Роль соціального педагога та шкільного психолога у впровадженні інклюзивного навчання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Роль соціального педагога та шкільного психолога у впровадженні інклюзивного навчання

Катерина Мілютіна доктор психологічних наук професор кафедри психології розвитку

В Україні відбувається впровадження системи інклюзивного шкільного навчання. Це створює проблему координації зусиль освітян, медичних працівників, працівників соціальних служб. В даний час близько 500 млн. чоловік у світі офіційно визнані інвалідами внаслідок інтелектуальних, фізичних чи сенсорних розладів, 17% з них є дітьми-інвалідами. У структурі причин інвалідності серед дітей на першому місці хвороби нервової системи та органів чуття -- 42,3%. Вивчення вікової структури в динаміці свідчить, що 27,3% дітей інвалідів, які перебувають на обліку в лікувальних закладах держави, припадає на вікову категорію від 0 до 6 років, 62,1%, відповідно, на вікову групу 7 - 14 років, 10,6 % - на вікову групу 15- 16 років [1]. Згідно концепції інклюзивної освіти, яка була запроваджена в Україні у 2017 році значна частина цих дітей буде навчатись у загальноосвітніх навчальних закладах. Допомогою або перешкодою у цьому процесі стане ставлення батьків до своїх дітей та перспектив інклюзивного навчання. Тому виникає необхідність емпірично дослідити емоційні та виховні проблеми сімей, які виховують дітей з особливими потребами та передбачити проблеми впровадження інклюзивного навчання і роль психолога та соціального педагога у цьому процесі.

Дитина має отримувати не лише «освітню послугу», а перебувати в безпечних та ресурсних умовах які сприятимуть її соціалізації. Для реалізації цієї мети необхідно створення терапевтичної спільноти та етапність діяльності з соціально-психологічного, медичного та педагогічного супроводу дитини. Труднощі, пов'язані з вихованням "особливої дитини", зумовлюють якісні зміни в життєдіяльності сім'ї, дезадаптують сім'ю та призводять до сімейної кризи. Н. Северинчук зазначає, що переживання сім'єю стресу, що виникає під час народження дитини з особливими потребами порушує структуру сім'ї кількісно та якісно (збільшується ризик відмови батьків від дитини, можливе розлучення батьків, змінюється стиль сімейних взаємин, прогресує соціальна ізоляція родини) [2].

Подібні структурні зміни викликають функціональні порушення: кожна сімейна функція (економічна, репродуктивна, рекреаційна, виховна тощо) видозмінюється, набуває нового значення, з'являються нові, як реабілітаційна, компенсуюча, корекційна. Дослідження В.В.Ткачової свідчать про зміни в функціонуванні вище сімей на декількох рівнях. Психологічний рівень характеризується змінами в емоційно-вольовій та особистісній сферах батьків. Зміни на соціальному рівні виявляються порушеннями подружніх, батьківських та екстрасімейних стосунків. Соматичний рівень страждає у результаті перевищення рівня навантажень, тобто у батьків можуть виникати різні соматичні захворювання, астенічні та вегетативні розлади[3]. інклюзивний навчання адаптивність освітній

Як показали спостереження О.В. Хмизової та Н.В.Остапенко, батьків дітей-інвалідів умовно можна поділити на три групи адаптивності:

* Батьки, які адекватно сприймають особливості дитини, намагаються розвивати її потенціал; постійно шукають нові шляхи, методи, прийоми, засоби її навчання та виховання. Вони оптимістично налаштовані, надають моральну підтримку іншим батькам, організовують альтернативні форми корекційної роботи, вміють оптимально розподіляти життєвий час, знаходять можливості для власного особистісного розвитку.

Батьки, які приділяють увагу дитині, намагаються її розвивати, але при цьому їх власний емоційний фон суттєво знижений. Переважно це жінки, які розлучилися із чоловіками після народження дитини-інваліда. Такі матері майже повністю відмовляються від своїх особистих інтересів.

Третя група батьки, які матеріально забезпечують дитину, але не надають їй емоційної підтримки. Такі батьки не сприймають адекватно дитину з обмеженнями, для них вона стає чужою. Іноді вони намагаються виправити цю ситуацію шляхом народження іншої дитини. До цієї групи також віднесено батьків, які внаслідок різних "об'єктивних" причин майже повністю перекладають усі проблеми розвитку дітей-інвалідів на інших членів сім'ї, найманих працівників чи фахівців реабілітаційного центру. Зазвичай, вони самі в домашніх умовах не займаються з дитиною.

Проблеми, що були визначені у характеристиках другої й третьої груп батьків, негативно впливають на розвиток дитини з особливими потребами, гальмуючи успішність реабілітаційного процесу[4].

На ранньому етапі діти з вадами здоров'я мають отримувати програму раннього втручання яка передбачає надання медичної допомоги та проведення спеціальних корекційно-розвивальних занять з дітьми до трьох років. Саме ці програми збільшують шанс на успішне залучення дитини до освітнього середовища. Соціальний педагог на цьому етапі має тісно співпрацювати з батьками, пояснювати їх перспективи соціалізації дитини, підтримувати у стосунках з місцевими громадами, соціальним оточенням, педагогами та лікарями. Психолог, в ході програм раннього втручання, має сприяти покращенню сенсомоторного розвитку дитини, її психічних процесів, розробляти та вдосконалювати індивідуальні корекційні програми. За умови шкільної реформи у школі опиняться діти з різним станом здоров'я, різним рівнем знань та перспективами розвитку. На мою думку це накладає особливу відповідальність на психолога та соціального педагога. Метою діяльності соціального педагога є підготовка вчителів, помічника вчителя, тьюторів до продуктивної співпраці. Вони мають формувати адекватне ставлення дорослих (як вчителів так і батьків) до дітей з особливими освітніми потребами. В обов'язки соціального педагога входить також групова робота з учнями, профілактика булінгу, виховання належного рівню толерантності у шкільному середовищі.

Психолог, який працює в інклюзивній школі має ретельно спостерігати як за психологічною атмосферою в класах, так і за динамікою психічного стану дітей та підлітків. В ході індивідуальної діагностики та психологічної корекції саме він має спостерігати за порушеннями психологічного стану дитини та спрямовувати батьків по необхідну медичну, педагогічну, соціальну допомогу. Психолог стає посередником та медіатором у складній системі створення терапевтичної спільноти. Для реалізації такого обсягу функціональних обов'язків необхідні спеціалісти, які мають відповідні компетенції. Тому при підготовці та підвищенні кваліфікації соціальних педагогів має приділятись достатня увага як роботі з «особливими» дітьми так і сучасним педагогічним технологіям в інклюзивній освіті.

Висновки. Робота психологів в освіті та соціальних педагогів не має дублюватись за змістом, лише координація зусиль батьків, педагогів, дефектологів, соціальних працівників та лікарів дозволить досягти такої мети як успішна та продуктивна інтеграція дитини в інклюзивне освітнє середовище.

Список використаних джерел

1. Северенчук Н. Психокорекційна робота з матерями дітей з особливими потребами / Н. Северенчук // Дефектолог.-- 2007.-- № 3.-- С. 14-15.

2. Ткачева В.В. Психологическое изучение семей, воспитывающих детей с отклонениями в развитии / В.В.Ткачева. -М.: УМК "Психология"--2003.

3. Хмизова О.В. Організація психокорекційної роботи з батьками дітей з особливими потребами як складова цілісного процесу ранньої соціальної реабілітації. Соціальна робота в Україні: теорія і практика науково-методичний журнал. -2011. -No 3/4. -С.203- 211.

Размещено на Allbest.ru