Іван Огієнко – будівничий національної університетської освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІВАН ОГІЄНКО - БУДІВНИЧИЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Дмитро Герцюк

У пантеоні творців української національної вищої освіти особливе місце посідає постать видатного українського вченого, державного і релігійного діяча Івана Огієнка. Йому випала історична доля у бурхливу добу українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. стояти у витоків національної вищої освіти, виступити безпосереднім організатором університетського будівництва в Україні.

На перший погляд, якщо в цілому оглянути життєвий і творчий шлях Івана Огієнка, його багатовекторну діяльність, то власне праця у площині української вищої освіти займає відносно короткий відрізок часу - від офіційного дозволу на право викладання у Київському університеті після отримання у 1915 р. наукового ступеня магістра і виголошення публічних лекцій, як того вимагали правила, до листопада 1920 р., коли у результаті військових дій він змушений був залишити як ректор своє дітище - Кам'янець-Подільський університет і податися на еміграцію, назавжди покинувши Україну. Однак ці декілька років діяльності Івана Огієнка як викладача, ректора і міністра освіти золотими літерами вписані в історію української освіти, науки і культури, його по праву можна назвати будівничим національної вищої школи.

Засвідчуючи внесок Івана Огієнко у розбудову університетської справи відзначимо передусім багатоаспектність його організаційної, науково-дидактичної, культурно-просвітницької діяльності.

У 1909 р. Іван Огієнко блискуче закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира і розраховував залишитися у навчальному закладі на викладацьку роботу. Однак, незважаючи на рекомендацію факультету, ректорат університету не задовільнив його бажання. Цьому, як згадує сам І. Огієнко, передував таємний лист від міністерства освіти Росії, в якому у категоричній формі звучала відмова про затвердження його кандидатури як професорського стипендіата, виставляючи його за "українського сепаратиста" [14, с. 433].

Поза сумнівом, ще у студентські роки у молодого Огієнка сформувалися глибокі національно-патріотичні почуття, тривога і біль за долю українства. На початку ХХ ст. він зближається із відомими діячами українського національно-визвольного руху - М. Грушевським, Б. Грінченко, П. Житецьким та ін., через друковане слово активно пропагує українську державницьку ідею. У 1905 р. пише низку статей українською мовою для київських видань "Громадська думка", "Рада", з 1907 р. співпрацює, а в 1909 р. стає дійсним членом Українського Наукового Товариства (УНТ) у Києві, де виконував обов'язки коректора, перекладача і навіть неофіційного редактора у періодичному органі товариства - "Записках УНТ". Не менш дієвою була і його діяльність у київській "Просвіті" [16, с. 402].

На підтримку І. Огієнка за право працювати в університеті виступила прогресивна громадськість. Протестуючи проти переслідувань українства, на його захист, зокрема, став відомий громадсько-політичний діяч і вчений С. Єфремов, опублікувавши у російській газеті "Русское слово" статтю під назвою "Трагедія молодого українського вченого". Очевидно, що ці клопотання, з однієї сторони, так і потужний науковий потенціал самого І. Огієнка, з іншої, взяли верх і попри відкриту національну налаштованість все-таки у 1911 році його зараховують до викладацького складу Київського університету. Упродовж 1914 - на початку 1915 років він успішно склав магістерські іспити з церковнослов'янської, російської, польської і сербської мов, історії російської та європейської літератур та здобув звання приват-доцента університету.

Тут яскраво розкрився непересічний талант його як вченого-мовознавця, наполегливого дослідника і трибуна української мови, блискучого лектора. З-під пера І. Огієнка одна за одною виходять праці "Огляд українського мовознавства", "Українська граматична термінологія", "Двійне число в українській мові" та ін., його лекції знаходять гарячий відгук у студентських аудиторіях. Один із них доречно навести, як підтвердження високого рівня викладацької майстерності Івана Огієнка. "Ще й досі, - згадував колишній студент історико-філологічного факультету, згодом відомий літературознавець, професор В. Петров (В. Домонтович), автор забороненої у радянську добу праці "Діячі української культури - жертви більшовицького терору", - в моїх ушах бринить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії, вікно якої виходило на луговину ботанічного саду... З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету на ознаку щирого свого подиву й визнання. Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в університеті, ця була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми здатний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діамант бездоганної ерудиції. Дослідник сходив з кафедри, як переможець. Декан тиснув йому руку. Студенти продовжували аплодувати" [8].

Зрозуміло, що національно-патріотичні устремління, громадсько-політичні орієнтири молодого вченого-педагога були до невподоби консервативній, антиукраїнсько налаштованій частині професорсько-викладацького корпусу університету. У своїй книзі під назвою "Український рух як сучасний етап південно-руського сепаратизму" автор - українофоб С. Щеголев називає І. Огієнка через "не тільки нахили, але й заповзятливість до українізаторської діяльності..." "патентованим українцем", головним каталізатором неспокою на кафедрі російської мови [21].

Власне такий антинаціональний дух університів, що діяли на той час у Києві, Харкові та Одесі все більше переконував Івана Огієнка у необхідності їх реформування, здійснення низки організаційно-правових заходів щодо українізації. Вочевидь в умовах повного підпорядкування їхньої діяльності Міністерству освіти Росії, позиціонуванні їх як центрів російської вищої освіти в Україні зреалізувати ці наміри було неможливо.

Тому із великим захопленням І. Огієнко зустрів українську революцію 1917 року. Цей етапний момент української історії окрилює українського вченого-патріота, робить його одним із найактивніших діячів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

Як довгоочікувану подію, керівництво до дії розцінив він першу відозву Української Центральної Ради "До Українського народу" від 9 березня 1917 року, у якій зокрема ставилося питання рішуче домагатися у "… найблизшім часі права на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих…" [20, с.38-39].

Вже у квітні поточного року І. Огієнко, не маючи на те офіційного дозволу, розпочав читання українською мовою курсу "Історія української мови" студентам історико-філологічного факультету університету, чим власне спростував існуючу думку серед тамтешньої професури про неможливість україномовного навчання у вищій школі взагалі і в університеті св. Володимира зокрема.

До проблеми повноцінного впровадження української мови в університетське середовище вчений-педагог звертався ще не один раз, оскільки реалізація цього наміру постійно наштовхувалася на відвертий опір вороже налаштованої до українізації частини викладацького складу університету. Про небажання впроваджувати українську мову у вищі заклади показно демонструє, прийнятий у липні 1917 р., т. зв. "Протест Ради університету св. Володимира", де проросійська інтелігенція була стурбована тим, що "керівники українського руху прагнуть до повної політичної відчуженості і відокремлення від решти Росії тих областей, які вони називають українськими" [9].

Іван Огієнко ні на крок не відступав від своїх принципів, настирливо закликав українські владні структури діяти послідовно і наступально. З надією на початок українізації вищої школи в Україні сприйняв І.І. Огієнко два всеукраїнських учительських з'їзди, які відбулися у Києві в квітні і серпні 1917 року. На останньому у рамках засідання секції діячів вищої школи, що працювала на з'їзді під головуванням М.С. Грушевського, він зробив доповідь на тему "Найперші завдання української філології".

Турботою про долю української мови у вищій освіті проникнута його відозва до центральної влади під назвою "Про українські катедри. На увагу Центральній Раді", де передусім акцентує на потребі відкриття українознавчих кафедр - української мови, української літератури, історії України та історії західно-руського права у трьох російських університетах в Україні - св. Володимира, Харківському і Новоросійському, дозвіл на відкриття яких дало Міністерство народної освіти ще на початку революції. Автор записки наголосив, що "українські катедри мають велику вагу в нашім національнім житті", вони "будуть нам тими першими огнищами, що стоятимуть на сторожі коло рідної культури. Це будуть перші й найцінніші щаблі до нової українізації університетів на нашій рідній землі" [9].

Відомий дослідник життя і творчості О. Завальнюк наведені судження І. Огієнка співставляє із положеннями статті М. Грушевського "Справа українських катедр і наші наукові потреби", надрукованої 1907 р. у "Літературно-науковому віснику". На його думку, прогноз українського історика щодо складного процесу українізації університетів на Наддніпрянській Україні, затягуванні цієї справи "на довгі роки" повністю підтверджує Іван Огієнко, який з гіркотою констатує, "українських катедр нема, і не тільки нема, але й не відаємо коли вони будуть". До такого висновку його спонукала реальна ситуація, що склалася, зокрема, в університеті св. Володимира, який замість кафедр запровадив приватні (необов'язкові) курси з українознавства (історія української мови, українська література, історія України), на яких мали викладати приват-доценти. "Що то значить?", - запитує сам себе І. Огієнко. І відповідає: "От що: слухатиме ті курси тільки той, хто захоче, а прослухавши, ніякого іспиту не складатиме. В число обов'язкових оповіщені курси не, входять... Більшості студентів доводиться десь на стороні добувати собі засоби до життя, добувати всякою службою, всякою роботою, де тільки можна. Отже, такий студент бодай прослухав [би] обов'язкові його курси; що йому вже мудрувать коло якихсь там приватних наук..." [9].

Він черговий раз пропонує Українській Центральній Раді, бо, як пише, "іншому нема кому", здійснити невідкладні заходи щодо українізації університетів, а саме відкрити українські кафедри - "справжні катедри з повною програмою, повною кількістю годин, з відомим офіціальним штатом" і зробити це невідкладно..." [9].

Підсумовуючи цю складову боротьби І. Огієнка за українську вищу школу, відмітимо, що попри велике бажання і прагнення і не тільки його, але й багатьох інших українських патріотів, зрушити з місця цю справу, вона у період української революції 1917-1920 рр. через брак політичної волі, непослідовність кроків українського керівництва до кінця так і не була завершена. "Ще слабо й несміливо почували себе наші українські головачі супроти...російських тверджень. …Я думаю, шо українська наша влада так і не здужала б провести українізацію вищої школи. Занадто багато було все-таки побожного страху перед різними фетишами старого ладу", - так справедливо зауважив про ці події у своїх "Споминах" М. Грушевський [5, с. 132]. огієнко освіта національний дидактичний

Не спромігшись українізувати діючі в Україні університети, зусилля передового українства векторуються на творенні національної університетської освіти. Ініціативу у цьому питанні проявило насамперед "Українське наукове товариство" (УНТ), засноване з ініціативи професора М. Грушевського у 1907 р. за зразком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові з метою здійснення наукової праці та її популяризації українською мовою. Дієвим членом цього товариства був і Іван Огієнко [11].

У березні 1917 р. на загальних зборах УНТ вперше було поставлено питання про відкриття у Києві Українського народного університету. Закладалася ідея громадськими силами і ресурсами творити своє національне вогнище вищої освіти. Упродовж кількох місяців 1917 р. тривала копітка робота із напрацювання концепції його діяльності, розробки навчальних планів та програм, підбору викладацького складу тощо. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого в Україні рідномовного вищого навчального закладу, який став одним із найбільших здобутків національного відродження 1917-1918 рр., переконливим свідченням великого прагнення української нації до культурного поступу.

На відкритті Київського українського народного університету (КУНУ) виступив І. Огієнко, який виголосив змістовну доповідь на тему "Українська культура". "Який би бік життя ми не взяли, - наголошував він, - скрізь побачимо, що народ наш виявляє себе окремим... народом із самостійною культурою". Наприкінці виступу лектор наголосив: "В день великого нашого національного свята, в той день, коли закладаємо новий Університет, нове наукове огнище, я і хотів пригадати вам про українську культуру. Нехай же огнище наше стане на чолі цієї культури, нехай веде її вперед, нехай покаже всьому світові всю силу нашого таланту та нашої вдачі... Нехай же нове огнище наше освітить нам і тепер тернистий наш шлях, нехай освітить нам більше, бо край цьому шляху вже видно, вже благословило на день, вже видно обітовану землю, про яку віки марили кращі сини України..."[15, с.19].

Ця лекція лягла в основу однойменного навчального курсу для студентів історико-філологічного факультету університету, що був виданий у 1918 р. окремою книжкою, яка назагал стала хрестоматійною працею із українознавства для багатьох поколінь українців.

Цікавий такий історичний факт. С. Петлюра, тодішній Генеральний секретар військових справ, який був присутній на цих урочистостях, через свого старшину забрав текст промови для видання його стотисячним тиражем для просвітницької роботи серед солдатів української армії [3].

У новоствореному університеті І. Огієнко на посаді приват-доцента активно веде викладацьку роботу, у складі бібліотечної комісії долучається до формування бібліотечних фондів, при цьому дарує університетській книгозбірні частину своїх власних книг, читає лекції з історії української культури на літніх курсах з українознавства для міського населення. У цей період побачили світ низка наукових і науково-популярних праць, присвячених проблемам українського правопису, вивчення граматики у школах різних типів - "Вчімося рідної мови: нариси про мову українську", "Рідна мова в українській школі", "Українська граматика: основи вкраїнського правопису".

На початку 1918 р. І. Огієнко разом з іншими представниками УНТ у складі Тимчасової комісії у справах вищих шкіл і наукових інституцій, що була створена при Міністерстві освіти і мистецтв під головуванням В. Вернадського, приклався до підготовки двох важливих документів в історії української вищої освіти - "Про перетворення Київського українського народного університету в Київський державний український університет" і "Про заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету".

Так розпорядилася доля, що виконання одного із названих документів стало для Івана Огієнко важливою справою його життя.

У січні 1918 р. прогресивна українська громадськість Поділля виступила перед керівництвом Центральної ради із пропозицією відкрити у Кам'янець-Подільському вищий навчальний заклад. Мова йшла, якщо не про університет, то принаймні філіал Київського університету Святого Володимира.

Цю ініціативу підтримало Міністерство освіти УНР і вже наприкінці березня до міста прибула делегація викладачів Київського українського народного університету, серед яких був й Іван Огієнко. Зустрічі із місцевою інтелігенцію, її тверда налаштованість на заснування у місті українського університету перевели у практичну площину вирішення цього питання.

Після встановлення в Україні у квітні 1918 р. Гетьманату, ця справа була піднята на державний рівень, знайшла підтримку у гетьмана П. Скоропадського, який згодом, у своїх спогадах напише, "що з Кам`янець-Подільським університетом справа обійшлася значно легше, так як там і місто, і все суспільство пішло назустріч" [18, с.232-233].

У травні 1918 р. рада лекторів КНУ призначила І. Огієнка відповідальним за підготовку до відкриття вишу, надавши йому статусу в.о. ректора майбутнього університету. За короткий час його зусиллями був здійснений великий обсяг організаційної роботи, що дозволило вчасно завершити підготовчі роботи. Офіційне відкриття Кам`янець-Подільського університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Новостворений український державний університет отри-мав свого першого офіційного ректора. У наказі Міністерства народної освіти і мистецтва за підписом міністра М. Василенко з цього приводу сказано так: "Професор Київського Державного Українського Університету, приват-доцент Університету Св. Володимира Іван Іванович Огієнко командирується на два роки для виконування посади Ректора Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету" [9].

Відкриття університету стало справжнім святом українства, торжеством українського духу і багатовікових прагнень українців мати свою вищу школу. "Наш університет український по духові й устроєві, а наша мета: науковий досвід і виховання молоді. Університет виховуватиме українську інтелігенцію… буде вселяти любов до наших народів", - ці слова ректора І. Огієнка під час офіційної церемонії стали орієнтирами у подальшій діяльності навчального закладу [19].

Місце і роль І. Огієнка у становленні університету як освітньо-наукової інституції важко переоцінити. На його плечі ліг весь тягар структурної розбудови навчального закладу, вирішення проблем фінансування, матеріально-технічного і кадрового забезпечення тощо.

Доречно сказати, що університет було організовано у складі трьох факультетів - історико-філологічного, фізико-математичного і правничого. До року часу зусиллями ректора були відкриті ще два факультети - богословський і сільськогосподарський, виношувалися плани і щодо заснування і політехнічного факультету. Свідченням творити європейський університет, який "буде вселяти любов до наших народів", стало запровадження кафедр польської та єврейської історії і літератури, у проекті закладу І. Огієнко передбачав і відповідну румунську кафедру [10].

Ректорові вдалося за порівняно короткий час організувати повнокровне життя свого дітища - забезпечити навчальний процес, наукову роботу, видавничу справу. Незабаром при університеті була відкрита українська гімназія для дорослих з правами учнів звичайних середніх шкіл, учителями якої були окремі університетські викладачі. Для місцевих урядовців, лікарів, суддів, адвокатів, освітян і всіх, хто не зовсім добре володів українською мовою були організовані курси українознавства.

Велику увагу приділив ректор розвиткові бібліотечної справи. Він передав для публічного користування велику кількість літератури із власної бібліотеки, йому вдалося поповнити фонди університетської книгозбірні із бібліотек університету св. Володимира, Київської духовної академії, з книгарень Києва. На його заклик збір книг був організований студентами і викладачами, які відправилися із цією метою у спеціальні експедиції по селах і містах краю [2]. На прохання І. Огієнка відгукнулося і чимало мешканців міста, і невдовзі до університетської бібліотеки надійшло більше 1600 дарованих книг, серед яких було чимало раритетних видань [4].

Завдяки старанням ректора, його особистим зверненням і проханням до роботи на викладацьких посадах у Кам'янець-Подільському університеті долучилися відомі українські вчені і педагоги - Л. Білецький, В. Біднов, М. Чайковський, Д. Дорошенко, М. Драй-Хмара, С. Русова, О. Тисовський та ін. Всього за підрахунками сучасників дослідників історії закладу з серпня 1918 р. до кінця 1920 р. на роботу в університет було оформлено 123 професори, приват-доценти, лектори, асистенти, професорські стипендіати. Відомий український історик Д. Дорошенко з приводу прийому на працю з теплотою згадував, як ректор уважно відносився до кожної кандидатури, всіляко допомагав облаштувати своє життя на новому місці [6].

Особливий штрих до портрета І. Огієнка як ректора - це велика увага до проблем студентства. Красномовний факт, що двічі, перший раз при призначенні ректором, а згодом і Міністром освіти, він відмовлявся від офіційної платні на користь незаможним студентам. Щоб мати уяву про проблеми і запити студентської молоді, ректор приймав особисто у своєму кабінеті кожного студента [17]. Він неодноразово піднімав перед центральною владою питання про збільшення кількості студентських стипендій для Кам'янецького університету, ініціював вирішення інших проблем студентства.

Є всі підстави вважати, що ідея Івана Огієнка щодо створення потужного всеукраїнського вищого навчального закладу успішно реалізовувалася. Тут доречно навести слова просвітницької діячки Поділля О. Пащенко, яка назвала заснування університету у Кам'янцю "найсвітлішим культурним ділом нашого зриву 1917 - 1929 років" і з упевненістю констатувала: "Коли б так само, як будувався цей Університет, будували були й цілу Українську Державу всіма силами Нації - від найбільших починаючи, а найменшими кінчаючи, - вона б повстала була, міцна й світла, й не було б того, що маємо тепер … " [13].

5 січня 1919 р. Директорія УНР призначила Івана Огієнка міністром народної освіти із збереженням за ним попередньої посади. "Я настільки отдався справі улаштування Кам'янецького університету, що мені надзвичайно важко залишити розпочату працю…", - так з приводу нового призначення з жалем говорив І. Огієнко [9].

Міністерство освіти під орудою І. Огієнка працювало всього декілька місяців, змінюючи при цьому місця дислокації - Київ, Вінниця, Кам'янець-Подільський. Та за цей час ухвалено низку важливих рішень, зокрема щодо українізації навчального процесу по всій державі. Після прийняття урядом Директорії у січні 1919 року Закону про державну українську мову в УНР міністр І. Огієнко скликає ще одну комісію для остаточного редагування і погодження розробленого напередодні правописного кодексу, а 17 січня затверджує цей кодекс для обов'язкового вжитку в усій Україні. Заходами уряду текст правопису було віддруковано масовими накладами і надіслано на місця. В історію нашої мови цей кодекс увійшов як "Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років".

Один за одним за його підписом виходять з міністерства розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов'язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам. Важливо підкреслити, що загальний тон таких документів був завжди політично виваженим і толерантним. У них враховувалися як суспільно-політичні реалії поточного моменту, так і загальна, стратегічна лінія уряду УНР, спрямована на формування і забезпечення функціонування повнокровних атрибутів незалежної Української держави.

На посту міністра освіти Іван Огієнко всіляко сприяв розвиткові свого дітища - університету у Кам'янець-Подільському. За його призначеннями навчальний заклад у січні 1919 р. поповнився новими науково-педагогічними кадрами, розпочато роботи із будівництва нових корпусів, засновано університетську друкарню, здійснювалися заходи щодо створення навчально-виробничих баз та ін.

Ім'я Івана Огієнка, як міністра освіти Української держави, навічно записане в історії становлення Національного музею України та Книжкової палати України, оскільки документи щодо їх створення подавалися для затвердження Радою міністрів за його підписом.

21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши в Кам'янець-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

Література

1. Адамський В. Становлення Кам'янець-Подільського університету: візія сучасників // Педагогічний дискурс: зб. наук. праць / гол. ред. А.Й. Сиротенко. - Хмельницький: ХГПА, 2008. - Вип. 4. - С. 5-13.

2. Василевський М. Університети Івана Огієнка // День. 2003. - № 187.

3. Волошина Н. Іван Іванович Огієнко (Митрополит Іларіон) // http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1724.html

4. Гай-Нижниик П. Вогнище народної освіти на Поділлі // Освіта. - 1996. - № 73-74.

5. Грушевський М. Спомини // Київ. - 1989. - № 11. - С. 113-155.

6. Дорошенко Д. // http://litopys.org.ua/cultur/cult30.htm

7. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). 1907-1968. - Т.2. - К., 2001. [Електр.дост.: undiasd.archives.gov.ua/doc/pamjatky/2001.pdf].

8. За два тижні професор Огієнко з ченця став єпископом // http://gazeta.ua/articles/417656

9. Завальнюк О. Іван Огієнко - творець національної освіти в України, фундатор і ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта: науковий збірник: серія історична та філологічна / [відп. ред. Є.І. Сохацька]. - Кам'янець- Подільський, 2008. - Вип. У. - С.297-321.

10. Завальнюк О.М. Концептуальні підходи І.І. Огієнка до університетського будівництва в Україні (1918-1920) // Вісник Житомирського державного університету. - Житомир, 2002. - Вип.9. - С.18-20.

11. Завальнюк О. Українське наукове товариство і тво-рення національної університетської освіти (1917-1920 рр.) [Електр.доступ: history.org.ua/JournALL/journal/2008/5/8.pdf].

12. Марушкевич А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. - К., 1996.

13. Пащенко О. Заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету // Наша культура. - 1936. - Кн. 6. - С. 671- 676.

14. Огієнко І. Моє життя // Наша культура. - Варшава, 1935. - Кн.7. - С. 433.

15. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія ку-льтурного життя українського народу. - Київ, 1992. - 141 с.

16. Огієнко Іван Іванович / Українська педагогіка в персоналіях: У 2-х кн. Книга друга. ХХ ст. / За ред. О.В. Сухомлинської . - Київ: "Либідь", 2005. - С. 401 - 409.

17. Cивенко Б. Кам'янецький Університет і його студентство у 1918-1919 рр.) // Київ. Журнал літератури й мистецтва. - 1951. - Ч. 6. - С. 278-285.

18. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918. - К., 1995.

19. Тюрменко І. Життя, віддане народові: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) // Історія України. - 1999. - № 6. - С. 5-9.

20. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах / Упор.: В. Верстюк,. О. Бойко, Ю. Гамрецький та ін. Київ: Наукова думка, 1996. - Т. 1.

21. Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусскаго сепаратизма. - Киев, 1912 // http://mnib.malorus.org/kniga/4/

Размещено на Allbest.ru