Соціальні метаморфози знання у західноєвропейському середньовічному суспільстві: освіта

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНІ МЕТАМОРФОЗИ ЗНАННЯ У ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ОСВІТА

SOCIAL METAMORPHOSES OF KNOWLEDGE IN WESTERN EUROPEAN MEDIEVAL SOCIETY: EDUCATION

освіта європейський карл великий

Костроміна Г. М.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри

філософії, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (Україна, Київ),

Kostromina H. M.,

PhD. Phylos. Science, Assistant Professor of Philosophy Department, National Technical University of Ukraine «Igor Sikorsky KPI» (Ukraine, Kiev),

У статті розглядається зародження європейської освіти за доби правління Карла Великого. Освіта виступає одним із своєрідних трансформаторів і конверторів знання, які забезпечують його трансфер і суспільне перетворення від безпосередньо-практичного генерування до теоретичного і категорійного рівня усвідомлення, а далі -- до повернення в сферу соціальної практики. У такій соціальній циркуляції знання зрештою відбувається входження його у суспільний розвиток через втілення у певному соціальному суб'єкті та організації відносин. Саме у середні віки викристалізовуються і оформлюються організаційно та інституційно освіта, наука та інженерія як перетворювачі знання.

Ключові слова: середньовічне суспільство, Каролінгське відродження, Карл Великий, освіта, монастирські школи, латина, книжкова мініатюра.

The article deals with the origin of European education during the reign of Charlemagne. Education is one of the kind of transformers and converters of knowledge that ensure its transfer and social transformation from direct-practical generation to theoretical and categorical levels of awareness, and then - to return to the field of social practice. In such a social circulation of knowledge, ultimately, it enters its social development through its incarnation in a particular social entity and organization of relationships. In the middle ages, education, science, and engineering were crystallized and formed organizationally and institutionally as knowledge converters.

Keywords: medieval society, Carolingian Renaissance, Charlemagne, education, monastic schools, Latin, book miniature.

Сьогодні знання перетворилося на один з головних ресурсів і актуалізація його соціального потенціалу забезпечує розвиток суспільства. Імплементація знання у процеси конструювання соціуму відбувається завдяки науці, освіті, інженерії. Сучасне суспільство має створити таку культуру, в якій, на думку В. Розіна, «освіта стане центром суспільних інтересів» «суттю самого життя. І така культура вже колись існувала. Це середні вікі. Як слушно зауважує С. Аверінцев, «уся середньовічна культура нагадувала Школу. Ідея страшного суду змушувала людину середньовіччя вчитися, зрощувати «новозавітну» людину - християнина, долаючи в собі «старозавітну» [12, с. 6, 10].

Саме у середні віки викристалізовуються і оформлюються організаційно та інституційно своєрідні трансформатори і конвертори знання, які забезпечують його трансфер і суспільне перетворення від безпосередньо-практичного генерування до теоретичного і категорійного рівня усвідомлення, а далі - до повернення в сферу соціальної практики. У соціальній циркуляції знання зрештою відбувається входження його у суспільний розвиток через його втілення у певному соціальному суб'єкті та організації відносин. Насамперед, це оформлення певних спільнот (корпорацій, ремісницьких цехів, чернечих, інтелектуальних, освітніх братерств, університетських корпорацій тощо) та інституцій (монастирів, шкіл, академій, університетів тощо). Такими перетворювачами знання у Середньовіччі стають освіта, інженерія і наука.

Відношення до Середніх віків багато в чому і досі залишається негативним. Все це почалося із того, що гуманісти доби Відродження в Середньовіччі «бачили навіть не перехідний щабель, не проміжний етап, а пересічну інтермедію, лише антракт між діями великої історії, провал між хвилями часу» [10].

Сучасні дослідники закликають вважати Середньовіччя, принаймні, в історії «західних суспільств не проваллям і навіть не мостом, а творчим поривом, який вирізняється різноманіттям форм розвитку, хай навіть і перемежовується кризами, зумовленими регіональними, соціальними та галузевими особливостями» [10]. У часи, які ми називаємо «середні вікі» відбулося багато подій, які докорінно змінили історію [6, с. 8]. Але не слід «захоплюватися вірою в золоту легенду Середньовіччя, якою слід замінити легенду про темні століття». Історики мають спрямувати свої зусилля на формування «нового погляду на Середньовіччя та створити повну картину Середньовіччя на основі літературних, художніх, археологічних, юридичних джерел та інших відомих документів» [10].

Вважаємо за необхідне звернутися до формування системи освіти у середньовічному суспільстві. На нашу думку, найбільший інтерес становить доба Каролінгського відродження, бо саму у цей час було закладено підвалини європейської освіти.

Найціннішим джерелом при вивченні системи освіти каролінгської епохи є твори вченого, поета, богослова і одного з найважливіших ідейних натхненників і діячів Каролінгського відродження Алкуїна Йоркського [1, 2, 3]. Також дуже важливим джерелом з історії шкільної освіти раннього Середньовіччя є твір Рабана Мавра «Про виховання кліриків» [13]. Цікавою є праця Ейнхарда, присвячена життєпису Карла Великого [14].

Середньовічне суспільство досліджується у працях таких відомих дослідників, як М. Блок [4], Ж. Ле Гофф [9,10], Ж. Дюбі, Е. Курціус [8], Г. Кьонігсбергер [7], Є. Поньон [11], Й. Хейзінга, Т. Грановський [5], О. Гутнова, А. Гуревич [6], В. Уколова.

Не зважаючи на те, що поняття «ренесанс» або «відродження» до наукового вжитку вводить італійський гуманіст Джорджіо Вазарі і за висловом Метью А. Макінтоша, «зробив він це в обстановці, в якій вклади попередніх поколінь сприймалися в кращому випадку зі скептицизмом, а в гіршому - з презирством» [15] вираз «Каролінгське відродження» використовують для позначення періоду правління Карла Великого та його спадкоємців (кінець VIII - початок IX століття). Саме у цей час відбувається культурний підйом, відродження античної, а точніше зародження власне європейської освіти і науки.

Досягненням цього періоду сприяла політична стабільність, пов'язана з консолідацією Франкської держави і об'єднанням колишніх римських провінцій, християнське населення яких знайшло порятунок в імперії Карла Великого, під владою якого опинилася територія Західної Європи і закінчилася смута. У першу чергу дослідники-медієвісти констатують тогочасне посилення інтересу до вивчення класичної латинської літератури, грецької мови, перекладацької діяльності. На думку одного зі знаних дослідників Середньовіччя Г Кьонігсбергера, власне доба, яку називають Каролінгське відродження і започатковує всі наступні періоди «ренесансу», як відродження вченості і літературної творчості у XII, XIV та XV століттях, що «мали на меті хоча б часткове досягнення тієї цивілізації, яка вважалася найбільш передовою. Неодмінною умовою була наявність певних знань про цю цивілізацію, хоча багато в ній розумілося неправильно, і збереження наступності культурної традиції - часом ледь помітною, але все-таки не переривалася остаточно» [7, с. 81].

Цьому передувало згасання римської культури за доби варварських королівств у Європі. В цей час інтелектуальне життя завмирає і занепадає. Шкільна справа в У-УП століттях опиняється в жалюгідному стані та вимагає термінового втручання. У варварських державах повсюдно панували неписьменність і невігластво. Професор Г. Кьонігсбергер пише у своїй монографії «Середньовічна Європа. 400 - 1500 рр.», що «за два століття до правління Карла Великого на північ від Альп зникають всі римські школи та інтелектуальні центри. Вони зберігаються лише в Італії, Іспанії, монастирях Нортумбрії (Англія) та Ірландії» [7, с. 81]. Саме на периферії тогочасного світу зберігаються осередки класичної освіти. За висловом Е. Курціуса «літературна традиція Риму перетікає на окраїни тодішнього світу. І лише за часів Карла Великого вона відновиться у Франкській імперії і у германському світі» [8, с. 58].

Занепад освіти Т Грановський пов'язує із тим, що «церква, яка була хранителькою освіти відмовилась від свого високого призначення... Духівництво зійшло до лав феодалів та поринуло у світське життя (стало відвідувати питні будинки, використовувати зброю, займатися полюванням)» [5, с. 289-290].

Карл у 789 році видає «Капітулярій про науки» про запровадження народних шкіл, який, Т. Грановський називає «великою хартією європейської цивілізації» [5, с. 290]. Школи мали створюватися при монастирях та абатствах і священики безоплатно зобов'язані були навчати читати та співати. За часів Карла Великого абатства виконували освітню функцію [11, с. 162].

Е.Пьонон зазначає, що «в абатствах було два види шкіл. Одні з них перебували поза стінами монастиря та були відкриті для дітей, що жили в окрузі» [11, с. 162]. Дослідник робить припущення, що скоріш за все у таких школах «навчання було тільки усним і включало правила усного рахунку, вивчення напам'ять молитов, розповідей зі священної історії і житій святих». Головним завданням монахів у таких школах було долучити учнів до основ християнського віровчення. Це так би мовити «була їхня місія апостолів віри». Саме це і може бути поясненням того, чому навчання було безкоштовним, чому до таких шкіл приймали всіх незалежно від походження і чому роздавали їжу дітям з бідних сімей. І як підсумок, «можна сказати, що ця форма «початкової» освіти цілком підходила для дітей мирян того часу. Їм нема чого було вчитися читати: їм просто не було чого читати! У повсякденному житті їм були необхідні полювання, вміння рахувати, володіти мечем для одних, і вміння обробляти поле, піклуватися про тварин для інших. Але всього цього вони навчалися на практиці». Автор зазначає, що «уявлення про Бога, про свої обов'язки по відношенню до Нього і до інших, означало навчити людину приймати хоча б якусь участь в культурному житті того часу» [11, с. 163].

Іншим видом були «внутрішні школи», в яких дітей виховували в стінах монастиря і готували до монастирського життя. Найбільш талановиті з них мали змогу зробити блискучу кар'єру. У такі школи потрапляли обдаровані сільські хлопчики або молодші сини зі шляхетних родин, так званих жертводавців. Саме «про цих дітей вже можна сказати, що їх спеціально навчали читанню латинською мовою, тому що їм треба було все життя мати справу з літургійними книгами, листуванням та переписуванням рукописів. Вміння рахувати їм було потрібне для того, щоб розпоряджатися майном монастиря» [11, с. 163]. І життя у таких закладах було невеселим. Учням «не можна було хоча б хвилину побути на самоті, заборонялося перебувати разом удвох без нагляду» [11, с. 163]. Існували жорсткі покарання за порушення: «різки за найменшу витівку. За повторне порушення дитину зв'язували, кидали у карцер та залишали без їжі» [11, с. 163].

А для шляхетних молодиків із аристократичних феодальних родин в деяких монастирських школах пропонували познайомитися із сьома вільними мистецтвами. Такі учні оплачували навчання, жили у місті та мали змогу вести більш приємний спосіб життя. Також існувала ще одна досить невелика група учнів, які вже мали освіту та духовний сан але бажали збагатити свої знання. «Вони зосереджувались на науках та зверталися у школи, які були відомі завдяки досягненням у відповідних галузях» [11, с. 163].

Шкільна традиція, що була започаткована ще за часів Римської імперії не переривалась і доба середньовіччя наслідує систему сімох вільних мистецтв.

Відродження монастирів як центрів освіти, створення умов діяльності освічених людей, перетворення латини на офіційну мову Священної Римської імперії, заохочення світської культури - все це зробив Карл Великий. «З усіх королів Карл Великий докладав найбільше зусиль, щоб відшукувати мудрих людей і забезпечувати їх усім необхідним для життя, щоб вони могли шукати знання в належній обстановці. Так в середині IX ст. писав Валахфрід Страбон, абат монастиря Рейхенау на Боденському озері, у вступі до «Життя Карла Великого» Ейнхарда [7, с. 81].

Але ж ми маємо згадати, що «Карл ледве писав, вивчившись грамоті вже в зрілому віці, ...цікавився астрономією» [7, с. 58]. Біограф Карла Ейнхард пише, що «він був багатослівний і красномовний. Чи не задовольняючись лише рідною мовою, він намагався вивчити іноземні мови. Латину він вивчив так, що зазвичай розмовляв нею, немов рідною, але по-грецьки краще розумів, ніж говорив». А ще «за словами Ейнхарда, під час трапез Карлу читали історичні хроніки і розповіді про великі діяння минулого, і, що найдивніше, цей король-воїн особливо любив твір св. Августина «Про Град Божий»» [7, с. 58]. Він старанно займався вільними мистецтвами і вельми почитав тих, хто їх викладав, надаючи їм великої пошани [14].

Французький дослідник Ж. Ле Гофф пише, «Карл вважав знання невід'ємним інструментом влади і її ознакою» [9, с. 64]. И саме тому він «у капітулярії «Про необхідність занять науками» стверджував, що королівська влада повинна розуміти важливість знання і захищати його престиж» [9, с. 65].

Як зазначає Ейнхард у своїй праці «Життєпис Карла Великого» «Карл за допомогою нової і досі майже невідомої цим не римлянам освіти, перетворив темну і, так би мовити, сліпу до всякої науки широчінь ввіреного йому Богом королівства в світлу і зрячу» [14].

Те, що вирізняє Середньовіччя з поміж інших епох, це виняткова роль латинської мови. Французький дослідник Е. Поньон зазначає, що «ця мова, яка з VI століття ні для кого вже не була рідною, виявилась більш поширеною, ніж будь-яка з живих мов. До того ж це була єдина мова культури: людина не могла вважатися освіченою, якщо вона не знала латини» [11, с. 103]. Також автор наголошує на існуванні протиріччя між тим, що «більша частина мирян латині не знала» але при цьому «суспільство функціонувало на латинській мові через те, що скрізь були представники духовенства» [11, с. 103]. І латина стає мовою «здійснення великих справ, як божественних, так і людських, а також і для справ не зовсім великих» [11, с. 103].

Латина посіла центральне місце у шкільних програмах та без її вивчення духовно-просвітницька діяльність стала неможливою за доби Карла Великого. Латинська мова стає першим освітнім ступенем.

Г. Кьонігсбергер вважає, що одним із найзначущих досягнень Каролінгського ренесансу було вивчення латинської мови і літератури - як церковної, так і світської [7, с. 82]. У результаті адаптації германців до мови і церкви Риму античність стала для середньовіччя «авторитетним набутком, на який орієнтувалися» (А. Вебер) [8, с. 36]. Розвиток літератури призвів до формування народних мов. Але, «розквіт народномовних літератур .. .аж ніяк не означає подолання латинської літератури або відходу від неї. Пересічна людина знає, що є дві мови: народу і людей вчених. Мова вчених, латина, впродовж сотень років залишалась у вжитку як мова освіти, науки, адміністрації, права, дипломатії. [8, с. 35-36].

Карлу Великому цілковито належить конституювання історичного утворення, яке Е. Курциус [8, с. 37] позначає як «латинське середньовіччя». Але ж, як зазначає М. Блок у своїй праці «Феодальне суспільство» «високий культурний злет каролінзького відродження не повністю знехтував національні мови. Нікому й на думку не спадало подивитися як на гідні для письма на романські говірки, які просто здавалися не чим іншим, як жахливо скаліченою латиною» [4, с. 91-92].

Значним внеском в розвиток культури та освіти стали розшук і копіювання класичних текстів латинських авторів, які переписувалися в монастирях. Але тут виникає проблема, яку Е. Поньон називає «проблемою античних авторів» і вона «стояла перед тими, чиїм покликанням було мислити і писати. Для навчання хорошій латинській мові, а також для розвитку розуму, незамінними джерелами служили великі класики часів Римської республіки і століття Августа. Однак мораль і філософія цих класичних зразків, хтиві образи, якими були сповнені їх книги, робили їх небезпечними для християн» [11, с. 116-117]. Внаслідок чого, найчастіше абати виховували в учнях огиду по відношенню до язичницьких авторів античності» [11, с. 163].

Не зважаючи на те, що «світ вчених був здебільшого світом чоловіків» [9, с. 64], дослідники відзначають, що «інтелектуальна діяльність розвивалася також в деяких жіночих монастирях, куди брали в першу чергу високородних шляхетних дівчат» [11, с. 126]. Так, сестра Карла Великого - Гісла, яка була настоятелькою в абатстві Шелле, заохочувала розумову працю та організувала майстерню, де переписували давні рукописи [9, с. 64]. Також Ж. Ле Гофф згадує графиню Дуоду із Аквітанії, що отримала дуже гарну освіту, яку забажала передати своєму синові Вільгельму, герцогу Септіманському та написала збірник настанов для нього [9, с. 64]. Ченці переписують античні тексти, книги, монастирські грамоти і «безсумнівно, серед них знаходилися такі, хто був досить обдарований, щоб проілюструвати деякі з рукописів» [11, с. 103]. Так виникли ілюстрації і мініатюри як художнє явище [9, с. 68].

Книжкова ілюстрація стає найхарактернішим видом мистецтва тієї епохи. «Це мистецтво існувало в суспільстві, яке зберегло деякі навички грамотності, проте вже не вважало грамотність чимось буденним, на відміну від освічених римлян. Книги, здебільшого релігійного змісту, самі по собі стали вважатися цінними, майже священними предметами; ними дорожили, їх шанували, зберігали за допомогою складних і, як правило, дорогих палітурок. Їх переписували самим розкішним способом» [7, с. 83].

Відбувається реформа писемності. Її запроваджує один з ідейних натхненників та найважливіших діячів Каролінгського відродження - Алкуїн Йоркський. Він звертає увагу на пунктуацію, уніфікує регіональні різновиди письма, здійснює заміну меровінзького шрифту на новий, більш зручніший вид письма, який згодом дістав назву, що походить від ім'я Карла Великого латиною - Carolus Magnus

- «каролінгський мінускул» - ясний, стандартизований і витончений. Як результат - читати і писати стало легше. Можна сказати, що це була перша загальноєвропейська писемність» [9, с. 65-66]. Нове письмо поширилось Східною Європою і зіграло значну роль у культурному наступництві, бо дало змогу зберегти численні класичні тексти. Переписані у новий, більш розбірливий спосіб, вони набули не тільки естетичної, а й практичної цінності і сприяли зростанню книжкової культури.

Як зазначає Ж. Ле Гофф, «можна без перебільшення визнати, що інтелектуальне життя Каролінгської епохи стало цілим пластом європейської культури [9, с. 65].

Після смерті Карла Великого новим правителям Каролінгської держави не вдалося розвинути організовану і процвітаючу соціокультурну систему [7, с. 119]. Вони, навіть, не змогли підтримувати лад, створений зусиллями Карла Великого і його однодумців. Творчий імпульс Каролінгського відродження, вплив якого був обмеженим і короткостроковим, не пережив хаосу, викликаного вторгненнями вікінгів, угорців і сарацинів в IX-X ст. Проте досягнення Каролінгської епохи не були втрачені. Люди продовжували вчитися і вивчати латинь, зберігати і копіювати, прикрашати і переплітати рукописи. Потрібні були тільки сприятливі умови, щоб творчі можливості суспільства проявилися знову і на найвищому рівні [7, с. 119]. Саме завдяки всім цим досягненням Ж. Ле Гофф називає Карла Великого «батьком Європи». Намагання побудувати імперію, зміцнити свою владу на завойованих територіях вимагало освіченого кліру, спеціально підготовлених управлінців та змушувало звернутися до світських знань, до нового тлумачення сімох вільних мистецтв, до відродження церковної культури.

На думку Теа Гудек Снайдар, «той факт, що Карл Великий та його нащадки знайшли свої ідеали в античності, не вказує на бажання воскресити античне суспільство». Античність, и особливо античний Рим, неодноразово ставали джерелом натхнення і взірцем для реконструкції. І як зазначає дослідниця, Каролінгське відродження «це перше відродження, прагнення досягти колишнього піку освіти, культури і мистецтва, і це свідчить про високий рівень самосвідомості за часів Карла Великого [16].

І така поінформованість про класичну цивілізацію Давнього Риму мала велике значення для формування європейської свідомості. Намагання «наслідувати стародавніх спонукало людей змагатися з ними, і цей процес суперництва неминуче відкривав шлях до нових досягнень». На думку Г. Кьонігсбергера, саме така «фрагментарність, уривчастість уявлень про досягнення попередньої доби і викликала потребу у «відродженні» [7, c. 81].

Наслідком цієї першої в історії Європи доби Відродження стає закладання підвалин системи європейської освіти, формування перших освітніх програм, поступова демократизація освіти. Все це мало своє продовження за доби високого та пізнього Середньовіччя.

Список використаних джерел

1. Алкуин. Разговор об истинной философии // Стасюлевич М. М. История средних веков. 3-е изд. Т. 2. Спб., 1906, С. 84-86. URL: http://antology.rchgi.spb.ru/ Alcuin/alcuin_1.htm

2. Алкуин. Словопрение высокороднейшего юноши Пипина с Альбином Схоластом // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века. М.: Наука, 2006. URL: http://yakov.works/acts/08/3/pamyatniki_13.htm

3. Алкуин. Энхиридион, или о грамматике // Стасюлевич М. М. История средних веков. 3-е изд. Т. 2. Спб., 1906, С. 86-88. URL: http://antology.rchgi.spb.ru/Alcuin/ alcuin_2.htm

4. Блок Марк Феодальне суспільство: Пер. з фр. К.: Вид. дім «Всесвіт», 2001. 528 с.

5. Грановский Т. Н. Лекции по истории Средневековья. М.: Наука, 1987. 432 с. (Памятники исторической мысли)

6. Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников (Exempla XIII века). Москва „Искусство» 1989. 367 c.

7. Кёнигсбергер Г. Средневековая Европа. 400 - 1500 годы / Кёнигсбергер Г Москва: Весь мир, 2001. 384 с.

8. Курціус Е. Європейська література і латинське середньовіччя / Курціус Е. Львів: Літопис, 2007. 752 с.

9. Ле Гофф Ж. Рождение Европы. Санкт - Петербург: Александрия, 2008. 398 с.

10. Ле Гофф Жак Другое средневековье. Время, труд и культура Запада / Часть I / URL: http://www.fedy-diary. ru/html/112010/05112010-01a.html

11. Поньон Эдмон. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М.: Молодая гвардия,1999.392с.Ши±й^:// royallib.com/book/ponon_edmon/povsednevnaya_gizn_ evropi_v_1000_godu.html

12. Розин В. М. Философия образования: Этюды-исследования. М.: Издательство Московского психологосоциального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК». 2007. 576 с.

13. Храбан Мавр. О воспитании клириков: приобретение и упражнение добродетелей // Фрагменты. Оп.: Латинский язык средневековой философии. СПб., 1996. с.137. URL: http://yakov.works/acts/09/dam/raban.htm

14. Эйнхард Жизнь Карла Великого // Историки эпохи Каролингов. М. РОССПЭН.1999.ШЬ: http://www. vostlit.info/Texts/rus11/Einhard/frametext.htm

15. Matthew A. McIntosh The Carolingian Renaissance: Graeco-Roman Influence, Popular Education, and a Reconfigured European Identity in Manuscript Illumination URL: https://brewminate.com/the-carolingian-renaissance-graeco- roman-influence-popular-education-and-a-reconfigured-eu- ropean-identity-in-manuscript-illumination/

16. Tea Gudek Snajdar Charlemagne: Carolingian Renaissance URL: https://medievalwall.com/historical-figures/ charlemagne-carolingian-renaissance/

References

1. Alkuin. Razgovor ob istinnoj filosofii (Talking about true philosophy) // Stasyulevich M. M. Istoriya srednih vekov. 3-e izd. T. 2. Spb., 1906, S. 84-86. URL: http://antol- ogy.rchgi.spb.ru/Alcuin/alcuin_1.htm

2. Alkuin. Slovoprenie vysokorodnejshego yunoshi Pipina s Al'binom Skholastom (The Slovene of the Most Noble Young Man Pipin with Albin Scholast) // Pamyatniki

3. srednevekovoj latinskoj literatury. VIII-IX veka. M.: Nauka, 2006. URL: http://yakov.works/acts/08/3/pamyatniki_13.htm

4. Alkuin. Enhiridion, ili o grammatike (Enchiridion, or about grammar) // Stasyulevich M. M. Istoriya srednih vekov. 3-e izd. T. 2. Spb., 1906, S. 86-88. URL: http://antol- ogy.rchgi.spb.ru/Alcuin/alcuin_2.htm

5. Blok Mark Feodalne suspilstvo (Feudal society): Per. z fr. K.: Vyd. dim «Vsesvit», 2001. 528 s.

6. Granovskij T. N. Lekcii po istorii Srednevekov'ya (Lectures on the history of the Middle Ages). M.: Nauka, 1987. 432 s. (Pamyatniki istoricheskoj mysli)

7. Gurevich A.YA. Kul'tura i obshchestvo srednevekovoj Evropy glazami sovremennikov (Exempla XIII veka) (Culture and society of medieval Europe through the eyes of contemporaries (Exempla of the 13th century)). Moskva „Iskusstvo» 1989. 367 s.

8. Kyonigsberger G. Srednevekovaya Evropa (Medieval Europe). 400 - 1500 gody / Kyonigsberger G. Moskva: Ves' mir, 2001. 384 s.

9. Kurtsius E. Yevropeiska literatura i latynske serednovichchia (European Literature and Latin Middle Ages)/ Kurtsius E. Lviv: Litopys, 2007. 752 s.

10. Le Goff ZH. Rozhdenie Evropy (The birth of Europe) / Le Goff ZH. Sankt - Peterburg: Aleksandriya, 2008. 398 s.

11. Le Goff ZHak Drugoe srednevekov'e. Vremya, trud i kul'tura Zapada (Another Middle Ages. Time, Labor and Culture of the West)/ CHast' I / URL: http://www.fedy-diary. ru/html/112010/05112010-01a.html

12. Pon'on Edmon Povsednevnaya zhizn' Evropy v 1000 godu (Everyday life in Europe in 1000) M.: Molodaya gvardiya, 1999. 392 s. URL: https://royallib.com/book/ponon_edmon/ povsednevnaya_gizn_evropi_v_1000_godu.html

13. Rozin V M. Filosofiya obrazovaniya: Etyudy- issledovaniya. (Philosophy of Education: Study Studies) M.: Izdatel'stvo Moskovskogo psihologo-social'nogo instituta; Voronezh: Izdatel'stvo NPO «MODEK». 2007. 576 s.

14. Hraban Mavr. O vospitanii klirikov: priobretenie i uprazhnenie dobrodetelej. (On the education of clergy: the acquisition and exercise of virtues) // Fragmenty. Op.: Latinskij yazyk srednevekovoj filosofii. SPb., 1996. s.137. URL: http://yakov.works/acts/09/dam/raban.htm

15. Ejnhard ZHizn' Karla Velikogo (The Life of Char

lemagne) // Istoriki epohi Karolingov. M. ROSSPEN. 1999. URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Einhard/fram-etext.htm

16. Matthew A. McIntosh The Carolingian Renaissance: Graeco-Roman Influence, Popular Education, and a Reconfigured European Identity in Manuscript Illumination URL: https://brewminate.com/the-carolingian-renaissance-graeco- roman-influence-popular-education-and-a-reconfigured-eu- ropean-identity-in-manuscript-illumination/

17. Tea Gudek Snajdar Charlemagne: Carolingian Renaissance URL: https://medievalwall.com/historical-figures/ charlemagne-carolingian-renaissance/

Размещено на Allbest.ru