Синергетичні засади порівняльно-культурологічної етнопедагогіки

Синергетика (від грецького sinergeia - спільна дія, співпраця, співдружність) є одним з провідних напрямів сучасної науки, теорією самоорганізації в природі та суспільстві як відкритих системах. Предметом синергетики виступають механізми спонтанного утворення й збереження складних систем, особливо таких, що знаходяться в стані стійкої нерівноваги з середовищем. Таким чином, сферу дослідження синергетики складають нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи й біфуркації, тобто нестійкі фази існування, що передбачають множинність сценаріїв подальшого розвитку [6].

Зародження і становлення синергетики відбувалося в континуумі природничих наук у дослідженнях таких вчених, як Г.Хакен, Г.Ніколіс, І.Пригожин, А.Баблоянц, С.Вейнберг, П.Гленсдорф, Р.Грехем, К.Джордж, Р.Дефей, Дж.Кагліоті, М.Курбейдж, С.Курдюмов, Л.Лугіато, Х.Майнхардт, К.Майнцер, Б.Мізра, Дж.С.Ніколіс, К.Ніколіс, Л.Розенфельд, М.Стадлер, Дж.Томпсон, Дж.В.Хант, Ф.Хенін та ін. Формування синергетичного світобачення розглядається багатьма авторами як таке, що спричинює парадигмальні трансформації сучасної природничо-наукової традиції (В.Крон, Дж.Кюпперс, М.Моісеєв, Х.Новотни та ін.). На думку Е.Тоффлера, ідеї синергетики «відіграють центральну роль в останній за часом науковій революції» [5].

Розповсюдження дослідницьких прийомів синергетики на області гуманітарного знання, що спостерігається останнім часом, зумовлено її міждисциплінарним потенціалом, загальнонауковою значимістю предмета, стилю мислення і математичного апарата, який дозволяє деякою мірою подолати певну традиційну дескриптивність окремих людинознавчих наук. Разом з тим, застосування ідей та інструментарію синергетики в дослідницькому полі суспільних наук має і своїх опонентів (О.Болдачев, К.Момджян та ін.). Зокрема, О.Болдачев зазначає, що еволюційні процеси в складних біологічних і соціумних системах, що їх намагаються аналізувати в рамках філософсько-синергетичного підходу, надзвичайно далекі від фізичних явищ, що реально вивчаються синергетикою як точною наукою, - наприклад, феномена формування структур у нерівноважних середовищах. Однак, дослідник відзначає і значний позитивний результат проникнення синергетики в гуманітарні науки, який, на його думку, полягає в тому, що синергетична термінологія надала можливість більш або менш послідовно, науково строго обговорювати феномени, що раніше не піддавалися будь-якій формалізації [1, с. 94].

Утім, більшість сучасних дослідників (В.Аршинов, С.Гомаюнов, К.Делокаров, І.Євін, О.Князєва, С.Курдюмов, Г.Малінецький, О.Мітіна, М.Моісеєв, О.Музика, А.Назаретян, В.Петренко та ін.) сходяться в тому, що синергетика в рамках її застосування соціогуманітарними науками має чималий потенціал, який може бути використаний для створення різноманітних пояснювальних моделей проблемних сторін життя людини, суспільства й природи в цілому. Синергетика (або синергетичний дослідницький підхід) дає змогу по-новому поглянути на походження й еволюцію психіки, інтелекту, духовної культури, що розглядаються як механізми адаптації людини до природного середовища, або, в іншій інтерпретації, - як антиентропійні фактори, дослідити динаміку індивідуальної й суспільної свідомості тощо.

Інтерес представників гуманітарного знання, в тому числі педагогів до ідей синергетики зумовлюється нагальною необхідністю перегляду, уточнення й доповнення усталених детерміністських концепцій розвитку суспільства й особистості в нинішніх надзвичайно динамічних умовах масштабних суспільних трансформацій. Сьогодні активно обговорюються можливості нової синергетичної парадигми виступити в вигляді постнекласичної методологічної основи соціального пізнання та її потенційності в плані вирішення інтегративних завдань, що постають перед соціальним науками. На початку ХХІ століття ідея застосування синергетичних категорій для експлікації різноманітних явищ суспільного життя дала поштовх формуванню нового наукового напряму - соціальної синергетики, або соціосинергетики [2].

Застосування синергетичної парадигми в процесі розробки методологічних засад порівняльно-культурологічної етнопедагогіки як нової галузі педагогічної науки та навчальної дисципліни курсу професійної підготовки майбутніх учителів зумовлюється необхідністю осмислення низки складних соціогуманітанних проблем, що не знайшли остаточного вирішення в контексті «традиційних» методологічних підходів: цивілізаційного, функціонального, формаційного тощо.

Зокрема, йдеться насамперед про глобальні виклики сучасності, які вимагають негайної консолідації та координації інтелектуальних, техніко-технологічних і гуманітарних ресурсів усього людства заради забезпечення виживання. Також потребують дослідження й адекватної реакції освітянської спільноти, з одного боку, активізація практично в усьому світі процесів регіоналізації, пошуку етнічного коріння, з іншого, - феномен зростання суб'єктивної значущості етнічної ідентичності у свідомості сучасної людини.

Не можна оминути увагою і науково-педагогічні аспекти проблеми «зовнішньої культурної політики» - необхідність протидії уніфікувальним глобалізаційним тенденціям з метою збереження культурної самобутності країни. Сфера «внутрішньої культурної політики» держави теж спричинює проблеми, які вимагають осмислення й відреагування системи освіти: в соціально-політичній площині це - встановлення балансу між доцентровими, уніфікувальними та відцентровими, такими, що зберігають етнічне розмаїття суспільства, тенденціями; у соціально-культурній площині - пошук та підтримка на загальнодержавному рівні доцільного співвідношення між загальнонаціональними інтересами та прагненням етнічних спільнот до збереження й розвитку власної культурної унікальності, в тому числі задоволення їхніх освітніх потреб. До аналізу названих проблем цілком може бути застосований інструментарій і прогностичний потенціал соціальної синергетики.

У контексті порівняльно-культурологічної етнопедагогіки одним з ключових є поняття культури, трактування якої з позиції синергетики заслуговує на особливу увагу. В моделі самоорганізації суспільство розглядається як нерівноважна система особливого типу, стійкість якої забезпечується штучним опосередкуванням зовнішніх (з природним середовищем) і внутрішніх відносин. Саме вся сукупність механізмів, що опосередковують ці відношення, - знаряддя праці й інші матеріальні продукти, мови, міфологія, мораль тощо - і об'єднується поняттям «культура». При цьому слід мати на увазі, що стабілізація нерівноважного стану будь-якої системи можлива лише за рахунок зростання ентропії в інших системах. Таким чином, існування соціального організму пов'язане з неминучим руйнуванням середовища та з антропогенними кризами.

Як зазначає А.Назаретян, антропогенні кризи супроводжують історію майже будь-якої культури та максимально загострюються тоді, коли монотонне посилення антиентропійних механізмів робить їх надто витратними, тобто руйнівними для середовища. В результаті механізми, що забезпечували відносно стійкий стан на попередньому етапі, стають контр продуктивними та обертаються своєю протилежністю - загрозою катастрофічного зростання ентропії. Фаза нестійкості завершується або деградацією системи, або формуванням складніших, «м'якіших» механізмів, що дозволяють досягати корисного результату меншими руйнаціями природного й соціального середовища [3, с. 94].

Застосування даної концептуальної схеми при вивченні конкретного історичного матеріалу дозволило сформулювати закон техно-гуманітарного балансу або закон еволюційних кореляцій: чим вище потенціал виробничих і бойових технологій, тим доверешеніші засоби стримування агресії необхідні для виживання соціуму [Там само].

А.Назаретян також акцентує увагу на особливості трактування феномену адаптації теорією нестійкої рівноваги порівняно з функціональною соціологією: соціальна система адаптується не стільки до умов середовища, що спонтанно змінюються, скільки до власних зростаючих можливостей та наслідків людської діяльності [3, с. 95]. І далі: «Синергетика … робить акцент на іманентному характері суперечностей між суспільством і природою, тимчасова стабілізація відносин між якими забезпечується насамперед балансом параметрів культурного розвитку та систематично порушується активністю самого суспільства» [Там само].

Певну ілюстрацію дії закону техно-гуманітарного балансу наводить історик Г.Померанц: «Історія - це прогрес моральних завдань. Не звершень, ні, - але завдань, які ставить перед окремою людиною колективна могутність людства, завдань все більш і більш складних, таких, що їх майже не можливо виконати, але які сяк-так виконуються (інакше все б давно розвалилося)» [7, с. 59].

Таким чином, синергетична модель розвитку дозволяє під новим кутом зору розглянути передісторію та сутність глобальної кризи сучасності, що є проявом закону техно-гуманітарного балансу, окреслити перспективи вирішення найгостріших проблем та передбачити можливі незворотні наслідки. І тут важливо взяти до уваги іншу загальносистемну закономірність, що була розкрита в межах теорії самоорганізації та має принципове значення для розуміння глобальних проблем.

Російський дослідник Є.Сєдов, аналізуючи динаміку організаційних зв'язків у складних системах, які розвиваються, довів, що ефективне зростання різноманіття на верхньому рівні структурної ієрархії завжди «оплачується» обмеженням різноманітності на попередніх рівнях, і навпаки, зростання різноманітності на нижчому рівні обертається руйнацією вищих рівнів [8, с. 32]. Вчені знайшли підтвердження дії цього закону для систем будь-якого типу - природних, соціальних, семіотичних тощо. Це доводить, що закон ієрархічних компенсацій (закон Сєдова) має загальнонаукове значення і є доповненням сформульованого У.Ешбі системологічного закону необхідного різноманіття, згідно з яким адаптивний та еволюційний потенціал системи є пропорційним накопиченому різноманіттю.

Прикрим, але неминучим наслідком дії в сучасних умовах закону ієрархічних компенсацій мають стати скорочення різноманіття живої природи (свідками чого ми вже є) [9] та гомогенізація етнічних, регіональних, релігійних та інших макрогрупових культур [4]. Відповідно, як зазначає А.Назаретян, «збереження історичної самобутності кожної культури - завдання, вочевидь, шляхетне, але нереалістичне і, якщо його розуміти буквально, може мати небезпечні наслідки» [3, с. 96].

Свою останню тезу А.Назаретян підкріплює низкою міркувань. Усі традиційні духовні культури та релігії формувались у контексті зовсім інших інструментальних можливостей, які не можуть бути зіставлені з сучасними, відповідали вимогам свого історичного часу та, безумовно, трансформувалися в міру змін цих вимог. Останні ж до недавнього часу полягали головним чином у тому, аби впорядковувати соціальне насильство, протидіяти його хаотизації, оскільки історія ще не поставила перед людством радикальніше завдання - видалити насильство з політичної арени. Тому кожна культура більш чи менш жорстко поділяла людей на своїх і чужих і, як правило, містила як стрижневий компонент образи героїв, богатирів та воїтелів, які систематично мобілізувалися, аби надихати нових бійців [3, с. 96].

Сьогодні, в умовах глобальної кризи людство, оволодівши небаченим донині технологічним потенціалом, зможе уникнути знищення на черговому витку еволюції лише в тому випадку, якщо люди і тепер встигнуть своєчасно удосконалити систему базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації відповідно до нових вимог історичної ситуації. Вважаємо, що сучасна система цінностей має бути позбавлена пропаганди виключності, переваг однієї культури над іншими, агресивного протистояння «іншості» за будь-якою ознакою: політичною, етнічною, релігійною, майновою тощо. Прогнозуючи подальший розвиток людства, А.Назаретян передбачає, що різноманіття макрогрупових культур, які самоорганізуються за моделлю «ми-вони», сходитиме нанівець, трансформуючись у різноманіття мікрогрупових та індивідуальних культур [Та само].

Екстраполюючи основні ідеї синергетики на проблему науково-методичного забезпечення викладання курсу порівняльно-культурологічної етнопедагогіки, зазначимо, що насамперед концептуально-методологічна новизна ідей самоорганізації пов'язана з визнанням здатності різних систем до саморозвитку не тільки за рахунок притоку енергії, інформації, речовини ззовні, але й за рахунок використання їх внутрішніх можливостей. Це означає, що в педагогічній сфері синергетичний підхід засновується на домінуванні в освітній діяльності самоосвіти, самоорганізації, самоуправління та полягає в стимулюючій дій на суб'єкта з метою його саморозкриття та самовдосконалення в процесі співпраці з іншими людьми та з самим собою [11, с. 4-5].

Тому досягнення мети викладання курсу порівняльно-культурологічної етнопедагогіки - підготовки майбутніх учителів початкових класів до роботи в умовах поліетнічності, багатокультурності сучасного суспільства - можливе за умови вироблення кожним студентом у себе полікультурного мислення, відкритості до різних поглядів і цінностей, толерантного ставлення до етнокультурного, релігійного, мовного вибору кожної особистості.

Оскільки особистість також може бути представлена як система, яка самоорганізується, становлення професійно важливих якостей майбутнього вчителя теж буде відбуватися відповідно до законів, сформульованих у рамках синергетичної парадигми. В такому випадку, аби його професійна діяльність у поліетнічному дитячому колективі була ефективною, вчитель як керівна система має набути значного обсягу етнопедагогічних знань і специфічних педагогічних умінь, що забезпечать переважання різноманітності на цьому ієрархічному рівні над різноманітністю етнокультурних та індивідуальних особливостей учнів класу як системи нижчого рівня. Лише за дотримання цієї умови система «вчитель» не буде обмежувати розвитку систем «учні», що відповідатиме закону ієрархічних компенсацій. У свою чергу, різноманітність етнопедагогічних знань і специфічних педагогічних умінь учителя становлять потенціал його особистісно-професійного розвитку (за законом У.Ешбі).

Перспективи подальших досліджень пов'язані з розробкою та апробацією технологій професійної педагогічної освіти, співвідносних з синергетичною парадигмою.