Софія Русова – видатний український педагог, громадська діячка, просвітителька

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня, тепер Ріпкинського району на Чернігівщині, куди зі Сибіру (Омськ) переїхала сім'я. Батько, Федір Ліндфорс - швед, а мати, Ганна Жерве - француженка. В Олешні народилася остання, п'ята дитина подружжя - Софійка. В родині домінувала французька мова. В Омську Ф. Ліндфорс служив ад'ютантом в генерал-губернатора, Ганна була його дочкою. Біля села Олешня батько купив хату та 1000 десятин землі, на якій сіяв жито, гречку, овес та ін.

Коли Софії було 10 років, померла мати, не переживши смерті двох своїх малолітніх дітей Наталії і Володі. Батько змушений був з трьома дітьми переїхати до Києва, оскільки йому важко було адаптуватися до нових умов господарювання (після ліквідації кріпосного права). У Києві Софія продовжила навчатися у Фундуклеївській гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Старша сестра Марія (на 12 років старша) заміняла Софії маму.

У 1868 р. вони познайомились з родиною Старицьких, а через неї з відомими українцями: М.В. Лисенком, П.П. Чубинським, М.П. Драгомановим, І.С. Нечуй-Левицьким, Оленою Пчілкою, Ф.К. Вовком, П.Г. Житецьким, а також з О.О. Русовим, викладачем грецької мови І-ї Київської гімназії, майбутнім ученим-статистиком, етнографом, фольклористом, громадським діячем, майбутнім її чоловіком.

Несподівано у 1871 р. помер батько і діти залишилися без засобів існування. Сестри самотужки вивчають праці Ф. Дістервега, Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фребеля та інших видатних європейських педагогів, у Петербурзі знайомляться з досвідом і теоретичним педагогічним доробком освітян. Так вони готувалися до відкриття першого в Києві і в Україні дитячого садка, який розпочав свою діяльність 1 вересня 1871 року. У цьому приватному закладі спочатку виховувалося близько 20 дітей, були серед них і Марія та Людмила - дочки відомого діяча літератури і театру М.П. Старицького. Нагадаємо, що тоді Софії виповнилось лише п'ятнадцять років.

З Олександром Русовим Софія обвінчалася 30 серпня 1874р. у Петербурзі, куди вона поїхала за своїм нареченим. М. Лисенко подарував молодятам власну рапсодію на пісню «Золоті ключі». Олександр Русов «перший, - згадувала Софія Русова в «Моїх споминах», - відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала всією моєю працею довгі літа» [1, c. 9]. О. Русов брав участь в українському студентському хорі, записував українські пісні, написав етнографічну розвідку про кобзаря Остапа Вересая. Таким чином, О. Русов мав найбільший вплив на ідейне становлення Софії Федорівни.

У цей час Київська українська громада, колеги й друзі покладають на Олександра Русова дуже складну і відповідальну місію - врятувати від загибелі заборонені рукописні вірші Т. Шевченка й надрукувати за кордоном увесь «Кобзар» без цензурних скорочень. У 1875-1876 рр. Софія і Олександр Русови провели відповідну роботу з підготовки й видання двох томів «Кобзаря» і перевезли твори через кордон на батьківщину. І цим вчинком Софія і Олександр Русови вписали своє добре ім'я в історію української культури.

У зв'язку з переслідуванням її поліцією або зміною місця роботи чоловіка, Софія Федорівна часто змушена була змінювати місце проживання: Чернігів, Київ, Одеса, Єлисаветград, Катеринослав, Харків, Херсон, Петербург. Повсюдно вона відкривала приватні дошкільні заклади. Крім того, зміна місця проживання була пов'язана з її політичною діяльністю (вона належала до партії «Народна воля», а також була членом Української партії соціалістів-федералістів).

У 1881р. С. Русова була ув'язнена за зв'язки з російськими революційними колами. Відтоді вона постійно перебувала під наглядом поліції, в тому числі й за відстоювання української національної ідеї. З цього приводу вона писала: «Сиділа в п'яти українських тюрмах і весь період з 1881 по 1899 рік майже постійно або висиджувала в тюрмах, або під гласним надзором поліції, витримала 15 обисків. Усе це було і за загальні справи політичні, і за українські» [1].

В кінці 80-х - на початку 90-х років сім'я Русових проживала в Харкові. Тут Софія Русова включилася в активну діяльність у Харківському товаристві поширення в народі грамотності. Виступаючи 31 грудня 1891 року на загальних зборах товариства, вона закцентувала увагу на виданні дешевих книжок для малоосвічених читачів, а також книг доброї якості як за змістом, так і за формою. Невдовзі в товаристві був створений спеціальний видавничий комітет, а вона була його першим секретарем. Видавничий комітет за 20 років існування видав 170 назв книжок.

А її чоловік, О. Русов брав участь у роботі двох українських гуртків: «Братство тарасівців і гурток старих українофілів». Тут видавалися українські книжки. Нелегальну літературу переховувала С.Русова. Поліція виявила книги і Софію заарештували. У доповідній записці прокурору вона написала: «Ні свобода релігійної совісті, ні свобода вживання рідної мови не може бути відтіснена ніякими законами та циркулярами тому, що така ж потреба людського єства, як необхідність думати та дихати» [4].

У 1902р. сім'ю Русових виселили з України і вони змушені були виїхати до Санкт-Петербурга. Тут вона вивчала проблеми переслідування рідної мови.

Петербурська земля на початку 1909 р. прийняла на вічний спокій її старшого сина Михайла. В сім'ї Русових виховувалися ще син Юрій і донька Люба.

4-5 червня 1906 року у Санкт-Петербурзі проходила конференція представників національних учительських організацій. Софія Русова у статті «До вчительської української спілки у Петербурзі», яка була надрукована у травні 1906 року на шпальтах першої української щоденної політичної, економічної і літературної газети «Громадська думка» (виходила в Києві), закликала українських учителів створити свою спілку і відрядити її делегатів на конференцію до Санкт-Петербурга. Ця ідея була зреалізована спільно з Б.Д. Грінченком. Освітяни Наддніпрянщини об'єдналися у спілку. Її делегати С.Ф. Черкасенко і М.І. Крупський з успіхом виступили спочатку на конференції у Санкт-Петербурзі, а потім взяли участь у роботі ІІІ з'їзду Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти (7-10.06.1906р., фінське місто Юстілля).

Після того як Микола ІІ 24 листопада 1905 року затвердив Тимчасові правила друку, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії, прогресивні педагоги кинулися забезпечити майбутню національну школу україномовними підручниками. Софія Русова також включилася у цю роботу. Готує і видає «Український букварь» (1906 р.) у Санкт-Петербурзі. За основу цього букваря вона взяла розробку одного з найкращих українських філологів О.О. Петебні, який написав буквар для недільних шкіл ще в 60-х роках XIX ст., але не зміг опублікувати. Русова, звісно, доопрацювала цей рукопис (розширила тексти для читання, підсилила їх малюнками та ін.).

Нагадаємо, що М. Шашкевич у 1836 році для потреб школи уклав першу в Україні «Читанку для діточок в народних школах», яка «веде ступенево дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їх хати у широкий світ».

Читанку видав у 1850 р., а у 1853 р. перевидав, Яків Головацький, внісши у першодрук «Читанки» деякі редакторські зміни.

Проживаючи у Санкт-Петербурзі, Тарас Григорович постійно цікавився життям свого народу, його освітою. Він добре знав, що важко навчати дітей, якщо немає підручників рідною мовою. Тому він запланував підготувати цикл підручників народною мовою: лічба, буквар, історія, географія, етнографія тощо.

Першою книжкою(підручником) був «Букварь южнорусскій».

«Букварь» був опублікований за кошти Т. Шевченка у січні 1861 р. у Санкт-Петербурзі накладом десять тисяч примірників. Частину тиражу Т. Шевченко розіслав для продажу в недільні школи Києва, Чернігова, Полтави та інших міст із тим, щоб за виручені кошти можна було й далі розвивати недільні школи. Хоча «Буквар» був надрукований у Санкт-Петербурзі з дозволу цензорів архімандрита Фотія і цензора В.Бекетова, однак впровадження «Букваря» натрапило на спротив з боку вищого духовенства, в тому числі й тодішнього Чернігівського єпископа Філарета й Київського митрополита Арсенія.

Таким чином, у Петербурзі друкувалися два букварі для українських дітей: спочатку з Тарасом Шевченком (1861), а дещо пізніше С. Русовою (1906).

У 1909 р. Русови повертаються до Києва, де вона разом з С. Черкасенком і Г. Шерстюком організували педагогічний журнал «Світло» (1910-1914). Всього побачило світ 35 номерів «Світла», у яких біля 100 разів публікувалася С. Русова. Серед цих статей є фундаментальні праці з дошкільної педагогіки: «Дитячий сад на національному грунті», «Націоналізація дошкільного виховання», а також статті «Ідейні підвалини школи» та «Нова школа», якими започатковано концепцію нового шкільного навчання.

У журналі «Світло» Софія Русова опублікувала ряд статей з історії педагогіки і просвітнього руху в Україні, розвідки з розвитку освіти за кордоном, висвітлювала важливі події тогочасного освітянського життя. Чотири роки активної та інтенсивної праці в журналі «Світло» формували С. Русову як визначного українського освітнього діяча-патріота.

Брала участь у роботі Міжнародного з'їзду журналістів у Брюсселі, на якому виступила з проблемами утисків української преси в царській Росії. Викладала педагогіку у Фребелівському та французьку мову у Комерційному інститутах.

У співпраці з Київським товариством громадськості та петербурзьким Благодійним товариством для видання загальнокорисних і дешевих книжок були опубліковані її науково-популярні праці: «Днепр и Приднепровье» (1898), «Божа іскра. Оповідання про Рафаелля» (1904), «Серед виноградарів південної Франції» (1905), «Як люде живуть у Норвегії» (1906) тощо.

Відвідавши у Брюсселі (з сім'єю перебували на лікуванні) педагогічний павільйон, а в Берліні Педагогічний дім Фребеля-Песталоцці, зі своїми враженнями С. Русова виступила у київському Фребелівському товаристві. Після цього їй запропонували викладати курс дошкільного виховання у цьому навчальному закладі. Готуючись до викладання, С. Русова теоретично узагальнювала свій педагогічний досвід в дошкільній освіті. Обґрунтувала власну концепцію дошкільного виховання, у якій розвиває ідеї розвитку дитини, необхідності вивчення її психофізіологічних особливостей, гармонійної єдності з природою. Центральне місце в концепції займає положення про необхідність виховання і розвитку дітей на національному грунті (українська мова, традиції і звичаї тощо).

У 1917 р. Софія Русова провела ІІ Всеукраїнський професійний учительський з'їзд, на ньому вона виступила з промовою «Національна школа». Крім того, вона у цьому році, як співзасновник, брала участь у відкритті Педагогічної академії для підготовки учителів українознавства.

У статті «Нова школа», яка у 1917 р. була видана окремою брошурою, С. Русова зазначала: «Велике слово - школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдському житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу» [2, c. 207].

Тут не можна не згадати слова М. Грушевського, великого історика і українця: «…час іде й народ, що не має своєї школи, попасає задніх! Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба, живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні» [6].

Сьогодні на часі і слова видатного чеського педагога Я.А. Коменського: «Ніхто не має права вважати Шкільну справу чужою для себе, сторонньою. Навпаки, якщо ми хочемо мати добре організовану державу, господарство, церкву, - ми перш за все мусимо організувати Школу, що навчила б наших дітей служити добру і рідному краєві» [6]. Ці слова висловлені більш як три століття тому потрібно усім чиновникам (великим і малим) нагадувати щодня.

Стаття «Нова школа» є актуальною й нині. Тут йдеться і про творення народної школи на засадах вселюдських чеснот, метою якої є «збудити, дати змогу виявитися самостійним творчим силам дитини» [2, с. 208], акцентувалася увага на глибокому вивченні матеріально-побутових умов учнів, їх індивідуальних особливостей, на розвитку спостережливості, уяви і мислення, використовуючи слухання та складання казок, підготовку етнографічних свят. Пізніше ці ідеї розвивав В.О.Сухомлинський. Він зазначав: «У дитини треба розвивати безпосередні, чуттєві форми пізнання - відчуття, сприймання, уяву, фантазію. Це найнеобхідніша умова мислення. Багаторічний досвід переконав мене в тому, що таку дитину треба вести в природу - в сад, у ліс, в поле, до квітучої ниви, соняшнику або конюшини, на берег річки. Ми ведемо в природу чудуватися, дивуватися - в цьому ми вбачаємо один з важливих стимулів розумового розвитку» [5, c. 423].

Закінчує Софія Русова свою працю такими прекрасними словами: «Хай навкруги учня будуть речі рідні, щоб він в них кохався, привчався любити все рідне, присвячувати йому всі сили свого духа й тіла. Любов до рідної країни - се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности, пошана до людей - се вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежности. Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди і науки - Тараса Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах рушники з рідним вишиванням, хай у вікна тішать погляд рідні дерева й квіти» [2, c. 218].

Актуальними для нашого часу є думки С. Русової щодо диференціації навчання, бо школа «бере дитину з дошкільних організацій на 7-му році й доводить до 14 літ, і тоді вже робиться диференціація по різних галузях промислово-професійної освіти. Ті учні, що мають хист до науки, переходять до гімназій, де за 4 роки класичного або реального навчання, дитина готується або до вищої загальної наукової або ж до вищої технічної школи» [6].

Софія Федорівна продовжила писати підручники українською мовою. У 1911 році видано у Санкт-Петербурзі новий підручник «Початкова географія», в якому крім фактів із загальної географії окремим параграфом подається матеріал про Україну.

Під час Першої світової війни сім'я евакуювалася до Саратова разом з Комерційним і Фребелівським інститутами. У Саратові 8 жовтня 1915 р. помер її чоловік, похований в Києві на Байковому цвинтарі.

С. Русова відстоювала національний характер школи, у якій перше місце відводила рідній мові. У статті «Націоналізація школи» (1917) С.Русова назвала навчання рідною мовою першою психологічною вимогою навчально-виховного процесу. З цього приводу вона писала: «Нікому на думку не спаде взяти великоруську дитину і вчити її на чеській мові, вона ж теж слов'янська…» [2, c. 293, 294], бо «Рідна мова у вихованні й освіті - то є найкращий… провідник думок, почувань, вражінь. От через що першою свідомою вимогою задля справедливого психологічного задоволення нації є вимога національної школи. Рідна національна школа - це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу, який скидає з себе ланцюги, скидає ту кригу байдужости, якою було окуто його серце за часів утисків і пригноблення його вільної думки, його національної свідомости» [1, c. 295].

С. Русова була категоричною в питанні двомовного навчання. У науковій розвідці «Дещо до сучасної педагогіки (Про психологічні і педагогічні заперечення двомовності)» вона акцентує увагу на тому, що «Двомовна, або утраквістична школа, хто її не влаштовував би, держава чи приватна особа, є не лише злим глузуванням над здоровою науковою педагогікою, але й недопустимою… образою для учнів… Двомовна школа - це педагогічний нонсенс і … життєвий злочин, яким жартувати не слід…» [6].

Події Лютневої революції 1917 р. С. Русова зустріла в Києві. У своїй праці «Мої спомини» вона писала: «Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життя. Закипіла праця!» [3].

Софія Федорівна стала лідером національно-визвольного руху, у першому українському уряді УНР вона очолювала департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти. Організувала Всеукраїнську учительську спілку та керувала нею, започаткувала разом з Ю.П. Сірим, Я.Ф. Чепігою та С.Ф. Черкасенком видавництво «Українська школа».

У перших відкритих україномовних школах використовувалися підручники С. Русової: «Український букварь» (перевидавався 1917, 1919, 1919), «Початкова географія» (перевидавалася двічі у 1918 р.), «Початковий підручник французької мови…» (1918), «Перша частина для дорослих для вечірніх та недільних шкіл» (1918). Крім того, видавалася методична література для вихователів та учителів: «Дошкільне виховання» (1918), «Позашкільна освіта» (1918), «Методика початкової географії» (1918) та ін.

Однак, перші кроки українізації, створення національної системи освіти були перервані подальшими політичними подіями, зокрема перемогою це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу, який складає з себе ланцюги, скидає ту кригу байдужости, якою було окуто його серце за часів утисків і пригноблення його вільної думки, його національної свідомости [2, с. 295] більшовиків і утворенням 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду.

З 1920 р. С. Русова переїжджає до Кам'янець-Подільського, де викладала в учительській семінарії та Кам'янець-Подільському державному українському університеті. Проте на початку 1921 р. університет підпорядкували собі більшовицькі комісари і в грудні 1921 р. С .Русова разом з онукою нелегально перейшли р. Збруч. Спочатку оселилися у Львові, тут відзначили ювілей С. Русової - 50-річчя педагогічної діяльності (1921). Потім переїхала у Відень до сина. Тут вона написала свої визначні праці: «Теорія і практика дошкільного виховання» та «Історія педагогіки». З 1923 р. проживає у Празі, тогочасному центральному осередку української еміграції. Тут вона брала участь у створенні Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, продовжила свою плідну наукову працю, написала і опублікувала 165 наукових і навчальних книг. Серед них підручники «Географія. ІІ. Західна Європа», «Географія. ІІІ. Позаєвропейські краї» (1922), «Курс французької мови для студентів Української господарської Академії в Подєбрадах» (1923), «Дидактика» (1925), а також книги «Нова школа соціального виховання» (1924), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Нові методи дошкільного виховання» (1927) та ін.

Крім того, С. Русова викладала французьку мову в Українській господарській академії (Подєбради), теорію та історію педагогіки, дидактику та ін. в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага), а також активно співпрацювала з науково-дослідним Українським інститутом громадознавства.

У 1924-1925 рр. С. Русова створила притулок для дітей українців-емігрантів і очолювала його п'ять років. При цьому дитячому притулку у 1936 р. було відкрито Українську народну школу. Діяльність цих закладів допомогли дітям зберегти національну ідентичність, не забути рідну мову та ін.

З результатами своїх наукових досліджень С. Русова виступала на педагогічних конгресах в Римі (1923) та Женеві (1929), на з'їзді в Празі (1927) та ін. русова дошкільний педагогічний

Емігруючи, С. Русова з болем зазначала: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі сили віддати на визволення твого народу, щоб знову пишалася ти й волею, і наукою, і багатством [1].

Заслуговує на увагу її літературна діяльність, зокрема її літературні праці: «Украинская литература в ХІХ в. Первий период с 1798 по 1862 гг.» (1910), «Украинская литература 1862-1900 гг.», «Тарас Григорьевич Шевченко - украинский народний поет. Его жизнь и произведения» (1911), «М.П. Драгоманов. Його життя й твори» (1918) та ін.

Крім того, вона досліджувала життя і творчість видатних постатей літературно-культурного життя (Г. Барвінок, О. Пчілка, Х. Алчевська, М. Загірня та ін.), а також у драматичну творчість О. Олеся, С. Черкасенка та ін.

5 лютого 1940 р. С.Ф. Русова відійшла у вічність, похована на празькому Ольшанському цвинтарі. В радянський період ім'я С. Русової було у забутті як буржуазної націоналістки. Нині життя і діяльність видатного українського педагога активно досліджується. Видані у двох томах її педагогічні твори (1996).

Створено історико-культурний комплекс «Садиба-музей С. Русової» в с. Олешні, проведено реконструкцію будинку, де народилася і жила С. Русова, на базі її садиби відкрито оздоровчий та науково-методичний центр, який став осередком виховання та освіти дітей за методикою Софії Федорівни. У 2005 р. МОН України затвердило нагрудний знак для педагогічних працівників за значні особисті успіхи в галузі дошкільної та позашкільної освіти.

Однак ще більше потрібно зробити, зокрема опублікувати повне видання усіх її праць і, що найважливіше, спонукати майбутніх і діючих педагогів до їх вивчення і використання у своїй роботі. Ідея національного виховання є головною у педагогічній концепції С. Русової, у центрі якої перебуває дитина з її природними задатками, здібностями, можливостями і талантами. «Душа дитини в роки од 2 до 7 найбільш чула й вразлива й в цей час найкраще треба її плекати й пильнувати, щоб і серце, й воля, й розум, а також й тіло, розвивалися цілком нормально» [2, с. 34], - зазначала С. Русова. Важливим для нинішньої школи є висновок С. Русової про те, що «Життя не жде: воно нас кличе до роботи, і доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми переведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої, дужої нації» [2, с. 297].

Література

1. Видатна просвітительна - Софія Русова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www/parafia.org.ua/biblioteka/…/vydatna-prosvitytelka-sofiya-rusova/

2. Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - 304 с.

3. Русова С.Ф. [Електронний ресурс]. Режим доступу: mydocx.ru.

4. Софія Русова - педагог, державний діяч, просвітитель [Електронний ресурс] - Режим доступу: librafy.kpnu.edu.ua/sofiya-rusova-pedaqoq-derzhavnqj-diyach-prosvi.

5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п'яти томах. Т.IV. К.: «Рад. шк», 1977. - 658 с.

Размещено на Allbest.ru