Етнолінгводидактична і філологічна культура вчителя-словесника як складова професійної педагогічної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнолінгводидактична і філологічна культура вчителя-словесника як складова професійної педагогічної культури

Сьогодні вища і середня школи в Україні на шляху реформування освіти, яке може бути здійснене лише спільними діями та зусиллями наукових і навчальних закладів. Останнім часом філологічна освіта суттєво змінилася: значно підвищилися вимоги суспільства до кваліфікаційного рівня філолога. В освітянських колах філолог, окрім виконання функціональних обов'язків, має бути ще й знавцем усіх мовних і літературних тонкощів, чудовим психологом, майстром педагогічних умінь, людиною з позитивним світобаченням, носієм гуманітарної культури і високого рівня спілкування.

Людина - істота суспільна. Найпершою соціальною потребою людини є потреба в іншій людині. Щоб бути повноцінним членом суспільства, необхідне спілкування, яке є найважливішою ділянкою людських взаємин. Люди часто об'єднуються заради спілкування - єдиної розкоші, що гідна людини (за словами Антуана де Сент-Екзюпері), щоб обмінятися думками, почуттями, волевиявленнями. У спілкуванні особа не просто присутня, а є об'єктом (суб'єктом) комунікативної взаємодії. Саме ця спрямованість на іншу людину надає етикетові комунікативного сенсу. Однак для досягнення гармонії у спілкуванні необхідне культурне спілкування.

Мова - це система засобів спілкування, яка існує в свідомості носіїв. Мова - явище соціальне. В повному обсязі вона може існувати тільки у спільноті людей.

Мова - значною мірою статична, відносно стабільна, довговічна, належить суспільству, відображаючи досвід народу. Мова незалежна від обставин спілкування. Свою комунікативну та іншу функції мова реалізовує лише через мовлення, під яким розуміють сам процес говоріння і його результати. Мовлення активне, динамічне, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його компетенцію. Мовлення конкретне, має певну мету, зумовлене ситуативно, в ньому можливі елементи випадкового. Це - конкретне говоріння, що відбувається у часі і має звукову чи письмову форму. викладання культура мова мовлення

Отже, мова - це сукупність правил, за якими відбувається мовлення, це система засобів спілкування, за якою будується мовне повідомлення. Тоді як мовлення - це реалізація засобів мови окремими людьми в певних актах спілкування. Воно має індивідуальний характер і залежить від віку, статі мовця, виховання, освіти, становища в суспільстві, темпераменту, стану здоров'я та багатьох інших особливостей, властивих конкретній людині. Мова живе в мовленні.

Мовна культура загалом - поняття дуже широке й багатогранне. Ми зосередимо увагу лише на тих аспектах, які пов'язані з гармонійними міжособистісними стосунками та котрі мають відношення до етики та естетики комунікативної взаємодії.

Культура мови - це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися її виражальними засобами у різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Крім цього, вона передбачає смислову точність, багатство і різноманітність словника, логічну послідовність, чіткість, художню виразність тощо.

Зміст поняття мовної культури охоплює:

1) ступінь ознайомлення суспільства з мовними нормами, вміння свідомо використовувати нормативні форми і вислови, критично ставитися до порушених норм, здатність висловлювати думку ясно, стисло, зрозуміло;

2) діяльність, яка має на меті піднесення рівня знань про мову, їх пропаганду і закріплення мовних норм;

3) лексико-фразеологічну, граматичну, орфоепічну, орфографічну внормованість, тобто вживання слів, їх форм, звуків, синтаксичних конструкцій відповідно до усталених норм, усунення мовних помилок, невиправданих запозичень, невдалих неологізмів та ін.;

4) естетику мови, тобто здатність відчувати її красу, вишуканість, довершеність.

Розрізняють різні типи мовних норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

- графічні (передавання звуків на письмі);

- орфографічні (написання слів);

- лексичні (слововживання);

- морфологічні (правильне вживання морфем);

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

- пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти -- видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

За словником-довідником з української лінгводидактики, культура мовлення - це дотримання літературних норм вимови, слововживання, побудови словосполучень, речень, текстів; нормативність усної і письмової мови, що виражається в її правильності, точності, ясності, чистоті, логічності, доречності, виразності, а також у різноманітності граматичних конструкцій, багатстві словника, дотриманні в писемному мовленні орфографічних і пунктуаційних норм.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

- правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

- змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

- послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

- багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

- точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

- виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

- доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура поведінки об'єднує внутрішню культуру людини й зовнішні прояви цієї культури: це правила спілкування з людьми й поведінки в офіційній сфері спілкування, це культура побуту й побутове спілкування, естетичні смаки та ін. З поняттям культура поведінки тісно пов'язане поняття етикет - це вироблені в суспільстві форми поведінки члена цього суспільства; порушення правил етикету сприймається членами суспільства як відступ від його норм.

У науковій літературі розрізняють етикет у його широкому та вузькому розумінні: а) форму нормативної мовної поведінки в суспільстві між представниками однієї нації; б) сукупність типових висловлювань, закріплених національно-культурними і мовними традиціями в певному мовному колективі для їх використання у конкретних соціально-комунікативних ситуаціях.

Наголошуючи на тому, що етикет - це складна система, виділяємо у ній: а) мовленнєвий етикет - сукупність правил мовленнєвої поведінки людей, що обумовлюються взаєминами співрозмовників і відображають стосунки ввічливості між ними; б) етикет зовнішнього вигляду - прийняті в суспільстві вимоги до зовнішнього вигляду членів суспільства, які є зразковими для тих чи інших ситуацій; в) етикет поведінки - сукупність дій людини в суспільстві, що визнаються зразковими для певних ситуацій.

Вчені розрізняють близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет, спілкувальний етикет.

Мовний етикет - „це сукупність словесних форм ввічливості, добропристойності, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні. Для того, щоб етикетні формули діяли, мало їх знати, треба ще бути вихованим, тактовним і доброзичливим”.

Отже, мовний етикет моделює поведінку людини - спонукає її у певній ситуації поводитись у відповідний спосіб. Саме тут найбільш наочно можна спостерігати вплив мови на людину, на її поведінку.

Мовний етикет обслуговує етикет поведінки; це значний у кожній мові спектр висловлювань, які охоплюють формули привертання уваги до встановлення контакту, вітань, знайомства, прощання, поздоровлень, побажання тощо. Ці формули обов'язкові для всіх членів суспільства, стійкі, але історично змінені, позначені рисами національної символіки.

Мовний етикет - це система стандартних словесних формул, уживаних у ситуаціях, що весь час повторюються у повсякденні: вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Ці формули у процесі мовлення не створюються, а відтворюються, що значно полегшує мовлення. Мовцеві немає потреби щоразу видумувати щось нове - він просто використовує готові словесні формули у певній ситуації.

Правила мовленнєвого етикету залежать від конкретних ситуацій, до яких відносять знайомство, вітання, прощання, вибачення, прохання, поздоровлення, запрошення, пропозицію, пораду, згоду, відмову, співчуття, комплімент, схвалення.

Найголовніші вимоги мовленнєвого етикету - ввічливість, уважність, чемність, стриманість співрозмовників - людина засвоює з дитинства й користується ними протягом усього життя. Це має бути нормою поведінки кожного. Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно-специфічних сталих форм спілкування, прийнятих суспільством для встановлення, підтримки та припинення контакту в потрібній тональності. Мовленнєвий етикет орієнтує на ті правила мовлення, за якими досягається ефективне спілкування. Мовленнєвий етикет - це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет - це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет - це вибір цих засобів, засоби в реалізації. Поняття „мовленнєвий етикет” ширше за поняття „мовний етикет”, тому що мовлення може бути етикетним (або неетикетним) і тоді, коли воно стосується ситуацій, які не потребують уживання формул мовного етикету. Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні завжди несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями тощо. Якщо немає потреби розрізняти чи протиставляти явища мовного і мовленнєвого етикету, їх можна розглядати як єдиний феномен - лінгвоетикет.

Спілкувальний етикет - це етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування. Тому, спілкувальний етикет вбирає в себе і лінгвоетикет (мовний і мовленнєвий) і невербальний комунікативний етикет. Етикетне спілкування потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні мовних та позамовних засобів вираження. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. В іншому випадку навіть найкращі формули мовного етикету можуть справити на адресата враження протилежне бажаному.

Культура спілкування - це вміння встановлювати зворотний зв'язок, відгукнутися на думки, почуття, турботи й проблеми іншої людини.

Найчастіше в житті культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування виступають у єдності. Однак людина, ввічливо та доброзичливо звертаючись до інших, може вживати слова не у відповідності із правилами мовлення. Іноді її дії ніби і відповідають нормам поведінки, прийнятими у певному суспільстві, але мати успішні комунікативні стосунки з іншими вона не може.

Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому. Вона має дві основні складові - моральну та психологічну. Моральна культура розкривається у діях та вчинках людей відповідно до їх потреб, інтересів, ідеалів, мети, а в ході спілкування проявляються моральні якості людей, йде обмін моральними цінностями. Тому моральна культура виступає як єдність моральної свідомості та відповідної поведінки, стимулює створення системи моральних цінностей.

Культура спілкування, як правило, формується на основі принципів і норм моралі. Для досягнення успіху в житті людині необхідно активно і продуктивно діяти. І якщо діяльність і спілкування такої людини відповідають нормам загальнолюдської моралі, то це стане позитивним досягненням як для самої людини, так і для суспільства.

Рівень культури спілкування залежить і від самої особистості, її якостей. Щоб спілкування було справді глибоким, необхідно, щоб особистість, крім знань про спілкування, певних навичок та вмінь, мала ще й відповідну комунікативно-гуманістичну установку на спілкування, налаштування на людину як на загальнолюдську цінність.

Культура спілкування - це цілісна система, яка складається зі взаємопов'язаних моральних та психологічних складових, кожна з яких вносить свою специфіку в характеристику цілого. Така система реалізується в певних умовах, залежить від зовнішнього середовища.

Культура людини - це складна сума поведінки, звичок, смаків і уподобань; це вся людина у всій сукупності не лише зовнішніх проявів, але й внутрішніх якостей; людина на рівні найвищих здобутків суспільства, в якому вона живе.

Суспільство, як і окрема людина, здатне змінюватися, вдосконалюватися. Але результативність цього процесу залежить від внеску конкретних членів суспільства. Тому ті мовці, котрі хочуть мати успіх у спілкуванні, отже, і в досягненні своєї життєвої мети і завдань, повинні відчувати потребу етикетно-мовного самовдосконалення. Для цього потрібно контролювати свою спілкувальну поведінку, моделювати її для передбачуваних ситуацій, аналізувати реакції комунікативних партнерів і свої власні враження, шукати оптимальні способи використання мовних і позамовних засобів вираження, обмірковувати свої досягнення й помилки, постійно «взаємодіяти з самим собою». Та насамперед треба оволодіти мовними і позамовними знаками та правилами їх застосування у типових ситуаціях повсякденного спілкування з людьми.

У сучасній лінгвістиці існує 100 дефініцій комунікації, що зумовлені різноманітністю її способів, специфікою мети передачі та способом адресованості інформації. Поняття «комунікація» ширше від поняття «спілкування». Комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Спілкування - це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної мети. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.

Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування, що відбувається в умовах конкретної діяльності і є її засобом. Воно вбирає в себе особливості цієї діяльності і є її важливою частиною. Професійне спілкування, спираючись на загальні норми, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних комунікативних ситуаціях.

Спілкування відбувається за визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки.

Функції спілкування (від лат. function - виконання, здійснення) - це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі:

· контактна (створення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до завершення акту спілкування;

· інформаційна (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

· спонукальна (заохочення адресата до певних дій);

· координаційна (узгодження дій комунікантів):

· пізнавальна (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень);

· емотивна (обмін емоціями);

· налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

· регулятивна (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші функції:

· інструментальну (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);

· інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

· функцію самовираження (демонстрування особистісного інтелекту і потенціалу);

· трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

· функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);

· функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

· експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного.)

Етапи спілкування. Будь-який акт спілкування складається з кількох етапів:

1. Ретельна підготовка до спілкування:

· складання плану майбутнього акту спілкування;

· збирання матеріалу з предмета спілкування та їх систематизація;

· умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони;

· обґрунтування свого варіанта рішення та розгляд реакції співрозмовника.

2. Орієнтація в ситуації і встановлення контакту, тобто початок спілкування:

· дбати про створення доброзичливої атмосфери спілкування (доцільно поговорити про спільні інтереси, сказати щось приємне співрозмовникові);

· не протиставляти себе співрозмовникові;

· демонструвати повагу й увагу до співрозмовника (доброзичливий погляд і усмішка допоможуть установити контакт);

· уникати критики, зверхності та негативних оцінювань.

3. Обговорення питання (проблеми):

· лаконічно й дохідливо викладати свою інформацію;

· уважно вислуховувати співрозмовника і намагатися адекватно сприймати те, про що він говорить;

· пам'ятати, що спілкуванню характерний діалоговий характер;

· аргументувати свою позицію: наводити переконливі докази.

Аргументування - це важливий спосіб переконання за допомогою вмотивованих, обґрунтованих логічних доказів.

4. Прийняття рішення:

· запропонувати кілька варіантів вирішення проблеми;

· уважно вислухати аргументи співрозмовника щодо можливого рішення;

· визначити за настроєм співрозмовника момент для закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення;

· не виказувати ні найменшої роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено.

5. Вихід із контакту:

Ініціатива завершення розмови за статусної несиметричності співрозмовників має належати особі жіночої статі, людині, старшій за віком, вищій за соціальним становищем. Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити надію на подальші взаємини і спільну діяльність.

Мета професійного спілкування - регулювання ділових стосунків у виробничо-професійній діяльності через розв'язання професійних завдань.

Успіх професійного спілкування залежить від:

· мовця як особистості з індивідуальними ознаками;

· його знання сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування.

· уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.

Щоб правильно спілкуватися і досягти мети спілкування, комунікант має володіти комунікативною професійно орієнтованою компетенцією.

За матеріальним вираженням спілкування має два види, які реалізуються здебільшого одночасно: вербальне, тобто словесне, і невербальне - поглядами, мімікою, жестами, штучними умовними знаками та ін. Попри все розмаїття несловесних знаків спілкування і збільшення їх кількості з розвитком цивілізації (наприклад, математична, хімічна, географічна символіка, дорожні знаки), основним засобом комунікативного зв'язку між людьми залишається мова. Нею опосередковано всі види суспільної діяльності, без її застосування неможливі контакти у виробничій, побутовій, культурній, науковій, релігійній та інших сферах.

Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти.

Вербальні компоненти - засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення), тексти, за допомогою яких передається інформація.

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка характеризується спеціалізацією, продуктивністю, недовговічністю, довільністю знаків мовного коду, здатністю до транслювання і обумовленістю культурою.

Спеціалізація мови. Процес, скерований на створення міжособистісних стосунків, порозуміння. Використовуючи мовлення, людина застосовує мовні органи з метою створення повідомлень.

Продуктивність (креативність) мови. Пов'язана з динамічністю мовної системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації.

Недовговічність мови як комунікативного коду. Зумовлена передусім специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа. Розвиток сучасних комунікативних технологій суттєво продовжує існування мовлення в часі й просторі.

Довільність знаків мовного коду. Пов'язана із загальною знаковою природою мови, яка оперує несправжніми, вторинними об'єктами. Знаки мови є довільними стосовно тих об'єктів реального і віртуального світів, які за ними стоять.

Здатність до передавання. Людське мовлення застосовується для передавання інформації про речі, явища, особи, віддалені в часі й просторі.

Обумовленість культурою. Мовні знаки, будучи довільними за своєю формою стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою.

Вербальні компоненти - найважливіші складові комунікативного акту, оскільки саме вони в нормальному міжособистісному спілкуванні виступають основними носіями значень повідомлень.

Невербальні засоби спілкування - це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Один з найвідоміших фахівців з питань спілкування А.Піз стверджує, що за допомогою слів передається всього 7 % інформації, тоді як звуковими засобами - 38%, а за допомоги міміки, жестів і поз - 55 %. Без сумніву, вербальні і невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співрозмовниками. Між вербальними і невербальними засобами спілкування наявний своєрідний розподіл функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними - ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Вміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.

На думку американських учених, для формування першого враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин.

Міміка - це експресивні рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу.

Міміка репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство.

Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою - лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей - то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми. Погляд має завжди відповідати типові ситуації спілкування.

Жести - це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини.

За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:

Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки. Показувати пальцем на людей неввічливо.

Зображувальними жестами відтворюють предмети, тварин, інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються в тих випадках, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями - «прошу слова». До жестів-символів належать умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Найпоширеніші жести і їх тлумачення:

пальці рук зціплені - знак розчарування і бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення;

прикривання рота рукою - слухач розуміє, що ви говорите неправду;

почухування і потирання вуха - співрозмовник наслухався і хоче висловитися;

потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками - особа не налаштована розмовляти в цей момент;

людина відводить очі - підтвердження того, що вона щось приховує;

схрещення рук на грудях - людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему;

схрещення рук і тримання пальців у кулаці - людина налаштована вкрай вороже;

відтягування комірця - людина гнівається або дуже схвильована;

вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий підтримує підборіддя - негативне або критичне ставлення до почутого;

руки за головою - впевненість, перевага над співрозмовником;

потирання ока - людина говорить неправду;

тримання рук за спиною - впевненість у собі.

Поза теж має комунікативний сенс і репрезентує не тільки душевний стан людини, але й її наміри, налаштованість на розмову. Поза - це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Вирізняють «закриті» й «відкриті» пози. Відомо, що людина, зацікавлена в спілкуванні, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься в його бік, повернеться до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати - то відійде назад, стоятиме напівобернувшись. Людина, яка хоче заявити про себе, буде стояти прямо і вся буде напружена, якщо не потрібно підкреслювати свій статус - займе спокійну невимушену позу.

Хода людини, тобто стиль пересування, теж належить до важливих невербальних засобів спілкування. За ходою можна впізнати емоційний стан співрозмовника - гнів, страждання, гордість, щастя. Хода тяжка, коли людина гнівається, легка - радіє, в'яла, пригнічена - страждає. Найбільша довжина кроку, коли людина почувається гордо.

Окрему систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність. Радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом, гнів і страх - також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому передають м'яким і приглушеним голосом. Темп мовлення теж відтворює певний стан людини: швидкий - переживання і стривоженість; повільний - пригнічення, горе, зарозумілість чи втому.

До тактильних засобів спілкування відносять і динамічні дотики у формі потиску руки, поплескування по плечах, поцілунку. Доведено, що динамічні дотики є не лише сентиментальною дрібницею спілкування, а й біологічно необхідним засобом стимуляції. Вони зумовлені багатьма чинниками: професійним статусом партнерів, віком, статтю, характером їх знайомства. Такий тактильний засіб як поплескування по плечу можливий за умови близьких стосунків партнерів спілкування. Потиск руки може бути трьох типів: домінантним (рука зверху, долоня розвернута вниз), покірним (рука знизу, долоня розвернута вгору) та рівноправне.

Екстралінгвістична система - це наявність під час спілкування пауз, а також різних вкраплень у голос - сміху, плачу, покашлювання, зітхання. Ці засоби доповнюють словесні висловлювання.

Спілкування завжди просторово організоване. Американський антрополог Е.Холл увів термін «проксеміка», що означає «близькість». Вчені виокремлюють чотири дистанції між учасниками спілкувального акту:

інтимна (від 0 до 45 см) - спілкування з дітьми, дружиною, коханими, коханими, найближчими друзями;

особиста (від 45 до 120 см) - спілкування під час зустрічей, на вечірках, у кулуарах конференцій тощо;

соціальна (суспільна) (від 120 до 400 см) - міжособистісне спілкування з малознайомими людьми;

громадська (відкрита) (від 400 до 750 см) виступ лектора перед аудиторією.

Проксеміка - це не тільки відстань між співрозмовниками, а й конфігурація, яку вони творять. Якщо співрозмовники сидять навпроти, вони частіше конфліктують. За звичайної розмови доцільно розташовуватися під кутом один до одного. Під час ділової зустрічі сідають з одної сторони столу. Незалежна позиція визначається у розташуванні по діагоналі.

Отже, щоб успішно здійснювати професійну діяльність, треба знати і вміти розпізнавати (читати) і невербальні засоби спілкування.

Методика викладання української мови - одна із профільних дисциплін на факультетах української філології вищих навчальних закладів, яка теоретично і практично готує студентів до професійної діяльності викладача української мови, а проблема мовленнєвого розвитку сьогодні найактуальніша в методиці навчання української мови. Визначальним елементом вияву поваги до співрозмовника, показником рівня культури мовця, його мовленнєвого розвитку виступає мовленнєвий етикет педагога, який складається з правил мовленнєвої поведінки у спілкуванні з колегами, учнями, студентами, батьками.

У педагогічному спілкуванні має значення все: як зустріти людину, як привітатися, як поводитися, які слова вживати, які невербальні засоби використовувати тощо. Культура педагогічного спілкування - це уміння слухати, зрозуміти іншого, бути уважним, установлювати контакт, передавати своє ставлення й емоції, орієнтуватися в ситуації спілкування. Висока культура мовлення педагога-філолога неможлива без дотримання мовленнєвого етикету. Надзвичайно важливо студентів привчати до правил культури спілкування, тобто з їхніх студентських років виробити вміння і навички правильної поведінки, культури мовлення, дотримання норм мовленнєвого етикету у різних ситуаціях спілкування.

Культура спілкування - це вміння встановлювати зворотній зв'язок, відгукнутися на думки, почуття, турботи й проблеми іншої людини (на рівнях спілкування); це форми творення спілкування, реалізація його норм, способів та засобів відповідно до ієрархії цінностей, що є необхідними для кожної людини і для суспільства в цілому. Цінністю культура спілкування стає тоді, коли служить задоволенню актуальних потреб людей у їх діяльності та духовному розвитку.

Культура спілкування - це володіння досконалими його нормами, які виступають у єдності з творчою та особистісною складовими. Розгляд культури спілкування в контексті творчості й у співвідношенні з етичними нормами є плідним саме для практичної підготовки майбутніх спеціалістів до ефективного професійного спілкування. «За таких умов культура спілкування сприяє розвитку особистості та професійної ідентифікації, що є головною метою вищої школи на сучасному етапі трансформації нашого суспільства».

Спостереження за навчальним процесом, аналіз рівня знань, умінь і навичок студентів дали змогу зробити висновки про те, що культура спілкування у наших навчальних закладах ще недостатньо розвинена. Аналізуючи діалоги, які створюють студенти, розуміємо, що основними проблемами є відсутність навичок: планувати хід бесіди; швидко перебудовуватись у процесі бесіди; використовувати формули мовленнєвого етикету.

Основними причинами недостатнього рівня культури спілкування у студентів є:

- вироблена добою технологізації байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як до навчальної дисципліни, у зв'язку з чим втратилось усвідомлення практичної необхідності знання мови, потреби у систематичному засвоєнні нормативної граматики;

- двомовність (білінгвізм), навіть полілінгвізм, що сьогодні існує в Україні, створює у деяких мовців певні перетворення мови, звільнитися від яких можна лише досконало знаючи системи обох (чи кількох) мов;

- відсутність навичок постійного навчання, у тому числі й мови, - для багатьох воно закінчується разом із закінченням навчального закладу;

- вплив сленгової лексики, вульгаризмів, інвективних слів на рівень формування культури спілкування;

- небажання виявити свій справжній рівень культури спілкування та вживати заходи з його удосконалення.

Серйозний і поширений недолік усного мовлення студентів - вживання вульгаризмів, сленгізмів, жаргонізмів, русизмів, хоча у письмових роботах таких мовленнєвих недоліків немає, тому що студент зосереджується над текстом висловлювання, побудовою речень, доречністю вживання відповідної лексики, а в усному мовленні такі навички не вироблені. Творчі роботи студентів говорять про бідність лексичного запасу і синтаксичних конструкцій у побудові висловлювань, у яких часто відсутні засоби виразності. Суттєвим недоліком у монологічному висловлюванні є те, що студенти не намагаються налагодити контакт із аудиторією, їм не відомі засоби невербального спілкування, завдяки яким можна привернути увагу слухачів, зробити їх мовчазними учасниками діалогу, тобто активними слухачами. У спілкуванні між собою студенти майже не вживають формул мовленнєвого етикету, що свідчить про відсутність навичок користуватися такими фразами у відповідних щоденних ситуаціях спілкування. Отже, студент не завжди вміє здійснювати свою мовленнєву діяльність відповідно до комунікативних завдань і залежно від мовленнєвої поведінки співрозмовника.

Плануючи заняття з української мови, ділової української мови, української мови за професійним спрямуванням, викладачеві слід пам'ятати про загальнодидактичні принципи навчання: науковість, системність, послідовність, наступність, перспективність, зв'язок теорії з практикою, наочність, доступність, зв'язок навчання з вихованням, гуманізацію, єдність національного і загальнолюдського, розвивальний характер навчання, співробітництво, індивідуалізацію і диференціацію, оптимізацію тощо, при успішному поєднанні яких (за умови майстерності вчителя) досягається досконалість у навчанні.

Під час формування культури спілкування у студентів необхідно реалізовувати лінгводидактичні принципи навчання (комунікативної і функціонально-стилістичної спрямованості навчання, взаємозалежності мови і мислення, усного і писемного мовлення, міжпредметного та внутрішньопредметного зв'язку, пізнавально-практичної спрямованості навчання тощо), під час використання яких у студентів формується лінгвістичний світогляд та естетичне чуття мови, удосконалюються комунікативні вміння і навички зв'язного висловлювання думок, відбувається пізнання внутрішньої системи кожного рівня мови, розвивається логічне мислення засобами мови, забезпечується оптимальна реалізація в єдності лінгводидактичних принципів навчання для досягнення поставленої мети.

У виборі засобів, форм роботи на заняттях викладачеві слід звернути увагу на створення дидактичних та рольових ігор, які є підгрунттям для формування умінь культурної комунікації, а також забезпечують засвоєння учнями максимального обсягу мовленнєвих моделей, що згодом зможуть легко відтворюватися в інших ситуаціях; нестандартних етикетних ситуацій, у яких студенти могли б набути навичок використання формул мовленнєвого етикету, застосовуючи їх у щоденній активній лексиці в офіційній та неофіційній обстановці.

Сам викладач має володіти не лише нормами етикету, а й виробленим власним мовним стилем. Стиль спілкування, як типова форма реагування в людських контактах, зумовлений індивідуальними, особистісними, соціальними та іншими чинниками. Він має важливе значення для формування та успішного розвитку людських стосунків, для створення сприятливого психологічного клімату на роботі, в сім'ї тощо. Сформований індивідуальний стиль спілкування свідчить про рівень комунікативної майстерності індивіда.

Рівень культури спілкування людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, його мови, взаємозв'язками з іншими культурами. На поведінку людей та їхні стосунки з іншими, на культуру спілкування помітно впливають моральні цінності добра, обов'язку, відповідальності, честі й гідності людини. Велике значення для культурного спілкування мають такі етичні цінності, як чесність, довіра, відвертість, милосердя, подяка, вірність слову. Етика спілкування допускає прояв почуття провини, сорому, каяття, співпереживання. Культура спілкування набувається в процесі спілкування. А тому людина повинна дбати про якість свого мовлення, поведінки в будь-якій життєвій ситуації. У спілкуванні важливо не втручатись у внутрішній світ іншої людини, цінувати власну і її свободу.

Спілкування - один із основних шляхів до вирішення життєвих проблем. І та людина, яка вчасно зрозуміла цю істину, приділить достатню і необхідну увагу підвищенню своєї культури і, зокрема, культури спілкування. Це суттєво допоможе змінити на краще життя як своє, так і тих людей, які її оточують. Тому формування культури спілкування, мовлення, поведінки необхідно провадити в умовах активізації навчально-виховного процесу із застосуванням новітніх педагогічних технологій.

«Педагог повинен бути самозобов'язаним формувати високу культуру мовного спілкування в країні. Це його покликання».

Студентство відрізняється найбільш високим рівнем пізнавальної мотивації, а також найвищою соціальною активністю і досить гармонійним поєднанням інтелектуальної і соціальної зрілості. Йому властива специфічна спрямованість пізнавальної і комунікативної активності на розв'язання конкретних професійно зорієнтованих завдань. Тому у студентів необхідно формувати інтелігентне мовлення, яке утверджувало б етику поведінки, постійне самовдосконалення і саморозкриття особистості. Зауважимо, що етикетність спілкування полягає не тільки у нормативному застосуванні формул мовного етикету у стандартних етикетних ситуаціях, вона охоплює комунікативну поведінку людини загалом, а рівень дотримання культури спілкування часто впливає на поведінку співрозмовників більше, ніж предметний зміст мовлення.

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.

З цього огляду можна виокремити низку характеристик, які представлятимуть професійний портрет фахівця:

- уміти формувати мету і завдання професійного спілкування;

- аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

- керувати спілкуванням, обговорювати його;

- послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;

- уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати тощо;

- уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;

- уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;

- уміти доводити, аргументувати, обґрунтовувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, погоджуватися, оцінювати тощо;

- уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;

- уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

- володіти основними жанрами ділового спілкування;

- бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;

- володіти технікою спілкування, дотримуючись усіх його мовленнєвих норм, мовленнєвого етикету, культури спілкування.

Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співрозмовника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння - надзвичайно важливі атрибути комунікативної професіограми спеціаліста.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрити зміст понять «мова» і «мовлення» .

2. Назвати і охарактеризувати основні мовні норми.

3. Що таке культура мови і культура мовлення?

4. Назвати основні норми культури мовлення.

5. Яка різниця між поняттями: «мовний етикет» і «мовленнєвий етикет»?

6. Що таке спілкувальний етикет?

7. Розкрийте зміст поняття «спілкування».

8. Яка роль належить спілкуванню у професійній діяльності?

9. Які функції виконує спілкування у сучасному інформаційно насиченому суспільстві?

10. У чому полягає регулятивна функція спілкування?

11. Яка роль емотивної функції спілкування?

12. Назвіть критерії виокремлення видів спілкування?

13. Які види спілкування виділяють за формою реалізації мовних засобів?

14. Хто може бути учасником офіційного спілкування?

15. Чому під час спілкування крім словесних, послуговуються невербальними засобами?

16. Як можна «читати людину» за жестами, мімікою, рухами тіла?

17. Назвіть мімічні ознаки різних емоційних станів.

18. Яка роль належить дистанції (відстані) у спілкуванні?

19. Які засоби спілкування належать до екстралінгвістичних?

20. Назвіть основні етапи спілкування.

21. Що і як можна висловити поглядом?

22. Що таке педагогічне спілкування?

23. Розкрити поняття «культура спілкування».

24. Назвати основні причини недостатнього рівня культури спілкування студентів.

25. Які загальнодидактичні і лінгводидактичні принципи необхідно застосовувати на заняттях з методики викладання української мови з метою формування культури спілкування студентів?

26. Яким формам, видам і засобам варто надавати перевагу у навчальному процесі для розвитку високого рівня культури спілкування студентів?

27. Показати шляхи формування культури спілкування у студентів.

28. Розкрити значення високого рівня культури спілкування викладача української мови.

29. Назвати основні ознаки професіограми майбутнього фахівця.

30. Доповніть названі ознаки новими (на ваш погляд) ознаками професіограми майбутнього фахівця.

Размещено на Allbest.ru