Зважаючи на процеси міграції, глобальної мобільності та розширення можливостей для спілкування, які відбуваються у світі з кінця ХХ ст., поняття "мовна освіта" зазнало значної трансформації. В контексті існуючих раніше держав-націй під ним, у першу чергу, розуміли докладне опанування мовною системою рідної мови учнів, яка мала автоматично співпадати із мовою викладання у школі. В нинішню епоху постмодерну в Європі все більше ваги надають збереженню розмаїтого мовного спадку, а тому вивчають окрім широко розповсюджених, також ті мови, якими послуговуються рідше. Разом із тим, процес мовної освіти значно ускладнився через уже звичну етнічну та соціальну різноманітність школярів у межах одного класу, суттєві відмінності у їх амбіціях та інтересах. Ситуації, за яких усі учні мали приблизно однаковий рівень іншомовної підготовки чи висловлювали бажання вивчати ту саму іноземну мову, залишилися в минулому.

Тому у новій Концепції мовної освіти, головні положення якої викладені у збірнику "Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти", мету і завдання мовної політики Ради Європи в галузі освіти визначено у напрямі збереження і захисту мовного спадку, перетворення розмаїття з перешкоди у спілкуванні у джерело взаємного збагачення і розуміння [8]. Спілкування і взаємодію між європейцями передбачено полегшити завдяки підвищенню рівня володіння сучасними європейськими мовами заради підтримки міжнародної мобільності, взаєморозуміння і співпраці, подолання упереджень і дискримінації.

В концепції також було відображено пріоритетні напрями розвитку мовної галузі в Європі - розвиток багатомовності і полікультурності європейців, сприяння розвитку міжкультурного діалогу. Обговоренню шляхів реалізації запланованого було присвячено конференцію Ради Європи "Мови, Розмаїття, Громадянство: політика сприяння багатомовності в Європі", м. Страсбург, 2002 р., кілька міжнародних семінарів, які відбулися у м. Страсбурзі та м. Осло (2006 р.), м. Празі (2007 р.) та політичний форум "Глобальні підходи до багатомовної освіти" (м. Страсбург, 2004). Ці матеріали оприлюднено в документах, головними з яких є "Від лінгвістичного розмаїття до багатомовної освіти: Рекомендації з розвитку освітньої мовної політики в Європі" [12]. Червоною ниткою через усі матеріали пролягає ідея вивчення європейцями кількох мов упродовж життя, вона набула суттєвого розвитку в документі: "Багатомовність і міжкультурна компетенція" [13]. Освітній напрям, що має за мету формування у школярів індивідуальної багатомовності (plurilingualism) як здатності послуговуватися кількома мовами отримав назву багатомовна освіта. А отже, мовна освіта в Європі стала багатомовною з чітким спрямуванням на розвиток міжкультурного спілкування. Проаналізувати особливості цього процесу поставлено автором за мету цієї статті.

Розвиток багатомовності школярів в умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів знаходиться в центрі уваги дослідників багатьох країн. Міжкультурний аспект в контексті багатомовної освіти став предметом наукового інтересу вітчизняних і зарубіжних фахівців: Н. Баришнікова, В. Гаманюк, Н. Гальскової, Н. Евдокімової, Л. Мороз, Дж. Дуарте (Joana Duarte), Х. Баетенс Бедсмо (Hugo Baetens Beardsmore), Б. Буш (Brigitta Busch), Д. Койл (Do Coyle), Д. Гортер (Durk Gorter), Я. Сеноз (Jasone Cenoz), К. Хело (Christine Helot), Б. Хуфейзен (Britta Hufeisen) та інші.

"Міжкультурна комунікація - це спілкування за непростих умов" уважає Е. Апельтауер (Ernst Apeltauer, 1995). Підготувати молоде покоління до спілкування саме в таких умовах має сучасна багатомовна освіта в країнах Європи. Основні труднощі, на думку У. Епп (Ulrike Epp) викликають відмінності у системах символів; у контекстному досвіді та обсягові знань комунікантів, які належать до різних соціальних і культурних груп. Люди приймають як належне звички спілкування, притаманні їх власному соціально-комунікативному оточенню, і намагаються перенести їх на спілкування іншого соціально-культурного плану. Зіткнувшись із "чужим" і незрозумілим відчувають когнітивний дисонанс. Взаєморозуміння вимагає всебічних знань, ворожість супроводжується незнанням і обмеженістю, тому європейське взаєморозуміння ставить перед собою мету навчити жити в умовах інтернаціональної спільноти, де кожна культура є певною формою мислення, моралі та поглядів на світ [11, с.64-72]. Завдання підготувати молодь до життя у демократичному суспільстві покладено на заклади освіти.

Розглядаючи освіту як цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду і моральних якостей, які реалізуються в процесі навчання [5, с.15], багатомовну освіту школярів Західної Європи ми окреслюємо як складне і багатокомпонентне педагогічне явище, що має за мету формування багатомовності учнів, а саме: розширення мовного репертуару кожної особистості за рахунок збільшення кількості мов, якими вона може послуговуватися у житті. В основі цього явища є спеціально організований процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого здійснюється засвоєння і відтворення іншомовного мовленнєвого досвіду у відповідності до поставленої мети. Це поліфункціональне явище, до його складу входить навчання кількох мов (трьох і більше) як систем та двомовна (синонім білінгвальна) освіта [2].

У відповідь на глобалізаційні та інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі та світі, та для практичної реалізації європейських програм розвитку багатомовності європейців є процес диверсифікації структури та модернізації змісту мовної освіти для формування багатомовності. Диверсифікація (від лат. diversus - різний; facere - робити), - відхилення, різнобічний розвиток [4, с.355]. В освіті це принцип її організації в умовах демократії та ринку праці, що обумовлює урізноманітнення структури освіти для створення оптимальних умов з метою задоволення різноманітних освітніх потреб, очікувань, інтересів усіх учасників навчального процесу. Диверсифікація структури мовної освіти для формування багатомовності європейських школярів має на меті повніше охоплення контингенту учнів середньої школи для задоволення їх навчальних інтересів та індивідуальних здібностей, всебічну підготовку до життя у багатомовному і багатокультурному європейському соціумі, з обліком потреб усіх інших суб'єктів суспільного життя в країні, де відбувається навчання [3].

Очевидним є факт, що опанування системи нової мови не є запорукою адекватного користування нею в умовах реального спілкування між представниками різних соціокультурних спільнот. У сучасних умовах мультиетнічного і багатомовного суспільства у мовній галузі країн Європи відбувся зсув акцентів у напрямку полікультурності, спрямуванні зусиль на порозуміння та зняття напруження на міжнаціональному рівні. На думку європейських фахівців, для здійснення продуктивного міжкультурного спілкування, яке спирається на лінгвістичні та психологічні особливості, мовна особистість має набути міжкультурної компетенції - комплексної характеристики людини, яка є комбінацією знань, умінь, розуміння і ставлення, формування якої ніколи не може бути завершеним, а лише постійно збагачуватися завдяки розширенню досвіду [10].

Підготувати до міжкультурного спілкування покликана модернізація (від фр. modernisation - оновлення, - удосконалення та зміни, які відповідають вимогам сучасності [4, с.649]) змісту освіти, яка спрямована на формування багатомовності під час вивчення мов у контексті багатоманіття культур. В основу покладено принцип "культуро відповідності" освіти, сформульований А. Дистервегом, який у сучасних умовах набуває особливої актуальності. За І. Зимньою, він означає навчання в контексті культури, зорієнтованість на її характер і цінності, засвоєння досягнень і їх відтворення, прийняття соціокультурних норм і включення людини у їх подальший розвиток. Освіта має підготувати дітей до нового, зберігаючи й успадковуючи усе цінне, що було у минулому, бо зв'язок поколінь є історія цивілізації [1, с.48-50].

Підготовка молодих європейців до життя в сучасній Європі, на думку провідних європейських фахівців, полягає у формуванні:

знань і розуміння, зокрема обізнаності про:

1) внутрішнє різноманіття і гетерогенність усіх культурних груп;

2) власну належність до певної культурної спільноти і сприйняття явищ дійсності через систему координат властиву цій спільноті;

3) наявність стереотипів та упередженого ставлення;

4) здатність представників інших спільнот виражати ідеї різними способами, спілкуватися як вербально, так і не вербально;

5) соціально обумовлену і конструктивну природу знань (socially constracted nature of knowledge).

вміння міжкультурної взаємодії, стосується:

1) емпатії (англ. empathy - співпереживання) як здатності поглянути на події і явища з іншої соціально-культурної перспективи і в такий спосіб отримувати інформацію та тлумачити її іншим;

2) когнітивної гнучкості як здатності змінити та адаптувати власний процес пізнання та мислення у відповідності до ситуації чи контексту;

3) критичної оцінки та висловлення суджень про культурні цінності, практики, дискурси тощо у тому числі в рамках рідної культури;

4) адаптації до нового культурного оточення;

5) заповнення розривів у комунікації, у тому числі при зустрічі із невідомою мовою завдяки практикам `intercomprehension6) медіації (посередництва) між представниками різних соціально культурних спільнот, що включає переклад і пояснення.

ставлення охоплює:

1) поціновування культурного розмаїття і демократичного плюралізму поглядів і культурних практик;

2) повагу до людей, які належать до інших соціально культурних груп;

3) толерантне ставлення до двозначності та невизначеності;

4) відкритість і зацікавленість, бажання об'єднувати зусилля та пізнавати нову інформацію від представників інших соціокультурних спільнот [10, с.8-9].

Модернізація змісту в рамках багатомовної освіти полягає у створенні можливостей для "організації процесу знайомства з іншими культурами" для забезпечення учнів інформацією та набуття ними компетентностей вербальної взаємодії, навчання контрольованого і підкріпленого рефлексією спілкування. Турбота вчителів не повинна обмежуватися завданням "навчити учнів говорити нерідною мовою", а в першу чергу має бути спрямована на зміст, який вони висловлюють [9, с.13]. Особливого значення в багатомовній освіті надано формуванню міжкультурної сенситивності як чуттєвості людини до культурних відмінностей, оцінка їх з точки зору релятивізму, здатності розуміти й приймати множинність ідей, цінностей, установок. Така якість дозволяє їй вийти за кордони власної культури і набути якостей медіатора культур. Ці якості формуються в процесі навчання мов і полягають в опануванні вербальною комунікацією, а також у формуванні обізнаності як в особливостях різних культур, так і в особливостях їх культурної взаємодії. Тому вивчення учнями кожної нової мови у сучасних умовах має відбуватися як відкриття нового світогляду для збагачення їх індивідуальності, а це можливо лише вивчаючи мови і культури спільно - свідомо і критично порівнюючи і співставляючи [там само].

Але разом із тим, досить часто міжкультурна освіта сьогодні обмежується рівнем ознайомлення з культурними особливостями спільноти виучуваної мови. Критично оцінюючи такі явища, Ж. - К. Беко підкреслює, що сучасний процес навчання вводить учня як соціального суб'єкта в самий центр освітнього процесу, навчання мов сьогодні є процесом непростого входження в інший дискурсивний Всесвіт (different discursive universe) [6]. А збільшення можливостей для спілкування представників різних етносів створює основу для гуманізму на рівні особистих контактів. Тому мета сьогодні полягає не у передачі знань та формуванні елементів соціокультурних умінь, а в напрямку зацікавлення учнів культурними і соціальними відмінностями, формування толерантного ставлення до них. Мета багатомовної та міжкультурної освіти полягає у розширенні гуманістичних традицій навчання мов, входженню до сфери особистісного розвитку учнів завдяки їх адаптації до умов сьогодення в соціально і культурно розмаїтому контексті, розвиток в учнів відкритого, рефлективного і критичного ставлення до "чужих" та "інакших", ознайомлення із стереотипами і формування культурного релятивізму [11, с.68-69], а також навчання способів позитивної взаємодії з представниками інших соціально-культурних спільнот [9, с.12].

Фахівцями Ради Європи для модернізації змісту освіти рекомендовані такі педагогічні підходи на основі конструктивізму:

експериментальне навчання `learning by doing ', яке спирається на досвід учнів і охоплює аналіз, порівняння, рефлексію та кооперацію дій;

проектну роботу із виконання завдань і створення власних навчальних матеріалів, мета яких обговорюється, а результат оцінюється всіма учасниками;

кооперативне навчання для покращення соціальних умінь та вирішення конфліктів, в основу якого покладено весь інтелектуальний, емоційний і фізичний потенціал учасників, передбачена індивідуальна відповідальність кожного за власне навчання.

Як найбільш результативні визнано такі види діяльності:

знайомство із множинністю перспектив (multiple perspectives), - кілька учнів одного класу ведуть щоденники щодо повсякденного життя представників різних етносів, їхні нотатки є предметом вивчення в класі;

рольові ігри, симуляції (удавання) і драматичні постановки присвячені вирішенню широкого кола проблем, - надають можливість учням поставити себе на місце представника іншої культурної спільноти, "припасувати" до себе нову ідентичність, відчути як почувається людина коли її вважають "іншою";

театр, поезія, креативне письмо, - сприяють розумінню суспільних проблем, зокрема того, що сприймається як належне, усвідомлення значимості дотримання основних прав людини, захисту гідності і свободи;

етнографічні розвідки, - надихають учнів досліджувати життя поза класною кімнатою і набувати знань та досвіду, який можна порівнювати, аналізувати, зокрема, можна досліджувати прояви поваги, вдячності, чи інших емоційних станів, притаманні різним культурним спільнотам;

фільми та тексти про конфліктні ситуації чи напругу у суспільстві, - сприяють рефлексії учнями причин збоїв у спілкуванні і недосягненні взаєморозуміння, висловлюванні ними критичних суджень;

соціальні медійні засоби (Інтернет), - участь в Інтернет конференціях, чатах (chat rooms), форумах (public forums) значно розширює можливості обговорення проблем релігійної, етнічної, гендерної орієнтації, які нерідко замовчуються за інших видів спілкування [9, с.22-27].

Труднощі процесу міжкультурної компетентності не лежать на поверхні, багато з них проявляються з часом. Так, у процесі побудови європейських націй, становлення та укріплення європейських держав, основну роль з імплементації серед населення мови еліти відводили школам. Така політика мовної уніфікації включала репресивні дії щодо всіх, хто володів відмінними мовами, включаючи мовні різновиди та варіанти. А тому шкільні системи більшості європейських країн, навіть з багатомовним та культурно розмаїтим складом населення, якими є Бельгія та Швейцарія, все ще залишаються традиційно монолінгвально орієнтованими і перебувають під впливом моноглосної (одномовної) ідеології [7]. Звичним є стан, коли учнів з іншомовним лінгвістичним тлом продовжують оцінювати з позицій стандартної мови в її академічній формі, застосовуючи критерії оцінки, створені на основі рівня компетентності уявного ідеального носія мови. За таких умов лінгвістичне та культурне тло особи все ще нерідко функціонує як механізм соціальної селекції та ексклюзії. Хоча в Європі уже існують підходи до оцінювання багатомовної компетентності, але аспект оцінки досягнутого рівня міжкультурної компетентності, зокрема відкритості, толерантності, чуттєвості до культурних відмінностей, є предметом дебатів науковців, а тому потребує подальших досліджень.

Таким чином, процес удосконалення мовної освіти у напрямку розвитку міжкультурності і багатомовності відбувається завдяки диверсифікації структури і модернізації змісту, де модернізація змісту, полягає у спільному вивченні кількох мов, зокрема:

1) вивченні учнями нерідної мови як системи через призму культури народу, якому ця мова належить;

2) осмисленні учнями культурної специфіки нової мови через порівняння з культурою рідного народу;

3) доповненні змісту предмету ІМ предметним змістом немовних предметів;

4) відповідності змісту навчання актуальним комунікативно-пізнавальним інтересам учнів;

5) стимулюванні розвитку зацікавленості і позитивного ставлення до виучуваних мов, впливу на мотиваційно-спонукальну сферу особистості учня;

6) підготовці до реального міжкультурного спілкування з представниками інших етнічних спільнот і культур у побутовій та професійній сферах;

7) формуванні здатності справлятися з непередбаченими культурно-обумовленими ситуаціями спілкування завдяки пошуку, обробці та практичному застосуванню інформації. А отже, модернізація змісту освіти з метою формування багатомовності учнів має за мету не просто постачання учнів знаннями і формування мовленнєвих умінь в кількох нових мовах, але і вплив на особистість у такий спосіб, щоб отримати емоційно зрілий інтелектуально-пізнавальний організм, готовий до саморозвитку, здатний впоратися із непередбачуваними культурно-обумовленими ситуаціями спілкування завдяки застосуванню унікальних інструментів пошуку, обробки і практичного застосування інформації.

Використані джерела