Компонентний аналіз комунікативної компетенції майбутніх юристів

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОМПОНЕНТНИЙ АНАЛІЗ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МАЙБУТНІХ ЮРИСТІВ

Ірина Володимирівна Ляшенко,

кандидат педагогічних наук, доцент, доцент

кафедри гуманітарних дисциплін Сумської філії

Харківського національного університету внутрішніх справ

Анотація

комунікативний компетентність професійний готовність

У статті здійснюється аналіз різноманітних підходів до визначення структурних компонентів професійно-комунікативної компетентності як умови ефективної діяльності юриста, вивчається зміст комунікативної компетенції, простежується компонентна структура з точки зору сучасних науковців. Вивчення поглядів сучасних дослідників надає можливість будувати технологію формування комунікативної компетенції майбутніх юристів для успішної реалізації професійної готовності.

Ключові слова: комунікативна компетенція, професійна готовність юристів, компоненти комунікативної компетенції, фахівці.

Аннотация

Ключевые слова: коммуникативная компетенция, профессиональная готовность юристов, компоненты коммуникативной компетенции, специалисты.

Annotation

Аналізуючи сучасні роботи, які досліджують комунікативну компетентність, ми дослідили природу цього терміну. Комунікативна компетентність у самому прямому своєму значенні розглядається як знання норм та правил спілкування.

Комунікативна компетентність є частиною комунікативної культури особистості, що являє собою систему якостей особистості і містить:

1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення);

2) культуру мовної дії (писемна побудова фраз, простота й ясність викладу думок, образна виразність та чітке аргументування, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, хороша дикція);

3) культуру самоналаштування на спілкування та психоемоційної регуляції свого стану;

4) культуру жестів і пластики рухів (самокерування психофізичним напруженням та розслабленням, діяльна самоактивація тощо);

5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера зі спілкування;

6) культуру емоцій (як вираз емоційно-оцінних думок у спілкуванні) тощо.

Тобто, комунікативна компетентність, як і комунікативна культура, є якістю особистості.

Розглянемо поняття терміну “комунікативна компетентність” у сучасному тлумаченні науковців.

Так, у своєму дослідженні, присвяченому педагогічним умовам формування комунікативної компетентності, Є. Прозорова залучає лише два компоненти до структури комунікативної компетентності. До першого компонента дослідниця відносить комунікативні цінності, орієнтацію та специфіку мотивації комуніканта, його потребу в спілкуванні. Другий компонент визначає вияви комунікативної компетентності безпосередньо в спілкуванні, комунікативній поведінці і містить дві складові, а саме: дії під час акту комунікації (уміння та навички спілкування) і знання про спілкування [7, с. 193-195].

Г. Трофімова вважає, що комунікативна компетенція пов'язана не стільки зі спілкуванням, скільки з пізнавальною діяльністю у сфері мовної комунікації. Комунікативна компетенція є здатністю до здійснення мовної діяльності, яка реалізує комунікативну мовну поведінку на основі фонологічних, лексико- граматичних, соціолінгвістичних знань відповідно до завдань та ситуацій спілкування [9].

З нею погоджується Н. Савельєва. Вона також відносить комунікативну компетенцію до інтеграційної здатності особистості. На її думку, комунікативна компетентність передбачає ситуативну адаптацію і свободу володіння вербальними та невербальними засобами спілкуванні. Але під комунікативною компетентністю Н. Савельєва розуміє не лише здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з людьми, а й узгодженість (взаємодію) між його ціннісними орієнтаціями, знаннями, практичними вміннями та реальною поведінкою, що виявляється в процесі спілкування. До складу комунікативної компетентності включають деяку сукупність знань, умінь і навичок, які забезпечують ефективне відбування комунікативного процесу. Такого роду компетентність передбачає вміння розширювати (або звужувати) коло спілкування та вміння варіювати його глибину, розуміти і бути зрозумілими партнерами зі спілкування [8].

Л. Орбан-Лембрик визначає комунікативну компетентність як інтегральну якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення, як сукупність знань у галузі взаємодії, поведінки, обміну інформацією, сприймання людьми один одного, як оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, як мотиваційну приналежність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження і розвитку соціально-психологічних традицій конкретного соціального інституту та тієї групи, в якій відбувається її соціалізація, загалом як сформованість комунікативного стилю життя індивіда [5].

У своєї роботі про міжкультурну комунікацію Орландо Л. Тейлор зазначає, що до комунікативної компетентності призводить погодженість мови із ситуацією, коли студенти практикують розмову відповідно до свого справжнього життя, мимовільних ситуацій [10].

Д. Ізаренков визначає віднесеність комунікативної компетентності до класу інтелектуальних здібностей індивіда як складову поняття “комунікативна компетентність”. При цьому автор уточнює, що до змісту комунікативної компетентності входить здатність до спілкування, яка формується або в процесі природного пристосування людини до умов життя в певному мовному середовищі, або за допомогою спеціально організованого навчання [3, с. 55].

При вивченні структури комунікаційної компетентності, яку пропонують сучасні науковці, ми виявили широкий спектр розподілу у цієї сфері.

Так, С. Петрушин розглядає комунікативну компетентність як інтегративне утворення і вважає, що до складу зазначеної компетентності входять пізнавальний, поведінковий та емоційний компоненти. Науковець включає до складу когнітивного (пізнавального) компонента орієнтованість, психологічні знання і перцептивні здібності фахівця. Також сюди входить самопізнання особистості та пізнання партнерів зі спілкування. Зміст поведінкового компонента комунікативної компетентності, на думку С. Петрушина, охоплює вміння ефективно використовувати різні засоби вербального і невербального спілкування. Щодо змісту емоційного компонента, то науковець наголошує на важливості досвіду різноманітного спілкування, позитивному ставленні і налаштуванні на партнера зі спілкування [6, с. 89-111].

І. Барахович виокремлює три складові комунікативної компетентності: лінгвістичний, соціолінгвістичний і прагматичний. Кожний із цих компонентів також підрозділяється на категорії загальної компетентності: знання, уміння та know-how.

Лінгвістичний компонент містить лексичні, граматичні, семантичні, фонологічні знання і вміння, незалежно від соціолінгвістичної цінності та прагматичних функцій їх реалізації.

Соціолінгвістичний компонент визначається соціокультурними умовами використовування мови. Урахування соціолінгвістичного компоненту надає можливість суттєво впливати на спілкування між представниками різних культур, навіть якщо самі учасники комунікації про це не підозрюють.

Прагматичний компонент містить дискурсивну, функціональну і схематичну компетентності, тобто вміння будувати грамотно різного типу висловлювання з урахуванням специфіки жанру, ситуації, тематики.

Комунікативна компетентність особистості розкривається у ставленні до людей, до самого себе, в особливостях взаємостосунків між людьми, умінні контролювати та регулювати свою поведінку, доводити, грамотно аргументувати свою позицію і виявляється в умінні моделювати особистість співрозмовника, домагатися реалізації комунікативної інтенції за допомогою вербальних та невербальних засобів і технологій, тобто, продуктивно виходити з конфліктної ситуації [2].

Водночас зазначимо, що комунікативну компетенцію слід розглянути як системно-інтегруючий процес, який має такі складові:

- комунікативно-діагностичну (діагностика соціопсихологічної ситуації й умов майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних та інших суперечностей, з якими, можливо, належить зіткнутися особі в спілкуванні);

- комунікативно-прогностичну (оцінка позитивних і негативних сторін майбутнього спілкування);

- комунікативно-програмуючу (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції та дистанції спілкування);

- комунікативно-організаційну (організація уваги партнерів зі спілкування, стимулювання їх комунікативної активності, управління процесом спілкування тощо);

- комунікативно-виконавську (діагноз комунікативної ситуації, в якій відбувається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний заздалегідь осмисленою індивідуальною програмою спілкування)

Висновки

Отже, на основі аналізу наукової і методичної літератури, де науковцями запропоновані різноманітні структури професійно-комунікативної компетентності, ми робимо висновок, що структура комунікативної компетентності повинна бути адекватною психологічній структурі особистості; формування комунікативної компетентності майбутніх юристів відбувається під впливом різноманітних соціальних, психологічних та педагогічних чинників. Комунікативна компетентність є результатом навчально-пізнавальної і практичної діяльності, а також результатом власного життєвого досвіду.

Перспективами подальших розвідок у даному напрямку є дослідження педагогічних умов та технологій формування комунікативної компетентності майбутніх юристів у процесі професійної підготовки.

Список використаної літератури

1. Бандурка, А. М. Основы психологии управления / Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Харьков: ХНУВС, 1999. 528 с.

2. Барахович, И. И. Формирование коммуникативной компетентности будущего учителя как психолого-педагогическая проблема / И. И. Барахович // Речевое общение. 2000. Вып. 2. С. 142-148.

3. Изаренков, Д. И. Базисные составляющие коммуникативной компетенции и их формирование на продвинутом этапе обучения студентов-нефилологов / Д. И. Изаренков // Русский язык за рубежом. 1990. № 4. С. 54-60.

4. Князєва, С. В. Структура професійно-комунікативної компетентності майбутніх фахівців з правознавства [Електронний ресурс] / С. В. Князєва. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pfto/2011_13/flles/P1311_17.pdf.

5. Орбан-Лембрик, Л. Е. Детермінанти соціально-психологічної компетентності / Л. Е. Орбан-Лембрик // Вісник Прикарпатського університету. [Вип. ХІІІ-XIV. Педагогіка]: наук. журнал / ред. рада: В. В. Грещук, С. М. Возняк, В. І. Кононенко [та ін.]. Івано-Франківськ, 2005. С. 314-322.

6. Петрушин, С. В. Психологический тренинг в многочисленной группе (методика развития компетентности в общении в группах от 40 до 100 человек) / С. В. Петрушин. М.: Академический проект ; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. С. 256.

7. Прозорова, Е. В. Педагогические условия формирования коммуникативной компетентности / Е. В. Прозорова // Мир психологии. 2000. № 2. С. 191-202.

8. Савельева, Н. Н. Педагогические условия развития коммуникативной компетентности [Электронный ресурс] / Н. Н. Савельева. Режим доступа: www.FESTU.ru/ru/structure/library/library/science/sl29/article53.htm.

9. Трофимова, Г. С. О возможности формирования коммуникативной компетентности в условиях преподавания дисциплин специализации / Г. С. Трофимова // 6-я Российская университетско-академическая научно-практич. конф.: материалы докладов. Ижевск: Изд-во УдГУ, 2003. С. 183-184.

10. Taylor, O. L. Cross-Cultural Communication: An Essential Dimension of Effective Education / O. L. Taylor // School of Education: The Mid-Atlantic Equity Center. 2004.

Размещено на Allbest.ru