Методологічні аспекти соціальної інтеграції дітей-інвалідів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні аспекти соціальної інтеграції дітей-інвалідів

Султанова Н.В.

У статті в контексті соціальної проблематики висвітлюються питання дитячої інвалідності, що потребують від суспільства цілеспрямованої консолідації зусиль, спеціальних заходів та засобів. Соціальна інтеграція в цьому контексті розглядається як результат вирішення низки похідних соціальних проблем. Зосереджується увага на сучасних підходах і технологіях інтеграції дітей-інвалідів у суспільство та необхідності створення для цього специфічних умов і механізмів її забезпечення. На основі представлених методологічних підходів автор статті обґрунтовує форми соціальної інтеграції, завдання та перспективи їх реалізації в сучасному суспільстві.

Ключові слова: діти-інваліди, соціальна інтеграція, соціальна реабілітація. соціальний інтеграція дитина інвалід

Султанова Н.В. Методологические аспекты социальной интеграции детей-инвалидов. В статье в контексте социальной проблематики освящаются вопросы детской инвалидности, которые требуют от общества целенаправленной консолидации усилий, специальных мероприятий и способов. Социальная интеграция в этом контексте рассматривается как результат решения ряда социальных проблем. Сосредотачивается внимание на современных подходах и технологиях интеграции детей-инвалидов, на необходимости создания для этого специфических условий, а также механизмов их реализации. На основании представленных методологических подходов автор статьи обосновывает формы социальной интеграции детей-инвалидов, задания, а также раскрывает перспективы их реализации в современном обществе.

Ключевые слова: дети-инвалиды, социальная интеграция, социальная реабилитация.

Sultanova N.V. Methodological aspects of social integration of disabled children. The article in the context of social problems relates to the issues of child's disability requiring society purposeful consolidation of efforts, special events and resources. Social integration in this context is seen as the result of a number of derivationes of social problems. Attention is focused on modern approaches and technologies of integration of disabled persons and need to create for this aim specific conditions and mechanisms of their realization. Disability in the article is characterized not only from the point of view of person's psychophysical dysfunctional, but also from the social consequences that need to be considered in the process of integration. On the basis of presented methodological approaches, the author of this article suggests the problem of social integration of disabled children and perspectives of their realization in modern society. Methodological concepts of social integration of disabled children, that are characterized here, can be taken as a basis for further researches in the field of their application in practical aspect in implementation of ideas of inclusive education in Ukraine. The problem of integration of disabled children into the system of social relations has its methodological base, realization of conceptual approaches that prevent to dominate certain stigmatize stereotypes of their social inferiority, availability of psychological and spatial barriers to their professional inadequacy, prevalence of special education of disabled students together with ideas of educational inclusion in the theory of socio-pedagogical achievements.

Key words: disabled, social integration, social rehabilitation.

Ратифікація Україною основних міжнародних правових документів стосовно визнання та дотримання прав людини, включаючи права дітей та інвалідів, перехід до нової світоглядної парадигми - «єдиного суспільства, яке включає людей з різноманітними проблемами» [4, с. 1], розбудова на теренах гуманного ставлення до цієї вразливої категорії населення демократичного суспільства активізували пошук оптимальних шляхів соціального інтегрування осіб з обмеженими можливостями життєдіяльності. Проблема повноцінного соціального входження дітей-інвалідів у суспільство обумовлена, з одного боку, наявністю в них відхилень у психічному й фізичному розвитку, що не завжди дозволяють на паритетних началах взаємодіяти © Султанова Н.В." з оточуючими, а з іншого боку - недостатньою досконалістю самої системи соціальних відносин, що у силу певної жорсткості вимог до своїх потенційних суб'єктів, існуючих стигматизуючих стереотипів щодо дітей з функціональними обмеженнями виявляється недоступною в сучасному суспільстві.

Окреслена проблематика почала досліджуватися на теренах діяльнішого підходу в 20-30-х рр. ХХ ст. у працях Л. Виготського, О. Леонтьєва, А. Лурія, С. Рубінштейна та ін. Ідеї вітчизняних психологів були покладені в основу подальших досліджень можливостей соціального виховання дітей з функціональними обмеженнями життєдіяльності, залучення їх до соціальної взаємодії шляхом включення в систему соціальних відносин.

У сучасній соціально-педагогічній та психологічній науці розроблено теоретичні концепції, що можуть бути покладені в основу дослідження даної проблематики, а саме у контексті розуміння соціальності цих дітей як прояву їх суспільної природи на індивідуальному рівні (О. Рассказова, С. Савченко та ін.); у дискурсі вирішення проблем соціалізації дітей з інвалідністю фундаментальними є праці А. Поляничко, А. Чигириної, Ю. Чернецької; інклюзивної освіти - М. Астоянц, Т. Єжової, А. Колупаєвої, І. Россихіної, А. Шевцова, В. Ярської та ін.

Найбільш важливими щодо вирішення завдань, що постають у контексті досліджуваної проблеми забезпечення організаційних умов на тлі існуючих методологічних підходів до соціальної інтеграції дітей-інвалідів, є роботи вітчизняних і зарубіжних дослідників Д. Зайцева, А. Зотової, Л. Даниленко, І. Лошакової, А. Колупаєвої, Н. Назарової, І. Софій, А. Шевцова, А. Чигириної та ін.). Однак сьогодні бракує ґрунтовних соціально-педагогічних досліджень проблеми втілення у практичній площині механізмів реалізації безпосередніх дій для ефективного соціального інтегрування дітей з обмеженнями життєдіяльності в сучасну систему соціальних відносин.

Таким чином, метою статті є висвітлення та обґрунтування методології забезпечення соціальної інтеграції дітей з інвалідністю; визначення концептуальних підходів до розуміння соціальної інтеграції, а також окреслення її завдань та перспектив реалізації в сучасному суспільстві.

Дитинство є важливим періодом для накопичення дитиною першого соціокультурного досвіду. Процеси дошкільного та шкільного навчання дітей, виховання, зокрема й батьківського, орієнтовані на їх повноцінне включення в систему соціальних відносин. За дослідженнями зарубіжних учених (Р. Зоммер, Р. Денмарк, Л. Лейнгстед), дитинство конструктивно будується на основі двох дивергентних систем, тобто розвиток дитини, за переконаннями дослідників, відбувається через, по-перше, засвоєння соціальних норм (засобами сімейного виховання) та, по-друге, за допомогою інституалізованої практики виховання. У дітей, які мають відхилення психофізичного розвитку і, як наслідок, обмежені можливості життєдіяльності, виникають проблеми із засвоєнням структур зовнішньої соціальної діяльності, тобто дій з предметами, соціальних форм спілкування тощо; відбувається порушення інтеріоризації соціальних норм, цінностей та установок.

Як зазначає Н. Назарова, категорія дітей з обмеженими можливостями представлена дітьми, які «мають різного ступеню тяжкості відхилення у психічному чи фізичному розвитку (порушення або затримка розвитку інтелекту, емоційно- вольової сфери, процесів комунікації і т.п.), і саме ці відхилення обумовлюють онтогенетичні порушення загального характеру, що саме й призводять до обмеження ведення повноцінної життєдіяльності» [5, с. 11]. Саме у зв'язку з цим процес «входження» дітей-інвалідів у суспільство, включення їх у систему соціокультурних відносин з оточуючими відбувається більш повільно і не завжди успішно, ніж у звичайних дітей.

Наукові розвідки соціально-педагогічного напрямку проблеми інтеграції дітей- інвалідів у суспільство констатують два концептуально-методологічні підходи. Перший передбачає реалізацію механізмів інтегрування через пристосування дитини з відхиленнями розвитку до входження в суспільство, тобто її адаптацію до наявних навколишніх умов з урахуванням функціональних обмежень. Дитина з інвалідністю на цьому шляху повинна бути не лише об'єктом інтеграції, але й обов'язково суб'єктом, активним учасником цього процесу. Тобто, за цією методологічною концепцією, механізмом успішного соціального інтегрування є соціальна адаптація. Доцільність означеного підходу підкріплюється висловлюванням Е. Дюркгейма, з точки зору якого хвороба не робить людину особливою, а лише примушує її по-іншому адаптуватися в суспільстві. Другий підхід припускає крім підготовки інваліда до входження в суспільство також і підготовку суспільства до його прийняття. Означений напрямок в умовах наявних психологічних бар'єрів, що історично склалися, просторових заборон та соціальних стереотипів, які призводять до стигматизації таких дітей, є вкрай актуальним сьогодні.

З огляду на означені методологічні підходи до соціальної інтеграції дітей-інвалідів першочерговим завданням на цьому шляху є вирішення проблеми панування стигматизуючих стереотипів що до них. Дитина з інвалідністю у свідомості сучасного суспільства часто розуміється як така, що не спроможна до повноцінної соціальної самореалізації, а відтак відбувається її виокремлення в соціальному середовищі на підставі наявних відхилень від прийнятих у соціумі уявлень про норму. Людина з такими відхиленнями відповідно до концепції стигматизації (Е. Гоффмана) сприймається оточуючими як людина зі стигмою, тобто редукована людина порівняно зі звичайним індивідом, і тому сприймається як щось менше, ніж людина повністю [2, с. 11].

Таким чином, стигма осіб з інвалідністю характеризується не стільки психофізичною дисфункціональністю, проявом тілесних недоліків, скільки певними соціальними атрибутами, які приписують людині ілюзорні негативні якості. Соціальне сприйняття нетиповості в контексті стигматизації стає негативним і спричиняє наслідки, які необхідно враховувати у процесі інтеграції «особливих» дітей.

Утім парадигма «єдиного суспільства» вимагає рівних можливостей для всіх його членів, попри їх стан здоров'я, соціальний статус, національність та релігійні уподобання. Тому повноцінне включення інвалідів в існуючу систему соціальних відносин потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри соціальної реабілітації, навчальні заклади тощо). Зокрема держава має підготувати сприятливі умови для інтеграції не лише через відповідну нормативно-правову базу, але й забезпечити формування позитивного ставлення здорових членів суспільства до осіб з обмеженими можливостями, зокрема засобами соціальної реклами, соціально-виховної роботи в навчальних установах тощо. «Визнання прав дитини з особливими потребами, її інтересів, потреб, організація всебічної допомоги в процесі її особистого становлення, у виборі доступної професійної діяльності уявляється однією з найважливіших соціальних завдань, а інтеграція таких дітей в суспільство - головною соцієтальною метою і цінністю» [3, с. 11].

Інтеграція (лат. Integration - «об'єднання, відновлення») на основі аналізу довідково-енциклопедичної літератури становить собою процес об'єднання в єдине ціле частин і елементів однієї системи на основі їх взаємозалежності. Соціальна інтеграція передбачає, по-перше, «об'єднання людей на основі існування загальних цінностей і взаємозалежності, а по-друге - виникнення міжособистісних зв'язків, практик взаємодії, взаємної адаптації між соціальними групами й інтегрованими індивідами» [1, с. 108]. Соціологічні теорії зарубіжних дослідників (Г. Блумер, Г. Келлі, Дж. Г. Мід, Т. Парсонс) констатують процес соціальної інтеграції як органічну частину соціалізації та характеризують його з точки зору інтерналізації (засвоєння) культури, цінностей і норм суспільства, в якому перебуває індивід.

Ми цілком згодні з твердженням Д. Зайцева, що «соціальна інтеграція людей з обмеженнями життєдіяльності сьогодні є процесом і результатом надання їм прав і реальних можливостей участі у всіх формах соціокультурного життя (включаючи освіту) нарівні і разом із іншими членами суспільства в умовах, що компенсують відхилення в розвитку і обмеження можливостей» [3, с. 18]. Інтеграція людини з обмеженими можливостями є не самометою, а насамперед можливістю і засобом у найбільш сприятливих умовах задоволення своїх особливих потреб.

Із зазначеного випливає, що інтегрування дітей-інвалідів у суспільство є цілеспрямованим процесом передачі суспільством соціального досвіду з урахуванням особливостей і потреб різних категорій дітей-інвалідів і забезпечення відповідних для цього соціально-педагогічних умов, унаслідок чого відбувається включення дітей в усі соціальні системи, структури, соціальні зв'язки, призначені для здорових дітей, активну участь в основних напрямках життя й діяльності суспільства відповідно до віку й статі, готуючи їх до повноцінного життя, найбільш повної самореалізації, професійного самовизначення і розкриття їх як особистостей.

Залучення дітей з інвалідністю до соціальних відносин традиційно відбувається шляхом включення їх у систему інклюзивної освіти. Проте розгляд інтеграції та інклюзії в науковій літературі стосовно дітей з обмеженими можливостями в низці випадків здійснюється як принципово різні поняття. Адже інтеграція в контексті дітей з особливими потребами передбачає процес об'єднання звичайних (здорових) дітей і їх ровесників з обмеженими можливостями. При цьому для останніх спеціальні умови не створюються і не передбачаються, тоді як при інклюзії відбувається реформування шкіл, перепланування приміщень таким чином, щоб вони відповідали потребам усіх без винятку дітей [9].

Ідея інклюзії не нова. Ще Л. Виготський вказував на необхідність створення такої системи навчання, в якій удалося б органічно поєднати спеціальне навчання з навчанням дітей із нормальним розвитком. За всіх переваг спеціальна освіта має основний недолік, що спотворює її переваги: вона замикає свого вихованця - сліпу, глуху або розумово відсталу дитину - у вузьке коло шкільного колективу, створює замкнутий світ, у якому все пристосовано до дефекту дитини, фіксує її увагу на своєму недоліку і не вводить її в дійсне життя. Таким чином, спеціальна система освіти обумовлює соціальну ізоляцію дітей з особливими потребами. Тому завданням інклюзивної школи щодо виховання дитини з порушенням розвитку є її інтеграція в освітнє середовище та створення умов компенсації її недоліків з урахуванням не тільки біологічних, але й соціальних факторів.

Досвід інклюзивного навчання стає передовим у західних країнах. Так, інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап у західноєвропейських країнах характеризується перебудовою у 80-90-ті рр. ХХ ст. організаційних засад спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової та спеціальної освіти.

За нашим переконанням, інклюзію стосовно дітей з обмеженими можливостями здоров'я доцільно розглядати як складову або етап у процесі соціальної інтеграції таких дітей.

Україна зараз перебуває лише на етапі реорганізації взаємодії структур масової та спеціальної освіти. Як зазначається в Концепції розвитку інклюзивного навчання, «на сьогодні спостерігається парадоксальна, але достатньо типова для трансформаційного періоду ситуація, що характеризується наявністю законодавства, яке декларує права дітей з особливими освітніми потребами на розвиток, здобуття освіти, соціальне інтегрування, водночас не вказує практичних механізмів їх реалізації» [4, с. 1].

Проте за недовгий період (з 90-х рр. ХХ ст.) в Україні відбулися істотні зміни у сфері державної допомоги дітям-інвалідам, які характеризуються:

- новим ставленням до дітей з обмеженими можливостями здоров'я;

- ефективним вирішенням питань їхньої соціалізації, професійної орієнтації та підготовки у нових ринкових умовах;

- відновленням категоріального апарату відповідно до міжнародної практики й тенденції гуманістичного підходу;

- розширенням контингенту дітей, які мають потребу у спеціальній освіті та соціальній реабілітації;

- появою нових типів соціальних установ, у яких надаються освітні і реабілітаційні послуги «особливим» дітям;

- зміною концептуальних основ реабілітації й освіти дітей-інвалідів, які дають можливість вибору батьками закладу відповідного напрямку;

- розробкою моделей стандартів освіти, реабілітації й, відповідно, психолого- педагогічного супроводу дитини-інваліда в процесі навчання або реабілітації.

Логічно, що першим етапом у процесі соціальної інтеграції є соціальна адаптація дітей з особливими потребами в рамках відповідного освітнього середовища.

Практичним підґрунтям для пошуку і впровадження більш досконалої освітньої системи стосовно аномальних дітей є їх соціальна реабілітація як умова їх майбутньої соціальної інтеграції до загальноосвітніх установ. Досягнення цієї мети на науково- теоретичному рівні потребує створення нових освітніх стандартів, відповідних корекційно-методичних програм, нової структурної організації, розробки чітких нормативів для системи соціальної інтеграції на всіх етапах навчання і розвитку школярів із психічними та фізичними вадами. Лише своєчасне розв'язання всіх цих складних проблем забезпечить оптимальні умови навчання і виховання аномальних дітей, що в свою чергу сприятиме їх майбутній соціальній незалежності.

Серед названих проблем пріоритетною у цьому плані видається інтегрована система навчання, головна мета якої - створення умов для якомога меншої соціальної депривації, тобто розміщення аномальної дитини в найменш специфічному середовищі. Подібні міркування висловлює Л. Шипіцина. Характерно, що автор, розглядаючи інтегроване навчання, характеризує його як форму «включеного» навчання, за якою учні з особливими потребами «відвідують ті ж школи, що й їх браття, сестри, сусіди; знаходяться у класах разом із дітьми одного з ними віку; мають індивідуальні, що відповідні їх потребам і можливостям, навчальні цілі; забезпечуються необхідною підтримкою» [8, с. 355]. Разом із тим вчена трактує соціальну інтеграцію в контексті освіти як процес «роздільного навчання дітей, але спільного проведення позакласної діяльності» [там же].

Концепція інтеграції як у західній, так й у вітчизняній науці представлена безліччю теоретичних підходів з акцентом на окремі її аспекти, серед яких чітко простежуються два напрямки - локальний і загальний. Локальний напрямок представлений науковими розробками щодо інтеграції певної когорти інвалідів (інтеграція інвалідів з порушеннями рухового апарату в сучасному суспільстві; дітей дошкільного віку з порушеннями інтелектуального розвитку тощо).

Ідея загального напрямку ґрунтується на включенні у загальний потік інтеграції усіх членів соціуму, об'єднанні у ціле раніше різнорідних частин й елементів з акцентом на засоби підготовки до самостійного життя членів суспільства з вадами розвитку.

Інтеграція дітей-інвалідів має дві взаємопов'язані форми - соціальну і педагогічну [6, с. 17]. Соціальна інтеграція здійснюється через соціальну адаптацію дитини з обмеженими можливостями в освітньому середовищі. Передання соціального досвіду, навчання соціальних форм і способів діяльності здійснюється за допомогою виховання, навчання, включення в різні види діяльності, соціальної й професійної реабілітації. Соціальна адаптація є найважливішим механізмом соціалізації та показником ступеня інтегрованості. Соціальна адаптація здійснюється у процесі різних видів діяльності (гри, спілкуванні, навчання, праці) і самосвідомості людини.

Педагогічна інтеграція розуміє включення дітей з вадами розвитку в єдиний навчальний простір, визначений загальноосвітньою програмою. За результатами діагностики рівня когнітивних здібностей та фізичної спроможності передбачається спільне навчання в загальноосвітньому класі або спеціалізованій групі, але у межах єдиної школи.

Успішність педагогічної інтеграції забезпечується дотриманням трьох умов, а саме наявних й перспективних можливостей дитини; урахування бажання батьків, надання допомоги й підтримки; допомоги служби супроводу (закладів реабілітації дітей- інвалідів). Останні дві умови передбачають тісну взаємодію трикутника «сім'я - школа - соціальні служби».

Своє бачення системи форм соціальної інтеграції дитини з обмеженими можливостями окреслив Д. Зайцев. Учений вказує на дві форми, за яких соціальна інтеграція може здійснюватися в практичному аспекті, а саме: «перша форма - це часткова інтеграція (парціальна, епізодична), відбувається, коли дитина включена лише в окремі види соціальної, культурної діяльності суспільства і на певний час; друга форма - це повна інтеграція, за якою дитина стає повноправним і повноцінним членом суспільства без будь-яких обмежень» [3, с. 22]. Саме за повної інтеграції відбувається найбільш успішне включення дитини в систему суспільних відносин.

У цілому можемо зробити висновок, що проблема інтеграції дітей з інвалідністю в системі соціальних відносин має своє методологічне підґрунтя, реалізація концептуальних підходів якого запобігає пануванню певних стигматизуючих стереотипів соціальної неповноцінності цих дітей, наявність психологічних і навіть просторових бар'єрів їх професійної неспроможності, розповсюдженість спеціальної освіти учнів з інвалідністю разом з утриманням ідей освітньої інклюзії в теоретичній площині соціально-педагогічних надбань. В Україні інтегроване навчання як складова і етап соціальної інтеграції дітей-інвалідів перебуває на стадії наукових пошуків та експерименту. Очевидною стає відсутність розроблених критеріїв готовності дитини з обмеженнями життєдіяльності до соціальної інтеграції, визначення стадій її проходження, етапів, а також критеріїв соціальної інтегрованості в сучасному суспільстві. Це актуалізує роботу з формування подальших напрямків дослідження проблеми, визначення шляхів реалізації системи соціальної інтеграції в практичній площині соціально-педагогічної діяльності.

Література

1. Аберкромби Н., Хил С., Тернер Б. Социологический словарь / пер. с англ.. под. ред. С. А. Ерофеева. Казань : Изд-вл Казан. ун-та, 1997. - С. 108.

2. Goffman E. Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity. New York London : A. Touchstone Book, - 1986. - 184 с.

3. Зайцев Д. В. Социальная интеграция детей-инвалидов в современной России / Д. В. Зайцев. - Саратов : Научная книга, 2003. - 255 с.

4. Концепція розвитку інклюзивної освіти (Наказ Міністерства освіти і науки України № 12 від 01.10.2010 р.).

5. Назарова Н. М. Понятие интеграции в специальной педагогике / Н. М. Назарова // Понятийный аппарат педагогики и образования. - Екатеринбург, 1998.- Вып. 3. - 262 с.

6. Софій Н. З. Концептуальні аспекти інклюзивної освіти / Софій Н. З., Найда Ю. М. // Інклюзивна школа: особливості організації та управління : [навчально-методичний посібник] / кол. авторів: Колупаєва А. А., Найда Ю. М., Софій Н. З. та ін. ; за заг. ред. Даниленко Л. І., - К. : 2007. - 128 с.

7. Чигирина А. Я. Инклюзивное образование детей-инвалидов с тяжелыми физическими нарушениями как фактор их социальной интеграции : автореф. дис. на соиск. ученой степени канд. социол. наук : спец. 22.00.04 «Социальная структура, социальные институты и процессы» / А. Я. Чигрина. - Нижний Новгород, 2011. - 24 с.

8. Шипицына Л. М. Экскурс в историю интеграции / Л. М. Шипицына // Специальная педагогика / под ред. М. Н. Назаровой. - М. : Академия, 2000 - 400 с.

9. Ярская-Смирнова Е. Р. Принцип иклюзивного образования и права инвалидов / Е. Р. Ярская-Смирнова // Материалы научно-практической конференции. - Воронеж : ВГУ, 2002. - С. 116-119.

Размещено на Allbest.ru