Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ'ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ'ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

СПЕЦІАЛЬНА КАФЕДРА № 4

РЕФЕРАТ

На тему: Педагогічна діяльність та педагогічні ідеї Драгоманова

Підготував: Курсант С-53 групи

Олександр Красовський Перевірив:

Професор СК4 Валерій Ананьїн

Київ 2020

Зміст

• Вступ
• 1. Засади та принципи діяльності М. Драгоманова у 1859-1875 рр.
• 2. Внесок М. Драгоманова в розвиток української науки і культури
• 2.1 Національні ідеї діяча
• 2.2 Вклад в становлення освіти
• 2.3 Робота з патріотичного виховання
• 3. Основні ідеї М. Драгоманова
• Висновки
• Список використаних джерел


Вступ

драгоманов наука педагогічний вчитель

Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Людина європейської освіти і широких демократичних поглядів, публіцист та історик, філософ і етнограф, літературознавець і фольклорист, громадський діяч - ось грані цієї обдарованої особистості. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні.

Актуальність теми полягає в тому, що Драгоманов був мало відомий в свій час широкому науковому колу, саме тому його ідеї не приймалися серьйозно та не бралися до уваги. Саме тому його їдеї та погляди потребують детального дослідження, вивчення та ознайомлення.

Відповідно до мети висуното наступні завдання:

- розкрити сутність педагогічних поглядів М.Драгоманова;

- визначити основні положення щодо національної системи освіти, ролі народного вчителя та вимог до нього.

Об'єктом роботи виступає дослідження педагогічних ідей Михайла Петровича Драгоманова.

Предметом даної роботи є ідеї Драгоманова з боку сучасності

1. Засади та принципи діяльності М. Драгоманова у 1859-1875 рр.

1859-1875 рр. дослідники називають «київський період» життя Драгоманова цей період вважають найбільш активнив в його житті, саме в цей час він видав найблільше праць.

У 1859 р., незадовго до закінчення гімназії, у М. Драгоманова стався конфлікт із адміністрацією, наслідком якого стало виключення його з навчального закладу. Лише завдяки втручанню попечителя Київського навчального округу, видатного педагога і знаного християнського гуманіста М. Пирогова Михайлові було дозволено залишити гімназію за власним бажанням. Це давало йому право скласти іспити за гімназійний курс екстерном і вступити до університету Св. Володимира на загальних підставах [1].

Наприкінці літа 1859 р. Михайло Петрович вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і швидше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі.

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, М. Пирогова. М. Драгоманов намагався поєднувати навчання з практичною громадською роботою, до якої підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

М. Драгоманов, навчаючись на першому курсі університету, став членом студентського гуртка, який опікувався недільними школами. З цієї причини його інтерес до педагогіки мав практичний характер. Учений згадував, що недільні школи члени цього гуртка намагалися використовувати для політичної агітації, але загальний рівень освіти жителів Києва та навколишньої місцевості переконав активістів у першочерговості реалізації освітньої, а не агітаційної діяльності.

Студенти самостійно розробляли навчальні програми для недільних шкіл. В одній із них зазначалося: “Мета недільної школи - доставити дітям ремісників Києва принаймні початкову освіту. З цією метою будуть викладатися такі предмети: 1. Закон Божий. Ознайомити слухачів з головними мотивами; учитель “Закону” окреслить в кротких розповідях Старий і Новий Завіт; 2. Читання. Читанню навчатимуть за методом Золотова, так як він більш пристосований до таких умов навчання; 3. Арифметика. Рахування навчатимуть на папері, переважно за методами Грубе, можна обмежитися цілими числами, хоча можна зайнятися і дробами”.

Поряд з міськими недільними школами була започаткована програма сільських шкіл, а для забезпечення цих навчальних закладів учителями засновані педагогічні курси. Через брак державного фінансування до діяльності педагогічних курсів було залучено членів студентського гуртка. Одним із них був М.П. Драгоманов, який на громадських засадах викладав слухачам курсів російську історію.

Студенти, які активно працювали в недільних школах, завжди відмічали бажання дітей до отримання знань, незважаючи на складні умови життя чи домашню зайнятість: “Дітей ремісників в даний час 120; але іноді в класах буває не більше 30 або 40 учнів. Обставини: або робота в майстерні, або інша робота; але ні в якому разі не буває недбалості хлопчика до занять. Приходять в несвяткові дні і просять якоїсь книги, щоб під час відпочинку від роботи зайнятися читанням. Навчання бувають по неділях, передноворічних і новорічних днях від 10-ти до 2-х годин” [4,c.119-124]..

В огляді становища Київської, Подільської та Волинської губерній в 1859 і 1860 роках зазначається про стан освіти в них: “Прагнення населення до утворення шкіл зумовлене кількістю учнів, у цьому і виникає потреба у відкритті нових училищ. Ця потреба особливо відчутна в Подільській губернії, де не дивлячись на значну густоту населення, всього одна гімназія і одне училище. Але задовольнити цю потребу начальство не має можливості, тому що недостатньо засобів. Студенти університету Св. Володимира вимагають особливого нагляду: між ними значний дух вільнодумства і прагнення заводити партії... В учнях гімназій теж помітно вільнодумство. Відкрита в минулому році Фундуклеївська жіноча гімназія процвітає: тепер в ній більше 140 вихованок. Для більшої зручності жителів відкрито відділення цього училища в іншій частині... Для початкового навчання простого народу в Києві відкрили недільні школи. Тільки не корисні ці школи, бо вимагають особливого спостереження з боку начальства. Такі ж школи відкриті в Київській губернії і в містах Черкаси, Сквира та Біла Церква, а також передбачається відкрити в Житомирі і Кам'янці-Подільському” [2].

Як бачимо, уряд Російської імперії не був задоволений діяльністю та існуванням таких навчальних закладів і тим, що в них працювали студенти університету Св. Володимира.

Межа між освітнім і соціально-політичним аспектами студентського життя виявилася дуже тонкою для громадсько-активної молоді Києва 50-х - 60-х років ХІХ ст. Юнацьке прагнення свободи, стримуване централізаторською політикою російського уряду, виявилося в зростанні національно-патріотичних настроїв у колах інтелігенції. Михайло Драгоманов у промові, виголошеній у 1861 р. під час поховання Т. Шевченка, рішуче засудив політику імперської влади, виявивши її антиукраїнську сутність. Одразу ж після цього Михайло Петрович потрапив до списку “неблагонадійних осіб”. Потрібно врахувати той факт, що згідно із тогочасними законами до найтяжчих належали злочини проти держави, а сепаратизм і заклики до повалення існуючого політичного режиму були у цьому переліку. Відповідно критика урядової політики викликала пильну увагу правоохоронних органів.

Такий вияв політичної активності Михайла Петровича не був чимось для нього неординарним. Під час банкету з приводу відставки попечителя Київського учбового округу М. Пирогова М. Драгоманов виголосив промову, яка викликала захват у присутніх і ввела молодого оратора у коло ліберально налаштованої інтелігенції міста Київ. Поруч із цим спілкування з політично активною професурою сприяло визначенню кола наукових інтересів юного дослідника. З одного боку, вони розширилися, бо окрім історії стародавнього Риму виявилася зацікавленість релігійною історією, а з іншого - конкретизувалися, бо інтерес викликала соціальна боротьба періоду занепаду Римської республіки і зародження християнства. Також це стало важливим і для подальшої кар'єри молодого вченого - його рекомендували, як можливого викладача після відставки професора О. Шульгіна, який запропонував раді університету направити М. Драгоманова у закордонне відрядження після закінчення навчання.

Початок 1860-х років відзначився зростанням активності діячів українського національно-демократичного руху - “українофільства” і переслідуваннями цих людей з боку владних структур, що відбувалося на загальному тлі лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії. Переслідування українофілів було наслідком польського повстання 1863 р. Незважаючи на антипольські настрої української інтелігенції, урядом було заборонено використання української мови в освіті, пресі і літературній діяльності. За поширення україномовних видань були заарештовані громадські діячі з числа друзів М.П. Драгоманова: О.І. Стронін, В.С. Шевич, В.В. Лобода. Михайло Петрович співчував ув'язненим товаришам, але не розділив їхньої долі, оскільки на старших курсах університету, а особливо перед його закінченням у 1863 р., звернув основну увагу на навчання і закладання фундаменту науково-педагогічної кар'єри, а тому громадсько-політичну діяльність відсунув на другий план.

В 1863 р. Михайла Петровича було прийнято на роботу в Другу київську гімназію. В листі до попечителя Київського навчального округу А. Франкова (2 листопада 1863 р.) йшлося: “кандидат-педагог Михайло Драгоманов зайшов до мене з проханням про призначення його викладачем географії в гімназію. Визнаючи Драгоманова здатним до заняття бажаної ним посади; маю честь уклінно просити Ваше Превосходительство призначити його молодшим учителем географії в Київську 2-у Гімназію”.

Можливо М. Драгоманов відійшов від громадсько-політичної діяльності через його ставлення до польського повстання, яке відрізнялося від загальної точки зору українських опозиційних діячів. Михайло Петрович був противником політичних союзів з російським урядом, а основна частина опозиціонерів погоджувалася з думкою про можливість союзу з урядом проти спільних опонентів або навіть ворогів. Він був лояльним до польської антиурядової діяльності, оскільки підтримував загальноєвропейські політичні цінності, пропаговані у таких часописах, як “Колокол” і “Современник”.

У 1863 р., після закінчення університету зі ступенем кандидата у професори М.П. Драгоманов почав навчання на Вищих педагогічних курсах, поєднуючи його з роботою у Другій київській гімназії на посаді молодшого вчителя географії. З курсів М. Драгоманов перейшов у приват-доценти історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Викладацьку роботу Михайло Петрович поєднував з журналістською діяльністю, пишучи численні статті до газет і часописів. Михайлу Петровичу доводилося важко працювати, оскільки невдовзі після закінчення університету померли його батьки, а Михайло взяв на своє утримання молодших брата і сестру. Саме в цей час він одружився, і забезпечував власну родину. Через матеріальні ускладнення М. Драгоманов не міг займатися наукою так активно, як хотів.

4 грудня 1864 р. попечитель Київського навчального округу отримав лист: “Панові попечителю Київського учбового округу... Історико-філологічний факультет ввійшов до Ради Університету з поданням від 27 листопада № 66 про дозвіл доручити Приват-Доценту М. Драгоманову, починаючи з наступного півріччя, читання Загальної історії, а саме, “Історії Стародавнього Сходу”, з винагородою М. Драгоманова за цю працю по 600 р. сріблом на рік. При цьому факультет додасть, що Приват-Доцент М. Драгоманов подає надію факультету, що виконання цієї роботи буде на високому рівні”.

Також Михайло Петрович зацікавився вивченням популярних у 60-х - 70-х роках ХІХ ст. у середовищі інтелектуалів Російської імперії нових суспільно-політичних течій, однією з яких був марксизм. Цей інтерес супроводжувався не лише дослідницькою, а й політичною діяльністю, яка знайшла свій вияв у тому, що на київській квартирі М.П. Драгоманова М.І. Зібер, український економіст і соціолог, філософ та громадський діяч, у 1868-1870 рр. викладав учасникам нелегального студентського гуртка основи економічного вчення К. Маркса за “Капіталом”.

У 1870 р. М. Драгоманов захистив дисертацію на здобуття ступеня магістра історії на тему “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”. У цьому дослідженні, а також у своїх наукових розвідках “Імператор Тиберій”, “Державні реформи Діоклетіана і Костянтина Великого”, “Про стан жінки в першому віці Римської Імперії” Михайло Петрович виявив себе як професійний дослідник, який у науковій діяльності спирався на ґрунтовну джерельну базу. У своїх наукових працях М. Драгоманов намагався розгадати загадку влади, її ролі в житті народів, її здатності впливати на індивідуальні долі людей, а також зворотнього впливу суспільства й окремо взятої особистості на здійснення влади [5,c.119-124].

6 березня 1870 р. М.П. Драгоманову було надано ступінь магістра, а 15 вересня того ж року обрано штатним доцентом і відправлено у відрядження від університету з науковою метою за кордон терміном на два роки. Упродовж відрядження Михайло Петрович побував у провідних наукових центрах Німеччини, Австрії, Італії та Чехії.

Закордонне відрядження викладача від університету з метою підвищення його професійного рівня носило науково-педагогічний характер. Завдяки цьому по поверненні на батьківщину М. Драгоманов став професором стародавньої історії, а також ідейним натхненником і редактором ліберально-демократичної газети “Київський телеграф”. Кількість лекцій в університеті сягала 6 -7 на день. При такому графіку викладачі та студенти знаходили час на громадсько-політичну діяльність і значна їх частина перебувала в самому епіцентрі суспільного життя. Михайло Петрович Драгоманов виступав з лекціями та доповідями, вступав у суперечки з діячами російського ліворадикального руху, які бажали залучити до лав своїх організацій на своїх же умовах і українських антирежимних діячів, дискутував з представниками галицької інтелігенції, знайомив київських інтелектуалів із західноукраїнськими виданнями ліберального та соціал-демократичного.

Зрозуміти активну громадянську позицію М. Драгоманова можна, лише врахувавши той високий рівень політизації життя студентів та викладачів київського університету, який спостерігався впродовж другої половини XIX ст. Значний вплив на функціонування університету Св. Володимира у 70-х роках XIX ст. мало поширення у студентському середовищі ідеології народництва. Багато в чому це пов'язано з тим, що упродовж окресленого періоду лави студентів дедалі більше поповнювали різночинці, а відсоткова частка дворян у студентському середовищі скорочувалася.

Протягом першої половини 70-х років ХІХ ст. значний вплив на студентську молодь Києва справляла суспільно-політична позиція М. Драгоманова. Неодноразово він брав участь у народницьких нелегальних зібраннях, дискутував з нігілістами, висловлюючи свою активну життєву позицію. Він погоджувався зі значною частиною поглядів російських лівих радикалів, зокрема, це стосувалося питань ставлення до самодержавства. Особливо тісні зв'язки у М. Драгоманова склалися з відомим діячем російського терористичного руху А. Желябовим, з яким він підтримував постійне листування. Сучасники відзначали значний вплив М.П. Драгоманова на світогляд А. Желябова, на формування ним програмних засад народницького руху.

Під час перебування у Києві у 1875 р. російський самодержець особисто розпорядився перевести М. Драгоманова до одного з північних університетів. Приводом для ухвалення цього рішення став наклеп: соціологічна спрямованість лекцій Михайла Петровича була навмисно названа соціалістичною. Вчений відмовився виконати волю імператора, а тому потрапив під суворий нагляд поліції. Зрештою, М. Драгоманов був звільнений з університету, але йому було дозволено отримати закордонний паспорт і емігрувати.

Таким чином, на становлення особистості М. Драгоманова вплинуло багато чинників, а найбільше - родина та її оточення. Важко було в таких складних умовах обрати для себе професію педагога. Це було до сили тільки тим, хто справді був за покликанням учителем, хто любив дітей, школу, думав, як би краще і швидше навчити учнів читати, рахувати, думати, говорити, бути добрим і правдивим. Для таких подвижників школа була не тільки привід, а й мета життя та праці.

На початку 1870-х років Київ став головним осередком українського руху. В ньому зосередилися значні інтелектуальні сили і стала відроджуватися справа українофілів. Громадівці організували культуро-творчу діяльність національного спрямування. У 1873 р. за їх ініціативи було створено в Києві українське наукове товариство під назвою “Південно-Західна Філія Російського Географічного товариства”. Цей заклад став центром діяльності українських учених, які займалися не лише дослідженням географії та суміжних наук, а загалом українознавчими студіями, впорядкуванням знань і фактів з української історії, словесності тощо. Київська Громада придбала також газету “Київський телеграф”, яка стала виразником її українських ідей. Головним редактором газети було призначено М.П. Драгоманова.

Становлення М.П. Драгоманова як громадсько-культурного діяча, формування характеру його національної свідомості та громадської позиції було визначено його походженням, родинним вихованням, школою, зокрема вчителем історії Полтавської гімназії О. Строніним, Кирило-Мефодіївським товариством та політичними подіями, що відбувалися в Україні у ХІХ ст. Особистість М.П. Драгоманова формувалася у складний час, проте всупереч обставинам він пройнявся любов'ю до рідного народу, української культурної традиції, історичного минулого. Перші кроки громадсько-культурної діяльності М.П. Драгоманова пов'язані із суспільно-політичним життям Києва, кінця 1850-х - початку 1860-х років ХІХ ст.

Вступ М.П.Драгоманова до Київської Громади, а саме активна участь у роботі цієї організації мала важливе значення в житті вченого і вплинула на подальшу його громадську та педагогічну діяльність. М.П. Драгоманов був сином своєї епохи і на його світогляді відбилася гостра боротьба між ідеалістичною і матеріалістичною ідеологіями, різними політичними напрямками. Будучи глибоко переконаним в поступовості історичного процесу, доводячи історичне право українців на свою рідну мову, культуру і державність, але й ураховуючи історичний досвід, М.П. Драгоманов вважав, що боротися за українське національно-культурне відродження необхідно, спираючись не лише на етнічний патріотизм, а й на прогресивні сили російської та європейської культур.

2. Внесок М. Драгоманова в розвиток української науки і культури

2.1 Національні ідеї діяча

Теоретична розробка Драгомановим проблем національного розвитку України відзначається глибиною та різнобічністю. Вчений вважав себе продовжувачем ідей Кирило-Мефодіївського братства, славного іменами Костомарова, Шевченка, Куліша, та значення національної програми Драгоманова виходить поза межі учнівства й самого лише продовження перерваної праці провідних діячів-українців 1840-х років. Зовнішньою межею драгоманівського проекту розв'язання національного питання на Україні було створення вільної федерації народів замість Російської імперії. В це федеративне об'єднання вільні народи могли входити тільки за власним бажанням як рівноправні та не обмежені у своєму внутрішньому державно-політичному житті члени. Драгоманівський федералізм для діячів різних українських партій початку ХХ століття був об'єктом гострої критики, причому, які зі стану непримиренних борців за вільну Україну, так із боку тих, хто вважав себе за справжніх марксистів-інтернаціоналістів. Уже за часів діяльності Драгоманова пошук та відбір тих чи інших варіантів, як ми сказали б тепер, моделей розвитку України підноситься на вістря ідейної боротьби та протистояння. Драгоманов справедливо вбачав загрозу порозуміння українців з представниками решти національностей на спільній землі. Тому він із занепокоєнням вдивлявся у сплеск націоналістичних настроїв в окремих гуртах земляків і попереджав: “наше національство зовсім не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, євреїв, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки” [1].

Висвітлюючи мету національного розвитку, Михайло Петрович намагався оживити національні традиції сучасним суспільно-політичним змістом. З його погляду чільним серед завдань визвольного руху України було її повернення до сім'ї вільних і культурних європейських народів, до цінностей та засад сучасної цивілізації, з розвитком якої була міцно пов'язана Україна в минулому. Наголошуючи на життєвій необхідності “європеїзації” українського національного руху, Драгоманов тим самим тільки логічно з'єднував розірвану історію України з часами невпинних перемог національно-визвольних рухів народів Європи. А оскільки й минуле, і майбутнє вітчизни бачились Михайлу Петровичу в європейському суспільно-політичному просторі, він і закликав земляків не перебільшувати реального значення рис національної “окремішності” українців від сусідніх народів, а бачити за цими зовнішніми рисами спільні інтереси та тенденції загальноєвропейської інтеграції. Впевнений, що єдиний слушний шлях поступу українців - це рух до європейської цивілізації, Драгоманов не тільки теоретичні орієнтири цієї мети накреслював, а й усім своїм талантом ученого, публіциста, політичного діяча служив їй [2, c.111-118].

Вчений вважав, що майбутня єдність України врешті має бути здобута попри всі держави і кордони.

Він виступав проти теорії примусової, обов'язкової національної єдності. На противагу цьому він висував два вихідні принципи побудови майбутньої державно-політичної цілісності України: по-перше, права людини та громадянина, а по-друге, місцеве самоврядування територіальних та національних громад.

Конкретним політичним знаряддям і формою втілення демократичного устрою майбутньої України Драгоманов вважав місцеве самоврядування. В ньому діяч бачив оптимальний засіб задоволення національно-культурних та національно-політичних потреб українських та інших громад у майбутній демократично-федеративній республіці.

На його думку, саме на рівні громад та їх територіальних спілок найкраще можуть регулюватися як загалом суспільно-політичні, так і національні процеси. Михайло Петрович гадав, що майбутнє самоврядування найбільш спроможне враховувати інтереси громадян своєї території, економіко-географічні та етнічні особливості, а отже, сприяти розв'язанню національних проблем у конкретній місцевості. Елементарними, базовими одиницями такого самоврядування вчений визнавав автономні, національні та національно-територіальні громади [3].

Крім цих принципово вірним і в контексті нашого часу, ідейних засад, Драгоманов прагнув дати Україні більш конкретні принципи побудови багатонаціональної державно-політичної спільності на Україні. Він підкреслював, що кожна національна громада на Україні повинна мати не тільки повні права на національно-культурний розвиток, але й утверджувати й реалізовувати ці права через власне національно-адміністративне самоврядування. На дотримання національних прав меншостей, спрямована й пропозиція драгоманівської «Громади» про право кожної з національних груп на Україні, незалежно від чисельності, на власну школу, від початкової до вищої. І це також було б однією з серйозних гарантій для всіх етнічних груп. В основі національної політики майбутньої республіки Драгоманов бачив безвиняткову рівність прав та обов'язків усіх громадян, безвідносно до расових та національних, соціальних і конфесійних особливостей світоглядно-політичної орієнтації. Програма національного розвитку України, яку шляхом слухань, спроб і знахідок виробляв М.Драгоманов - духовний продукт свого часу. Але й досі не втрачають значимості її головні засади, такі як розуміння історичної необхідності розвитку державності та суспільства на основі демократизму, за ініціативою всіх громадян і національних груп, що живуть на Україні, при безумовному розвитку й захисті прав національних і політичних меншостей, прав особи, за умов пошуку тривких компромісів в ім'я спільного добробуту, злагоди й поступу [4].

2.2 Вклад в становлення освіти

М.П. Драгоманов, як і його однодумці, прагнув зробити українську культуру справді демократичною, народною. Він вважав, що особа і загалом народ мають здатність до волевиявлення, до історичного вибору, який зумовлений не лише обставинами, а й високою мірою гуманності, традиціями національного виховання, що передавалися з покоління в покоління. Михайло Драгоманов вважав, що “провідникам народу” не достатньо мати лише патріотичне почуття без всебічної освіченості і політичного такту. Тому й уся велетенська й подвижницька праця М. Драгоманова виховувала в українській інтелігенції, а відтак і в народі, культуру мислити ідеями, враховуючи інтереси особистості, незалежно від її соціального статусу, національності чи релігійної приналежності [4].

Вчений гаряче вболівав за стан освіти, піддавав гострій критиці її систему, запроваджену реакціонерами у 70-ті роки ХІХ століття, а також використання в Україні російських підручників для початкових шкіл замість українських. Ще в студентські роки Драгоманов брав активну участь в організації так званих недільних шкіл. Створювались ці школи на громадські кошти і мали завдання надавати населенню початкову освіту рідною мовою. З його ім'ям пов'язане відкриття Подільської школи, а також іще двох шкіл - українофільської та слов'янофільської, які діяли в Києві. Робота в недільних школах давала змогу діячу сприяти народній освіті та вивчати теорію народності в педагогіці, народну мову, словесність, історію. Хоч недільні школи мали лише культурно-просвітницький характер, духовенство й чиновники звинуватили Драгоманова та інших професорів - П.Павлова, М.Чубинського, М.Старицького в тому, що вони негативно впливають на молодь.

М. Драгоманов вважав, що освіта повинна здійснюватись за допомогою народної словесності, яка яскраво і правдиво відображає історію народу, його життя і побут, духовні прагнення. Необхідно розвивати розум і почуття дитини саме рідною мовою, бо “мова - це спосіб, яким люди розуміються, через котрий іде до людей освіта”

Михайло Драгоманов обстоював думку про те, що основою духовного розвитку людства має бути тільки національна культура, тому інтелігенція, зокрема українські письменники, які є провідниками культури, повинні обов'язково послуговуватись тією ж мовою, що й простий народ.

Михайло Петрович був переконаний в тому, що здобутками вселюдської науки повинні мати змогу скористатися всі люди однаково вільно. З цією метою, необхідно розширювати можливості та науковий потенціал української мови, як мови не лише простонародної, а й мови науки. Навчання чужою мовою він вважав недоречним і навіть шкідливим, таким, що може завадити розвиткові української нації.

Для вченого є беззаперечним той факт, що українська мова не поступається жодній із слов'янських літературних мов ні в питаннях теорії, ні своїм багатством, витонченістю і гнучкістю форм. Як і видатний мовознавець О. Потебня, Михайло Драгоманов був переконаний у тому, що українська мова має потенційно закладені в ній засоби всебічного розвитку, внаслідок чого вона має здатність стати на той рівень, який дозволить їй забезпечувати всі суспільні потреби народу. Розвиток мови відбувається також під впливом суспільного прогресу. Розвиваючись, мова, на думку вченого, набуває все більше можливостей для того, щоб задовольнити потреби освіти, культури, науки. Завдання педагога полягає в тому, щоб навчати дітей аналізувати життєві факти, осмислено читати і робити певні висновки, а для цього навчання важливо починати рідною мовою. Тому важливо, на думку Драгоманова, скористатися живою народною словесністю, елементарні наукові дані викладати якомога ближче до понять і мови учнів, щоб досягти повного розуміння, засвоєння і відчуття художніх образів та реалій дійсності. Розвиток учнів за допомогою мови у тому саме і полягає, як вважає вчений, що вони усвідомлюють близькість образів, яка виражається близькістю слів. Такого усвідомлення можна досягти лише в тому випадку, якщо воно відбувається на основі рідної мови. Освіта рідною мовою є тією основою, яка дозволяє людині в майбутньому збагатити свої знання іншими мовами й іншими культурами, без чого нація не може вважатися розвиненою та освіченою. М.Драгоманов застерігає молодих людей, кажучи, що вони не можуть вважати себе навіть освіченими, доки не вивчать по крайній мірі двох-трьох мов [4,c.119-124].

Теорія національної освіти М.П. Драгоманова є яскравим відображенням особистості її автора, який відстоював право української мови на самостійний розвиток. Ідеї та погляди видатного просвітителя-гуманіста продовжують бути актуальними для сучасного покоління українців [5].

2.3 Робота з патріотичного виховання

кінця 60-х років М. Драгоманов починає займатись фольклором і спостереженнями над сучасною українською літературою. Разом з В. Антоновичем Драгоманов видає в 1863 році “Исторические песни малорусского народа”. Вчений постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в написанні вище згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики.

Проте аналіз його фундаментальної статті “Малороссия в ее словесности” показує що багатьма своїми концептуальними положеннями вона передує “Историческим песням малорусского народа” і показує значний вклад М.Драгоманова. Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місто між Південно-Східною Європою і Росією, про безперевність культурно-освтніх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та різнонаціональними духовно-культурними осередками. Драгоманов і далі готує та видає збірки “Малорусские народные предания и рассказы” (К., 1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (1754-1880) (Женева, 1881), “Політичні пісні українського народу XVIII-ХІХ ст. з увагами” (Женева, 1883, т.1; 1885. т.2).

Проживаючи в Болгарії, Михайло Драгоманов окрім науково-дослідницької та педагогічної діяльності займався ще й фольклористичною. Маючи на меті зробити опис та історико-літературне тлумачення релігійних оповідань, переважно болгарських, вмістив у французькому часописі “Melusine” примітки до перекладів оповідань з цієї теми. До речі сам переклад належить його дружині Л. Драгомановій. Пізніше, починаючи з 1889 року ця робота Драгоманових стала частково основною в подальших дослідження вченого на сторінках болгарського збірника “Збірка фольклору, науки та літератури”. У своїх фольклористичних працях, посилаючись на досвід вчених-фахівців, Драгоманов доводить, що далекі одні від одних люди, їх духовне життя мають загальні проблеми і способи їх розв'язання. Тому в усній народній творчості (казках, легендах, піснях і анекдотах) в різних етносів є багато спільного.

1889 р. у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була надрукована стаття М. Драгоманова “Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини”, де подано загальну характеристику словесності, її виникнення, розвитку і суспільної ролі.

Михайло Петрович зробив спробу систематизувати органічний зв'язок легенд, показати ідеї зближення і об'єднання цих творів у різних народів.

Також у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була опублікована легенда “Слов'янське оповідання про народини Костянтина Великого”. Своєрідні трактування, прагнення до точності характеристик, невеликі відступи від звичайної інтерпретації дозволяють М. Драгоманову зберегти стиль невимушеної наукової розповіді при характеристиці цієї біблійної легенди. Найбільшою глибиною аналізу відзначається праця вченого “Слов'янські переробки Едіпової історії”, в якій перед читачем розгортається широка панорама улюблених біблійних релігійний сюжетів. Драгоманов хотів простежити точки зіткнення між народами, їх легендами, піснями тощо.

Фольклористична діяльність Михайла Драгоманова була своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів. Погляди на волю і неволю, сімейні й майнові взаємини, на товариські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропейських країнах були закріплені у конституційних деклараціях, в практиці українського селянства фіксувалось передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, вчений обґрунтував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів. Фольклористична спадщина ще раз підтвердила наскільки різнобічною і талановитою людиною був Михайло Драгоманов [19,c.3-12].

3. Основні ідеї М. Драгоманова

Педагогічні погляди та ідеї М. П. Драгоманова тісно пов'язані з його ідеологічними, науковими поглядами та громадською діяльністю. Значну увагу вчений і педагог приділяв проблемам виховання підростаючого покоління. Він опублікував значну кількість статей з питань організації шкільної освіти (“Земство и местный элемент в народном образовании”, “Педагогическое значение малорусского языка”, “Народні школи”), в яких висвітлював питання про роль і значення української мови, культури та навчальної книги для становлення й розвитку національної школи. Перу М. П. Драгоманова належить документально-публіцистична праця “Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії” (1877), де на широкому фактологічному матеріалі (звіти, анкети, опитування тощо) автор показує причини відсутності національної школи в Україні, обґрунтовує шляхи національного українського відродження, показує роль і значення в цьому просвітництва та виховання дітей та молоді. Мислитель зробив вагомий внесок в україністику, народознавчі студії. Він збагатив фольклористично-етнографічну скарбницю української культури, описав механізми її впровадження у систему освіти.

У чому ж оригінальність, “епохальність”, а звідси й значимість педагогічного вчення мислителя? Насамперед, в обґрунтуванні української національної ідеї як ідеологічного, духовного стрижня всієї просвітницької політики і практики України.

Як відомо, система освіти цього періоду базувалась на “Попередніх правилах народного просвітництва” (1803 р.) та “Статуті навчальних закладів, підзвітних університетам” (1804 p.), пізніше - на реакційному “Статуті гімназій та училищ...” (1828 p.), ініційованому Миколою І. Згідно з їх настановами, “все шкідливе для держави”, що увійшло в навчальні предмети, підлягало викоріненню; навчання підпорядковувалось “істинним началам” - основам християнства, відданості государю і вітчизні. Після революційних подій у Європі, польського повстання 1830- 1831 р. та європейської революції 1848 р. найбільш реакційним у справі просвітництва вважалось “вільнодумство”, народність, національно спрямоване навчання та виховання молоді.

Незважаючи на суворі застереження уряду, саме на цих засадах і спробував розбудувати українську народну школу М. П. Драгоманов. Блискуче знання давньогрецької та римської історії та літератури, вивченням яких він захоплювався ще з гімназії, підштовхувало молодого вченого і педагога до “республіканського стилю мислення”; заглиблення ж в історію власного народу, який поступово усвідомлював себе як націю - збуджувало народницькі настрої, українство як ідеологію навчання і виховання.

Фундаментальна думка мислителя розгорталась у царині утвердження народної педагогіки - українського фольклору, звичаїв, обрядів, релігійних вірувань, символів народного мистецтва, іграшок тощо. М. П. Драгоманов намагався утвердити її на противагу русифікаторській політиці, що впроваджувалась.

Другою змістовною лінією, яка виводить мислителя на гребень педагогічних роздумів епохи й утверджує його у ролі своєрідного “містка у майбутнє”, є ідея родинного виховання особистості як однієї з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків та інших родичів з повсякденним впливом сімейного побуту та школи, соціального та природного оточення. Узагальнюючи і продовжуючи українську культурноісторичну традицію, М. П. Драгоманов розглядав родинне виховання як першу природну і постійно діючу ланку національного виховання дітей засобами народної педагогіки у колі найближчих по крові і духу людей. Вчений вбачав у ньому не лише засіб становлення особистості, але й джерело зміцнення єдності поколінь, що створюють народ і націю, об'єднуються в державу. Він підкреслював, що піклування про розвиток і виховання дитини дає батькам відчуття повноти життя, особистого щастя і власної значущості, піднімає їх над повсякденністю й наближає до ідеалу. Основними засобами родинного виховання є любов до дитини; трудовий характер життєдіяльності; слово (роз'яснення, бесіда, розповідь, навіювання, настанови, прохання, розмова тощо); усна народна творчість (казки, билини, загадки, приказки, прислів'я та ін.); приклад старших; праця і творчість; ігри; сімейні, народні та національні традиції; народні та релігійні обряди і ритуали, свята; заохочення та покарання тощо.

Царизм вбачав у цих роздумах “вільнодумство” й загрозу цілісності держави, царю і вітчизні. “Радянська педагогіка” подібну форму виховання прямолінійно не відкидала, але й не заохочувала. Вважалось, що вона “виховує людину індивідуаліста і націоналіста”, тоді як, за настановами комуністичних ідеологів, майбутня людина має бути колективістом та інтернаціоналістом. Сучасна українська педагогіка, навпаки, повертається до джерел народної мудрості, родинне (і національне) виховання в якій становлять головний стрижень підготовки дитини до життя. Саме тому вона просто зобов'язана повернутись до М. П. Драгоманова і всіх тих, хто обстоював родинне виховання, намагався утвердити його на практиці. Знайомство з настановами родинного виховання педагогічної спадщини

М. П. Драгоманова дозволяє зробити висновок про те, що нинішня педагогічна теорія і практика можуть користуватись цими настановами беззастережно.

Третя ідея М. П. Драгоманова полягала в навчанні і вихованні поколінь на матеріалі української культури як окремого, а головне - унікального і неповторного утворення, що посідає належне місце у скарбниці світової культури. Українська культура, писав вчений, є своєрідною матрицею освіти і виховання, невичерпним джерелом зразків і типів поведінки, патріотизму і моральної снаги особистості. У цьому ж контексті відслідковуються М. П. Драгомановим обґрунтування української мови як невичерпного джерела педагогічної культури, знаряддя патріотичного виховання молоді. Вчений і педагог утверджував ідеї навчання і виховання молоді на спадщині “старовини”, в основному козацької доби, звідки черпались виховні ідеали. Саме з “подачі” М. П. Драгоманова і “Громадівців”, пріоритетними цінностями в українській педагогіці й теорії виховання стали українська (рідна) мова; патріотизм, історизм, народність, релігійні морально-етичні постулати (духовність).

Означені цінності поділяли, розвивали й утверджували такі відомі і визначні мислителі й педагоги, як П. Житецький,

Ол. Кониський, В. Науменко, О. Русов, І. Франко, Б. Грінченко, В. Антонович, а пізніше - І. Франко, С. Смаль Стоцький, А. Волошин. Як зазначає О. Сухомлинська, “цей період становлення і розвитку української педагогічної думки можна розглядати переважно як національний історико етнологічний”. Віддаючи належне кожному, ім'я М. П. Драгоманова в когорті означених педагогів.

О. Сухомлинська називає першим. І це справедливо. Слід лише додати, що М. П. Драгоманов не тільки був першим за часом, але й найбільш фундаментальним за змістом ідей, силою обґрунтувань, ґрунтовністю аргументації історичним, етнографічним, філософським матеріалом, яким володів енциклопедично. Очевидно, саме тому йому найбільш “дісталось” від царської, а згодом -більшовицької і радянської реакції. Повертаючись реабілітованим у царину сучасної соціокультурної і педагогічної думки, він постає мислителем суперечливим і непослідовним. Чому? Серед багатьох причин, які дають відповідь на це запитання, має право на існування й думка про те, що в свій час, втікаючи від реакції, вчений намагався висловлюватися “в межах допустимого”, сприйнятного для оприлюднення. Саме тому його треба читати “між рядками”, осмислювати через епістолярну спадщину сучасників й не поспішати з оцінкою, яка може бути невірною.

Як відомо, оцінка ідейної спадщини того чи іншого мислителя з позицій сьогодення, ще більше - з позицій її продовження у майбутнє - безпощадна. Вона не рахується з умовами, наявним матеріалом, обставинами, соціокультурними реаліями часу, в якому жив і творив вчений. “Так” або “ні” - ця методологія підносила одних на гребень “незаперечного визнання” та викреслювала з історії розвитку культури інших.

М. Драгоманов виявився офіційно “викресленим”. Неофіційно ж він завжди був присутній у соціокультурному, в тому числі й педагогічному просторі епохи. Є всі підстави для висновку про те, що його духовно-педагогічна спадщина (разом зі спадщиною всіх педагогів-україністів -вигнаних, розтоптаних і спаплюжених) стала саме тим основним духовним підґрунтям, на якому зростало концептуальне бачення національної системи освіти і виховання незалежної України.

Згідно з Національною доктриною розвитку освіти України, що затверджена Указом Президента України як стратегія її розвитку у XXI столітті, система освіти “...має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності. Освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями. Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти... Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури...”.

Чи “обігнав” свою епоху М. П. Драгоманов у царині педагогіки та національного виховання особистості? Чи стала його педагогіка “епохальною”? Питання мають риторичний характер. Мислитель спрогнозував її розвиток, вийшовши за межі наявної системи освіти, її духовного контексту і спрямованості. Він висловив сутність потреби через освіту і виховання забезпечити життєстійкість нації, яка стверджувалась в умовах бездержавності і жорсткого тиску з боку царської реакції.

Звичайно, сьогодні можна і потрібно говорити про непослідовність “національно-ідейної педагогіки” М. П. Драгоманова, “хибність його виховних настанов”, обумовлених тривалим баченням перспектив розвитку української державності не більш як федеральної в структурі Російської імперії тощо. Слід говорити також і про те, що вчений не створив і не мав на меті створення “педагогічної теорії” як системи. Однак те, що він залишив нащадкам, підносить його як величного Пророка власного народу, як мислителя, який “перекинув місток” через епоху, виховав наступне покоління просвітян, знаковими постатями серед яких стали такі видатні діячі освіти і культури, збуджувачі українського народного духу, як Іван Франко і Леся Українка.

Висновки

Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Людина європейської освіти і широких демократичних поглядів, публіцист та історик, філософ і етнограф, літературознавець і фольклорист, громадський діяч - ось грані цієї обдарованої особистості. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. М.Драгоманова можна вважати засновником національної політології, істориком політичних вчень. Саме він створив нарисні праці про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обґрунтування своєї конституційно-правової доктрини.

У своїй більш як тридцятирічній науково-публіцистичній діяльності М.Драгоманов часто звертався до проблем національних громад на Україні. При цьому він використовував наукові здобутки історії та етнографії, збагачував їх власними знахідками й досвідом Європи й Північної Америки.

Сила історичного методу М. Драгоманова втому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне і осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв'язку.

Михайло Драгоманов цікавився релігійним життям в Україні. Його думки одо розбудови української церкви не втратили актуальності й тепер.

Роль М. Драгоманова у розвитку історичної науки визначається його величезною спадщиною, методом досліджень (згадати хоча б те, що вчений використовував фольклорний матеріал як джерело вивчення історії громадських ідей в Україні), надзвичайно активною і різнобічною суспільно-політичною діяльністю, яка залишається взірцем служіння Україні, а сам він належить до тих, хто стали славою української землі.

Список використаних джерел

1. Сосюра, Л.Г. Засади та принципи діяльності М. Драгоманова у колі громади (1859-1875 рр.) [Текст] / Л.Г. Сосюра // Сумський історико-архівний журнал. 2017. №XXVIII. С. 56-63.

2. Ганна Бєленька Педагогічні погляди Михайла Драгоманова у дзеркалі сучасності/ ISSN 2075-146X. Витоки педагогічної майстерності. 2015. Випуск 15

3. Висоцький А. Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції М. Драгоманова // Пам'ять століть. 2013. № 5. С. 19-21.

4. Денисенко А. Епоха в українському житті (місце М.П. Драгоманова в розвитку історичної науки) // [Електронний ресурс] https://subject.com.ua/psychology/history_pedagog/22.html

5. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. К.: Наукова думка, 1970. Т.2.

6. Драгоманов М.П. "Вибране…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". К. 1970. С. 605-618.

7. Борисова З.Н., Хрестоматія з історії дошкільної педагогіки / З.Н. Борисова, В.У. Кузьменко. К: Вища школа, 2004. С. 222 - 240.

Размещено на Allbest.ru