Дошкільник у сучасному соціальному середовищі та особливості взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОШКІЛЬНИК У СУЧАСНОМУ СОЦІАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ

Євдокія Харькова

У статті розкрито соціалізацію як процес входження дитини у світ взаємовідносин та соціальних зв'язків, а також засвоєння дошкільником соціокультурного досвіду який забезпечує становлення та розвиток особистості. З'ясовано, що соціалізація особистості у дошкільному дитинстві це важлива соціально-педагогічна проблема, від вирішення якої залежить становлення і розвиток дитини та уміння адекватно орієнтуватись у доступному суспільному довкіллі.

В статье раскрыта социализация ребенка как процесс вхождения в мир взаимоотношений и социальных связей, а также усвоение дошкольником социокультурного опыта, который обеспечивает становление и развитие личности. Выяснено, что социализация личности в дошкольном детстве это важная социально-педагогическая проблема, от решения которой зависит становление и развитие ребенка и умение адекватно ориентироваться в доступном общественном окружающей среде.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями

Розмаїття теоретичних розробок соціалізації як предмета дослідження різних наук зумовлене глибиною її об'єктивного змісту і багатством структурно-функціональних взаємозв'язків яку суспільному житті загалом, так і в його міждисциплінарному характері. Аналіз міжнаукових підходів учених до проблеми соціалізації дозволяє послідовно простежити активний науковий інтерес філософів, соціологів, культурологів, психологів та педагогів до дослідження процесу соціалізації. І хоч сам термін має соціологічну основу походження, педагогіка сьогодення усе частіше акцентує увагу на проблемах соціалізації дітей та молоді, а отже, переводить дефініцію «соціалізація» у свій категорійний апарат. Введення соціалізації до категорійного апарату різних наукових дисциплін наприкінці XX століття зумовило трансформацію її змісту, а розмаїття методологічних, ідеологічних, політичних підходів призвели до багатовимірності сутнісних характеристик. Аналіз наукової літератури показав розмаїття підходів до вивчення процесу соціалізації: науковців цікавить сутність феномена соціалізації, його агенти та механізми, захисні механізми на різних етапах соціалізації, соціальні інститути, які безпосередньо беруть участь у цьому процесі, забезпечуючи його соціально-контрольовану частину, і власне сам мікросоціум із його соціалізаційними можливостями. Дослідники також наголошують на певних труднощах, які супроводжують процес соціалізації, на йото протиріччях і пов'язаних з ними колізіях.

Аналіз основних досліджень і публікацій

Соціалізація особистості як актуальна наукова проблема, об'єкт міждисциплінарного наукового дослідження перебуває сьогодні у центрі уваги дослідників різних наук. Проблеми соціалізації особистості розглядалися з філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних, педагогічних позицій. Серед учених, які суттєво вплинули на дослідження проблеми соціалізації, слід назвати Г. Гіддінгса, Е. Дюркгейма, Е. Еріксона, Ч. Кулі, Г. Лебона, Дж. Міда, М. Моса, Т. Парсонса, Г. Тарда, З. Фрейда та ін. Загальній соціалізаційній проблематиці присвятили свої роботи Г. Андрєєва, Б. Вульфов, О. Глузман, М. Євтух, В. Зеньковський, М. Лукашевич, Р. Овчарова, В. Поліщук, С. Русова, В. Семенов, О. Сухомлинська та ін.

Розроблено сучасні вітчизняні та зарубіжні концепції соціалізації особистості (Н. Голованова, Н. Заверико, І. Звєрева, Н. Лавриченко, Г. Лактіонова, А. Мудрик, С. Савченко, С. Харченко); розкрито соціально-психологічні аспекти соціалізації з урахуванням вікових особливостей (В. Абраменкова, К. Альбуханова-Славська, І. Бех, Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, І. Кон, О. Кононко, В. Кудрявцев, О. Лєонтьєв, В. Мухіна, А. Петровський, Т. Рєпіна, Д. Фельдштейн); соціально-педагогічні засади проблеми з урахуванням нової соціокультурної ситуації характеризуються у дослідженнях Т. Алєксєєнко, В. Болгаріної, О. Безпалько, Ю. Василькової, Т. Василькової, М. Галагузової, Я. Гілінського, М. Євтуха, І. Звєрєвої, Л. Коваль, В. Курила, В. Кузя, А. Капської, С. Литвиненко, Л. Міщик, Л. Новікової, А. Рижанової, С. Хлєбік, Л. Штефан. У реаліях сьогодення головною домінантою є соціалізація особистості як основа її соціального виховання, яке, у свою чергу, тісно пов'язане із соціальною політикою держави. На державному рівні розглядаються актуальні проблеми соціально-педагогічної допомоги, розширення соціально-правових гарантій дітей, що знайшло відображення у Державній національній програмі «Діти України», законах України «Про охорону дитинства», «Про попередження насильства у сім'ї», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», законах України «Про освіту», «Про дошкільну освіту» та у Базовому компоненті дошкільної освіти.

Мета статті - розкрити взаємовідносини особистості і середовища з урахуванням активності дитини у його освоєнні, а також на основі розуміння його як джерела розвитку і самовизначення особистості.

соціалізація дошкільник особистість

Виклад основного матеріалу дослідження

Проблема соціалізації особистості в дошкільному дитинстві, торкається широкого кола питань, які певним чином становлять грані цього складного процесу. Тому вважаємо за необхідне зупинитися на тих із них, які дозволять більш повно і глибоко охарактеризувати феномен взаємовідносин особистості і середовища з урахуванням активності дитини у його освоєнні, а також на основі розуміння його як джерела розвитку і самовизначення особистості. Насамперед акцентуємо увагу на різних підходах щодо розуміння двобічності процесу соціалізації та визначення ступеня активності індивіда у цьому процесі. Так, існує погляд на соціалізацію як процес адаптації індивіда до світу (суб'єкт-об'єктний підхід до соціалізації). Народившись, людина зможе жити в людському суспільстві лише за тієї умови, якщо зуміє адаптуватися -- пристосуватися до того середовища, в якому зростає. Процес адаптації буває дуже складним і у різних людей проходить по-різному. Але врешті-решт кожна людина пристосовується до суспільства, яке формує кожного свого члена у відповідності до властивої йому культури. Згідно з іншими поглядами, соціалізація - це «сукупність соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює і відтворює певну систему знань, норм і цінностей, що дозволяють функціонувати як повноправний член суспільства» (І. Кон). І нарешті, третій погляд: соціалізація -- це «процес розвитку людини у взаємодії з навколишнім світом» (А. Мудрик). Ми не випадково порівняли ці три визначення соціалізації, оскільки в такому їх представленні неважко помітити, що перші два з них хибують певною однобічністю. Так, у першому підході, що розглядає соціалізацію як адаптацію до соціального світу, явно недооцінюється активність самого індивіда, який не лише виявляє свою активність і самостійність, але й змінює норми середовища і свої взаємини з ним. Власне, сам процес пристосування до світу, до якого з народження залучається дитина, безумовно, значущий. Але з позицій представників теорії адаптації він є достатнім для становлення індивіда як соціальної істоти. Другий підхід також розглядає активність індивіда обмежено, на рівні «засвоєння і відтворення» соціального досвіду, що теж є важливим для соціалізації, але, водночас, недостатнім. І нарешті, третій підхід - людина взаємодіє з довкіллям і перетворює його - подає якнайповнішу характеристику процесу соціалізації, оскільки тут закладене розуміння того, що людина здатна не тільки пасивно сприймати світ, але і бути його активним перетворювачем. Головна відмінність у трьох названих вище підходах і полягає, таким чином, у розумінні компоненту взаємодії особистості і середовища з урахуванням активності індивіда у процесі власної соціалізації. У зв'язку з цим актуальним є вивчення середовища і тих можливостей, які воно містить для особистісного і соціального розвитку дитини, оскільки розвиток і соціалізація дитини відбуваються не шляхом одностороннього впливу середовища на особистість, а стають результатом їх постійної взаємодії.

Середовище як фактор соціалізації і виховання особистості характеризується багатогранністю, якісною різноманітністю та протиборствуванням формувальних впливів. Якщо брати до уваги, що саме соціальне середовище визначає спосіб життя, під впливом якого формуються настанови, цінності та стереотипи підростаючого покоління, то стає очевидним акцентування на цілісності середовища як сукупності умов, які забезпечують людині як реалізацію її вітальних потреб, так і задоволення потреб соціальних, що сприяє самоутвердженню, самореалізації, формуванню соціальної зрілості.

Психологічні аспекти цілісності середовища вивчалися Л. Виготським (), який виокремив переживання як одиницю, яка здатна об'єднати особистість і середовище: «Середовище визначає розвиток дитини через переживання середовища» [4]. Отже, переживання у поглядах Л. Виготського є такою одиницею, у якій в нерозривній єдності представлені, з одного боку, середовище, (тобто те, що переживається дитиною), з іншого - суб'єкт, (тобто те, що вносить у це переживання сама дитина) і що, у свою чергу, визначається уже досягнутим нею раніше рівнем психічного розвитку.

Подальші дослідження, проведені Л. Божович, підтвердили, що «переживання дійсно відображає стан задоволення суб'єкта у його взаємостосунках з навколишнім суспільним середовищем і таким чином виконує у житті суб'єкта надзвичайно важливу функцію: «повідомляє» його про те, у яких стосунках з середовищем він перебуває, і відповідно до цього орієнтує його поведінку, спонукаючи суб'єкта діяти у напрямку, що зменшу є або зовсім ліквідує розлад, який виник» [1, 8]. Оскільки образ, уявлення, поняття є відображенням предметного світу, який оточу є людину, то переживання можна розглядати як продукт відображення стосунків людини з навколишньою дійсністю. «Таке відображення, - як стверджує Л. Божович (), - є не менш важливим для збереження життя суб'єкта, ніж відображення самої дійсності, оскільки саме воно спонукає його діяти у бік регулювання цих взаємин» [1, 8]. Вона наголошує на важливості розуміння характеру переживання дитини, яка залучена у середовище, характеру її «афективного ставлення» до нього. Для цього слід насамперед розглянути ту позицію, яку посідає дитина у середовищі. Це дає змогу побачити не тільки сукупність впливів, що їх дає середовище, а насамперед певну систему, у яку ці впливи об'єднуються. Ця позиція Л. Божович дозволила нам розглядати питання підвищення якості соціально-педагогічної роботи не тільки з середовищем, але й у самому середовищі, де б забезпечувалося не тільки відповідне ставлення дитини дошкільного віку до середовища, але і II активність у ньому.

Отже, спробуємо виокремити декілька аспектів взаємодій дитини і середовища.

Перший з них відображає можливості середовища для реалізації різних видів потреб, насамперед базових: це потреби в матеріальних умовах і засобах життя, у спілкуванні, пізнанні, діяльності та відпочинку, які диктуються об'єктивними законами життя індивіда з суспільстві та його розвитку як особистості.

Другий аспект взаємодії дитини і середовища акцентує увагу на періодичності, поетапності та динамічності (рухливості) його процесу. Об'єкти, предмети і явища середовища по-різному актуалізуються у пошуковому «полі» дитини: як оточення, як сфера, як обставина, як ситуація, як місце, як завдання, як перешкода. Цей аспект взаємодії, у свою чергу, проділяється на перцептивний та інтерактивний етапи. Перцептивний етап взаємодії дитини і середовища проходить такі стадії: початкову (існує готовність до взаємодії, яка сама ще відсутня), уподібнення (з'являється бажання до взаємодії, яке пов'язується зі співвідношенням предмета з власним досвідом дитини), трансформація (реалізується прагнення дитини зайняти позицію перетворювача навколишнього середовища, відшукати у довкіллі невідоме), соціально-емоційне благополуччя (ефективність взаємодії особистості і середовища, стан рівноваги, злагодженості, консонансу). У цьому напрямі взаємодії дитини і середовища важлива роль відводиться педагогу та позиції, яку він займає стосовно дитини (стимулювання, оцінювання, комунікація). Провідною характеристикою інтерактивного етапу взаємодії є стосунки, зв'язки, які стають формою соціальної комунікації, де систематично здійснюється взаємовплив один на одного, де досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, у сенсі спільних дій і певна міра солідарності чи згоди.

Третій аспект взаємодії дитини і середовища відображає рівень згуртованості особистості й середовища, в результаті чого між ними утворюється та існує спільне для них системне утворення, що складається з єдності елементів: емоційних, рольових, ціннісних, міжособистісних тошо. Цей рівень згуртованості і є мірою результативності взаємодії середовища та особистості, сама така взаємодія є показником реалізації потреб особистості щодо можливостей, закладених у середовищі. Поряд з терміном «соціальне середовище» у соціально-педагогічній науці широко використовуються і такі більш вузькі поняття як «соціально-педагогічне середовище» (А. Капська), «освітнє середовище» (С. Тарасов, В. Ясвін, С. Дерябо), «життєве середовище» (Г. Ковальов), «гуманітарне освітнє середовище» (В. Воронцова), «ровивальне предметне середовище» та «мовленнєве середовище» (А. Богуш).

Формування людини як особистості - процес соціальний у найширшому значенні. Зі всім складним світом навколишньої дійсності дитина входить до нескінченної кількості взаємодій, кожна з яких розвивається, переплітається з іншими взаємодіями у зв'язку з розвитком самої дитини, яка по-різному сприймає усі впливи середовища, сама вирішує, за ким іти, що наслідувати, сама творить себе і відстоює право бути собою, прикладаючи для цього різні зусилля.

У праці «Як любити дитину» [9] Я. Корчак () подає характеристику чотирьох типів середовища; «догматичного», «ідейного», «безтурботного споживання» і «зовнішнього лоску і кар'єри». Для «догматичного» типу освітнього середовища характерною є наявність жорстких традицій та авторитету, дисципліни, «веління як абсолютний закон», «необхідність як життєвий імператив» [9, 5]. Відтак, догматичне середовище сприяє вихованню пасивної дитини. Для «безтурботного» типу освітнього середовища характерна атмосфера «внутрішнього благополуччя та лінивої консервативної звички» [9, 6], яку відрізняє доброзичливе ставлення до вихованців, відсутність необхідної вимогливості, внаслідок чого формується пасивність, неспроможність жити діяльним, напруженим життям. «Кар'єрний» тип середовища організовує «життя не як працю і відпочинок, а як винюхування і обхажування. Тут дітей і не люблять, і не виховують, тут лише їх оцінюють, втрачають на них або заробляють, купують або продають» [9, 6]. Таке середовище сформує конкурентноспроможність, діяльний прагматизм, наполегливість, байдуже ставлення до інших людей. «Ідейне» (творче) середовище зі своєю терпимістю, «повагою до людської думки, радістю, що вільна думка буяє на різних рівнях і у різних напрямах...» [9, 6] є хорошою нивою для виховання особистості з високою самооцінкою, відкритої і вільної, перетворювача, який активно освоює навколишній світ і змінює його. З таких позицій середовище розглядається як категорія, що характеризує розвиток особистості, визначає цільове і функціональне її призначення, впливає на формування соціальних почуттів, на світосприйняття дитини. Дорослі, прагнучи сформувати у дитини певні соціальні якості, насамперед повинні організувати життя таким чином, щоб вони бачили прояв цих якостей в успішній діяльності дорослих, які їх оточують. Питання впливу соціокультурного середовища на формування особистості дитини має велике значення для педагогіки, яка визначає своїм завданням формування особистості, здатної розуміти світ природи, суспільства, сприймати себе у світі, і світ у собі. З таких позицій дитина водночас є:

— об'єктом впливу середовища, в якому вона народилася, та обставин, у яких вона росте і розвивається;

— об'єктом цілеспрямованого та стихійного, систематичного та епізодичного, довготривалого та одномоментного впливу;

— суб'єктом різних видів діяльності: комунікативної, ігрової, навчальної, трудової тощо;

— особистістю, яка уособлює багатомірне ставлення до світу, інших людей, самої себе;

— індивідуальністю, яка відрізняється лише їй властивими особливостями, своєрідною сукупністю властивостей та якостей та їх проявів.

Отже, соціальне середовище є тим оточенням людини, яке відіграє провідну роль у процесі її виховання та соціалізації. Взаємодія дитини з середовищем і передусім із соціальним оточенням, мікросередовищем, засвоєння нею «створеної людством культури» (О. Леонтьєв) виконують першорядну роль у її психічному та соціальному розвитку і у перебігу процесу соціалізації. Наукові дослідження та повсякденна практика спілкування засвідчують зниження багатьох показників якості життя сучасних дітей у сфері морального та духовного здоров'я, критеріями якого є гармонійне, гуманне ставлення до предметного світу, до світу людей, до самого себе. У сучасних умовах соціум вимагає усе більшої уваги і держави, і суспільства, і соціальних інституцій, і сім'ї в усьому безкінечному розмаїтті рівнів та змісту їх зв'язків, просторів та форм взаємодії. Стверджуючи це, ми керувалися думкою О. Вовчик-Блакитної про те, що «подолання наслідків негативних факторів сучасного соціокультурного середовища видається можливим лише на шляхах визнання існування проблеми як такої, забезпечення умов для реалізації рівноправної взаємодії, реальної гуманізації стосунків дорослого співтовариства зі світом дітей та підлітків. Це можливо за умови відповідального ставлення дорослих до важливих психологічних завдань ранніх онтогенетичних періодів розвитку, врахування специфіки вікових потреб та вразливої психічної організації наймолодших членів суспільства, усвідомлення обов'язку захистити їхній внутрішній світ через відстоювання прав дитини, що фіксує «Декларація прав» [7, 2].

Висновки

Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що взаємодія дитини з соціальним середовищем слугує джерелом розвитку і соціалізації особистості у цьому її безумовна сила. Водночас, середовище відіграє роль фактора соціально-особистісного розвитку дитини лише у випадку активної взаємодії з середовищем дитини як суб'єкта, завдяки чому дитина має можливість виявити ініціативність, активність та відповідно реагувати на впливи середовища, набуває соціального досвіду. Зовнішні впливи, в тому числі і педагогічні, набувають для дитини особистісного смислу, якщо вони детерміновані не тільки значущістю для соціального оточення, але й для соціального досвіду особистості. «Сприятливим» для соціально-особистісного розвитку дитини середовищем є соціокультурне середовище, у просторі якого дитина залучається до активної взаємодії з досягненнями культури. Професійні знання про роль соціального середовища у вихованні та соціалізації особистості актуалізують проблему ціннісних характеристик соціуму, в якому розгортається діяльність групи, дошкільної установи і окремої дитини.

Педагог сприяє «розпредмеченню» середовища, розширюючи, збагачуючи його не лише соціальними стосунками, але й переводячи предметно-речове облаштування життєдіяльності дитини у соціальний контекст. Конструювання дитиною образу соціального світу, який постає перед нею як певна соціальна реальність, вимагає соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості дитини, що передбачає врахування та вивчення всієї повноти її взаємодії з соціальним середовищем, зі світом людей, з різними соціальними інститутами макро- та мікросоціуму з метою забезпечення гармонійної соціалізації особистості. Педагогічне осмислення того, що активне освоєння соціальної реальності, в якій живе дитина, і є важливою умовою для формування адекватного образу соціального світу, дозволяє вдосконалювати технологію педагогічного процесу дошкільного навчального закладу.

Література

1. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте (Психологичесше иследоваиие). / Л. И. Божович - М.: «Просвещение», 1968. - 464 с.

2. Варпаховская О. «Зеленая дверца»: первые шаги в общество / О. Варпаховская // Ребенок в детском саду. - 2005. -- № 1. - С. 30-35.

3. Выготский Л. С. Вопросы детской психологии. / Л. С. Выготский -- СПб.: СОЮЗ, 1997. - 224 с.

4. Выготский Л. С. Психологи развития человека. / Л. С. Выготский - М.: Изд-во Смысл; Изд-во ЗКСМО, 2005. - 1136 с.

5. Голованова Н. Ф. Общая педагогика. Учебное пособие для вузов. / Н. Ф. Голованова - СПб.: Речь, 2005. - 317 с.

6. Голованова Н. Ф. Социализация и воспитание ребенка. / Н. Ф. Голованова - СПб.: Речь, 2004. - 272 с.

7. Дахин А. Н. Педагогическое моделирование: сущность, эффективность и неопределенность / А. Н. Дахин // Педагогика. - 2003. - № 4. - С. 21-26.

8. Кононко О. Л. Дитяча субкультура як цінність і складова особистісно орієнтованої освіти / О. Л. Кононко // Дошкільне виховання. - 2001 -- № 12. - С. 6-9.

9. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / За ред. Л. Н. Проколієнко. - К.: Рад. школа, 1989. - 608 с.

Literatura

1. Bozhovych L. Y. Lychnost' y ee formyrovanye v det-skom vozraste (Psykholohychesshe yssledovayye). / L. Y. Bozhovych - M.: «Prosveshchenye», 1968. - 464 s.

2. Varpakhovskaya O. «Zelenaya dvertsa»: pervbie shahy v obshchestvo / O. Varpakhovskaya / / Rebenok v detskom sadu. - 2005. -- № 1. - S. 30-35.

3. Vyigotskiy L. S. Psihologi razvitiya cheloveka. / L. S. Vyigotskiy - M.: Izd-vo Smyisl; Izd-vo ZKSMO, 2005. - 1136 s.

4. Vyhotskyy L. S. Voprosu detskoy psykholohyy. / L. S. Vyhotskyy -- SPb.: SOYuZ, 1997. - 224 s.

5. Holovanova N. F. Obshchaya pedahohyka. Uchebnoe posobye dlya vuzov. / N. F. Holovanova - SPb.: Rech', 2005. - 317 s.

6. Holovanova N. F. Sotsyalyzatsyya y vospytanye rebenka. / / N. F. Holovanova - SPb.: Rech', 2004. - 272 s.

7. Dakhyn A. N. Pedahohycheskoe modelyrovanye: sushchnost', effektyvnost' y neopredelennost' / A. N. Dakhyn // Pedahohyka. - 2003. - № 4. - S. 21-26.

8. Kononko O. L. Dytyacha subkul'tura yak tsinnist' i skladova osobystisno oriyentovanoyi osvity / O. L. Kononko // Doshkil'ne vykhovannya. - 2001 -- № 12. - S. 6-9.

9. Kostyuk H. S. Navchal'no-vykhovnyy protses i psykhichnyy rozvytok osobystosti / Za red. L. N. Prokoliyenko. - K.: Rad. shkola, 1989. - 608 s.

Размещено на Allbest.ru