Професійна освіта робітництва Східної Галичини в кінці ХІХ - на поч. ХХ століть: досвід для сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Професійна освіта робітництва Східної Галичини в кінці ХІХ - на поч. ХХ століть: досвід для сьогодення

Олена Макарчук

Розглянуто організацію системи професійної освіти в Галичині в територіальних рамках Австро-Угорщини наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. (в т. ч. на матеріалах тогочасної преси) з урахуванням історичного досвіду реформування професійної освіти. Пропонуються зміни в концептуальних підходах щодо основ та принципів діяльності системи професійної освіти в сучасній Україні.

Ключові слова: професійна освіта, Галичина в складі Австрії (Австро-Угорщини), реформування освіти в Україні, європейська інтеграція України.

The organization of professional education's system in East Galicia within territorial boundaries of Austria-Hungary at the end of the 19th - on the beginning of 20th century (basis on the press materials) including historical experience of reformation of professional education's system is done. The amendments in conceptual approaches concerning basics and principles of the system of professional education in Ukraine nowadays are proposed.

Keywords: Professional Education, Galicia under Austria (Austria-Hungary), Reform of Education's System, European integration of Ukraine.

професійний освіта галичина

Людський капітал у сучасному світі стає базовим ресурсом кожної країни, фактором, що забезпечує її стабільність та прогрес. На сучасному етапі розвитку України суспільство і його політикум прагнуть якнайшвидшої інтеграції у Європейське Співтовариство. Це, у свою чергу, вимагає вирішення складних завдань перетворень у всіх галузях політики, економіки, суспільної моралі, культури, науки тощо. Реформування освіти було та залишається важливою складовою соціальної політики України. Необхідно звернути увагу на зростання ролі професійно-технічного навчання, оскільки одним з основних завдань Закону України «Про професійно-технічну освіту» проголошено «задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках» [6, с. 215].

В цій ситуації бачиться не зайвим й історичний досвід. На нашу думку, звернення до історичного спадку, зокрема до перших спроб організації професійної освіти робітників в Галичині у кінці ХІХ - поч. ХХ століття, буде повчальним. Зрозуміло, мова не йде про бездумне копіювання (та це й неможливо), але окремі методи та підходи можуть виявитися цілком прийнятними й у сучасних умовах.

Професійна освіта робітництва стала предметом спеціального наукового інтересу порівняно недавно - в останній третині ХХ ст. До того більшість досліджень не виділяло професійну освіту робітництва в особливий предмет аналізу, характеризуючи її в кращому випадку в рамках загального історичного процесу розвитку освіти та виробництва в Україні.

Так, «Енциклопедія українознавства» вказує, що «на західно-українських землях від кінця 18 століття до 1944 року професійна освіта (...) слабо розвинена. І влада, і українська громадськість головну увагу звертали на розвиток загального шкільництва» [5, с. 2379].

У сучасних вітчизняних дослідженнях (кін. ХХ - поч. ХХІ ст.) більше уваги звернено на професійну освіту робітництва східних теренів України [12; 16; 17].

У деяких працях, присвячених історії розвитку освітнього процесу в Україні, питання професійної освіти окремо не розглядаються [13; 10; 9].

Разом з тим у працях О. І. Пенішкевича [11] та В. В. Стин- ської [14] знаходимо цікавий фактологічний матеріал, прив'язаний до певної (західноукраїнської) місцевості.

Культура та побут галицького робітництва кін. ХІХ - поч. ХХ ст. характеризувалися специфічними соціальними та етнічними рисами. Повільний та повний суперечностей розвиток промисловості регіону, з підйомами та спадами окремих галузей економіки, наявність у промисловому секторі відносно масового ремісничого «конкурента», географічна прив'язаність промислового виробництва до сировинних ресурсів, міжнаціональні протиріччя в робітничому середовищі, впливи і втручання політичних партій та рухів у життя цього середовища - все це впливало на освіту робітництва Східної Галичини.

Зміни, які еволюційно відбувалися в галузі професійної освіти, отримали суттєве прискорення у зв'язку з політичними реформами 1860-1867 рр. Реформаційні зміни відбулися, зокрема, у шкільному законодавстві, опосередковано зачепивши систему професійного навчання.

Довгий час масова підготовка робітничих кадрів для промисловості здійснювалася шляхом учнівства у рамках застарілого, мало не середньовічного, цехово-корпоративного законодавства. Майстер, власник дрібної, середньої або великої майстерні, самостійно набирав певну кількість учнів, які під його наглядом готувалися оволодіти професією протягом 2-4 років. Але в статутах деяких ремісничих корпорацій чітко вказувалося, що цей термін може бути й більшим. Праця учня офіційно була майже безоплатною (навпаки, його учитель вважався мало не благодійником), тож майстер намагався тримати свого підопічного на становищі учня якомога довше. Крім того, для атестації учня на підмайстра, майстер мав внести відповідну суму грошей ремісничій корпорації - за видачу свідоцтва підмайстра. Саме тому власники майстерень майже завжди затягували атестацію і перевід учнів на вищий статус [18, с. 251-252].

З появою середнього та великого промислового виробництва ця система підготовки робітничих професій збереглася. Певна частина молодих некваліфікованих робітників набиралася для роботи на становищі учнів, відповідно, з найнижчою заробітною платою. Відтак підприємець-капіталіст, як і в ремісничому виробництві, був зацікавлений у якомога довшому перебуванні молодого робітника у статусі учня. Для прикладу, під час одного із страйків пекарів у Львові з'ясувалося, що є «учень», який перебуває у цьому статусі 16 (!) років [18, с. 252], зрозуміло, з учнівською платнею.

Мали місце й випадки, коли робітників тримали у статусі учня все життя. Так, у звіті промислового інспектора для Галичини і Буковини за 1892 р. відзначалося, що багато майстрів не дотримуються вимог промислового закону про угоду з учнями, і учень працює у цьому статусі все життя, що робить дешевшою його працю у порівнянні з іншими робітниками [20, s. 4].

Не витримувалися й терміни навчання учнів у державних установах, як-от на залізниці. Так, газета «Robotnik» у 1890 р. писала, що на залізниці у Станіславі практиканти, які вже стали професійними слюсарями, «два роки чекають на прийняття у них іспиту» [21, s. 2].

Якщо система учнівства в ремісничих майстернях дозволяла молодому робітнику більш-менш оволодіти професією, то у великій промисловості, де робітник був орієнтований тільки на певні операції, учень засвоював лише вузькі професійні навички, не завжди осягаючи всі тонкощі майбутньої професії. У 1891 р. І. Я. Франко критикував діючу систему підготовки робітничих професій. Він писав, що на фабричних підприємствах «ні промислові підприємці, ні їх заступники, які можуть бути навіть дуже здібними машиністами і освіченими техніками, не мають достатньо спеціальних знань, щоб навчити ремісників цій професії», і що закон «намагається сучасну промисловість з її розгалуженнями втиснути у рамки середньовічного цехово-корпоративного законодавства» [18, с. 253].

Такого роду проблеми постають і перед сучасним українським робітництвом. Власник підприємства не зацікавлений у широкому профілюванні молодих працівників, оскільки кваліфікований спеціаліст вимагатиме вищої платні або шукатиме більш щедрого працедавця. Учня навчають вузьким операціям, що не вимагають високої кваліфікації і відтак тісно прив'язують до місця некваліфікованої праці. Страждають не лише інтереси вузько-кваліфікованого робітника, але й суспільства в цілому.

Із зростанням промислового виробництва на етапі імперіалізму властям та власникам промислових потужностей Австро-Угорщини стає зрозумілою необхідність налагодження системності професійного навчання. Тенденція «розуміння згори» зустрілася із зворотнім «тиском знизу». Так, 21 січня 1906 р. в селі (!) Улашківці відбулося велике віче (понад 6000 осіб). Прийняли резолюцію, щоби «правительство» якнайскоріше заснувало в Чорткові реальну школу з руською (українською) мовою викладання [2, с. 2].

Як уже вказувалося, важливість фахової освіти усвідомлювала й влада. Це подекуди втілювалось у цікаві урядові проекти. Так, у містечку Миколаєві (неподалік Львова) у 1875 р. при сирітському притулку завершено будівництво гуртожитку і фахової ремісничої шестикласної школи, куди прийняли 120 сиріт. У 1907 р. тут навчалося 147 хлопців, які здобували спеціальності столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів та гончарів. У школі працювало 23 кваліфіковані вчителі й майстри. До 1912 р. в притулку отримали різні спеціальності 674 юнаки, поповнивши, таким чином, західноукраїнське робітництво [8, с. 443].

Кінець ХІХ ст ознаменувався бурхливим розвитком капіталістичних відносин. Кадри середньої ланки для промисловості та інших галузей господарства в цей час в основному рекрутувалися з випускників т зв. середніх реальних шкіл. На початку ХХ століття в Галичині їх було 14, на Буковині -і на Закарпатті - 1 [1, с. 18]. Власне, тут і готувалася своєрідна робітнича аристократія, яка, за потреби, могла займати й нижчі та середні управлінські посади.

У сучасній Україні, на жаль, відбувся певний розрив між власне робітниками та керівниками нижчої і середньої ланок, які майже суцільно - випускники вишів (інженери, економісти тощо), відтак слабо розуміються на специфіці робітничого середовища. Можливо, сучасна професійна освіта в Україні при підготовці керівника середньої ланки має бути орієнтована не на вищу освіту майбутнього управлінця, а на його робітничі навики, близькість до робітничого середовища.

Розвиток економіки на рубежі ХІХ-ХХ ст покликав до життя заклади для підготовки спеціалістів різних професій. Систему професійної освіти Галичини цього часу класифікують за типом навчальних закладів (промислові, фахові, торговельні, рільничі), за рівнем підготовки (вищі та нижчі) та за формою власності (державні, приватні, відомчі тощо).

Так, у 1891 р. у Львові відкрито Державу промислову школу (ЛДПШ) для підготовки кваліфікованих робітників будівельних професій, теслярів, каменярів, столярів, слюсарів та ін. В місті діяла й школа художніх промислів [19, s. 77].

Своєрідним недоліком тогочасної професійної освіти вважаємо її національну обмеженість. З одного боку, вона пояснювалася особливостями національного життя окремих етнічних груп Галичини (поляки в містах, українці - у селах, євреї - в містечковій торгівлі). З іншого, бар'єри створювалися й штучно - оскільки владу в Королівстві Галичини й Східної Лодомерії утримувала польська община.

На поч. ХХ ст. ЛДПШ налічувала 539 учнів та учениць.

них 450 становили поляки, 87 русини (українці) та 2 німці [3, с. 8]. На 5 курсах для будівельного промислу (мулярському, теслярському, каменярському, столярства та будівельного слюсарства) нараховувалося 110 учнів, на 4 курсах для артистичного промислу було 129 учнів, на жіночому відділенні - 52 учениці [3, с. 8].

У сучасній Україні професійна освіта такої національної прив'язки (залежності) не має.

Окрім Галичини в рамках Австро-Угорської імперії професійна освіта розвивалася й у інших регіонах з українським сегментом населення (за відсутності поляків, але домінування румун чи угорців). Подією у розвитку фахової освіти Буковини стало заснування у листопаді 1873 р. Державної промислової школи у Чернівцях. Вона складалася з 2 класів - підготовчого та загального. Навчання проходило німецькою мовою. Серед дисциплін, що їх викладали учням підготовчого класу, були геометрія, фізика, мінералогія, креслення тощо. У загальному класі учні оволодівали знаннями із статистики, проектування, бухгалтерії, графічних рахунків тощо [11, с. 218]. Для посилення викладання курсу спеціальних дисциплін (архітектури та хімії) запросили спеціалістів з Відня - професорів Віктора Швердгнера та Йогана Шпінгеля [11, с. 219].

Втім, проблема недофінансування професійної школи була гострою в усі часи. Часто пошуки меценатів велися передусім у власному національному середовищі. Так, у 1903 р. газета «Гайдамаки» публікувала прохання про допомогу Руській (українській. - О. Г) ремісничій та промисловій бурсі у Львові. Газета дорікала, що «повітові ради роздають значні суми на «ляцькі цілі» - «нехай наші люди допильнують. Аби і руська бурса дістала якусь поміч з грошей, складаних руськими хлопами» [4, с. 7].

Сучасні українські заклади професійної освіти практично не звертаються з проханнями про допомогу до спонсорів. Діаспора, надаючи допомогу українській освіті, орієнтується передусім на загальноосвітню школу (П. Яцків) чи виші, натомість професійна освіта й тут залишається поза увагою.

Одним із видів професійного шкільництва були фахові школи, що перебували у компетенції Крайового виділу (так звані крайові). У крайову школу набирали учнів, яким виповнилося 13 років, і які закінчили народну школу або підтвердили вступними іспитами свої знання з початкової школи.

Крайова професійно промислова школа для науки ткацтва в Косові складалася з двох відділів. На першому (призначеному для т зв. учнів звичайних) навчання тривало 3 роки і ставило на меті формування практичних навиків ткацтва (вивчали ткацьке устаткування, практичні навички роботи на цьому устаткуванні, засади організації ткацького виробництва). Набір слухачів на другий відділ, де вчилися учні «надзвичайні», визначався більш поглибленим вивченням спеціальних дисциплін ткацької справи [15].

У кінці ХІХ ст. розпочала набір учнів Коломийська крайова гончарська школа. Тут готували помічників і майстрів гончарського та кахлярського ремесел і споріднених галузей керамічної промисловості, а також працівників різних професій для цегелень. [1, с. 94].

У серпні 1906 р. був оголошений набір у крайову ткацьку школу в Горлицях. Школа зобов'язувалася вчити «молодіж теоретично та практично на заводових ткачів» [2, с. 2]. Навчання тривало 3 роки і було безкоштовним.

Окрім крайових існували ще й державні фахові школи, яких на початку ХХ століття нараховувалося в Галичині сім. До них приймали учнів після закінчення 6-класної школи. Серед шкіл цього рівня вкажемо державні фахові школи деревообробного промислу у Коломиї, Закопаному, школу промислу залізного у Сулковицях (готувала кваліфікованих ковалів і слюсарів), школи будівничих ремесел у Бучачі й Ярославі та машинного слюсарства у Тернополі. У кінці ХІХ - на поч. ХХ століття на Буковині було відкрито низку фахових шкіл, зокрема, у 1899 р. малярська школа Миколи Івасюка, купецький курс для дівчат у Чернівцях (1903 р.), чернівецька дворічна ткацька школа (1906 р.) тощо [11, с. 222]. Після закінчення цих шкіл учні отримували право відкривати власну справу. Часто цей бізнес ставав продовженням родинної традиції. Сини і дочки ремісників додавали у звичну для своєї сім'ї справу новинки науки і техніки, тобто ті знання, які отримали у професійній школі.

У перелічених випадках майже завжди спостерігаємо своєрідну географічну прив'язку справи професійної освіти до особливостей регіону, його традицій (килимарства, гончарства, ткацтва тощо). На нашу думку, система професійної освіти в Україні має будуватися з орієнтацією не лише на потреби загального промислового розвитку держави, але й на регіональну специфіку, народні традиції, існуючі промисли.

Реалії економічного життя, потреба забезпечення підприємств керівниками та фахівцями з основами економічних знань диктували свої вимоги до навчальних закладів. У 1899 р. у Львові засновано Торговельну академію, що включала вищу чотирикласну школу, курси для абітурієнтів, доповнюючу школу та курси для дорослих [7, с. 342]. При

Академії відкрито вечірні курси для вивчення «поєдинчої та подвійної бухгалтерії, банкового діловодства, науки про торговлю і векслі та початків французької мови» [3, с. 9]. Учні Академії відвідували підприємства Галичини та Відня і співпрацювали із Львівською політехнікою.

У цьому випадку спостерігаємо комплексний характер надання освітніх послуг - від підготовчих курсів для абітурієнтів до того, що сьогодні носить назву середньої професійної освіти; від середньої професійної - до вищої; від вищої - до післядипломного навчання. Власне, сьогодні так будують свою роботу кращі, найбільш сучасні виші України.

Інженерні кадри для промисловості готувалися у Львівській вищій Політехнічній школі (до 1877 р. - Промисловій Академії). У 1905-1906 навчальному році в ній навчалося 1188 студентів [22, s. 169]. У 1876-1877 рр. при Державній промисловій школі в Чернівцях засновано т. зв. вищу школу, де учні могли удосконалювати знання з «елементарного та вільного креслення від руки, будівельного та технічного (креслення машини)» [11, с. 219]. Зрозуміло, що вища освіта була привілеєм переважно вихідців з вищої суспільної верстви. Натомість початкову та середню професійну освіту здобували вихідці з нижчих верств населення, для яких вона ставала своєрідною перепусткою до забезпеченого існування.

Загалом система професійної освіти в Галичині на початку ХХ ст. була слабо розвиненою і обслуговувала передусім потреби регіону. Відсоток учнів-українців був суттєво нижчим від їх процентного співвідношення у структурі населення Галичини.

На початку ХХІ століття професійна освіта є важливою складовою життя суспільства. Сучасний стан технічної та професійної освіти характеризується широким різноманіттям підходів до підготовки виробничих кадрів. У світлі глобалізаційних процесів все більше суб'єктів професійної освіти надають перевагу підходам, орієнтованим на ринок. Разом з тим вимагає належного опрацювання й історичний досвід організації професійної освіти на теренах Галичини, в рамках Австро-Угорської держави.

Література

1. Баїк Л. Г За освіту для трудящих. - Львів: Вища школа, 1983. - 192 с.

2. Гайдамаки. - 1906. - 3 лютого, Рік V, Ч. 168.

3. Гайдамаки. - 1905. - 14 вересня, Рік !V, Ч. 148. 4.

Гайдамаки. - 1903. - 20 січня, Рік ІІ, Ч. 17.

5. Енциклопедія українознавства. Т 6. - Львів: НТШ, 1996. - C. 2005-2399.

6. Закон України «Про професійно-технічну освіту» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1998. - N 32. - С. 215.

7. Історія Львова. - Т 2: 1772-1918. - Львів: Центр Європи, 2007. - 563 с.

8. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т Львівська область / АН УРСР Ін-т історії; Голов. ред- кол.: П. Т Тронько (голова) та ін. - К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. - 980 с.

9. Лузан П. Г Історія педагогіки та освіти в Україні. Навчальний посібник / П. Г Лузан, О. В. Васюк, О. М. Бернов. - Київ: Національний аграрний ун-т, 2007. - 301 с.

10. Мельничук О. С. Історія педагогіки України. - Кіровоград: Імекс ЛТД, 2001. - 179 с.

11. Пенішкевич О. І. Розвиток шкільництва на Буковині ^VM! - поч. ХХ ст.): Монографія. - Чернівці: Рута, 2002. - 520 с.

12. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х - поч. ХХ ст.) / За ред. М. Д. Ярмаченко. - Київ: Радянська школа, 1991. - 383 с.

13. Скільський Д. М. Історія української педагогіки Ілюстрований навчальний посібник. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2012. - 340 с.

14. Стинська В. В. Система шкільництва в Галичині (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.). Монографія. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2007. - 180 с.

Размещено на Allbest.ru