Роль митрополита А. Шептицького в розвитку українського фахового шкільництва Галичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль митрополита А. Шептицького в розвитку українського фахового шкільництва Галичини

Я. Камінецький

Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам'янець-Подільський, граф Андрей Шептицький, початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Святої Анни у польськім місті Кракові. Продовжував навчатися на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавському університетів.

19 травня 1888 року здобув науковий ступінь доктора права. Згодом цього ж місяця і року вступив до монастиря отців василіан у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей.

Потім студіював філософію і теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії.

У серпні 1892 року був висвячений на священика у Перемишлі, згодом - магістр новиків (молодик ченців) у Добромилі (1892-1896), а з травня 1896 року став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові. Також деякий час був професором теології у м. Кристинополі (тепер місто Червоноград Львівської області).

У 1899 році імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а папа римський Лев ІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 року).

17 грудня 1900 року А. Шептицький був номінованим галицьким митрополитом (інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі Святого Юра у Львові).

Будучи депутатом Галицького сейму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, Шептицький відстоював інтереси українського населення Галичини. У січня 1906 році він очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. 28 червня 1910 року у Палаті панів він запропонував створити український університет у Львові.

За російської окупації Галичини Шептицький 18 вересня 1914 року був арештованим і вивезений спершу до Києва, а потім у Росію, де його тримали в містах: Новгород, Курськ і Суздаль до революції в 1917 року. Був звільнений у березні цього ж року, переїхав у Київ, де мав зустріч із членами Центральної Ради України.

Останній публічний виступ у Палаті панів мав Шептицький 28 лютого 1918 року у зв'язку з укладення Берсетейського миру, домагався самовизначення народів на основі етнографічного принципу.

Як член і голова Української Національної Ради Шептицький у Палаті панів виступив із промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з урахуванням етнографічних факторів і підтримав укладення в Берсеті мирного договору.

Під час українсько-польської війни 1918-19 років був інтернованим польськими властями.

У 1920 році Шептицький здійснив поїздку до Риму, а звідти на візитацію українських населень у Північній та Південній Америці, де у своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західно-українських землях. Після повернення у кінці вересня 1923 року Шептицького заарештовано та інтерновано у Познані. Лише після особистого звернення папи римського Пія ХІ його звільнили, в січні 1924 року він повернув до Львова.

Митрополит А. Шептицький, щоб зміцнити українську греко-католицьку церкву скликав синоди: єпархіальний в 1905 р. і за більшовицької і німецької окупації (1940-1944 рр.), а також конференції єпископату греко-католицької церкви у Львові (1927 р.), в Ужгороді (1928 р.) і в Римі (1929 р.).

Шептицький постійно дбав і про переселенців з України у США і Канаді.

Найбільшим культурним добродійством А. Шептицького було заснування у Львові в 1905 р. церковного музею, який кураторія музею перейменувала на Національний музей імені митрополита Шептицького. За радянських часів (1945 р.) Музеєві було надано назву Львівський державний музей українського мистецтва і забрано з-перед будинку постамент Андрея Шептицького.

В 1930 р. Шептицький заснував громадсько-суспільну організацію: Український Католицький Союз, який видавав тижневики «Мета», літературно-науковий журнал «Дзвони» (1931 р.), заклав друкарню «Біблос», вякій друкувалися двотижневики «Христос наша сила» і «Лицарство Пресвятої Богородиці».

Він був засновником багатьох чинів і згромаджень, вів активну екуменічну й унійну діяльність, яка розпочалася зі вступом його на митрополитів престол, діяв на основі широких патріарших повноважень, отриманих від папи Пія ХІ (із 1908 р.).

В унійних справах Шептицький двічі їздив у Росію (1907 і 1912 рр.) та в Білорусь. У Росії заснував російську католицьку Церкву. Унійну акцію Шептицький проводив під час подорожей до Італії, Голландії, Бельгії, Німеччини й Англії.

У 1903 р. Шептицький заснував Народну Лічницю, яка перетворилась на великий модерний шпиталь, розбудований в 1930-38 рр. Його ділом була також порадня для матерів.

Був він ініціатором і співзасновником Земельного Банку у Львові.

А. Шептицький був великим охоронцем свого народу перед окупантами. В 1930 р. за так званої пацифікації, яка була страшним знущанням польської влади над українцями, хоч був хворим, у цій справі їздив до Варшави, але ні Президент Польщі, ні дійсний лідер держави маршал Ю. Пілсудський не захотіли його вислухати. У тій справі спільно з єпископами Г. Хомишином і Й. Коциловським Шептицький писав до папи Пія ХІ.

Також у липні 1933 року Шептицький з іншими єпіскопами видали послання, в якому засуджували штучний голод у Східній Україні. В 1936 р. засудив нищення польським урядом православних церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі та Волині. Звернення в цій справі до Ватикану мало успіх: Польща припинила нищення православних церков.

Тяжкими для Шептицького були часи більшовицької окупації в 1939-41 рр. Більшовики сконфіскували всі церковні добра, закрили всі інституції, Духовну семінарію, пресу, зі шкіл висунули навчання релігії. Шептицький видавав тоді зворушливі послання до молоді, батьків, ченців. Він відважно протестував проти атеїстичної пропаганди у школах.

Знаючи наміри німців проти України, Шептицький до німецьких окупантів ставився негативно, протестував проти ліквідації євреїв, навіть писав листа на цю трагедію до шефа Гестапо Гімлера, доручив монастирям переховувати євреїв, а деяких навіть зберіг у своїй резиденції. Він також за часів німецької окупації звернувся до православної ієрархії та інтелігенції у справі порозуміння, але відповіді були негативними [2, с. 3841-3844].

В «Універсальному словнику-енциклопедії», виданому в Києві в 1999 році, про Андрея Шептицького є стаття: «Засуджував політичні репресії (пацифікація, Берестейський процес, Береза Картузька та терористичні акти ОУН, підтримуючи боротьбу за самостійну Україну, засуджував убивство польського цивільного населення вояками УПА» [3, с. 1514].

В «Українській радянській енциклопедії» у статті «Шептицький А. І.» записано: «Служив інтересам Ватикана, німецькому імперіалізму. Боровся за відторгнення України від Росії, в часи Великої вітчизняної війни активно співпрацював з німецько-фашистськими окупантами з поневолення українського народу» [4, с. 335].

Тут, як завжди, маємо брехню радянських проросійських холуїв, адже Шептицький виступав проти обох імперій, які розв'язали криваву світову війну ще в 1939 році з метою підкорити всі українські землі від Сяну до Дону. Ще в 1942 р. він у посланні «Не убий» виступив проти політичних вбивств серед українців, які примусово служили двом імперіям. На початку німецької окупації Шептицький привітав спробу проголосити уряд Української Держави, який німецька влада розігнала й арештувала її керівників.

А. Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя у Західно-українських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. Дбав про організацію фахової підготовки української молоді. З цією метою створив сільськогосподарську школу в селі Коршів, а також садівничо-городну школу у селі Милованні. А. Шептицький постійно підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств: «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» та ін.

А. Шептицький був великим і щедрим благодійником. Він придбав окреме приміщення для малярів, в якому помістилася малярська школа О. Новаківського і робітня М. Сосенка та О. Куриласа, щедро виділяв стипендії представникам різних професій, особливо в галузях освіти, культури і мистецтва.

Він був номінований дійсним членом (1925 р.) і почесним членом Наукового товариства ім. Шевченка, був дійсним і почесним членом Українського Богословського наукового товариства, почесним членом товариства «Просвіта» і згодом товариства «Рідна школа».

Національне культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» стало першою громадською установою, яка спрямувала свої зусилля на розвиток народної освіти та організацію осередків фахової освіти. Довгі роки це товариство займалося «поширенням фахової хліборобської освіти при допомозі відчитів (лекцій), курсів, виданням фахових хліборобських книжок, утриманням мандрівних учителів хліборобства». Українці Галичини прагнули розвинути національне професійне шкільництво, розуміли потребу та важливість навчання молоді рідною мовою, знали, що національне економічно-господарське виховання можливе лише в рідномовному освітньому середовищі. Особливої надії на вирішення цієї проблеми за рахунок державних коштів було мало. Треба було вмикати інші можливі чинники.

В 1909 р. на першому Просвітньо-економічному конгресі у Львові, організованому Товариством «Просвіта» на відзначення свого сорокаліття з часу заснування, була сформована наступна потужна національна освітня громадянська ініціатива - створення приватних професійних навчальних закладів для підготовки молоді до фахової хліборобської праці в сільському господарстві. Відомий галицький громадський діяч М. Коцюба виголосив доповідь про проблему фахової сільськогосподарської освіти в Галичині, в якій підкреслювалося, що станом на 1909 р. в Галичині не було жодної фахової професійної школи з українською мовою навчання. На конгресі доповідач запропонував проект створення першої фахової сільськогосподарської школи з українською мовою навчання в с. Миловання (суч. Івано-Франківська обл.). Це село неподалік від м. Снятина було обрано не випадково, бо там була матеріальна база для організації навчального закладу, закуплена і передана митрополитом А. Шептицьким «Товариству вакаційних осель» і «Просвіті», земля та нерухомість. Доповідь М. Коцюби «Садівничо-господарське заведення Товариства «Просвіта» в Милованню» (двадцять сім сторінок тексту), на яких викладено детальний план створення в с.Миловання першої української сільськогосподарської школи. Українці не бачили можливості державного забезпечення фахової освіти для української молоді, тому обрали шлях приватної форми освіти, яку допускало тодішнє освітнє законодавство. Садівничо-господарська школа в с. Миловання започатковувала сільськогосподарський напрям фахової освіти для селянської молоді рідною мовою. При цьому доповідач акцентував на тому, що в основу проекту покладено європейський досвід, проаналізував стан наявних навчальних закладів сільськогосподарської освіти Галичини. Дав оцінку, зробленого товариством, у поширенні фахових знань за допомогою часописів, доступної літератури, поширення роздрібної мережі продажу якісного насіння, добірних саджанців для садівництва, сільськогосподарських машин. Назвав фундатора цієї історичної для українців справи - Митрополита А. Шептицького, ініціаторів: Т.Войнаровського та о. М. Бачинського. Крім того, в основі доповіді М.Коцюби був детальний опис милованського господарства, характеристика тодішнього стану господарства, детальний проект організації садівничо-городничого навчального господарства майбутньої школи, характеристика організації самого начального закладу.

З другою доповіддю, що стосувалася проблеми розвитку фахової освіти на Просвітно-економічному конгресі, виступив відомий просвітянин, греко-католицький священник о. М. Бачинський, тодішній парох с. Миловання. Тема його доповіді «Яка рільнича школа є серед наших обставин можлива і пожадана?» передбачала вмотивований ситуативний аналіз та відповідь на питання, поставлене в її назві. Отець М. Бачинський вказав на запозичення європейського досвіду, зокрема організації сільськогосподарської фахової освіти в Данії. Зі знанням справи провів аналіз організації фахових сільськогосподарських шкіл цієї країни та можливі варіанти застосування їх досвіду у планованій фаховій школі в с. Миловання, наголосив на потрібності вивчення досвіду європейських країн і використання його у практиці організації національного фахового шкільництва.

Це була однорічна рільнича школа нижчого типу, яка стала зразком тісної співпраці інтелігенції, селянства та духовенства. Ця школа розпочала навчання 1 серпня 1910 р. і згодом розрослася у поважну наукову установу, яка діяла аж до приходу більшовиків до Галичини в 1939 р. [5, с. 60].

До Першої світової війни в цій професійній школі проводилася курсова підготовка молоді. Післявоєнні роки курсова підготовка продовжувалася. Щойно в 1930 р. навчальний заклад став однорічною Господарсько-садівничою школою у відомчому підпорядкуванні Товариства «Просвіта». Втакому статусі цей професійний заклад успішно працював.

Ця школа мала велике садівниче господарство, шкілку (розсадник фруктових дерев), дослідні поля, хімічно-рільничі майстерні, метеорологічну станцію, зразкові городи, поля, організовану за найновішими технологіями пасіку. В Милованській школі "Просвіта" створила осередок передового сільськогосподарського досвіду, навчальний заклад готував учнів до нового і прогресивного ведення сільського господарства.

У 1898 р. засноване Товариство «Ремісничо-промислова бурса у Львові», яке проіснувало до 1939 р. Постійними спонсорами Ремісничо-промислової бурси у Львові були українські підприємці та підприємства. Почесними членами цієї бурси та постійними жертводавцями були: Митрополит А.Шептицький, Оперний співак Я.Мишуга, Архітектор В.Нагірний.

Фундатором новозбудованого будинку Української ремісничо-промислової бурси у Львові був Владика Андрей Шептицький. У ній навчалося 60-80 вихованців (питомців). При ремісничо-промисловій бурсі було засновано Український ремісничий спортивний клуб (УРСК). Активно працювали члени антиалкогольного гуртка “Відродження”. Ремісничо-промислова бурса у Львові стала виховним і координаційно-освітнім центром професійної освіти у Львові.

Навчання у Промисловій школі тривало 4 роки, тому пожильці бурси, влаштовувалися на проживання на весь термін навчання. Крім того в бурсі проживали учні, що навчалися індивідуально в майстрів. Керівництво бурси координувало справи запису бажаючих оформити навчання в майстрів (з можливим проживанням у майстра за місцем навчання), вело інформаційну роботу з батьками в цих справах, бо бажаючих було багато, а місць мало. Перевага в якості послуг та умов проживання була за бурсами, бо приміщення учнів просто в майстрів є досить трудне, то ж зголошуючіся мусять часом довго ждати аж знайдеться відповідне для них місце" [6, с. 74].

Ремісничо-промислова бурса у Львові постійно підтримувала зв'язки з Промисловою школою. Ось яку інформацію подавали для вихованців бурси про цей навчальний заклад: «Хлопці, що закінчили 14 р. життя і другу клясу школи виділової, або шкіл середніх, можуть вписуватися до школи промислової. Наука в тім заведенню триває 4 роки, і обіймає слідуючі відділи: слюсарство артистичне і будівельне, столярство, токарство, різьб'ярство, моделярство і малярство. Крім цеї, чотири літ триваючої науки, відбуваються теоретичні курси для мулярів, теслярів, каменярів, котрі тривають щороку від початку падолиста до кінця року. Ціль тих курсів є дати теоретичне підготовлення потрібне до зложення опісля іспиту майстерського. Услів'я до прийняття ось такі: укінчений 16 рік життя, шоста кляса школи народної, або друга кляса виділової і свідоцтво дволітньої практики в заводі (мається на увазі фах) будівельнім т.є. в мулярстві, тесельстві або каменярстві" [6, с. 75].

Ремісничо-промислова бурса у Львові була популярним і відомим виховним закладом, що суттєво вливав на підготовку фахівців в українській професійній освіті Галичини.

Започаткована ще у другій половині ХІХ століття організація системи літнього відпочинку дітей та молоді в європейських країнах знайшла свою цікаву форму в Галичині.

Проблема літнього відпочинку для сиріт, дітей з багатодітних та неблагополучних сімей, дітей з особливими потребами завжди гостро постає кожного року напередодні вакаційного (канікулярного) періоду.

Характерною ознакою цього історико-педагогічного явища було те, що започаткували ідею в деяких країнах і реалізовували її служителі церкви. Українці, що проживали у Галичині, яка як край була в складі Австро-Угорської імперії, а після Першої світової війни _ під владою Речі Посполитої Польщі, знайшли свій шлях у цьому русі, започаткувавши створення літніх вакаційних осель наприкінці ХІХ ст. При витоках та поширенні цієї ідеї у Галичині стояв велет благодійництва та меценатства Владика Андрей Шептицький.

Саме брак постійних і гарантованих коштів на літній відпочинок дітей та молоді породив рух організації літніх вакаційних осель, що в різних країнах тодішньої Європи набрав своїх неповторних рис, але всюди спрацьовувала одна благородна ідея _ навіть у найскрутніших матеріальних умовах можна і треба дбати про літнє оздоровлення та відпочинок дітей. Така форма літнього відпочинку знайшла значну підтримку серед громадян і стала дуже популярною.

Початок заснування Товариства Вакаційних осель з метою організації літнього відпочинку дітей з українських родин у Галичині належить Товариству жінок під покровом Пречистої Діви Марії у Львові, яке в 1905 р. розпочало в цьому напрямі активну роботу. Початок справи виглядав так: самі члени Товариства зробили добровільні внески в основний фонд створення Товариства вакаційних осель. Почалася праця створення Товариства вакаційних осель зі створення осередків відпочинку для дітей з бідних українських сімей м. Львова та інших міст Галичини. Цю акцію підтримав митрополит А. Шептицький. Владика вирішив віддати новоствореному Товариству вакаційних осель будинок у с. Миловання тодішнього Товмацького повіту на Івано-Франківщині. Просторий будинок, що нараховував 18 приміщень різного призначення, знаходився на невеликому підвищенні над селом в дуже гарному природному середовищі. Колишній панський будинок, який придбав митрополит А.Шептицький, якнайкраще підходив для організації Товариством вакаційних осель осередку для відпочинку дітей з міста. Навесні 1905 р. відбулися збори Товариства, на яких вирішено в липні цього ж року відкрити перший заїзд до Милованської вакаційної оселі. Планувалося організувати відпочинок для 20 дівчаток. На зборах було обрано оргкомітет, який дуже активно розпочав роботу: було надруковано звернення до громадян, вислано прохання до різних Товариств, парафій про збір коштів для організації Вакаційної оселі. Хоч було зібрано невеликі кошти, але ініціатори ідеї та організаційний комітет вірили у добрі результати своєї справи. Каса Вакаційної оселі в с. Миловання нараховувала заледве 1000 корон. Це були невеликі кошти, а реалізація ідеї потребувала значних фінансових витрат, бо треба було закупити посуд, постіль, необхідний інвентар. Найважливіше і найскладніше було організувати керівництво та працівників Вакаційної оселі. Потрібні були люди з відповідними знаннями та педагогічним досвідом, люди, що відзначалися добрим ставленням до дітей. Праця в вакаційній оселі була безкоштовною і тому цю справу було нелегко вирішити. І тут знову на допомогу прийшов митрополит А. Шептицький, котрий запропонував Товариству вакаційних осель звернутися до монахинь. Сестри-служебниці взяли на себе всю складність ведення господарства в Милованській вакаційній оселі, виконували цю працю добровільно і безкоштовно з справжньою самопожертвою та любов`ю. В Милованській вакаційній оселі для здійснення педагогічної та виховної роботи треба було залучити кваліфіковану вчительку. З цією справою виникла певна проблема, але все ж було запрошено молоду вчительку, яка добре працювала в Милованській вакаційній оселі впродовж 1905-1907 рр., а на допомогу вчительці Милованської вакаційної оселі добровільно приїжджало кілька учениць з вчительської семінарії. О.М.Бачинський - парох Милованської церкви був справжнім опікуном та порадником для керівництва Милованської вакаційної оселі. Він допомагав Милованській вакаційній оселі у всьому: організацією місцевих селян для допомоги в оселі, організацією транспорту для переїзду дітей зі станції до оселі тощо.

Андрей Шептицький - видатний церковний, культурний і освітній громадський діяч, державотворень прикладом свого життя має великий вплив на молоді покоління українців, закликає їх до професійної висококваліфікованої праці для своєї Вітчизни, бути оборонцем свого народу, розвою його національної культури й освіти.

Література

культурний церковний шкільництво

1.Ленцик В. Шептицькі. - Енциклопедія українознавства. - Том 10. - Перевидання в Україні. - Наукове товариство ім.. Шевченка у Львові, 2000. - 4014 с.

2.Ленцик В. Шептицький. - Енциклопедія українознавства. - Том 10. - Перевидання в Україні. - Наукове товариство ім.. Шевченка у Львові, 2000. - 4014 с.

3.Універсальний словник-енциклопедія. - Т. 12. - Головна редакція радянської енциклопедії. - К.: «Ірина», 1999. - 1551 с.

4.Українська радянська енциклопедія. - Т. 12. - Головна редакція радянської енциклопедії. - К., 1985. - 624 с.

5.Підвищення рівня фахової підготовки у професійному шкільництві Галичини : навчальний посібник / Г. В. Субтельна; за ред. Я. Г. Камінецького ; упорядники Я. Г. Камінецький, Л. Я. Криницька. - Л.: Норма, 2014. - 136 с.

6.Крип'якевич І. Ремісничі учні в давніх часах / Сорок літ праці ремісничо-промислової бурси у Львові : 1988-1939 : ювілейний збірник. - Львів, 1937. - 163 с.

7.Камінецький Я.Г. Проблеми науково-педагогічного забезпечення професійно-технічної освіти: реалії сьогодення та історичний досвід / Львівське крайове товариство «Рідна школа» (Важливіші матеріали з розвитку української освіти в діяльності товариства за 2003-2013 рр.). - Львів: ФОП Корпан Б. І. -2013. - 368 с.

8.Довідник з історії України (А-Я): посібник для серед. загальноосв. навч. закл. / за ред. І. Підкови, Р. Шуста. - 2-ге вид., доопрац. і доповн. - К.: Ґенеза, 2001. - 1136 с.

Размещено на Allbest.ru