Погляди вітчизняних педагогів-рефлексологів 20-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37 (09)

ПОГЛЯДИ ВІТЧИЗНЯНИХ ПЕДАГОГІВ-РЕФЛЕКСОЛОГІВ 20-Х РР. ХХ СТ.

Наталя СПІНУЛ (Кіровоград)

Постановка проблеми. Серед проблем історії педагогіки однією з найбільш досліджуваних у різні періоди була творча спадщина видатних педагогів минулого. Ідеї і погляди педагогів вивчались як оригінальні й самоцінні феномени, що віддзеркалюють певні тенденції у розгортанні історико-педагогічного процесу - складової культури суспільства певного періоду. Спираючись на досвід попередників, учені намагалися визначити шляхи подальшого розвитку і перспективи вдосконалення освіти і виховання.

Останніми роками вчені звертаються до дослідження педагогічних персоналій на новому рівні, розглядаючи їх у сукупній системі особистісних, соціальних і внутрішньонаукових детермінант. До наукового обігу вводять нові архівні і документальні джерела, публікують твори репресованих педагогів, з'явилась можливість вивчати праці заборонених раніше зарубіжних дослідників. Суттєво змінились завдання досліджень, підходи до відбору і аналізу матеріалу, значно поновилася кількість персоналій, яких вивчають, зокрема завдяки тим, чиї твори і діяльність у попередні роки несправедливо замовчувались.

Це стосується і видатних вітчизняних педагогів-рефлексологів В. Протопопова, І. Соколянського, О. Залужного, педагогічний і рефлексологічний доробок яких ще не належно висвітлено в історико-педагогічній науці. Багато їх думок, ідей залишаються невідомими широкій педагогічній громадськості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У вітчизняній історії педагогіки до теоретико- методологічних проблем вивчення персоналій зверталися Н. Дічек, В. Роменець, В. Помагайба, М. Ярошевський, Н. Калініченко, А. Петровський.

Уперше в українській історико-педагогічній науці системно проаналізувала педагогічну спадщину В. Протопопова, І. Соколянського та О. Залужного в контексті політичних, соціокультурних і педагогічних реалій українського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст.

0. Сухомлинська, яка в працях “Нариси історії українського шкільництва (1905-1933)” (1996) та “Українська педагогіка в персоналіях” (2005) присвятила творчості педагогів ґрунтовні статті.

У 1997 році у праці “Макаренко і “головбоги” педолімпу: Соколянський, Залужний, Попов” сучасний німецький історик педагогіки Г. Хілліг, вивчаючи діяльність Соколянського та О. Залужного, з'ясував деякі, досі невідомі, факти їх біографії та творчого шляху, ввів до наукового обігу нові архівні джерела [7, с. 2].

Мета статті полягає у цілісному висвітленні педагогічної спадщини

В. Протопопова, І. Соколянського та О. Залужного як педагогів-рефлексологів 20-х рр. ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. Розвитку освіти 20-х рр. ХХ ст. в Україні притаманні дві протилежні тенденції: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР та формування в освіті Української СРР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, у векторі рефлексологічної моделі Західної Європи [3, с. 269].

Видатні науковці-педагоги 20-х років - В. Протопопов, І. Соколянський, О. Залужний - сформували основи розвитку цієї науки. В статті ми докладніше зупинимось на ідеях кожного з цих помітних постатей рефлексології в Україні.

Найвизначнішим представником рефлексології в Україні у досліджуваний період був В. Протопопов (1880-1957 рр.), психіатр, учень В. Бехтерєва, завідував кафедрою вищої нервової діяльності в Харківському інституті народної освіти. Він відомий своїми дослідженнями в галузі фізіології вищої нервової діяльності, був організатором лікувально-педагогічних кабінетів, що мали поширення в середині 20-х рр. Педагогіку вважав прикладною рефлексологією. Досліджував процес формування у дитини уваги, страху, потреби та ін. [4, с. 137].

В. Протопопов був одним із засновників та головним редактором “Українського вісника експериментальної педагогіки та рефлексології” - єдиного в Радянському Союзі періодичного друкованого органу з експериментальної педагогіки, в якому постійно друкувались його праці.

“Уся складна і різноманітна діяльність живих істот, - писав Протопопов, - поділяється лише на ряд природжених і набутих рефлексів, і вся поведінка як людини, так і будь-якої тварини може бути пояснена за допомогою дослідження цих рефлексів”. Наука, що вивчає поведінку людини з цього погляду, іменується рефлексологією або ж, за терміном американських вчених, “психологією поведінки” [6, с. 190].

Протопопов зазначає, що рефлексологія є наука, що має першим своїм завданням вивчати особистість людини, щодо її відносин з оточенням; дізнатись про це можна лише шляхом її об'єктивного вивчення. Якою б не була діяльність людини, її можна спізнати настільки, скільки вона з'являється в тому чи тому вчинку або реакції; а все те, що виявляється в різноманітних вчинках, можна дізнатися лише об'єктивним методом, як звичайно і всіх явищ природи, що нас оточує [5, с. 7].

В. Протопопов та його однодумці вважали, що об'єктом їхніх досліджень могло бути тільки те, що виявлено тією чи іншою особистістю назовні. А позаяк усі дії організму, що виявляються, є лише різними типами рефлекторних явищ, і понад це нічого іншого не можна вбачати в цих діях, то зрозуміло, що й вивчення всіх цих явищ може бути тільки об'єктивно-фізіологічне, але ніяк не суб'єктивно- фізіологічне. Рефлексологи намагалися вибрати той шлях, яким іде наукове природознавство, - шлях об'єктивного вивчення явища, котре відбувається у часі й просторі та може бути виміряне і математично опрацьоване. Фізіологічні методи дослідження задовольняли цю вимогу. Вони вносили у вивчення всього тваринного світу єдиний принцип і єдиний метод, який давав можливість, зокрема, застосувати для аналізу діяльності організму еволюційний погляд і використати всі його колосальні багатства. Протопопов навіть натякав на побудову “рефлексологічного світосприймання” і застосування його до педагогіки, яку він вважав галуззю природознавства [6, с. 190-191].

Згідно із загальною концепцією рефлексології, науки, що збудована на об'єктивних основах, і методи її мають об'єктивний характер, спираючись на фізіологію, а не на психологію. Одним з найважливіших методів рефлексології є метод “умовних” рефлексів; в розвитку рефлексології він зіграв велику роль. Цей метод дав змогу виявити, що так звану “асоціативну діяльність” можна студіювати з великим поспіхом об'єктивно, за допомогою фізіологічних експериментів, тоді як раніше вона вивчалася лише психологією [5, с. 8].

Один з найцінніших методів для пізнання поведінки рефлексологія може знайти в педагогічному процесі, - вважає Протопопов. “Вивчення складних форм діяльності повинно йти не так шляхом досліджування готових типів поведінки, як шляхом досліджування самого процесу формування тієї чи іншої поведінки. При роботі в цьому напрямі можна користуватися найрізноманітнішими методиками, починаючи від вузько- лабораторного експерименту і кінчаючи дослідженнями натуральної шкільної праці. Зближення рефлексології та педагогіки зробить велику послугу їм обом” [5, с. 10].

І. Соколянський (1889-1960 рр.) - педагог, педолог, рефлексолог. Активним організатором рефлексологічного напряму в психолого- педагогічних науках був І. Соколянський. Оскільки рефлексологія була суто експериментальною наукою, то для її розвитку необхідним було створення відповідної дослідно-експериментальної бази, над якою і працював вчений. Так, у 1925 р. за його ініціативи в Харкові відкрилася перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, високі результати роботи якої були відомі в усьому світі [9, с. 299300].

І. Соколянський, відштовхуючись від фізіологічного вчення І. Павлова, писав: “Я вважаю, що праці славетного фізіолога академіка Павлова настановлюють нову добу в наших знаннях природи людського організму. Між тими поглядами, які ми виробляємо на педагогічний процес на засадах умовних рефлексів і старим, традиційним, нічого спільного немає і бути не може” [8, с. 36].

Увагу вченого привертали питання побудови нової психології, зокрема, питання людської поведінки, яка визначається біосоціальними факторами. Наполегливо борючись за “біосоціальне”, І. Соколянський навіть вираз “психічне життя” бере в лапки, відмовляється шукати психологічних законів, “бо не існує й самої славетної своєрідності психічних явищ”. Усю духовну природу людської істоти, хоч би якою складною вона була, він прагне дослідити методами наукового природознавства, констатуючи, що проблеми людської психіки, свідомості, якою вона досі поставала перед людьми, зовсім не існує [6, с. 195].

І. Соколянський наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише одна якась система в організмі, а весь організм у цілому разом з довкіллям, в якому він перебуває, тобто все фізичне й суспільне середовище, що оточує організм. “На наш погляд, на цілком слушний шлях стають ті дослідники природи поведінки, які визначають особистість як суспільно- біологічне явище”, - стверджував він [6, с. 195].

Процес мислення у дитини він розглядав як функцію нервової системи, що приводиться в рух за допомогою умовних рефлексів. Визначений у такий спосіб процес формування дитини сприймався як соціогенетичний, оскільки мислення є умовним рефлексом, спровокованим середовищем, то необхідно насамперед звернуться до вдосконалення останнього, щоб саме середовище поліпшувало й піднімало на вищий щабель процес мислення людини, яке все ж залишається властивістю організму й певною мірою генетично успадковується людиною [4, с. 137].

Наукові погляди І. Соколянського впродовж його діяльності поступово змінювалися, переважно під впливом ідеологічних та політичних чинників. Так, до 1917 р. він, як і всі представники експериментальної психології займав суто біогенетичні позиції. На початку 20-х рр., у зв'язку з прийняттям марксистського підходу до формування дитини, став вважати, що розвиток складних психічних процесів - увага, запам'ятовування, мислення, загалом уся поведінка - значно більшою мірою залежить від середовища, що оточує її (від умов виховання, ідеології, соціально-культурних умов життя, рівня спілкування, форм і засобів діяльності), ніж від спадковості [9, с. 297-298].

І. Соколянським було розроблено схему лікарського, психологічного й педагогічного листка обстеження “дефективної” дитини. Велику увагу учений приділяв також роботі з учителями та вихователями, організовував гуртки-семінари з проведення показових уроків. Широка експериментальна праця ґрунтувалася на вченні про вищу нервову систему, на дослідженні рухових частин кори головного мозку, вивченні реакцій організму, які можна спостерігати дослідно-експериментальним шляхом, і була тісно пов'язана з психіатричними та психопатологічними дослідженнями.

Результати своїх експериментальних досліджень Іван Панасович оприлюднював у педагогічній пресі, найчастіше в журналі “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”. Учений був один із ініціаторів його створення, членом редколегії, активним дописувачем, формував спрямування й політику цього видання. Рідко який номер часопису, який виходив чотири рази на рік, з'являвся без Івана Соколянського - то як автора чи співавтора, то як рецензента, то як редактора. Він цікавився також питаннями організації педагогічного процесу в дитячих садках, школах, спеціальних дитячих установах з позицій учення про умовні рефлекси [9, с. 300].

О. Залужний (1886-1941 рр.) - науковець, педолог, рефлексолог - зосередив свою увагу на питаннях розвитку колективу. Свої теоретико- методологічні міркування та їх експериментальне підтвердження Олександр Самійлович побудував на рефлексології [10, с. 171]. Працював в Харківському інституті народної освіти на науково-дослідній кафедрі педології, керуючи секцією соціальної педагогіки, а з утворенням у 1926 р. Українського науково-дослідного інституту педагогіки його призначили керівником секції колективознавства.

За визначенням О. Залужного, рефлексологія є наукою про фізіологічні механізми поведінки. Не знаючи цих механізмів, ми не можемо зрозуміти ні поведінки поодинокої людини, ні поведінки людських колективів. Але самі фізіологічні механізми, як це доводить рефлексологія, утворюються й удосконалюються в процесі росту і розвитку людини, а тому, не кажучи вже про те, що поведінку людини ніяк не можна зрозуміти й пояснити, не знаючи подразників, які на неї довгочасно впливали, ми не можемо зрозуміти й самих механізмів поведінки, не знаючи умов розвитку людини взагалі й даного індивіда зокрема [1].

Поширюючи в напрямку “змістової й методичної цілісності” застосування рефлексологічної методики, О. Залужний спрямував свої зусилля на вивчення колективу, зокрема дитячого, користуючись насамперед систематичним спостереженням і натуральним (природним) експериментом. Автор по суті переходить до сфери соціальної психології, хоч і вживає все ту ж рефлексологічну термінологію [6, с. 193].

О. Залужний розробив програму вивчення дитячих колективів, що базувалася на численних експериментальних рефлексологічних дослідженнях. Аналізуючи спілкування в ранньому дитинстві, класифікуючи соціальні взаємодії і простежуючи вікову динаміку їх розвитку, він визначив типи соціальної поведінки дітей, виділив етапи набування ними соціальних навичок [4, с. 140]. У своїх дослідженнях він спирався на праці не тільки відомих вітчизняних вчених - І. Павлова, В. Бехтерєва, І. Сєченова, а й значною мірою на західних фахівців з теорії колективу - М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Зіммеля, У. Мак- Даугала та ін.

О. Залужний безпосередньо керував роботою по перевірці різновікових дитячих колективів й груп у різних районах і округах України з метою виявлення особливостей життєдіяльності цих колективів, дослідження специфіки роботи органів дитячого самоврядування на місцях, ролі педагогічного колективу у справі прищеплення відповідних колективних і соціальних навичок, особливостей взаємин між дітьми. Зазначимо, що О. Залужний зі співробітниками педологічної станції не лише робили зрізи, а й пропонував практичним педагогам шляхи подолання певних недоліків, кризових ситуацій, пропонували теоретичні розробки, за допомогою яких можливо було значно поліпшити роботу навчального закладу [2, с. 361].

У статті “Метод тестів у нашій школі” Олександр Самійлович розглянув актуальну на той час проблему тестування як провідного засобу визначення обдарованості дитини. Проаналізувавши різні погляди з цього приводу (Е. Торндайка, А. Біне, Ч. Спірмена та ін.) педагог виклав своє ставлення до застосування тестів як індикатора обдарованості учня. Теорію обдарованості він розглядав як співвідношення соціальних і біологічних факторів у поведінці дитини й вирішував її як соціобіогенетичну проблему, що є компетенцією рефлексології. Автор вважав, що немає ніякої природної обдарованості, що біологічні фактори ускладнюють поведінку, а соціальні - її обумовлюють. Отже, обдарованість дитини - це її досвід, здатність до навчання, до певного роду діяльності, і завдання педагога полягає в такій організації навчального процесу, що стимулює, розвиває ті чи інші здібності. Педагог рішуче виступав проти “тестоманії” й вважав тести лише одним із методів визначення рівня готовності дитини до навчання.

Олександр Самійлович цікавився також і організацією процесу навчання. Основним його законом він вважав утворення у школярів умовних рефлексів. Слідом за В. Протопоповим та І. Соколянським виокремив форму рефлексів - мовних (словесних) і вважав, що їх утворення допоможе перекинути місток між рефлексологією та педагогікою [9, с. 171].

соціальний педагогічний рефлексологічний соколянський

Висновок

Отже, у 20-ті роки виокремився природничо-науковий напрямок в психології - рефлексологія - наука про фізіологічні механізми поведінки. Сутність її полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Центральними фігурами рефлексології були вітчизняні педагоги В. Протопопов, І. Соколянський та О. Залужний, які своїми ідеями зробили великий внесок у розвиток науки. У деяких напрямах вони не втратили свого значення і нині.

Бібліографія

Залужний О. Вчення про колектив / О. Залужний. - К., 1926.

Історія соціального виховання (з давніх часів до середини ХХ століття): Хрестоматія / Упоряд.: О.С. Радул та ін. - Кіровоград: ТОВ “Імекс-ЛТД”, 2010. - 464 с.

Левківський М.В. Історія педагогіки: підручник / М.В. Левківський. - К., 2003. - 360 с.

Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933: Навч. посібник / О.В. Сухомлинська та ін.; за ред. О. В. Сухомлинської. - К.: Заповіт, 1996. - 304 с.

Протопопов В. П. Завдання рефлексології та її методи / В. П. Протопопов // Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки / За ред. В. П. Протопопова. - Х.: Державне видавництво України, 1925

Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О. Татенка, Т.М. Титаренко. - К.: Либідь, 1998. - 992 с.

Смолінчук Л.С. Науково педагогічний доробок О.С. Залужного (1886-1938) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.01 “Загальна педагогіка та історія педагогіки” / Л.С. Смолінчук. - Київ, 2008. - 20 с.

Соколянський І. Про так зване читання з губ глухонімими / І. Соколянський // Український вісник експериментальної психології та рефлексології / За ред. В. П. Протопопова. - Х.: Державне видавництво України, 1926, № 2

Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн.: Навч. посібник / За ред. О. В. Сухомлинської. - Кн. 2. - К.: Либідь, 2005. - 552 с.

Ярошевский М. Г. История психологи / М.Г. Ярошевский. - М., 1985.

Размещено на Allbest.ru