібно знати, розуміти, примножувати. С.Ващенко пише: "Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії; найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу". Отже, у творенні й відродженні національних традицій виховного ідеалу українського народу значною є роль народної творчості, мистецтва і літератури. Водночас, у прилученні молоді до виховного ідеалу, його втілення, як і до національних традицій і їх розвитку, визначальне місце належить навчально-виховним закладам, вихованню підростаючих поколінь.

Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому житті, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподобань тощо.

Таким чином, під звичаями розуміють усталений загальноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотримання прийнятих правил поведінки. Виконання вимог звичаїв не викликають у дітей сумніву, оскільки вони беззаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю. Отже, народні звичаї знаходяться у нерозривній єдності із традиціями. Вони передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають міжнародного визнання.

В етнопедагогіці звичай навчає, що вихователь мусить знати дитину, і бути з нею у постійному духовному спілкуванні, розуміти, що дитячий світ - це світ особливий. В.О.Сухомлинський писав, що діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, своє вимірювання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік - вічністю. Тому, згідно з народною дидактичною традицією, В.О. Сухомлинський закликав стати якоюсь мірою дитиною. Цей звичай чи традиція повторюється й у інших народів. Наприклад, Януш Корчак в одному з листів нагадує про необхідність піднятися до духовного світу дитини, а не ставитися до неї поблажливо. Тільки за цих умов дитина впустить дорослого у чарівний світ дитинства, і душа дитини не буде подібна до застебнутої на всі ґудзики сорочки. Недарма кажуть:"Розумій, допомагай, звичаю навчай," "Кожен край має свій звичай". У загальному розумінні, звичай - це те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, своєрідним, насущним. Тому й в українській мові слово "звичай" походить від дієслова "звикати", тобто привчатися до чого-небудь, взяти щось у звичку; звичка поступати певним чином у праці, побуті, громадському й духовному житті.

Отже, суть процесу виховання на традиціях зводилася до того, щоб людина керувалася в своїй поведінці духовними звичаями народу. М. Стельмахович та інші вчені звертають нашу увагу на те, що у давні історичні часи коли поведінка людей регулювалася переважно лише звичаями, які усталені показували, що добре, а що негаразд, чого слід, а чого не слід робити, люді були не в стані усвідомлювати причинну залежність між власними діями тими духовними якостями, що ними створювалися і формувалися.

Лише згодом, з усвідомленням зазначеної залежності, поряд із звичаями і на їх основі стали виникати народні традиції, суть яких у тому, що певні дія не тільки реалізує відповідні, вироблені віками стосунки, а й свідомо виконується як засіб формування духовних і фізичних якостей, необхідних для реалізації цих взаємин.

В індивідуальному розвитку людини у дитинстві деякі вчені підкреслюють особливе значення звичаїв. Коли дитина підростає, звичаї все більше доповнюються різноманітними проявами національних традицій. Для старшокласників нормами поведінки стають традиції.

Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці - через прийняття традицій. Хоча тут немає закономірності, проте саме завдяки звичаям і традиціям в дитинстві найбільш активно сприймається етнічне середовище, національний характер, сім'я й рідна домівка. Особливість виховного впливу звичаю як методу чи прийому полягає і в тому, що він підсилюється виробленням відповідних сталих рефлексів, які формують стереотипну педагогічно доцільну поведінку. Отже, можна погодитися, що звичай, як засіб етнопедагогіки, формує прості народні звички, тобто дії, що стереотипно повторюються, а на їх основі традиції формують складні звички, які визначають певні моральні принципи, норми, спрямованість поведінки. Таким чином, традиції свою виховну роль здійснюють через регулювання дій, поведінки, вчинків, необхідних для правильного суспільного або особистого співжиття.

У шкільній практиці важко буває відрізнити звичаї і традиції. Про це свідчать висновки А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського. Є дослідники, які вважають їх ідентичними поняттями, інші доводять, що виховні функції традицій здійснюються у взаємозв'язку із звичаями, і тільки на їх основі О. Воропай показує, що староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших звичаїв, і ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де закінчується в народних звичаях староукраїнське і де розпочинається християнське. В наших звичаях, у народній усній творчості маємо ознаки поєднання староукраїнської (нашої найстарішої традиції) і християнської культури. Отже, звичаї такі ж давні, як і саме людство.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконанням побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування.

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв. Свято - це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний на стрій, впливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема інструментальну музику, народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах, обрядах і святах, педагог-організатор організовує їх виховання на національно-культурних традиціях.

У методичних рекомендаціях «Наш орієнтир - народна педагогіка» наголошується, що народна традиція своє виховне значення впроваджує через регулювання духовних якостей індивіда, необхідних для правильної його поведінки. Звичай виводить поведінку кожної підростаючої особистості на життєвий шлях, прокладений старшим поколінням, через детальну конкретизацію дій у кожній ситуації без особливої мотивації чи яких-небудь духовних приписів, оскільки норми поведінки людини цього не потребують, бо виконуються майже автоматично, трансформувавшись у звичку. В цьому нас переконують численні життєві спостереження. Варто запитати, наприклад, будь-кого з сільських мешканців в Україні, чому він вітається з кожним зустрічним односельцем, як негайно отримаємо відповідь: "Так прийнято".

М. Стельмахович звертає нашу увагу на те, що серед народу існує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, котрі дають вказівку на те, що потрібно робити чи не робити, і залишають в тіні мотивування вчинку, як-от: "Нових друзів наживай, старих не забувай", "Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним", "Зобов'язався словом - закріпи ділом" тощо.

Трудові і морально-побутові традиції регіону не можна розглядати, не враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року, і самі стали обрядами і традиціями. Народний календар - це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля. Все це - ефективний і гармонійний комплекс ідейно-моральних, трудових, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Важливо підкреслити, що для педагогів-організаторів народний календар виконує роль природовідповідної програми національного виховання на традиціях.

Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, різноманітні види праці і морально-естетичні оцінки.

У процесі цілеспрямованої підготовки та відзначення свят і дат народного календаря в учнів виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, естетичні якості й смаки, риси доброго і порядного сім'янина, охоронця природи. Народний календар повніше і конкретніше розкриває трудові, моральні й естетичні звичаї й обряди українського народу, що впливають на кожну особистість, всебічно розвиваючи і виховуючи шкільну молодь. Отже, національно-культурні, морально-побутові та трудові традиції українського народу завжди насичені високою естетикою, завдяки чому праця позитивно впливає на самопочуття молодої людини, викликає бажання вдосконалювати свої вміння, сприяє всебічному розвитку особистості. Деякі вчені вважають сам народний календар традицією. Ми схильні вважати, що всі традиції народного календаря можна і потрібно відносити чи до трудових, чи до моральних, чи до естетичних, що прийняті в народі як звичаї, ритуали, обряди, свята тощо.

Таким чином, виховання учнів на морально-побутових традиціях народу передбачає формування навичок свідомої поведінки, віковічних народних понять про добро і зло, а також доброзичливого ставлення до людей, вироблення вмінь власноручно примножувати культурно-мистецькі здобутки, засвоювати і розвивати гуманні норми, принципи, правила співжиття та інші надбання народу. Важливо, щоб підлітки систематично отримували знання про національні зразки та ідеали, традиційні морально-етичні погляди, переконання і норми взаємин людей, перетворювали їх у і власні принципи, щоб були активними і свідомими практичними учасниками відродження і розбудови правової держави - України.

Забезпеченню цілісного процесу виховання учнів сприяють художньо-естетичні традиції регіону. Для успішного виховання необхідно досконало знати риси національної психології українства. Серед них вирізняється така особливість, як високий рівень естетизації при сприйманні навколишнього середовища, тобто світле, тонке відчуття та розуміння краси, на чому наголошують педагоги, художники слова, митці. Завдяки наявності на Україні центрів гончарства, вишивки, кераміки, плетіння з лози, полтавської різьби по дереву, мелодійного кобзового співу це відчуття естетизації особливо загострене. Отже, естетична сприйнятливість значно поглиблюється при умові цілеспрямованого ознайомлення з культурними надбаннями свого народу в минулому. Кожне звернення до традиційного культурного досвіду надзвичайно потрібне. Воно збагачує, урізноманітнює, розширює і оновлює естетичність сприйняття навколишньої природи, всього життя, праці й відпочинку українського народу в минулому і теперішньому.

2. ВИКОРИСТАННЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В РОБОТІ ПЕДАГОГА-ОРГАНІЗАТОРА

Сучасний зміст виховання в Україні -- це науково обґрунтована система загальнокультурних і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характеризують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе^ Виховання здійснюють для ідентифікації вихованця із загально визначеними цінностями і якостями. Система цінностей і якостей особистості розвивається і виявляється через її власне ставлення.

Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави виявляється у патріотизмі, національній самосвідомості, правосвідомості, політичній культурі та культурі міжетнічних відносин.

Патріотизм виявляється в любові до свого народу, повазі до українських звичаїв і обрядів, відчутті своєї належності до України, усвідомленні спільності власної долі з долею Батьківщини, досконалому володінні української мовою.

Національна самосвідомість -- це особиста ідентифікація із своєю нацією, віра в духовні сили та майбутнє; воля до праці на користь народу; усвідомлення моральних та культурних цінностей, знання історії, звичаїв, обрядів, символіки: система вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією. Розвинена правосвідомість виявляється в усвідомленні особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомому ставленні до законів та державної влади.

Ціннісне ставлення до людей виявляється у моральній активності особистості, прояві чуйності, чесності, правдивості, працелюбності, справедливості, гідності, милосердя, толерантності, совісті, терпимості до іншого, миролюбності, доброзичливості, готовності допомогти іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делікатності, тактовності; вмінні працювати з іншими; здатності прощати і просити пробачення, протистояти виявам несправедливості, жорстокості. Показник моральної вихованості особистості -- це єдність моральної свідомості та поведінки, єдність слова і діла, наявність активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції.

Характер ставлення особистості до соціального довкілля змінюється з віком. У молодшому шкільному віці дитина оволодіває елементарним умінням та навичками підтримки та збереження міжособистісної злагоди, запобігання та мирного розв'язування конфліктів; здатністю брати до уваги думку товаришів та опонентів; орієнтацією на дорослого як носія суспільних еталонів та морального авторитета. У підлітковому віці зростає цінність дружби з однолітками, відбувається емансипація від безпосереднього впливу дорослих, розширюється сфера соціального спілкування, засвоюються суспільні цінності, формуються соціальні мотиви поведінки, виникає критичне ставлення до людей як регулятор поведінки. У юнацькому віці збільшується кількість виконуваних старшокласником соціальних ролей, зростають вимоги до відповідальності за дії та звички, формуються мотиви самовизначення, вдосконалюється вміння керуватися свідомо поставленою метою, зростає роль самосійних форм діяльності: формується суспільна активність.

ВИСНОВКИ

Враховуючи, що основою сучасного виховного процесу є людина як найвища цінність, то головною тенденцією виховання стає формування системи ціннісного ставлення особистості до соціального і природного довкілля та до самої себе, важливим чинником є виховання таких якостей як патріотизм, національна самосвідомість, формування національних та загальнолюдських моральних цінностей. В світлі вищезазначених завдань виховання вирішальне значення має використання народних традицій в роботі педагога-організатора.

Виховання учнів на морально-побутових традиціях народу передбачає формування навичок свідомої поведінки, віковічних народних понять про добро і зло, а також доброзичливого ставлення до людей, вироблення вмінь власноручно примножувати культурно-мистецькі здобутки, засвоювати і розвивати гуманні норми, принципи, правила співжиття та інші надбання народу. Важливо, щоб учні систематично отримували знання про національні зразки та ідеали, традиційні морально-етичні погляди, переконання і норми взаємин людей, перетворювали їх у і власні принципи, щоб були активними і свідомими практичними учасниками відродження і розбудови правової держави - України.

На основі традицій під керівництвом педагога-організатора свідомо і цілеспрямовано формується виховний ідеал українського народу і самої нації.

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Акт проголошення незалежності України // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. / Упор. Ю.К.Качуренко. - 2-е видання. - К.: Наукова думка, 1992. - С І2-І 3.

2. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990. - К.: Політвидав України, 1991.-8 с

3. Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) II Освіта. - 1993. -№44-46.

4. Закон України '' Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради України. -1991-№50.

5. Конституція України - К., 1996. - 54 с

6. Балашкевич А. Виховне поле традицій минулого // Рідна школа. -997.-№2. - С 21-24.

7. Благослови, Мати: Уроки українського народознавства в школі (5-8 класи); Кн. для вчителя / У поряд. Л.Іваннікова. - К.: Освіта, 1995.-190 с

8. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Уроки народознавства в дошкільних закладах. - К., 1994. - 398 с

9. Бодалев А.А. Психология личности. - М: Изд-во Моск. ун-та, 1988-188 с

10. Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації - К., 1996. -230 с

11. Бойко А.Н. От педагогической теории к массовой школьной практике." Полтава, 1993. - 68 с.

12. Бойко А.Н. Теория и методика формирования воспитывающих отношений в общеобразовательной школе. - К.: Вища школа. -1991.-237 с

13. Бойко А.М., Титаренко В.П. Український рушник. - Полтава, 1998 - 72 с.

14. Бойко А.М., Шемет П.Г. З вірою в майбутнє. - Полтава, 1996. -186 с

15. Болдырев Н.И. Методика воспитательной работы в школе. - М Просвещение, 1981. - 223 с.

16. Булашев Г. Український народ (У своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях) - К.: Довіра, 1992. - 416 с.

17. Ващенко Григорій. Виховний ідеал - Полтава. Полтавський вісник, 1994.-190 с.

18. Виховання української молоді в умовах розбудови незалежної України.-К., 1992.-43 с.

19. Вишневський Омелян. Сучасне українське виховання. - Львів, 1996.-

20. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1991. -Т.І. - 456 с.

21. Голубев Н.К., Бітінас Б.П. Введение в диагностику воспитания. - М.: Педагогика, 1989. -157 с.

22. Горленко Н. Нариси з історії української етнографії. - К., 1994 -52 с.

23. Грабовський П.А. Невідомі твори // Вибр. тв.: В 2 т. - К., 1985. -71 с.

24. Грушевський Михайло. Історія України - Руси: В 11 т., 12 кн -К : наукова думка, 1991.- Т.1. - 73"6 с.

25. Гуменникова Т..Р. Українські національні традиції як засіб формування першооснов моральної культури // Початкова школа. -1996. -ІІ.-С.38-40.

26. Дем'янюк Т.Д. Народознавство б школі: досвід, проблеми, пошуки. - К.: Інформ.-вид. центр "Київ", 1993. - 80 с 42. Дем'яненко Н. Н. Щоб рідною мовою озивалася до наших дітей наука // Вісник Полтавського педінституту. - Полтава, 1998. -С. 11-27.

27. Діалоги про виховання: Книга для батьків / Пер. з 2-го рос. вид.; За ;д. В.М.Столетова та ін. -К.: Радянська школа, 1986. - 305 с

28. Довідник педагога-організатора. Навч.-метод. посібник.//Рівне, 2001,

Размещено на Allbest.ru