Ідеї неоромантизму в українському історико-педагогічному наративі (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеї неоромантизму в українському історико-педагогічному наративі (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.)

Галів Микола Дмитрович,

доктор педагогічних наук, доцент, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, м. Дрогобич

У статті проаналізовано вплив ідей неоромантизму на праці українських істориків педагогіки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Встановлено, що найбільш значний вплив на формування вітчизняними вченими у той час образу історії освіти та педагогіки справили: ідея «народного духу» як рушія історичного процесу; концепт Ідеї, котра закладена в кожному народі і реалізується ним у процесі свого історичного розвитку, зокрема і в сфері освіти; ідеалізація минулих епох та історичних героїв; висока оцінка поезії як джерельного матеріалу та мистецького явища; метафоричний стиль та семіотична атрибутика наративу.

Ключові слова: неоромантизм, історія педагогіки, наратив.

Постановка проблеми. Наприкінці ХІХ ст. позитивістська парадигма захиталася під тиском нових філософських, культурних, політичних, мистецьких віянь. В історії європейської культури цей період отримав назву «fin de siиcle» й позначився появою модерну в мистецтві та літературі, науці й освіті. У мистецтві запанував імпресіонізм, у філософії з'явилася низка опозиційних до позитивізму вчень, насамперед так звана «філософія життя» B. Дільтея та Ф. Ніцше, у політико-ідеологічній сфері набирають оберти радикальні політичні ідеології соціалізму та націоналізму, які поступово тіснять старі системи консерватизму та лібералізму.

Ці зміни позначилися й на історико-педагогічному наративі українських вчених, а відтак їх прояви потребують окремого дослідження.

Аналіз актуальних досліджень і публікацій. Вплив філософії неоромантизму на історико-педагогічні праці українських авторів відзначали Н. Гупан, Н. Побірченко, О. Сухомлинська та низка інших учених. Однак, в сучасній українській педагогічній історіографії немає досліджень, які б конкретизували й деталізували впливи неоромантизму на український історико-педагогічний наратив ХІХ - початку ХХ ст. Певним винятком є праця М. Галіва [5], де розглядаються окремі аспекти проникнення неоромантичних ідей до праць істориків педагогіки в Україні.

Мета статті: проаналізувати прояви ідей неоромантизму на погляди українських істориків педагогіки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Результати дослідження. Модернізаційну хвилю кінця ХІХ - початку ХХ ст. гостро відчували українські вчені. Зокрема, C. Томашівський у нарисі історії середніх шкіл Галичини (1909) вів мову про «страшну безодню, розвернену перед будуччиною нашого народу на сїй многострадальній земли...», а відтак наполягав на потребі «хоч перед смертю зрозуміти ту хоробу, яка зганяє зі світа» [21, с. 11]. Згадка про «смерть» поряд з думками про «будуччину» свідчить про занепокоєння (можливо не до кінця усвідомлюване) автора, котрий відчував і передчував значні історичні потрясіння.

Аналітично охарактеризував час «fin de siиcle» галицький педагог І. Ющишин у 1928 р., пишучи про «гігантську техніку», радикальну зміну «системи всесвітньої господарки», «перегрупування соціальних сил народів», «поважні переміни в системах і методах політики». Разом з цими явищами, вчений констатував перебіг «прочищуючої бурі» в інтелектуальному, етичному та естетичному житті людства [28, с. 4]. Дослідник трактував зазначену епоху як «великий сучасний переворот», «в який ми всі замішані немов безвольні пилинки» [28, с. 4]. Метафора «безвольні пилинки» виказує приховану тривогу, напруження, відчуття безсилля перед історичними змінами, втрату зв'язку з традицією - почуття, притаманні для шпенглерової епохи «загибелі Європи».

Саме в цих умовах (останнє десятиліття ХІХ та перші десятиліття ХХ ст.) набуває поширення неоромантизм. За визначенням О. Яся, неоромантизм - це стильовий напрям у культурі, літературі та суспільних, гуманітарних науках, який традиційно пов'язують з модерністськими реакціями на позитивізм і натуралізм наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Він виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європейській культурі, які часто характеризують метафорою «загибель богів». У широкому сенсі неоромантизм сполучав різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письменників, митців на інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму на зламі ХІХ - ХХ ст. З такої мінливої зміни контекстів неоромантизм постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну й водночас як його неодмінна складова. Неоромантичні трактування спиралися на своєрідну, часто еклектичну мішанину елементів позитивізму, романтизму, неокантіанства, дарвінізму, віталізму, расових та соціологічних теорій [29].

В українському історико-педагогічному вимірі, насамперед на Наддніпрянській Україні, неоромантизм часто поставав продовженням романтизму. Чимало науковців-гуманітаріїв (педагоги, історики, філософи), які сформувалися як учені у середині ХІХ ст., продовжували навіть у добу здавалося б цілковитого панування позитивістської доктрини свідомо чи несвідомо транслювати ідеї романтизму у своїх працях та лекційних курсах, впливаючи таким чином на формування наступного покоління вчених - залежних від парадигмальних підпор своїх учителів. Загалом в українському історико-педагогічному наративі проявилися такі ідеї неоромантизму:

По-перше, ідея «народного духу» як рушія історичного процесу. Наприкінці ХІХ ст. для багатьох учених-постромантиків метафізична концепція «абсолютного Духу» видавалася надуманою, нереалістичною, а відтак, не до кінця прийнятною. Тож прихильники неоромантизму дещо редукували її, приймаючи лише ідею «духу народу». К. Харлампович, характеризуючи соціанські школи XVII ст., зауважив, що в них не було «народного духа, а був дух чужий, майже космополітичний» [26, с. 183]. В. Доманицький у неопублікованій праці «Нариси історії початкової школи» (1895) вів мову про «живий дух народної бувальщини» [8, арк. 16].

Про вплив неоромантизму на І. Франка свідчить факт уживання ним поняття «Дух руської історії» [24, с. 12]. В історико- педагогічних працях галичан А. Павенцького та М. Возняка зустрічаємо поняття «народний дух» [17, с. 338], «народній демократичний дух», «польський дух» [4, с. 5]. У той самий час киянин М. Алабовський, аналізуючи історію церковно-парафіяльних шкіл у Росії, висловив традиційну для романтиків та неоромантиків думку: «Дух кожного народу виявляється в його історії...» [1, с. 6]. неоромантизм український педагогічний наратив

Історик педагогіки М. Маккавейський у своїх працях дошукувався, зокрема, визначальної складової «духу народу». Перебуваючи на релігійно-філософських засадах християнської апологетики, він знаходив відповідь на це питання у релігії. «Сутність же самої ... народної особистості полягає в особливому складі чи ладі духовних сил і духовного життя народу» [16, с. 25], - писав учений. З огляду на це він відкидав думку К. Ушинського про те, що сутність народу - в його мові, а вважав останню лише засобом для вираження світу душі, «одягом» що покриває «дух народу». Професор розвивав концепцію інтересів-схильностей, які сповнюють «душу народу» (релігійні, етичні, наукові, естетичні, соціальні та ін.) й по-різному проявляються, чим визначають індивідуальність народів. Деякі схильності висуваються на перший план, розвиваються і «стають головними керівниками народної особистості в історичному житті народу», інші навпаки [16, с. 25]. Але саме в релігії, на думку М. Маккавейського, міститься «вища та ідеальна сторона народної особистості», тому про останню найправильніше можна судити саме за рисами рілігійного світогляду народу. Саме ядро душі народу, найглибші і заповітні його прагнення і сподівання, ключ до розгадки всіх рис його світогляду - дані в релігії народу [16, с. 27]. Православне християнство вчений трактував як основу духу російського народу.

Неоромантичні трактування народу та його історичного шляху відродили піднесене ставлення до народу як телеологічного феномену, перфекціонізація якого полягає у безальтернативному прагненні до високих ідеалів. Подібна інтелектуальна конструкція проявилася у праці галицького ученого І. Раковського (1908) з приводу творчості (зокрема, педагогічної) Т. Шевченка. «І справді цілий історичний розвій нашого народа - се бузипинне стремлїнє до правди, добра і краси, безупинне змаганє до здійсненя тих трех найвисших, культурних ідей» [19, с. 131], - твердив дослідник.

У міжвоєнний період концепт «духу» народу-нації особливо поширився у зв'язку з популярністю ірраціоналістичних, волюнтаристських вчень та концепцій філософського і політичного характеру. Так, С. Сірополко, висвітлюючи політику Польщі у справі українського шкільництва в Галичині, писав про стан поляків після придушення січневого повстання 1863 р. Спираючись на польський підручник історії, який активно цитував, учений наголосив: «Недивлячись на цей страшний утиск, Польща встала, бо дух її не вгасав» [20, с. 30].

По-друге, концепт Ідеї, котра закладена в кожному народі й реалізується ним у процесі свого історичного розвитку, зокрема і в сфері освіти. Гегелівська теза про «абсолютну ідею» здебільшого не постулювалася, але будучи тісно пов'язаною з вище згаданою ідеєю «народного духу», не могла бути й цілковито відкиненою. Тож у дослідженнях істориків педагогіки вона декларувалася доволі часто, особливо в умовах становлення модерної української нації, формування її самосвідомості. У праці про педагогічні погляди К. Ушинського професор М. Маккавейський переказував і цитував погляди видатного педагога на народність й зокрема наводив просякнуте духом німецького романтизму твердження: «Вся історія народу є ніщо інше як процес усвідомлення і вираження в історичних діях тої ідеї, яка приховується в його народності. Ось чому кожному народу суджено грати в історії свою особливу роль, і поки в ньому живуть начала його самобутності, які надають йому індивідуальний образ, він продовжує цю свою історичну роль» [13, с. 51]. Учений цілком погоджувався з цим міркуванням й приймав його як незаперечну істину.

Надаючи народові духовно-суб'єктної містичності та ідейної напередвизначеності, учені-романтики наділяли його й певними історичними завданнями (М. Костомаров). Неоромантики також перейняли цю думку. Для прикладу, М. Маккавейський, досліджуючи виховний ідеал давніх євреїв (1901), тісно пов'язував його з історичним покликанням-завданням народу. Учений транслював романтичну ідею, яку, до слова, перейняв і К. Ушинський, про виховний ідеал народу, що формується на основі характеру народу і обставин його історичного розвитку. На його думку, кожен народ, в тій чи іншій постановці своєї виховної справи керується, свідомо чи несвідомо, своїм розумінням людської досконалості, тим ідеалом людини, який притаманний йому у конкретний час. Цей ідеал створюється народом залежно від особливого складу народного характеру і в зв'язку з усіма тими багатоманітними умовами і обставинами, серед яких протікає життя народу. Створюється він, відтак, поступово, розвивається і прояснюється разом зі зростанням і розвитком самого народу. Але на якому б ступені розвитку народ не знаходився, риси цього ідеалу, будучи притаманні всьому народу, повинні відображатися в його вихованні, в силу того природного закону, за яким кожна людина бажає бачити цей ідеал в істотах близьких і дорогих їй, у своїх дітях [15, с. 117]. «Ідеал цей стоїть у зв'язку з особливим історичним покликанням народу, з тим завданням, яка вказана була йому в загальній світовій історії; завдання ж це є цілком винятковим» [15, с. 118], - наголошував учений.

У цьому контексті освітні установи, які виникали в різні історичні періоди, трактувалися прихильниками неоромантизму як інституції народні, незалежно від того, хто і коли їх створював. В. Доманицький (1895), пишучи про появу шкільної освіти на Русі у зв'язку з християнізаційною ініціативою київських князів, не міг, звісно, заперечити роль влади у поширенні шкільництва серед народу. Проте і тут йому вдалося розвернути опис подій так, що саме народ, а не влада виступав визначальним рушієм поступу освіти, бо жоден наказ уряду «.не міг привити школу народові, якби він сам не захотів її вільно й душевно» [8, арк. 25]. У праці про минуле академічної гімназії у Львові Е. Харкевич (1901) навіть наголосив, що ця установа виникла і живе «.з чистого жерела руского люду зачерпненим житєм...» [25, с. 226]. Тут помітні романтично-містичні конотації. Дещо менш патетично, але у тому ж стилі писав й М. Возняк (1913), відзначивши, що «наш нарід» прагнув до освіти і з власних засобів утримував «подвійні школи»: одні для поляків, німців, євреїв та представників інших національних груп, які мешкали на українській землі, а інші - «для власних дтий, де вчили по руськи» [4, с. 11]. Виразним є трактування народу як самостійного історичного діяча, що сам собі виборює право на освіту і створює умови для її набуття.

Зазначений дискурс був актуальним і в міжвоєнний період, звісно, в українській галицькій, закарпатській та діаспорній історико-педагогічній науці. Зокрема, закарпатський дослідник Ю. Ревай у 1928 р., пишучи історію десятилітнього розвитку освіти Підкарпатської Русі після приєднання до Чехословаччини, підкреслює роль народу у будівництві освіти й пояснює це його інстинктивним інтересом до справи, відчуттям історичного моменту, пробудженням «природної національної св'Ьдом0стЬ» в «глибийЬ душі» народу [27, с. 253]. Дослідник історії освіти на українських землях XVII - XVIII ст. І. Лоський, оповідаючи минувшину елементарного шкільництва в «старій Україні» (1933), особливо наголошував на «народності» початкових парафіяльних шкіл. Хоч у давніші часи вони готували церковних служителів, то у XVIII ст., на його думку, ці інституції стали «дійсно народніми», бо задовольняли освітні потреби якнайширших кіл українського населення [11, с. 108].

Ведучи мову про становище у сфері освіти Галичини кінця ХК ст., І. Филипчак (1938) зауважив: у той час наш народ домагався українських народних шкіл, гімназій, семінарій, університету, економічного і культурного розвитку громадського життя у всіх його ділянках [22, с. 25]. Відокремлена від народу система освіти трактувалася неоромантиками як своєрідна девіація. Галицький педагог О. Макарушка вказав, що середньовічна латинська школа «.не служила інтересам народу, а творила немов окремий, замкнений в собі світ» [12, с. 9]. Ця заувага виявляє його переконаність у тому, що саме інтересам народу повинна служити школа.

Як бачимо, в істориків педагогіки того часу народ традиційно поставав уособленим героєм, який бореться, розуміє, вчиться, будує, трансформує та утворює школи за своїми інтересами й потребами. Таке редуковане трактування, без аналізу сил і чинників (соціальних станів і груп, політичних, релігійних і громадських організацій та окремих діячів), які активно діяли в освітній площині життя суспільства, було характерним для народницького напряму української історичної гуманітаристики 1820 - 1880-х рр. і знайшло продовження й у добу неоромантизму.

По-третє, ідеалізація минулих епох та історичних героїв. На відміну від представників романтизму, для яких була характерною ідеалізація Середньовіччя, неоромантики схилялися і перед більш древніми пластами минулого. Так, М. Маккавейський відверто звеличував давній період історії єврейського народу (до народження Ісуса Христа), бо в цей час панували релігія, щира віра у Бога. «Так, древні патріархальні часи були чи не кращим періодом в історії виховання. Тоді педагогічний ідеал стояв на своїй належній висоті, незважаючи на бідність та простоту виховних засобів, міг досягати в значній мірі і практичного здійснення свого. Причиною слугувала глибина віри патріархів, яка давала основи для всього життя їх» [15, с. 304], - зауважив учений.

У той же час В. Доманицький, перебуваючи під враженням від праці С. Миропольського про минувшину церковно¬парафіяльних шкіл, піднесено писав про давньоруський період народного шкільництва: «Просьвіта народу «книжним вченням» широко й вільно розходилася по Русі поруч з християнством; школа з'являється вкупі з церквою під проводом церковної власті. Розповсюджені школ йде хутко, вільно, без турбот и хитаній, захвачує всю Русь й дає блискучі результати» [8, арк. 17]. Учений був переконаний у тому, що в старокиївські часи давньоруська школа переживала «розкошний росцвіт» й принесла «благодатні плоди» руському народу [8, арк. 41 зв].

Ідеалізація «старих часів» проявилася і в посібнику з історії педагогіки галицького вченого В. Левицького (1925). Пишучи про впливи єзуїтської освітньої системи на поляків, дослідник підкреслив: «Найгірше пошкодив Польщі погубний і необачний вплив єзуїтського виховання: щезла стара чесність, отвертість, людяність і статочність, а на те місце прийшла дволичність і безхарактерність, нетерпимість і лукавство, плиткість і одчайдушність...» [10, с. 146]. Як бачимо, до появи єзуїтів у Польщі (середина XVI ст.), відповідно до уявлень В. Левицького, серед поляків панували «стара чесність» та низка інших шляхетних чеснот, що виявляє характерний для неоромантичного стилю мислення міф про «старі добрі часи».

Останній проявився і в праці І. Крип'якевича про шкільні традиції Володимира Волинського (1933), де окреслилося піднесене ставлення автора до епохи Середновіччя. Говорячи про правління князя Володимира Васильковича на Волині, «який так опікувався освітою і письменством, що літописець славить його як філософа», зауважив, що у «ті світлі часи» володимирська школа напевно стояла також на високому рівні [7, с. 104]. Назвати другу половину ХІІІ ст. «світлими часами» учений-медієвіст міг, очевидно, під впливом неоромантичного пієтету до минувшини.

Для істориків педагогіки на межі ХІХ - початку ХХ ст. була притаманна аж ніяк не нова думка про діяльність і творчість відомих педагогів як реалізацію інтересів суспільства і народу, його духу та ідеї. Зокрема Т. Флоринський, ведучи мову про педагогіку Я. А. Коменського (1892), зобразив тло діяльності видатного філософа і педагога як боротьбу чеського народу за свободу і культуру [23, с. 5-6]. Г. Попов (1913) історію педагогіки розглядав крізь призму історії народу, а усі видатні педагогічні ідеї, вибудувані вченими, мислителями вважав такими, що містять ідеали народу. «Як народ виховує своїх дітей, що він для цього робить, які ставить при цьому цілі і які застосовує засоби, які методи його виховання, - все це стільки ж важливо знати для розуміння цілого народу, скільки і те, як він будує свої будинки чи прикрашає зброю. Чим значніші і геніальніші були укладачі ідеальних систем виховання, тим більше вони в своїх ідеалах поєднювали і узагальнювали краще і вище свого часу і народу, тим більше впливали на свій час» [18, с. 3], - писав дослідник.

У цих висловах бачимо традиційний конструкт неромантичної ідеографії: ідея народу реалізовується видатними представниками цього ж народу. Чи не найбільш виразно зазначену думку задекларував І. Раковський у львівському журналі «Учитель», ведучи мову про Т. Шевченка (1908). Він сприймає тезу про спорідненість духу геніїв з духом народу як «стверджений сучасною наукою факт», котрий дає право і можливість прояснювати творчість геніїв прикметами духу їхнього народу, і навпаки - характеристику народного духу добувати шляхом аналізу творчості народних геніїв [19, с. 131].

По-четверте, висока оцінка поезії як джерельного матеріалу та мистецького явища потрапила й до праць учених у постромантичну добу. Так, описуючи розповсюдження пристрасті до віршування серед студентів Харківського університету і учнів гімназій Харкова на початку ХІХ ст., Д. Багалій бачив у цьому й «хорошу сторону» - молодь прагнула від буденних інтересів до «чогось незрівнянно більш високого - поезії» [3, с. 405]. Учений наводив приклади студентської поезії, повністю подавав у своїй статті один з віршів, який йому видався найкращим [3, с. 406-408, 410]. У монографії «Досвід історії Харківського університету» він назвав глибокі зацікавлення юнацтва літературою у першій половині ХІХ ст. інтересами «вищого, ідеального порядку, які відволікали від буденного прозаїчного життя у світ поезії.», а відтак висловив заклик: «Нехай же в серцях нашого юнацтва, що навчається, завжди горить полум'я чистої любові до поезії та мистецтва» [2, с. 930].

У неоромантичну добу знайшла своє продовження й думка про втілення народного духу ще й у красному письменстві певного народу. У 1893 р. О. Кочубинський, пишучи про відомого вченого, професора Казанського та Одеського університетів В. Григоровича, зауважив, що останній вирішив вивчати літератури слов'янських народів як одкровення народного духу - народної свідомості. При цьому О. Кочубинський погодився з таким твердженням В. Григоровича, бо називав його «істинно-правильним поглядом» [9, с. 33].

По-п'яте, метафоричний стиль та семіотична атрибутика наративу. Так, для наукової мови М. Маккавейського були притаманні розмаїття метафор, пафос, патетика, надмірна сублімація, що виявлялася в ідилічних описах. Зокрема, описуючи засновану Д. Тупталом (Димитрієм Ростовським) школу в Ростові на початку ХҐШ ст., він в ідилічних тонах говорив про «дух школи» (прості сімейні відносини, які панували в школі, і відсутність службових формальностей та «єзуїтства»), підкреслював «чисто батьківську турботу» Димитрія про учнів та вчителів, його щире ставлення без «сухого черствого формалізму» до своїх вихованців [14, с. 45-47].

Цікаво, що прихильники неоромантичного історіописання критикували сухий фактуактуальний стиль позитивістів. Це особливо помітно з рецензії В. Дорошенка на перший том «Нарисів з російської історії» Д. Багалія, в якому поміщені історико-педагогічні статті. «Не відзначаючись особливими прикметами (всі вони написані досить примітивно), статї І-го тому цінні головно фактичним матеріялом, зібраним в них» [6, с. 175], - зауважив він, демонструючи свою зневагу до стилю відомого харківського вченого.

Проявом неоромантичного повороту стала поява семіотичної атрибутики в наукових текстах, уведення до наративу підкреслено символічних образів і метафор. Ознаки метафоричного символізму помітні у посібнику з історії педагогіки В. Левицького (1925). Для прикладу, описуючи становище поляків під владою Російської імперії, він уводить сформований польськими інтелектуалами ще у добу романтизму образ «вогню Прометея»: «.Росія викресала з польських сердець тюрмами, гоненнями і Сибіром огонь Прометея, яким запалився і запалив Адам Міцкевич.» [10, с. 149].

Висновки і перспективи подальших досліджень

Отже, наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ ст. український історико- педагогічний наратив перебував під визначальним впливом неоромантичних візій. Найбільш значний вплив на формування вітчизняними вченими у той час образу історії освіти та педагогіки справили: ідея «народного духу» як рушія історичного процесу; концепт Ідеї, котра закладена в кожному народі і реалізується ним у процесі свого історичного розвитку, зокрема і в сфері освіти; ідеалізація минулих епох та історичних героїв; висока оцінка поезії як джерельного матеріалу та мистецького явища; метафоричний стиль та семіотична атрибутика наративу. Звісно, ццм не вичерпуються неоромантичні сюжети в працях українських істориків педагогіки, які доповнювалися ідеями антипозитивізму, неокантіанства, провіденціалізму, «філософії життя», расових теорій тощо. Аналіз впливу зазначених ідей вважаємо перспективою для подальших досліджень.

Список використаних джерел

1. Алабовский М. Церковно-приходская школа и всеобщее обучение / М. Алабовский. - К. : Тип. Импер. Ун-та Св. Владимира, 1909. - 40 с.

2. Багалей Д Опытъ истории Харьковскаго университета (по неизданным материалам). Т. 1-й (1802-1815 г.). - Харьков : Паровая Тип. и Лит. Зильберберг, 1893-1898. - 1204 с.

3. Багалей Д И. Из жизни Харьковскаго Университета в начале ХІХ-го века // Багалей Д И. Очерки из русской истории. Т. 1. Статьи по истории просвещения. - Харьков : Тип. «Печатное Дело», 1911. - С. 398-418.

4. Возняк М. Наші університетські традиції у Львові. Перший період (1784 - 1848) // Ілюстрована Україна. - 1913. - Ч. 4 (15 лютого).

- С. 4-6; Ч. 5 (8 марта). - С. 9-11.

5. Галів М. Український історико-педагогічний наратив (середина XIX - кінець XX століття): епістемологічні засади / Микола Галів.

- Дрогобич : ДДПУ ім. І. Франка, 2018. - 614 с.

6. Дорошенко В. [рецензія] Проф. Д И. Багалей. Очерки из русской истории. Т. I. Статьи по истории просвещения, Харків, 1911 /

B. Дорошенко // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. - Львів, 1911. - Т. СУП. - Кн. І. Бібліографія. - С. 174-175.

7. І. К. (Крип'якевич І.). Шкільні традиції Володимира Вол.[инського] / І. К. // Рідна школа. - Львів, 1933. - Ч. 7 (1 квітня). - С. 104-- 105.

8. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. - Ф. 95. - Спр. 36. Доманицький Василь Михайлович. Нариси історії початкової школи. Вип. І до 1238 р., Вип. ІІ від 1238 до 1569 р. - 42 арк.

9. Кочубинский А. В. И. Григорович в истории славяноведения // Янь Амос Коменский. В.И. Григорович : две речи А. Кочубинского. - Одесса : Тип. Шт. Войск Одесского военного Округа, 1893. - С. 29-56.

10. Левицький В. Історія виховання і навчання. Підручник для шкільного та загального вжитку / Василь Левицький. - Львів : Вид-во «Нова українська школа», 1925. - 184 с.

11. Лоський І. Народні школи в старій Україні / Ігор Лоський // Шлях виховання й навчання. - Львів, 1933. - Кн. 2 і 3. - С. 106-113.

12. Макарушка О. До реформи середньої школи / Остап Макарушка // Українська школа. - Львів, 1930. - Ч. 2. - С. 6-16; 1931. - Ч. 1 і

2. - С. 14-20.

13. Маккавейский Н. К. Д. Ушинский и его педагогическия идеи / Н. Маккавейский. - К. : Тип. Г. Т. Корчакь-Новицкаго, 1896. - 98 с.

14. Маккавейский Н. Святый Димитрий, митрополит Ростовский, как пастирь и пасторолог / Н. Маккавейский // Труды Киевской Духовной Академии. - 1910. - № 1. - С. 22-64.

15. Маккавейский Н. К. Воспитание у ветхозаветных евреев / Н. К. Маккавейский // Труды Киевской духовной академии. - 1901. - № 5. - С. 117-142; № 11. - С. 269-305.

16. Маккавейский Н. К. Религия и народность, как основы воспитания / Н. К. Маккавейский. - К. : Тип. Г.Т. Корчакь-Новицкаго, 1895. - 45 с.

17. Павенцкий А. Початок і розвій шкільництва на Руси / А. Павенцкий // Учитель. - Львів, 1899. - Ч. 22. - С. 337-344.

18. Попов Г. Введение в историю европейской педагогики. Переработано по Ф. Регенеру / Г. Попов. - К.: Тип. Импер. Ун-та св.Владиміра, 1913. - 250 с.

19. Раковський І. З нагоди 47-мих роковин смерти Тараса Шевченка / І. Раковський // Учитель. - Львів, 1908. - Ч. 9 і 10. - С. 129-133.

20. Сірополко С. Політика Польщі в справі українського шкільництва в Галичині / С. Сірополко // Учительське слово. - Львів, 1927. - Ч. 12. - С. 26-30.

21. Томашівський С. З історії державної середньої школи в Галичині / С. Томашівський // Наша школа. - Львів, 1909. - Кн. І-ІІ. - C. 11-13.

22. Филипчак І. Учительська семінарія в Самборі (Історичний нарис) / Іван Филипчак // Шлях виховання й навчання. - Львів, 1938. - Кн. 1. - С. 24-36; Кн. 2. - С. 105-112; Кн. 3. - С. 141-144.

23. Флоринский Т. Ян Амос Коменский, «друг человечества» / Т. Флоринский. - К. : Тип. Импер. Ун-та св. Владимира, 1892. - 28 с.

24. Франко І. Життя Івана Федоровича і його часи / Іван Франко // Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. - К. : Наукова думка, 1985. - Т. 46. - Ч. 1. - С. 7-298.

25. Харкевич Е. Хроніка львівської академічної ґімназиї / Е. Харкевич // Учитель. - Львів, 1901. - Ч. 15-16. - С. 225-243.

26. Харлампович К. Западнорусския православным школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви / К. Харлампович. - Казань : Тип. Импер. Ун-та, 1898. - XIV, 524, LXII с.

27. Юревич (Ревай Ю.). Наше школьництво в десятом році самостойности ЧСР / Юревич // Учитель. - Ужгород, 1928. - Ч. 8-10. - С. 251-254; 1929. - Ч. 7-8. - С. 232-239.

28. Ющишин І. Окрушки в історіософії педаґоґічних наук / І. Ющишин // Шлях навчання і виховання. - Львів, 1928. - Ч. 7-9. - С. 4¬11.

29. Ясь О. В. Неоромантизм [Електронний ресурс] / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: Т. 7. - К. : В-во «Наукова думка», 2010.

- 728 с. - Режим доступу: http://www.history.org.ua/7termiFNeoromantyzm

References

1. Alabovskyi, M. 1909. Tserkovno-prikhodskaia shkola i vseobshchee obuchenie [Parish school and universal education]. Kiev: Tip. Imper. Un-ta Sv. Vladimira.

2. Bahalei, D. 1893 - 1898. Opyt istorii Kharkovskago universiteta (po neizdannym materialam) [Experience of the history of Kharkov University (based on unpublished materials)]. Vol. 1 (1802-1815). Kharkov: Parovaia Tip. i Lit. Zilberberg, 1893-1898.

3. Bahalei, D. I. 1911. Iz zhizni Kharkovskago Universiteta v nachale XIX-go veka [From the life of Kharkov University at the beginning of the 19th century]. In: Bahalei, D. I. Ocherki iz russkoi istorii. T. 1. Statipo istoriiprosveshcheniia [Essays from Russian history. Vol. 1. Articles on the history of education]. Kharkov: Tip. «Pechatnoe Delo», pp. 398-418.

4. Vozniak, M. 1913. Nashi universytetski tradytsii u Lvovi. Pershyi period (1784 - 1848) [Our university traditions in Lviv. The first period (1784 - 1848)]. Illustrated Ukraine, 4, pp. 4-6; 5, pp. 9-11.

5. Haliv, M.2018. Ukrainskyi istoryko-pedahohichnyi naratyv (seredyna XIX - kinets XX stolittia): epistemolohichni zasady [Ukrainian historical and pedagogical narrative (mid-XIX - end of XX century): epistemological foundations]. Drohobych: DDPU im. I. Franka.

6. Doroshenko, V. 1911. [review] Prof. D. I. Bahalei. Ocherki iz russkoi istorii. T. I. Stati po istorii prosveshcheniia, Kharkiv, 1911 [Prof.

D. I. Bagaley. Essays on Russian History. T. I. Articles on the History of Education]. Notes of the Shevchenko Scientific Society, CVII (I). Bibliografiia, pp. 174-175.

7. I. K. (Krypiakevych, I.). 1933. Shkilni tradytsii Volodymyra Volynskoho [School traditions of Vladimir Volynskyi]. Native School, 7, pp. 104-105.

8. Instytut rukopysiv Natsionalnoi biblioteky Ukrainy im. V. Vernadskoho [Institute of Manuscripts of the V. Vernadsky National Library of Ukraine]. F. 95. Spr. 36. Domanytskyi Vasyl Mykhailovych. Essays on elementary school history. Iss. I until 1238, Iss. II from 1238 to 1569.

9. Kochubinskii A. V. Y. Hrigorovich v istorii slavianovedeniia // Yan Amos Komenskii. V.I. Hryhorovych : dve rechy A. Kochubinskogo. - Odessa : Tip. Sht. Voisk Odesskogo voennogo Okruga, 1893. - S. 29-56.

10. Levytskyi, V. 1925. Istoriia vykhovannia i navchannia. Pidruchnyk dlia shkilnoho ta zahalnoho vzhytku [History of education. Textbook for school and general use]. Lviv: Vyd-vo «Nova ukrainska shkola».

11. Loskyi, I. 1933. Narodni shkoly v starii Ukraini [People schools in old Ukraine]. The way ofEducation and Training, 2 and 3, pp. 106-113.

12. Makarushka, O. 1930-1931. Do reformy serednoi shkoly [To the reform of secondary school]. Ukrainian School, 2, pp. 6-16; 1 and 2, pp. 14-20.

13. Makkaveiskyi, N. 1896. K. D. Ushynskyi i ego pedagogicheskiia idei [K. D. Ushinsky and his pedagogical ideas]. Kiev: Tip. H. T. Korchak- Novitskago.

14. Makkaveiskii, N. 1910. Sviatyi Dimitrii, mitropolit Rostovskii, kak pastyr i pastorolog [St. Demetrius, Metropolitan of Rostov as a pastor and pastorologist]. Proceedings of the Kiev Theological Academy, 1, pp. 22-64.

15. Makkaveiskii, N. K. 1901. Vospitanie u vetkhozavetnykh evreev [Education of the Old Testament Jews]. Proceedings of the Kiev TheologicalAcadem, 5, pp. 117-142; 11, pp. 269-305.

16. Makkaveiskii, N. K. 1895. Relygiia i narodnost, kak osnovy vospitaniia [Religion and nationality as the basis of education]. Kiev: Tip. H.T. Korchak-Novytskago.

17. Paventskyi, A. 1899. Pochatok i rozvii shkilnytstva na Rusy [Beginning and development of schooling in Rus']. The Teacher, 22, pp. 337¬344.

18. Popov, H. 1913. Vvedenie v istoriiu evropeiskoi pedagogiki. Pererabotano po F. Reheneru [Introduction to the history of European pedagogy. Reworked according to F. Regener]. Kiev: Tip. Imper. Un-ta sv.Vladimira.

19. Rakovskyi, I. 1908. Z nahody 47-mykh rokovyn smerty Tarasa Shevchenka [On the occasion of the 47th anniversary of the death of Taras Shevchenko]. The Teacher, 9 and 10, pp. 129-133.

20. Siropolko, S. 1927. Polityka Polshchi v spravi ukrainskoho shkilnytstva v Halychyni [The Policies of Poland in the Case of Ukrainian Schooling in Galicia]. The Teacher's Word, 12, pp. 26-30.

21. Tomashivskyi, S. 1909. Z istorii derzhavnoi serednoi shkoly v Halychyni [From the history of public high school in Galicia]. An Our School, I-II, pp. 11-13.

22. Fylypchak, I. 1938. Uchytelska seminariia v Sambori (Istorychnyi narys) [Teaching Seminary in Sambir (Historical Essay)]. The Way of Education and Training, 1, pp. 24-36; 2, pp. 105-112; 3, pp. 141-144.

23. Florinskii, T. 1892. Ian Amos Komenskii, «drug chelovechestva» [Jan Amos Komensky, «Friend of Humanity»]. Kiev: Tip. Imper. Un-ta sv. Vladimira.

24. Franko, I. 1985. Zhyttia Ivana Fedorovycha i yoho chasy [The life of Ivan Fedorovich and his times]. In: Franko I. Collection of works in 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, Vol. 46 (1), pp. 7-298.

25. Kharkevych, E. 1901. Khronika lvivskoi akademichnoi gimnazyi [Chronicle of the Lviv Academic High School]. The Teacher, 15-16, pp. 225-243.

26. Kharlampovich, K. 1898. Zapadnorusskiia pravoslavnyia shkoly XVI i nachala XVII veka, otnoshenie iykh k inoslavnym, religioznoe obuchenie v nikh i zaslugy ikh v dele zashchity pravoslavnoi very i tserkvi [West Russian Orthodox Schools of the XVIth and the Beginning of the XVIIth century, their attitude to the supporter of another faith, their religious education and their merits in protecting the Orthodox Faith and the Church]. Kazan: Tip. Imper. Un-ta.

27. Iurevych (Revai, Yu.). 1928-1929. Nashe shkolnytstvo v desiatom rotsi samostoinosty ChSR [Our schooling in the tenth year of the independence of the Czechoslovak Republic]. The Teacher, 8-10 (1928), pp. 251-254; 7-8 (1929), pp. 232-239.

28. Iushchyshyn, I. 1928. Okrushky v istoriosofii pedagogichnykh nauk [The trifles in the history of pedagogical sciences]. The Way of Education and Training, 7-9, pp. 4--11.

29. Ias, O. V. 2010. Neoromantyzm [Neo-romanticism]. Encyclopedia of Ukrainian history: Vol. 7. URL: httD://www.historv.org.ua/?teimin=Neoromantvzm

В статье проанализировано влияние идей неоромантизма на труды украинских историков педагогики конца XIX -- первой трети ХХ вв. Установлено, что наиболее значительное влияние на формирование отечественными учеными в то время образа истории образования и педагогики оказали: идея «народного духа» как двигателя исторического процесса; концепт Идеи, которая заложена в каждом народе и реализуется им в процессе своего исторического развития, в частности в сфере образования; идеализация прошлых эпох и исторических героев; высокая оценка поэзии как источниковедческого материала и художественного явления; метафорический стиль и семиотическая атрибутика нарратива.

Ключевые слова: неоромантизм, история педагогики, нарратив.

The influence of Neo-romanticism ideas on the works of Ukrainian historians ofpedagogy of the late XIXth - first third of the XXth centuries is analyzed in the article. The methodology of the research is based on the principles ofhistoricism, scientificity, the author's objectivity and the use of the general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical (historical-typological, historical-systemic) methods. The author researched that the most significant influence on the formation of the image of the history of education and pedagogy by the national scientists at that time was made by: the idea of the «the Spirit of the People» as the engine of the historical process; the concept of the Idea, which is embedded in every nation and implemented in the course of its historical development, including in the field of education; idealization ofpast eras and historical heroes; high appreciation ofpoetry as a source material and artistic phenomenon; metaphorical style and semiotic attributes ofnarrative. It is emphasized that this does not exhaust Neo-romantic subjects in the works of Ukrainian historians of pedagogy, supplemented by the ideas of anti-positivism, neo- Kantianism, providentialism, «philosophy of life», racial theories, etc.

Key words: Neo-romanticism, history of pedagogy, narrative.

Размещено на Allbest.ru