Освіта дорослих у Польщі: минуле і майбутнє

The paper analyzes historical features of adult education in Poland. Due to the system approach and educational personology the influence of political, social, economic and other factors on the organization of educational process in Poland is examined. Poland is pointed out as a country with rich adult education experience, including the years of national oppression. Attention is focused on the fact that a multilevel system to protect national interests, starting with Ethnopedagogics, pedagogical culture and traditional family values and ending with functioning of folk universities, secret educational institutions, which used all possibilities for systematic educational activities was built. The importance of deliberate educational policy and financial support of Polish education are underlined. Andragogics together with other traditional humanities is said to go through peculiar crisis. This period is known for appearance of a great number of theoretical positions that do not take into account the dynamic changes of the present; the lack of clarity in the system of basic concepts; the autonomy of science towards related industries; the lag of methodical provision in adult education; insufficient number of specific practical recommendations; the lack of critical approach towards borrowed forms and methods focused on work with children and other age groups.

The expediency of Success Pedagogics as a separate section of Andragogics, prospects of educational personology aimed at searching patterns of human development from the prenatal period till old age and then to death, the urgency of coaching as a tool for personal and professional development of various categories of adults are substantiated. Perspective directions for future research on the history of adult education in Poland are suggested.

Key words: adult education, Andragogics, educational personology, Poland.

Виклад основного матеріалу

Історія Польщі має так багато подібних аспектів з Україною, що не потрібно додаткових аргументів для актуалізації компаративістичних досліджень. У той же час сучасні реалії дозволяють ставити питання про стрімкий розвиток сусідньої держави, що зокрема проявляється у збереженні історичних традицій, продуманій освітній політиці, визначенні пріоритетів, порівнянні вітчизняних досягнень із зарубіжним досвідом, належній системі фінансування, яка значно випереджує українські реалії, але відстає від багатших європейських країн, удосконаленні змісту освіти, модернізації системи науково - методичного забезпечення. Не є винятком і освіта дорослих. Ця тема заслуговує окремого монографічного дослідження. Спробуємо окреслити лише найважливіші, на нашу думку, аспекти.

У концентрованому вигляді досліджувана проблема достатньо повно представлена в унікальному документі з красномовною назвою « Рапорт про інтелектуальний капітал Польщі». Цей аналітичний документ, підготовлений групою експертів за прикладом Швеції (1999 р.), Ізраїлю (2000 р.), Тайваню (2003 р.), передбачає прогностичну оцінку чотирьох основних аспектів: людський капітал, який сконцентрований у вигляді освіти, життєвому досвіді, вміннях поляків; структурний капітал нагромаджений в елементах інфраструктури народної системи освіти, наукових центрах, телеінформаційній інфраструктурі, інтелектуальній власності; суспільний капітал нагромаджений в нормах поведінки, поваги, співпраці; реляційний капітал обумовлений рівнем інтеграції з глобальною системою господарювання, привабливістю для інвесторів та туристів [11, с. 22].

Відверто визнані виклики, які виникли перед країною на початку нового століття. Значна їх кількість має безпосереднє відношення до освіти дорослих: неефективна прородинна політика, недостатній інноваційний потенціал навчальних закладів, низький рівень професійної активності «сеньйорів», недостатня професійна мобільність, низький рівень освітньої активності дорослих [11, с. 141]. Чітке виокремлення проблемних питань дозволив активізувати пошук шляхів їх ефективного вирішення.

Зауважимо, що актуальність окреслених питань визнається провідними фахівцями. Не випадково нобелівський лауреат Роберт Фогель в інтерв'ю для польського журналу «Wprost» підкреслив, що темп життя зріс у 8 разів, для впровадження інновацій, економічного розвитку, нових технологій, вирішальне значення має наявність у будь-якій країні 1/3 висококваліфікованих працівників. Хоча папа Іван Павло ІІ на запитання журналістів: «Скільки людей працює у Ватикані? « - жартома відповів: «Думаю, що половина» проблема ефективності, значимості професіоналізму на кожному робочому місці зростатиме з кожним роком, а точніше: вона вже зростає з кожним днем.

Наголосимо, що характерною ознакою Польщі є багатовіковий досвід освіти дорослих, у тому числі в умовах багаторічного національного поневолення. Була вибудувана багаторівнева система захисту національних інтересів, починаючи від етнопедагогіки, педагогічної культури і традиційних цінностей у сімї, завершуючи народними університетами, таємними навчальними закладами, використанням кожної можливості (яскравий приклад - Кременецький ліцей) для проведення системної освітньої діяльності.

Характерно, що поневолювачі навіть не приховували своїх інтересів. Теоретичні постулати про державне управління, святковий фасад правлячих резиденцій здебільшого не мали нічого спільного з істинними мотивами і конкретними діями коли мова йшла про збереження влади, національні, політичні, фінансові пріоритети. Як приклад, можна розглядати стосунки Прусії до поділу Польщі. Х. Коцуй, який досліджував цю проблему на основі маловідомих джерел, звернув увагу, що 19 травня 1791 р. король Прусії привітав поляків з прийняттям Конституції (3 травня), та побажав їм успіхів. Однак уже за декілька місяців відкрив істинні наміри, написавши у листі, що підтримка Польщі шкодить його інтересам, є загрозою для його народу, не лише з погляду, що 7 млн. поляків значно перевищували людські ресурси Саксонії (2 млн.), але із врахуванням намірів Росії, яка, на його думку, для вирішення проблеми використає насамперед корупцію [10].

Зауважимо, що це не виняток, а жорстка правда і практика управління державою. Відверто про це напише пізніше Бісмарк. І якщо в 1862 р. він цинічно писав (мабуть приватно) про ставлення до Польщі: «Особисто я співчуваю їхній ситуації, та якщо ми хочемо існувати, ми не можемо діяти інакше, ніж знищити їх. Нема чого нарікати на вовка, що Господь зробив його таким, як він є, але це не означає, що ми не повинні вбивати його, де тільки можемо» [4].

Більше того, історик Норман Дейвіс, який використав вищеназваний фрагмент, підкреслив факт привселюдного виступу в 1867 р., коли Бісмарк жорстоко заявив: «Річ Посполита була знищена внаслідок не так дій іноземців, як незбагненої безвартісності тих індивідів, що презентували польську націю, коли вона була зламана... Участь німців у каліченні Польщі була необхідною поступкою закону самозбереження» [4, с. 542].

Отто-Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенгаузен, пруський прем'єр від 1862 р. і рейхсканцлер (1871 - 1890 рр.), відверто і привселюдно заявляв, пояснюючи суть політики щодо Польщі: «Якщо ви опротестовуєте право завоювання, ви не читали історії власної країни. Німецькі фермери, машини й підприємства посприяли розвиткові сільського господарства та економіки. Залізниці й добрі шляхи піднесли загальний добробут. Школи, організовані за німецьким взірцем, дають початкову освіту польським дітям. Гімназії навчають вищих наук не припустимими, механічними методами отців-єзуїтів, а надійним німецьким способом, що дає людям змогу думати самостійно». Ця теза, проголошена в 1867 р., мала одну неточність: надто високу ціну за участь у технічному прогресі розвинутої Прусії. Вже в 1872 р. «міністерський указ зробив німецьку мову обов'язковою в усіх державних школах, винятком було тільки релігійне навчання. Польську мову заборонили навіть як іноземну мову, і її не можна було вживати, як давніше, для викладання німецької мови польським дітям. Учителям заборонили приєднуватись до польських і католицьких товариств, їм пропонували фінансові стимули, так звані Ostarkenzulagen, за роботу в німецьких округах. Усі випускники, зокрема і священики, мали складати іспити з німецької культури. 1876 р. німецька мова стала примусовою в усіх судах, в усіх урядових установах - від пошти до квиткових кас на залізничних вокзалах. Посуворішали закони про іміграцію й дозвіл на проживання. 1885 р. пруська поліція вигнала 30000 поляків і польських євреїв, які не мали належних документів» [4, с. 542-544].

Перед першою світовою війною «назви вулиць, офіційні вивіски, навіть на цвинтарях і в громадських убиральнях, були онімечені» [4, с. 548].

Цікаво, що сказав би успішний політик 25 лютого 1947 р., коли скасовували Пруську державу. Слова Бісмарка в ХІХ ст. не розходилися з ділом. Він мав рацію, коли підкреслював значимість німецької культури, належне правосуддя, поліпшення становлення селян, розвиток міст, шляхів, залізниці, освітніх закладів, притулків... Але знову і знову повторюючи тезис про «ганебно незадовільне польське врядування» Бісмарк промовчав про ціну участі в досягненнях німецької культури.

З позицій оцінки ефективності управлінських рішень результат їх був традиційним. Стрімке зростання національної свідомості, ненависть за приниження, націоналізм, пошук першої-ліпшої нагоди для помсти. І не випадково історик Норман Дейвіс використає цитату з творів О. Блока щодо Росії та Польщі [4]:

Коперник там лелеет месть,

Склоняясь над пустою сферой...

«Месть, Месть!» - в холодном чугуне

Звенит как эхо над Варшавой.

У цей же час Марія Конопніцька дасть відповідь німецькій політиці словами, які відомі більшості поляків:

Не плюне німець нам в обличчя,

Не онімечить нам дітей,

Як гетьман - дух нас вмить покличе

Врятує зброя від смертей.

Ми використали цей приклад міжнародної політики, щоб показати вагомість мовленого слова, вагомість прийнятих рішень на найвищому рівні, які трансформувавшись на місцевому рівні, нерідко визначали долі народів і окремих людей.

Для розуміння причин і наслідків важливо звернути увагу на маловідомі статистичні матеріали, які підтверджують вигідність капіталовкладень в освіту. На думку відомого економіста А. Моршаля, економічна цінність одного генія в промисловості більша від витрат, які необхідні для виховання тисячі людей. Більше того, для поліпшення матеріального добробуту народу, в першу чергу необхідно вдосконалювати школи. Більшість країн вирішили проблему обов'язкової початкової школи ще в ХІХ столітті. Результати очевидні [2].

Таблиця 1

Неписьменність у різних країнах світу (1900 - 1905 рр.)