Дещо про внесок С. Сірополка у розвиток української національної освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дещо про внесок С. Сірополка у розвиток української національної освіти

Іван Зайченко

Творчий доробок С. Сірополка налічує понад 500 наукових друкованих праць з питань дошкільної, шкільної і позашкільної освіти, книго- і бібліотекознавства, бібліографознавства, журналістики, зокрема: “Завдання нової школи” (1919), “Єдина школа” (1923), “Внешкольное образование. Курс лекций, читанных в Русском педагогическом институте в Праге” (1925), “Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі” (1926), “Дальтон-план в шкільному вихованні та навчанні” (1928).

І сьогодні актуальними залишаються думки вченого про ставлення держави до школи: “Дбаючи про своє існування, держава не може байдуже ставитися до тієї діяльності, що прямує до розвитку духовної культури, тому що освіта народу є одним з найважливіших засобів щодо забезпечення існування держави; деякі держави вже з половини 17 ст. прийшли до думки про конечність установлення принципу обов'язковості шкільного навчання”. С. Сірополко наголошував, що “обов'язковість шкільного навчання є не стільки обмеженням свободи батьків, скільки забезпечення свободи дітей, як майбутніх громадян; обов'язковість навчання, себто, освіти, не може шкодити свободі, а навпаки, сприяє свободі, бо неосвічений народ ніколи не може бути вільним народом”.

Обстоюючи свободу освіти, водночас застерігав, що така свобода не може бути безмежною; держава має право встановити вимоги щодо освітнього та морального цензу вчителів, мінімум шкільної програми, сприяти рівномірному розподілу освіти серед усіх верств населення на всій території держави.

Церква має задовольнятися проголошенням своїх істин лише тим, хто належить до даної церкви, тоді як освіта світська стосується всіх громадян і всіх дисциплін наукового дослідження. Оскільки релігія має догматичний характер (істини приймаються на віру), а світська наука не може приймати на віру жодного твердження, то релігія є приватною справою кожної людини. Учитель релігії (духовна особа) має користуватися однаковими правами з іншими вчителями, але ні в якому разі не більшими, як це було в царській Росії.

Особливу увагу приділяв питанням організації національної школи, присвятивши такі праці, як “Національне виховання” (1925), “Українська мова в зв'язку з українізацією і двомовністю в школі” (1928). На його думку, національна школа є тим чинником, який через навчання й виховання сприятиме розвиткові національної культури. Кожна національність має право на рідну школу: “Держава повинна зробити всі заходи, щоб державну мову мали змогу вивчити всі ті меншості, які живуть у державі. Таким чином, виникає необхідність навчання державної мови в школах кожної національності, що перебуває в державі”.

“Звільнення народної освіти від політики - це перша засада, якою має перейнятися народна освіта на Україні в нових умовах”, а тому, на думку С. Сірополка, варто було б керуватися законом часів Директорії про управління народною освітою, згідно з яким управління децентралізується, передається колегіальним органам з представників місцевого самоврядування, учительства та адміністрації в справі освіти.

Нова школа всім своїм устроєм повинна виховувати з учня активного громадського діяча. Для цього необхідно ввести в школу шкільне самоврядування - нехай школа стане дитячим товариством, дитячою кооперацією, дитячою комуною.

Однак, “тільки в родині, що збудована на взаємній любові, виховуються такі почуття, які потрібні дитині не тільки для особистого її щастя, але й всього громадянства серед якого їй доведеться жити”. Сама природа поклала на батьків обов'язок дбати про виховання й освіту своїх дітей. С. Сірополко вважав, щоб навчання було дійсно виховуючим і формувало розум та волю дітей, необхідно поєднувати шкільний матеріал з особистими враженнями дітей. На його думку, в сучасній школі занадто мало говорять з людиною про людину. Дійсність, що оточує дитину, повинна вивчиться нею, перш за все, як оточуюче її людське життя, а природа повинна пізнаватися не як щось самоіснуюче, а як те, серед чого доводиться людині жити.

Ідеальна школа - школа праці. Її “треба розуміти як школу, збудовану на трудовому принципі. Ручна праця в школі повинна бути не окремим шкільним предметом, а лише природнім елементом трудового життя дитини”. До того ж, вона повинна дати простір естетичним переживанням дитини, “розвивати в дитині уміння знаходити красу в тому житті, яке щоденно оточує її”.

На першому місці в програмі початкової школи повинна бути рідна мова, яка має більше виховуючої сили, ніж інші предмети. Необхідно розвивати уміння, використовуючи пісні, приказки й казки з фольклору, наочність, малювання, виліплювання та моделювання всіх придатних явищ та сцен.

С. Сірополко був прихильником “дальтон-плану”, оскільки вбачав у ньому альтернативу існуючим традиціям, класичним методам навчання й виховання. Школа має бути не тільки навчаючою, а й розвиваючою, а тому основними принципами нової методики повинні стати свобода, взаємна допомога й взаємодія колективу.

С. Сірополко відомий також і як історик освіти. Він є автором монографій “Народна освіта на Совєтській Україні” (1934) та “Історія освіти на Україні” (Львів, 1937).

“Історія освіти на Україні” - фундаментальний твір, який С. Сірополко писав понад 25 років. Як і класики української історико-філологічної науки - М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський - С. Сірополко розглядав українську освіту в усьому її історичному обсязі, починаючи від дохристиянських часів. Праця С. Сірополка з історії освіти дає цілісну картину стану шкільництва й педагогічної думки в Україні в період входження її до інших держав. Послідовно обґрунтовуючи саме уявлення про українську освіту, як цілком окрему, а не периферійну частину російської, автор наголошував на відмінності та тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток.

Своє дослідження С. Сірополко розпочинає з аналізу стану освіти стародавніх слов'ян. Його цікавлять особливості писемності, а також генезис кирилиці й глаголиці. Він відзначає істотну роль церкви у просвітництві українського народу. В Київській Русі вона була тісно пов'язана зі школою, дбала про навчання дітей і поширення знань серед тих дорослих, які прагнули до “книжного учення”.

Цілий розділ у праці відведено проблемам вітчизняної освіти у період занепаду Києва і до XVІ ст.: ґрунтовно аналізується культурне життя на Наддніпрянщині, вплив української культури на литовську, результати навчання українського шляхетства у польській школі, розглядається діяльність мандрівних учителів та ін. Особливу увагу приділяє автор просвітницькій діяльності Острозької та Львівської шкіл, аналізує погляди українського громадянства на освітню справу.

Як одну з яскравих сторінок в освітній справі України розглядає діяльність Києво-Могилянської академії. Аналізує навчально-виховну справу в Харківському, Чернігівському колегіумах та Переяславській семінарії.

У розділі “Освіта в Гетьманщині та на Слобожанщині” відзначає деякі зміни, що намітилися з другої половини XVІІІ ст. переважно для задоволення освітніх інтересів панства. В Україні все більше відчувалася потреба у власному університеті. Університети, на думку С. Сірополка, повинні не лише нести знання народу, а й бути центрами розвитку наук. Наприклад, Харківський університет мав включати в себе низку загальноосвітніх спеціальних шкіл, наукову установу.

На основі документального матеріалу, С. Сірополко зробив висновок: денаціоналізації найбільше сприяє те, що підростаючому поколінню замість родинного виховання, рідної школи підсовують такий сурогат, як чужомовна школа. Автор переконує нас, що чужомовна школа затримує природний розвиток дитини (формує напівграмотність). Фундаментальна праця С. Сірополка переконливо доводить, що денаціоналізація, основним знаряддям якої є чужоземна мова, несе в собі погане виховання й моральну хворобу. Вона прирікає молоде покоління на зниження енергії думки, на дезорганізацію суспільства, аморальність. Особлива заслуга у пробудженні в українського народу національної свідомості та розвитку української культури взагалі, належать дошкільному вихованню, народним школам, а також книгарням, бібліотекам, недільним школам, музеям.

Наступні сторінки своєї праці С. Сірополко присвячує стану народної освіти від революції 1917 до кінця 1920 року; особливу увагу автор приділив вищій школі. Він позитивно оцінив ідею єдиної української школи та всенародного навчання, а також закон про державну українську мову й переконує нас у тому, що “лише період самостійності Української державності відзначався поступом духовної культури і, навпаки, втрата Україною самостійного життя неухильно веде до занепаду духовної культури”.

Свою працю С. Сірополко завершує аналізом культурно-освітньої роботи, яку проводила українська громада в Галичині, на Буковині та Закарпатті. Діяльність громади всіляко сприяла зростанню самосвідомості українського народу, котрий з етнографічної маси перетворювався в націю, реалізуючи найвищу свою мету - розбудову власної держави.

“Історія освіти на Україні” С. Сірополка належить до найкращих досягнень історико-етнографічної спадщини українського народу.

Важливим результатом дослідницької праці С. Сірополка стала ґрунтовна монографія “Народна освіта на Совєтській Україні” (Варшава, 1934), яка була заборонена в УСРР, а наприкінці 1939 р. частина накладу публічно спалена у Львові. У книзі він наводить десятки сторінок офіційної в СРСР статистики, що переконливо показувала процес русифікації й дискримінації України та українців.

У праці С. Сірополка “Школознавство” (Прага, 1926) аналізується шкільний устрій в Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, США, Італії. Автор виклав основні принципи освітньої політики розвинутих демократичних держав. Друга частина книги присвячена таким темам, як держава та школа, церква та шкода, родина та школа, учень та школа, учитель та школа.

С. Сірополко написав чимало статей, у яких розкрито педагогічні ідеї й погляди визначних українських педагогів, письменників, громадсько-освітніх діячів. Вони друкувалися у часописах “Тризуб” (Париж), “Шлях виховання і навчання” (Львів), “Рідна школа” (Львів), “Учитель” (Львів), “Книгар” (Київ), “Книголюб” (Прага), “Наш світ” (Варшава) “Наша культура” (Варшава), “Українське село” (Ужгород).

Важливим напрямом наукової діяльності С. Сірополка було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології. У 1930-х рр. він відомий бібліолог, журналіст, редактор “Книголюба” - органу Українського товариства прихильників книги (Прага), автор “Короткого курсу книгознавства” та ін.

В еміграції С. Сірополко написав перший україномовний підручник з бібліотекознавства. Основою книги слугував конспект лекцій, які автор читав у 1917-1918 рр. у Київському Фребелівському педагогічному інституті. Підручник у стислій формі подає відомості про бібліотечну справу й бібліотекознавство.

Багато уваги приділяв С. Сірополко формуванню мережі загальнодоступних книгозбірок у Києві. За його ініціативою, Комісія з народної освіти міської управи у квітні 1918 р. визнала за необхідне відкрити безкоштовні бібліотеки-читальні з дитячими відділами на Шулявці, Куренівці та Печерську. У розробленій С. Сірополком до першого Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмі були накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави - заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати. Розвиток і упорядкування бібліотечної мережі, надання доступу до іноземної літератури. Особлива увага приділялася правовому й матеріальному становищу бібліотекаря, фаховій підготовці. Учений продовжує вивчати проблеми національної позашкільної освіти: розробляє інструкцію для бібліотекарів, укладає “Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки”, зазначивши в передмові, що каталоги мають відповідати духовним запитам читачів, яких обслуговує бібліотека.

У 1924 році товариство “Просвіта” у Львові видало працю С. Сірополка “Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія та практика бібліотечної справи”, в якій подавалися найважливіші відомості з історії бібліотечної справи світу та України, організації й техніки роботи бібліотек, їх комплектування, бібліотечної статистики. Бібліотекознавство, з погляду автора, це суспільна наука, яка послуговується тими ж методами, що й історія, право, економіка.

Поза межами України українську книгу вивчало в 1927-1931 рр. організоване й очолюване С. Сірополком Українське товариство прихильників книги у Празі. Журнал товариства “Книголюб”, редагований ним, був носієм прогресивної української бібліології.

Прагнення поширювати наукові знання спонукало С. Сірополка до виступів з доповідями на міжнародних з'їздах і конференціях: у 1926 р. в Празі на 1-му Українському науковому та Міжнародному бібліотечному з'їздах, у 1929 р. - на Міжнародній конференції “Через школу - до миру” (Прага), на з'їзді “Просвіти” (Львів), на Слов'янському філологічному з'їзді. Під час 2-го Українського наукового з'їзду в Празі (березень, 1934 р.) С. Сірополко очолив Виставково-бібліографічну комісію, яка організувала виставку видавничої продукції української еміграції, а також виступив із доповідями “Праця української еміграції в галузі педагогіки” та “Українська бібліографія на еміграції за останні 10 років”.

Загальна характеристика освітянської справи в дослідженнях С. Сірополко є оригінальною і має неперехідне значення в процесі переосмислення змісту й методів сучасної освіти. Він позитивно оцінював ідею єдиної української школи, закон про державну українську мову, концепцію національної позашкільної освіти, які активно розроблялися в період недовготривалої української державності (1917-1921). У ті роки С. Сірополко і сам чимало зробив для формування та розвитку системи позашкільної освіти. Головне її завдання вбачав у створенні можливостей для культурного розвитку людини. Забезпечуючи широку освіту, позашкільна освіта засновується в державі для підвищення її продуктивних сил і виховання свідомих особистостей. Головною ланкою в цій системі мають бути бібліотеки, оскільки саме вони здійснюють поширення книжок, читання яких є однією з найпростіших форм освіти. С. Сірополко підкреслював: завдання бібліотеки - не тільки задовольняти вже існуючі потреби в знаннях, а й спонукати людськість до розвитку потреби в самоосвіті. Бібліотекарями мають бути люди свідомі, високоосвічені, які могли б зробити книгу справжнім джерелом освіти.

Література

сірополко школа освіта

1. Артемчук Г. Духовні заповіти Степана Сірополка. Культурно-освітницька та наукова діяльність / Г. Артемчук // Рідна школа, 1997. - № 10. - С. 69.

2. Бендаржова Т. Подвижник українського шкільництва. Про Степана Сірополка / Т. Бендаржова // Пороги. - 1997. - № 4.- С. 4; 1998.- № 1. - С. 56.

3. Вільчинський Ю. Степан Сірополко як історик освіти в Україні /Ю. Вільчинський // Рідна школа. 1994. - № 8. - С. 79.

4. Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга ІІ. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /І.В. Зайченко. - К.: Видавничий Дім “Слово”, 2010. - 1032 с.

5. Зайченко І.В. Освіта і педагогічна думка в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.:[Текст]; [монографія]. - 2-е вид., перероб. і доповн. /І.В. Зайченко // - К.: ЦТ “Компринт”, 2013. - 504 с. (31,4 друк. арк.).

6. Ківшар Т. Степан Сірополко / Т.Ківшар // Бібліотечний вісник. - 1997. - № 6. - С. 32-35.

7. Ківшар Т. Степан Сірополко / Т. Ківшар // Київська старовина. - 1992.- № 4.- С. 96-101.

8. Самоплавська Т.О. Сірополко Степан Онисимович (1872-1959) / Т.О. Самоплавська / Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. - Кн. 2: Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - 624 с. - С. 287 - 295.

Размещено на Allbest.ru