Концептуалізація традиції викладання риторики в умовах постіндустріального суспільства (на прикладі США)

Постановка проблеми та стан її вивчення

У США існує одна з найрозвиненіших у світі традицій викладання риторики, це можна назвати характерною ознакою вищої освіти в США. Курс риторики входить до програм більшості навчальних закладів на всіх рівнях навчання, починаючи від середньої школи [4, с. 2]. Ця традиція виникла приблизно в кінці ХІХ сторіччя та зберігається до сьогодні. Деякі теоретики освіти пов'язують концепцію риторичної освіти з трансформацією освіти, виходячи з радикальної зміни засобів комунікації, що відбувається у світі протягом останнього сторіччя (виникнення та розповсюдження електронних засобів комунікації чи "нових медіа").

Предметом статті є концепція риторичної культури та уявлення про трансформацію освіти під впливом "нових медіа".

Актуальність дослідження зумовлена тим, що система освіти США є однією з найрозвиненіших у світі та однією з перших почала активно опановувати можливості електронних засобів комунікації. Що стосується розробленості теми, то у вітчизняному науковому просторі публікацій, спеціально присвячених концептуалі- зації ідеї риторичної культури та освіти, фактично немає. Виходячи із цього, можемо сказати, що стаття є значною мірою новаторською.

Мета статті в тому, щоб дослідити в працях сучасних американських дослідників позицію щодо концептуал- ізації важливої ролі риторики в системі освіти.

Виклад основного матеріалу

Історія викладання риторики в США. Зазначимо, що у викладання риторики вкладається тут значно ширший зміст, ніж це прийнято у вітчизняній (та російськомовній і, кажучи ширше, континентальній) традиції. Риторику розуміють в широкому сенсі як уміння поводитися зі словами, як письмово, так і усно, риторика розглядається як практична частина загальної теорії комунікації [4, с. 1] - це визначення знадобиться нам пізніше. Практика викладання риторики включає в себе написання й проголошення не лише публічних промов, але текстів та есе на загальні теми, фактично курс риторики є практикумом з ефективної комунікації. Також вивчаються класичні політичні та юридичні промови. Ця традиція тісно пов'язана із загальною високою роллю публічних промов та виступів в американському суспільстві, із високою юридичною культурою суспільства США. Традиційно вважається, що саме таким чином зберігаються політичні традиції країни.

Для того, щоб краще зрозуміти значення риторики для системи освіти США, треба підкреслити, що сам термін риторика в англомовному середовищі не має жодних негативних конотацій, які він має відповідно в україномовному та російськомовному [8, с. 35]. Риторика осмислюється як володіння мовою в усіх можливих проявах: від приватної розмови до виступу диктора на телебаченні. І хоча дослідження риторики історично тісно пов'язане з дослідженням методів політичної пропаганди та комерційної реклами, загалом використання риторичних прийомів, "красномовство" оцінюється радше позитивно, у всякому разі саме на таке сприйняття націлена система освіти.

Зрозуміло, що така значна риса в освітній політиці країни не могла залишитися без концептуалізації та обґрунтування. Зрозуміло й те, що осмислення цієї тенденції змінюється залежно від зовнішніх історичних обставин та конкретних викликів, що стоять перед системою освіти США.

На початку ХХ сторіччя введення курсів риторики було пов'язане насамперед із наголосом на збереження національних політичних традицій демократії та патріотизму. Усні промови були значною частиною політичної культури. Можна навести й той факт, що в США існувала розвинена традиція релігійних промов на вільну тематику. Але цього одного було б недостатньо, бо політична й релігійна риторика ХіХ століття не могла існувати незмінною та до того ж займала лише обмежений сектор соціальної культури.

Важливість риторики в системі освіти пов'язана з такими впливовими академічними течіями в американській гуманітарній думці, як звернення до класицизму та філософія мови. Фактично у відтворенні ролі риторики вони об'єднали свої зусилля. Також не треба забувати, що американська освіта формувалася на початку ХХ сторіччя, виходячи із засад філософії та педагогіки прагматизму.

Під внеском орієнтованих на класицизм зразків у розвиток риторики треба розуміти ряд досліджень з історії античної та ренесансної риторики та обґрунтування можливості застосування тих самих античних формальних прийомів риторики (формальне розділення промови, аргументація, способи привернення уваги публіки) у наш час, наприклад, теорія про етос, патос та логос промови за "Риторикою" Аристотеля [8, с. 67], що була адаптована, розтлумачена сучасною мовою й використовувалася для навчання риторики. Якщо згадати, що Аристотель визначав риторику як "мистецтво переконувати співрозмовника щодо кожного конкретного предмета" [1, с. 45], а також наголошував, що "риторика є така річ, що певною мірою торкається всіх і кожного" [1, с. 30], то й справді можна вважати американську риторичну традицію розвитком ідей давньогрецького філософа.

Виявилися запозиченими й такі класичні теми промов, як патріотизм, справедливість, громадянські обов'язки тощо. У кінці XIX та на початку XX сторіччя захоплення класичною античною культурою було невід'ємною частиною культури американського Півдня, тому не треба дивуватися такому інтересу до класичної риторики - він був органічно вписаний в дух тієї епохи, і певна частина тієї традиції відклалася в системі освіти США.

Розвиток філософії мови є, навпаки, не тільки американською, але й майже загальносвітовою тенденцією. На початку ХХ сторіччя світова (хоча треба відзначити, що в першу чергу англомовна) гуманітарна думка переживала "звернення до мови": природа і структура мовної комунікації розроблялися в рамках структуралізму, лінгвістики, неопозитивізму та аналітичної філософії, а також в рамках прагматизму. Швидко розвивалася теорія комунікації як окрема дисципліна, у межах якої аналізувалися як окремі мовні одиниці (теорія знака), так й одиниці тексту (контент-аналіз).

Так історично склалося, що саме в США ці теоретичні студії стосовно природи мовної комунікації набули великого значення для системи освіти та не лише викладалися та вивчалися в спеціалізованих вищих навчальних закладах, а й популяризувалися на рівні шкільних курсів.

Риторика як осередок гуманітарної освіти: її прагматичне значення для культури та суспільства. Спробуємо розглянути прагматичне значення риторики для системи освіти США, як це розуміли засновники та теоретики освітньої системи. Головним завданням для системи освіти США, як і для всякої розвиненої індустріально країни на початку ХХ сторіччя була максимальна інтеграція великої маси населення до процесу індустріалізації, а також інтеграція до суспільства іммігрантів, що не завжди вільно розмовляли англійською.

Саме риторика виявилася для теорії освіти прагматизму США однією з найбільш вигідних альтернатив концептуального осмислення володіння мовою як такою, бо вона водночас формувала практичні навички володіння мовою, що могли знадобитися кожному громадянину, а з іншого боку була зручним інструментом для формування національної культури як такої, специфічної громадської свідомості та патріотизму

Так, на думку І. Гербарта, одного з найвідоміших теоретиків освіти США кінця ХІХ сторіччя, викладання всіх предметів повинно бути логічно пов'язано з викладанням історії та риторики як дисциплін, що структурують мислення та роблять весь процес освіти більш осмисленим як такий. Якщо вище ми розглядали класичний компонент викладання риторики, то слід наголосити, що вся система освіти США формувалася під сильним впливом прагматичного руху. Отже у кожної дисципліни, яка б вона не була класична, мало бути й суто практичне застосування. Це знайшло своє втілення в порівняно великій кількості практичних робіт - творів у практиці вивчення мови, а також у тому, що вивчаються не тільки літературні тексти, а й тексти, що мають практичну направленість - промови, виступи. В американській школі поширена практика, коли в рамках проекту школярі проводять певну соціальну роботу чи розслідування, а потім готують виступ на зібраному матеріалі.

Згідно з педагогічною теорією Д. Дьюї, чиї ідеї вважаються принципово важливими для формування американської системи освіти, задачею виховання є, у першу чергу, формування особистості, що може реалізувати себе в демократичному суспільстві, узяти участь у його розбудові, бути вільним підприємцем. Для цього дуже важливі так звані комунікативні навички: аргументувати свою точку зору висловлювати громадянську позицію щодо поточних політичних подій на місцевому рівні, вести переговори.

Окрім прагматичної направленості, освіта, за Д. Дьюї, повинна бути також максимально гуманізована, інакше кажучи, орієнтована на учня, на його потреби та здібності. Саме учень, а не педагог повинен бути центральною фігурою. Процес освіти має бути наскільки це можливо індивідуалізованим. Це відрізняється від класичної концепції освіти, що базувалася значною мірою на авторитеті вчителя й пасивній ролі учня. Ця орієнтація на максимальну гуманізацію освіти також є характерною рисою педагогічної системи США. Д. Дьюї писав: "Коли школа виховає й виробить із кожної дитини нашого суспільства члена подібної маленької спільноти, виростить його в дусі служіння суспільству та надасть йому засоби для творчої самодіяльності, тоді ми будемо мати найтвердішу та найкращу забезпеченість у тому, що й широке суспільство стане більш гідним, більш приємним і більш гармонійним" [2, с. 3]

Якщо трохи абстрагуватися від конкретної практики освіти, то ми можемо помітити, що концепція риторики як центральної складової культури знаходить своє підґрунтя в академічній гуманітарній теорії американських університетів. Як зауважує Дж. Пітерс [7, с. 24], теорія комунікації виконує в сучасній академічній освіті роль універсальної міждисциплінарної теорії, що претендує на максимально загальне та всеохопне бачення культури та суспільства. Крім того, "орієнтація на комунікацію" відіграє в американському суспільстві роль значної світоглядної домінанти, чи, інакше кажучи, глобальної етичної чесноти. Це пов'язано з тезою, що відкрита та вільна комунікація є передумовою демократичного соціального устрою. Доречно буде згадати, що комунікабельність як риса характеру є безумовною частиною "американського способу життя" - така глобальна риса національного характеру не може не знайти відображення в національних особливостях системи освіти .

Постійна наявність риторики в соціальному дискурсі у вигляді публікацій у пресі та політичної агітації є тим, що відкрито визнається, тож кожен громадянин для участі в громадському житті має певною мірою володіти тими риторичними прийомами, якими користуються професійні журналісти та політики для того, щоб мати можливість дискутувати. Риторика виступає інструментом плюралізму точок зору бо плюралізм потребує певної комунікативної компетенції [3, с.12].

Узявши до уваги все вищезазначене, ми можемо тепер приблизно уявити, що мають на увазі американські автори, коли вони пишуть про "риторичну парадигму культури". Риторична культура, на думку багатьох американських науковців, є культура за своїми фундаментальними властивостями демократична та плюралістична [7, с. 35], вона припускає можливість обговорення будь-якої тези, наведення аргументів як на користь, так і проти цієї тези.

Зрозуміло, що такий погляд на національну культуру є значною мірою ідеалістичним й утопічним. На практиці викладання риторики не здатне забезпечити настільки високий рівень громадянської свідомості та критичності сприйняття. До того ж сама концепція риторичної освіти має достатню кількість власних внутрішніх проблем, пов'язаних із розвитком суспільної комунікації.

"Нові медіа" та їхній вплив на освіту та культуру Теорія "нової усної культури" як виклику для системи освіти. Однією із окреслених проблем є те, що викладання риторики, як воно склалося на початку ХХ сторіччя, було загалом непристосоване до нових засобів комунікації, що виникали та поширювалися протягом ХХ сторіччя: радіо, телебачення, електронні засоби комунікації. Епохальні зміни в суспільстві та культурі, що відбулися під впливом розповсюдження згаданих технічних засобів, є предметом вивчення такої дисципліни, як медіатеорія, що є одним із напрямків теорії комунікації. Можна відзначити, що медіатеорія виникла приблизно в 1950-х роках в англомовному академічному середовищі та майже до кінця ХХ сторіччя розвивалася переважно саме в цьому середовищі. Зрозуміло, що медіатеорія не могла не приділяти уваги, крім усього іншого, також і питанням, пов'язаним з освітою [5, с. 48]. Особливо це стосується 80-х та 90-х років ХХ сторіччя, коли феномен "нових медіа" активно та всебічно обговорювався.

У нашій статті ми збираємося розглянути, як саме трансформувалася концептуалізація особливостей освіти США у зв'язку з появою "нових медіа". Предметом нашого дослідження є трансформація дискурсу "риторичної парадигми культури" з позиції появи "нових медіа" і тих викликів, що вони принесли як культурі взагалі, так і системі освіти. Ми спираємося (як на основне джерело) на книгу Річарда Ленема "Електроне слово: демократія, технологія та мистецтво" [3], де автор докладно висвітлює саму проблему та полеміку навколо неї, а також висуває ряд тез стосовно можливостей її вирішення.

Спочатку спробуємо розібратися, що є таке "нові медіа" і як це стосується питання про риторичну культуру Для цього нам потрібно згадати концепцію Маршала Маклюена [5], одного із засновників сучасної медіа- теорії. Основною тезою теорії М. Маклюена є те, що форма повідомлення є справжнім і найбільш важливим змістом повідомлення, важливішим, ніж конкретний зміст ("medium is a message"). Він займався дослідженням засобів комунікації та їхнім впливом на характер культури як такої. У своїй фундаментальній праці "Галактика Гутенберга" Маклюен, по-перше, проводить фундаментальне розрізнення між "усними" та "писемними" культурами і, по-друге, стверджує, що час "галактики Гутенберга" (тобто культури, заснованої на винайденні друкарського пресу) уже скінчився із розповсюдженням електронних засобів комунікації. У сучасній культурі М. Маклюен убачав чимало рис, які можуть характеризувати її як "другу усну культуру", що повертає нас до способу мислення, більш властивого традиційному суспільству [5, с. 125-159].

На думку М. Маклюена, визначними рисами усної культури в порівнянні з письмовою є такі риси, як емоційність та цілісність сприйняття; якщо письмова культура є майже винятково візуальною, то усна культура спирається на слух та тактильне сприйняття. Крім того, для усної культури менш властива послідовність та логічність.

Хоча ця теорія М. Маклюена не є однозначно за- гальноприйнятною, але багато дослідників брали цю тезу як стартову межу для аналізу. Незалежно від аргументів М. Маклюена, ми мусимо визнавати, що сучасна культура зазнала швидкої трансформації під впливом нових засобів комунікації і, виходячи з цього, освіта теж не може залишатися незмінною.

На початку 1950-х років з'явилась низка досліджень у песимістичному ключі про вплив телебачення та інших електронних засобів комунікації на психіку школярів та студентів [3, с. 56-89].

Результати цих досліджень свідчили про втрату значної частини мотивації до навчання та ускладненість сприйняття інформації традиційними шляхами, "синдром дефіциту уваги". Тезою багатьох культурних консерваторів (таких як Гарольд Блум) було те, що "нові медіа" руйнують освіту та культуру і наслідки цього є катастрофічними. Цей погляд на "нові медіа" можна умовно назвати "антиутопічним", бо він включає в себе образ суспільства майбутнього як купи ідіотів, що цілими днями дивляться на телеекран та не здатні раціонально сприймати дійсність.

Інші ж теоретики із послідовників М. Маклюена пропонують дещо інший погляд на проблему. Так, формат сприйняття інформації радикально змінився, але, з їхньої точки зору, це не є катастрофою, а є нормальним станом речей, бо зміни в суспільстві повинні супроводжуватися змінами й у системі освіти. З "новими медіа" були пов'язані не лише антиутопічні, але й, навпаки, утопічні очікування: у дусі того, що більш інтенсивна, більш цілісна та більш відкрита комунікація буде здатна подолати значну частину проблем, пов'язаних із соціальним відчуженням та соціальною несправедливістю. "Нові медіа" асоціювалися в багатьох із побудовою культури більш відкритої, більш демократичної та більш динамічної [10]. Як ми вже відзначали вище, в американській гуманітарній думці існувала та існує певна "поетика комунікації" (за влучним висловом Пітерса [7, с. 28]).

Повернення до схем, більш властивих традиційному, "усному" суспільству знаходить підтримку в такої течії сучасної американської політичної філософії, як кому- нітаризм. Так, відомий американський філософ А. Мак- інтайр аналізує теорію чеснот традиційного суспільства за етичними та політичними поглядами Аристотеля та виводить питання про можливість існування моральних та політичних чеснот у сучасному суспільстві [6].

Річард Ленем [3], щоб якось окреслити можливість цих змін, звертається саме до парадигми риторичної культури.

На його погляд, повернення до таких рис, як емоційна забарвленість повідомлення, інтерактивність та дещо менша послідовність культури "нових медіа" не може вважатися однозначною вадою цих комунікаційних засобів. Він порівнює сучасну культуру Інтернет- спілкування з культурою античного полісу.

При цьому нагадує, що риторика як дисципліна виникла саме в усному суспільстві античного полісу, а якщо зовсім точно - на стику усної та писемної культури, першими представниками якої можна назвати софістів та філософів класичної доби грецької філософії. Ми зараз знаходимося в дуже схожому становищі, стверджує Р Ленем, і саме тому риторична парадигма культури є для нас актуальною як ніколи.

Заглиблюватися в дослідження Р Ленема щодо форм мистецтва та перспектив електронної демократії ми в рамках цієї статті не будемо, спробуємо зупинитися на його поглядах на перспективи освіти.

Р Ленем фактично окреслює програму інтеграції "нових медіа" в університетську програму виходячи з точки зору що завдяки своїй "риторичній" природі "нові медіа" мають можливість максимально органічно вписатися до американської системи освіти й не можуть зашкодити їй. Університетські програми можуть, використовуючи "нові медіа", набути таких переваг (ми систематизували нижче аргументи, що висуває сам Р Ленем [3] та інші дослідники впливу "нових медіа" на освіту):

1) стати більш гнучкими - організація інформації не за принципом підручника, а за принципом загальної електронної бази даних буде більш зручною для багатьох галузей науки, то того ж значно легше буде відсте- жувати міждисциплінарні зв'язки;

2) безпосередній зв'язок між студентом та викладачем, що стає можливим за використання електронних засобів комунікації. Викладач може приділяти більше уваги кожному студенту, бо в нього з'являється купа нових інструментів для індивідуальної роботи з ним;

3) альтернативні засоби подання інформації, такі як презентації, навчальні фільми, програми для комп'ютерного тестування тощо можуть зробити процес викладання більш динамічним та більш результативним. Образне подання інформації полегшує її засвоєння;

4) "нові медіа" за самою своєю природою тяжіють до більшої ситуаційності та меншої фундаментальності, що, на думку Р Ленема, якнайкраще пасує освіті в сучасному мінливому та динамічному культурному середовищі;

5) використання "нових медіа" сприяє гуманізації освіти та подальшій її демократизації, фактично викладач виступає вже не як той, хто єдиний володіє інформацією, а як консультант, що вчить студентів працювати в єдиному інформаційному просторі;

6) нові медіа ідеально підходять до формату практичних завдань, який і так уже є невід'ємною частиною американської системи освіти. Кожен учень має можливість створювати власні мультимедійні проекти, і практичні навички, котрі він набуває в процесі цього, можуть знадобитися йому в подальшому житті.

7) використання "нових медіа" значно полегшує можливість дистанційного навчання та робить його більш результативним. Це дає можливість отримати освіту тим категоріям населення, що раніше її не мали. Упровадження масової дистанційної освіти також значно розширює саму університетську систему;

8) нарешті, використання "нових медіа" в освіті є нагальною необхідністю, бо без базової підготовки користуватися всіма їхніми можливостями досить складно. Освіта повинна формувати не тільки традиційну грамотність, а й "медіаграмотність" (media literacy). Ця теза є, мабуть, найочевиднішою і зводиться до необхідності використання "нових медіа" (банально кажучи - комп'ютерів у процесі навчання).

Маємо відзначити й те, що багато теоретиків освіти налаштовані скептично щодо перспектив "нових медіа".

Як доводить Ш. Лоусон у своїй статті "New media and education" [10, с.14], у саму організацію навчального процесу на сучасному етапі майже не вноситься нічого нового. "Нові медіа" можуть бути не більш ніж платформою для відтворення старих та знайомих стратегій освіти. Інформація може переводитися в цифровий формат без жодних конструктивних змін щодо внутрішньої її організації - з такої точки зору всі утопічні перспективи "нових медіа" виявляються не більш ніж ілюзією.

Як уважають інші дослідники, роль "нових медіа" радше в тому щоб дати імпульс для творчого перевлаштування освіти, але самі по собі вони не здатні зробити нічого [9, с. 13]. Але "нові медіа" відкривають можливість опанувати досвід альтернативних педагогічних систем, таких як вальдорфські школи та інші.

Висновки