Вектор духовності в ієрархії потреб особистості в сучасних педагогічних вимірах і спадщині В. Сухомлинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вектор духовності в ієрархії потреб особистості в сучасних педагогічних вимірах і спадщині В. Сухомлинського

Богуш А.М.

У статті презентовано аналіз педагогічної спадщини В. Сухомлинського щодо розуміння виховання фундаментальної соціальної потреби духовності людини. Визначено складники духовного багатства людини та духовного розвитку, розкрито зміст провідних понять і чинників виховання духовного світу дитини.

В ієрархії потреб саме духовності як фундаментальній соціальній потребі особистості вчений відводив першочергове місце і значення, радив її розвивати, виховувати, вивчати. Педагог розглядає формування духовного світу особистості у взаємозв'язку з її фізичним, розумовим, моральним, естетичним і духовним розвитком.

Ключові слова: В. Сухомлинський, спадщина, духовний світ, духовне багатство, чинники духовного світу, потреби, духовність.

Дотичність до педагогічної спадщини В. Сухомлинського з погляду сьогодення вражає, захоплює, дивує і водночас переконує в його далекоглядності, педагогічній прозорливості і співзвучності із сьогоденням. Його педагогічні сентенції щодо виховання майбутніх громадян нашої країни наче «прочитані» з реалій сьогодення, вони є засадничими і програмними, кожна з них може бути концептуальною в модернізації та реформуванні сучасної освіти. Простий, доступний кожному педагогу і батькам стиль викладу педагогічних порад ученим має в собі глибокий філософський смисл, спрямований на позитивний результат - виховання Людини.

Наш науковий пошук присвячено аналізу складного, суперечливого, ємного і водночас актуального поняття - феномену «духовність», про яку або забувають, таємно забороняють, або ж підносять «на вершину вихованості» людини впродовж багатьох віків (від Аристотеля, Марка Аврелія, Домостроя до К. Ушинського, М. Бердяєва, В. Сухомлинського).

В. Сухомлинський жив і працював у ті часи, коли Уряд радянської держави занадто негативно ставився як до виховання духовності, так і до його обігу в науково- педагогічній літературі. Яку ж потрібно було мати сміливість, силу духу і силу волі, щоб у часи жорсткої цензури через зміст усіх своїх педагогічних творів, зібраних у 5 томах, червоним рядком і між рядками вести мову про виховання духовності в дітей, наповнення їхнього життя духовним смислом і духовним багатством. Те, що ми сьогодні можемо вільно писати й говорити про виховання духовності в наших дітей у нашій країні, неабияка заслуга В. Сухомлинського. Отже, розглянемо насамперед змістове наповнення світського поняття «духовність».

Реформування й модернізація освіти в Україні на зламі століть призвели до руйнування старих ціннісних орієнтирів виховання і пошуку нових. Це насамперед відбилося на пошуку мети навчання і виховання майбутніх громадян країни. Від «радпедівского шаблону-універсалії» «комуністичного виховання», «всебічного і гармонійного розвитку особистості» - до перших обережних поступів духовності. Зауважимо, що вже сьогодні в усіх державних освітянських документах від дошкілля до вищої школи в Україні передбачено кінцевою метою виховання духовності, розвиток духовних цінностей і формування свідомої особистості. Натомість до сьогодні ще не визначено однозначно сутності понять «духовність», «духовний розвиток», «духовне виховання». Подекуди в педагогічній практиці «духовність» ототожнюють із «моральністю», а духовний розвиток і духовне виховання - з моральним, однак це зовсім різні поняття за своєю сутністю, хоча й мають спільне підґрунтя, спільні універсальні загальнолюдські цінності, як-от: Істина, Краса, Добро, Свобода, Любов, Людяність, Совість.

Зазначимо, що філософи розглядають «духовність» із двох позицій: ототожнюють «духовність» із духовною культурою як поведінковий аспект, тобто як поведінку людини в соціумі, яку вона буде засвоювати упродовж свого життя, через освоєння духовного змісту культури - це і буде її другим духовним народженням. З іншого боку, розглядають духовність як внутрішню якість особистості, один із чинників свідомої людини як її духовні цінності. Найбільш ємно подає визначення цього поняття з філософського погляду Р. Охрімчук, що розглядає його як категорію людського буття, якою виражається його здатність до самотворення та творення культури. Автор пов'язує духовність з вищими людськими цінностями, з найбільш зрілою відповідальністю (перед собою та іншими) особистості, яка здатна не тільки пізнавати та відтворювати довкілля, а й творити його. За його словами, дух об'єктивується в артефактах, а результатом творення є культура [3, с. 244]. Отже, таке розуміння духовності, на наш погляд, по суті, ототожнює її з культурою особистості та соціуму.

Ідеалістична філософія та теологія розглядають «дух», а отже й духовність як нематеріальне начало, що лежить в основі всіх речей і явищ, є первинним щодо матерії, тобто Абсолютом. Як бачимо, духовність, з позиції філософів, постає як ціннісний вимір буття внутрішнього та зовнішнього в їх єдності, у співвіднесені з Вічністю, з вічним Абсолютом, а не з повсякденністю, з устремлінням до Істини, Добра, Краси із творчістю та свободою особистості.

Інша позиція у трактуванні духовності психологами, які вважають, що вона - не інтелектуальність, не ідеалізм, не власне мораль, не релігійність і навіть не емоційність. Водночас усе це в сукупності становить велику цінність, підготовку до самодисципліни, саморозвитку та очищення себе від усякого зла. На думку психологів, духовність є інтегрованою якістю особистості, ієрархією метомотивів і потреб, відповідно до яких особистість оцінює себе, інших, довкілля, і найсуттєвішими для духовного розвитку особистості є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенс життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості [1].

За психологічними підходами, духовність пов'язують із надіндивідуальними смислами і цінностями, божественними чи космічними силами. На думку психологів (Л. Карпенко, А. Петровський, М. Ярошевський та ін.), на рівні духовності на зміну ієрархії вузькоособових потреб, життєвих відносин і особистісних цінностей, що визначають життя більшості людей, приходить орієнтація на широкий спектр загальнолюдських і трансцендентних духовних цінностей. При цьому духовні цінності змістовно мотивують «свободу для», а їх ієрархічні взаємовідносини створюють завчасну визначеність свобідного вибору між ними. Як бачимо, у такому розумінні духовність є передумовою особистішої свободи і відповідальності [4, с. 103].

Окремі психологи (В. Шапар та ін.) оперують терміном душевність і трактують її як індивідуальному вираженість у системі мотивів особистості фундаментальної соціальної потреби жити і діяти для інших. За словами В. Шапора, душевність характеризується добрим ставленням людини до людей, які її оточують, турботою, увагою, готовністю прийти на допомогу, розділити радість і горе. Таке ставлення поширюється і на справу, що виконується уважно, зацікавлено, з любов'ю - «з душею» [17, с. 115]. Отже, учений розглядає душевність як фундаментальну соціальну потребу і цим відмежовує її від поняття «духовність».

С. Гончаренко також розмежовує поняття «духовність» і «душевність». Під духовністю вчений розуміє індивідуальну вираженість у системі мотивів двох фундаментальних потреб - ідеальної потреби пізнання та соціальної потреби жити, «діяти для інших». Під духовністю автор розуміє першу з них, під душевністю - другу. Тобто з категорією духовності автор пов'язує фундаментальну потребу пізнання світу, себе, смислу і призначення свого життя. На його думку, людина духовна тією мірою, якою вона замислюється над цими питаннями і прагне дістати на них відповідь. Утрата духовності рівнозначна втраті людяності [2, с. 145].

Отже, з педагогічного погляду, духовність - це певний тип ставлення людини до природи, суспільства, інших людей, до самої себе; індивідуальна вираженість людини в системі її мотивів життєдіяльності; потреба в пізнанні світу, себе, смислу і призначення свого життя, потреба діяти для інших.

Зазначимо, що існує й така думка, що духовність належить до найбільш загадкових характеристик людини та її життя. Відтак її не можна визначити за допомогою «звичайної логічної дефініції - через рід і видові ознаки», можна означити лише їх певні контури, а саме «здатність і потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси в єдності». У такому розумінні духовність постає як ідеал, до якого прагне людина та людство у власному духовному самовдосконаленні [1]. Як бачимо, і філософи, і психологи одностайні в тому, що духовність як соціально- психологічне явище зумовлюється потребою.

Вважаємо, що саме духовність як і всіляке інше поняття, є поліаспектною у своїй змістовій характеристиці. Це не якась особистісна якість чи риса характеру, а своєрідний інтелектуальночуттєвий, емоційний стан особистості, що відбувається на позитивному тлі поведінки і діяльності людини та характеризує її як цілісну особистість. Духовність, як і щастя, є тоді, коли людина сама відчуває її наявність у своєму власному «Я» та й всі оточуючі, хто спілкується з таким психофізичним «Я», відчувають, що це справді людина високої духовності у всіх виявленнях її життєдіяльності та життєтворчості [1].

Отже, людина, з педагогічних позицій, є духовною істотою, якщо її цікавлять цінності життя, якщо вона здатна розрізняти (на жаль, і чинити) добро і зло, створювати світ цінностей і орієнтуватися на них. Розуміння людини як духовної істоти означає визнання за нею права на духовий саморозвиток, самоставлення, самореалізацію, самодіяльність і сприйняття її як справжнього суб'єкта власної життєдіяльності, яка відповідає за свої дії та вчинки. Такі постулати духовності в сучасних термінологічних джерелах і поглядах учених.

Відтепер звернемося до педагогічної спадщини В. Сухомлинського, який уводить у науковий обіг такі поняття, як «духовний світ», «духовне життя», «духовне багатство», «духовний розвиток». Дефініції «духовний світ» і «духовне життя» вчений потрактовує як «розвиток, формування й задоволення моральних, інтелектуальних і естетичних потреб, запитів та інтересів у процесі активної діяльності» [т. 1, с. 212]

Джерелом духовного світу людини є матеріальний світ, об'єктивна діяльність і особливо такі важливі її сфери, як громадське життя, соціальний і моральний досвід. Яке ж змістове начинення поняття «духовне багатство людини»?

Складниками духовного багатства людини В. Сухомлинський називає такі: моральну спрямованість вищих форм психічної діяльності, ідейність спонукань інтересів, думок, поглядів, переконань; характер, зміст і сутність громадського життя особистості, її взаємини з іншими людьми. Учений розглядає формування духовного світу особистості у взаємозв'язку з її фізичним, розумовим, моральним, естетичним та духовним розвитком. А звідси і його розуміння духовного розвитку як процесу багатогранного, неперервного і водночас єдиного. У дитини відбуваються постійні якісні зміни всіх психічних процесів, усіх компонентів духовного світу - мислення, почуття, волі, здібностей, причому зміни ці відбуваються в тісному взаємозв'язку і становлять його духовне багатство [8, с. 234].

Зазначимо, що В. Сухомлинський обрав активну діяльність дітей провідним засобом вивчення і формування їх духовного світу, а вирішальними умовами його формування - стан фізичного розвитку (насамперед мозку), вплив суспільної свідомості на свідомість індивіда, суспільну практику і працю, що задовольняє духовні потреби особистості і звеличує людину [6, с. 216].

При цьому, як зазначає педагог, важливе значення для духовного розвитку особистості у процесі активної трудової діяльності мають вольові зусилля і подолання труднощів. Без подолання труднощів, за В. Сухомлинським, неможливе й багате духовне життя, уповільнюється й духовний розвиток особистості [там само, с. 220]. Подолання труднощів є стимулом дитячої радості як складника духовного світу дитини.

Радість мудрої праці кожної дитини, радість інтелектуального творення, радість думки, породженої мудрою працею, - це ті перші, за словами педагога, «сотні найтонших ниточок, які зв'язують особистість дитини в міцну духовну єдність» [7, с. 480].

Результатом емоційного стану радості мислення, за В. Сухомлинським, є творчість, у якій розкривається духовний світ особистості, «своєрідний магніт, що притягує до людини» [там само, с. 481]. Зазначимо, що всі прояви духовності і духовного начала в людині педагог позиціонує з потребнісної сфери, розглядає всі складники духовності як потреби особистості, у цьому його, як вважаємо, новаторський підхід, який на той час дозволив ученому відповідно до фундаментальної духовної потреби виокремити чинники духовного розвитку та духовного світу і духовного багатства дитини. Чому саме було обрано такий потребнісний підхід до виховання духовності? Звернемося до змістового наповнення терміна потреба.

У термінологічних джерелах потреба визначається як вихідна форма активності живих істот, що організовує і спрямовує пізнавальні процеси; уяву та поведінку; це набір різних видів поведінки, спільним для яких є те, як саме вони здобувають своє підкріплення (наприклад, визнання, любов і прихильність) [17, с. 351].

Потреба - це основна рушійна сила розвитку людини, яка збуджує потяг, спонукає мотиви діяльності, це своєрідний стан організму, який відгукується відчутним браком об'єктів, необхідних для його існування та розвитку, є джерелом його активності. Потреби поділяють на первинні (фізіолого-біологічні) і вторинні, що характеризують людину як соціальну істоту. Учені виокремлюють і такі потреби, як ієрархія, тобто розташування потреб людини від нижчих до вищих за їх перевагою чи необхідністю [17]. Як свідчить педагогічна спадщина В. Сухомлинського, в ієрархії потреб саме духовності як фундаментальній соціальній потребі особистості вчений відводив першочергове місце і значення, і радив її розвивати, виховувати, вивчати. педагогічний сухомлинський духовний особистість

Уважне вивчення педагогічної спадщини В. Сухомлинського дозволило виокремити провідні чинники виховання духовного багатства, духовного розвитку й духовного світу дитини. З-поміж них - здоров'я, «матеріалізація моральних норм у людських стосунках» (вислів ученого), радість праці, творче натхнення, слово, взаємодія з довкіллям, радість спілкування, доброта, любов, обов'язок. Схарактеризуємо їх.

Стрижнем і першочерговим чинником духовного життя дитини, на глибоке переконання В. Сухомлинського, є потреба культури здоров'я дитини, яке у свою чергу залежить від культури розумової праці [13, с. 127]. Звідси перша педагогічна сентенція - усіляко запобігати хворобам і схильностям до захворювання дітей, зміцнювати їхні фізичні сили і здоров'я, не перевантажувати інформаційними відомостями з різних галузей знань (особливо це шкідливо в дошкільному й молодшому шкільному віці), виховувати в дітей потребу здорового способу життя і культури здоров'я, що і сьогодні є важливим завданням у духовному розвитку особистості та формуванні культури почуттів.

Одним із чинників збагачення духовного світу дитини педагог вбачав «матеріалізацію моральних норм у людських стосунках» [14, с. 546]. Що вчений розуміє під цим чинником? Дитина, яку ми виховуємо, має відчути, за словами В. Сухомлинського, потребу, жадобу іншої людини, потяг до спілкування зі своїм однолітком, палке бажання принести йому радість і в цьому знайти радість для себе. Педагог уважав могутнім засобом розвитку духовної потреби дитини в людяності шлях від свого «Я» (своїх речей, іграшок, свого деревця, своєї квітки, «жбана води», без якого вона не змогла б жити) до живих істот (тварин, птахів) і від них - до людей. Як кінцевий результат внутрішньої духовної потреби дитини має стати, за його словами, найвища цінність духовного світу - Людина [там само, с. 547].

Водночас, як зауважує педагог, ця духовна потреба може пробудитися тільки тоді, коли кожен вихованець із малих років стане мислителем і трудівником. Споживач готових знань не може переживати глибокого інтересу до духовного інтересу іншої людини [15, с. 487].

Серед соціальних потреб людини В. Сухомлинський виокремлює потребу у творчому натхненні, а творчість розглядає як один із чинників духовного багатства людини. За його словами, творчість починається там, де інтелектуальні й естетичні багатства, засвоєні і здобуті раніше, стають засобом пізнання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається зі своїм духовним надбанням [11, с. 566].

За В. Сухомлинським, найважливішим першоджерелом творчості як самовираження й самоутвердження особистості є слово, яке передає творче натхнення, слово як духовне багатство особистості в дитячому віці стає будівельним матеріалом, з якого дитина щось створює (казку, вірш, оповідання, розповідь) [11, с. 566]. Знання стають бажаним надбанням дитини за умови, якщо вони є засобом досягнення трудової мети [12, с. 126].

Могутнім чинником духовного життя і духовного багатства духовності дитини, за В. Сухомлинським, є характер її взаємодії із соціальним, предметним і природним довкіллям, яку мусять забезпечити дорослі - вихователі, вчителі, батьки - з урахуванням її вікових особливостей. Від того наскільки вміє педагог викликати в дитини почуття радості і печалі, задоволення і незадоволення, впевненості і невпевненості у процесі її взаємодії з довкіллям, залежить не тільки духовний розвиток дитини, а й її духовне багатство. Учений окреслює життєвий шлях від дитинства до отроцтва як шлях радості і бадьорості, оскільки радість - це «джерело оптимістичної впевненості дитини у своїх силах, провідна умова того багатства дієвого ставлення до довкілля, без якого неможливий духовний розвиток, неможливе розкриття природних потреб, нахилів, здібностей, обдарувань» [8, с. 235].

Отже, емоційний стан життєрадісного пізнання світу - найхарактерніша ознака духовного життя дитячої особистості. Дитина не може жити без переживання радості, це її постійна потреба, без надії на радість, без віри в радість, без уявлення про радість [9, с. 521].

Доброта, за В. Сухомлинським, є супутником виховання духовного світу дитини. «Доброта і ще раз доброта - це найтонші і наймогутніші корінці, що живлять дерево дитячої радості - ніжного доторку до живого і красивого» [9, с. 523]. У цьому зв'язку вчений звертається до педагогів з порадою виховувати дитину в дусі любові, доброти і сердечності. «Доброти, як і грамоти, - зауважує він, - людину треба вчити, у цьому навчанні потрібні бути уроки доброти і великодушності, які б давалися б самим життям, обставинами». І продовжує: «доброта твориться людиною в людині, людиною в самій собі і її треба творити щоразу в кожній новій людині» і досягти того, щоб «дитина переживала радість від доброти» [там само, с. 525, 528]. Він пропонує вихователям і батькам виховувати дитину так, щоб діяння доброти стало постійною потребою для дитини.

В. Сухомлинський розкриває суто людський чинник духовного світу і духовного багатства людини, можна сказати, серцевину, стрижень високої духовності, наше духовне начало - любов до людей, яку він розглядає як потребу в іншій людині, ілюструючи своїм ставлення до любові. «Я не можу жити без почуття і усвідомлення того, що комусь я дорогий, що хтось бачить увесь сенс свого життя лише тому, що є на світі я», - пише В. Сухомлинський. І продовжує: «В людській любові вічно горить вогник, який я назвав би духовною готовністю людини належати іншій людині, бути її любимою істотою... В цьому духовному началі криються корені людської гідності, гордості, самобутності особистості. Якщо ти зумів відкрити всі ці духовні начала - ти знайшов справжнє щастя життя» [10, с. 188].

Одним із чинників найтонших сфер духовного життя людини, на переконання В. Сухомлинського, є вірність обов'язку людини перед людиною, який він лаконічно констатував: «людина повинна» [10, с. 184]. І справді, висловлюючись його словами, уся сутність нашого життя полягає в тому, що всі ми зобов'язані, мусимо, інакше жити було б неможливо. Життя перетворилося б у хаос, серед білого дня не можна було б вийти на вулицю, якби не було людського обов'язку [там само, с. 185].

Саме тому педагог убачав важливий виховний сенс у тому, щоб у роки дитинства кожна людина пережила привабливість, красу прагнення людського до вершини людського обов'язку. Життєдайним рефреном звучать його слова про утвердження обов'язку того, що має бути - школа виховання бажань, що підносять людину. Виховання обов'язку вчений пов'язує з вершиною духовності людини. Він пише: «Кожна людина має досягти тієї вершини, де вона, діючи так як велить обов'язок, роблячи можливим те, що видається на перший погляд немислимим і неосяжним, виявляє велич духу. Тільки у величі духу усвідомлюється обов'язок, тільки велич духу породжує справжню людську потребу - потребу в дорогій, найпотрібнішій у світі людині, щастя і любові, відданості, прихильності, важке щастя. Воно здобувається, осягається і живе тільки в обов'язку» [10, с. 187].

Отже, лише реалізацією всіх означених чинників можна виховати культуру духовних потреб людини. Завершити статтю хочемо ємним оптимістичним висловом В. Сухомлинського: «Моїм ідеалом є те, щоб душа мого вихованця була людяною. Це найбільш ємне і дороге для мене поняття». І далі риторично питає сам себе: «Як я його розумію?» - і відповідає: щоб мій вихованець став творцем добра для людей і водночас був би нещадним борцем проти зла» [16, с. 222].

Література

1. Богуш А. Педагогічні виміри Василя Сухомлинського в сучасному освітньому просторі / Алла Богуш. - К. : Вид. Дім «Слово», 2008.

2. Гончаренко С. У. Український педагогічний енциклопедичний словник. - Вид. друге, доп. і виправл. / С. У. Гончаренко. - Рівне : Волинські обереги, 2011.

3. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; гол. ред. В. Г. Кремень - К. : Юрінком Інтер, 2008.

4. Краткий психологический словарь / ред.-сост. Л. А. Карпенко; под общей ред.

5. В. Петровського, М. Г. Ярошевского. - 2 изд. испр. и доп. - Ростов н/Д. : Изд-во «Феникс», 1998.

6. Сухомлинський В. О. Духовний світ школяра / В. О. Сухомлинський. - Передмова // Вибрані твори : у 5-ти томах. - Т. 1 - К. : Рад. шк., 1976.

7. Сухомлинський В. О. Духовний світ школяра. Шляхи і методи формування духовного світу школяра / В. О. Сухомлинський. - Особливості та єдність методів морального виховання. - Т. 1. - К. : Рад. шк. 1976.

8. Сухомлинський В. О. Методика виховання колективу / В. О. Сухомлинський. - Духовне життя колективу й особистості у світі думки. - Т. 1. -К. : Рад. шк., 1976.

9. Сухомлинський В. О. Духовний світ школяра / В. О. Сухомлинський. - Зовнішнє середовища - визначальний фактор духовного життя школярів. Від дитинства до отроцтва. - Т. 1. - К. : Рад. шк., 1976.

10. Сухомлинський В. О. Методика виховання колективу / В. О. Сухомлинський. - Радість і доброта, сила і совість у дитячому колективі. - Т. 1. - К., 1976.

11. Сухомлинський В. О. Як виховати справжню людину / О. В. Сухомлинський. - Ставлення до людей і обов'язок перед ними. - Т. 2. - К., 1976.

12. Сухомлинський В. О. Народження громадянина / В. О. Сухомлинський. - Творчість - могутній стимул духовного життя // Вибрані твори : у 5 т. - Т. 3. - К., 1977.

13. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / О. В. Сухомлинський. - Роки дитинства. Навчання частка - духовного життя. - Т. 3. - К., 1977.

14. Сухомлинський В. О. Павлиська середня школа / В. О. Сухомлинський. - Здоров'я і духовне життя школярів. - Т. 4. - К. : Рад. шк., 1977.

15. Сухомлинський В. О. Розмова з молодим директором / В. О. Сухомлинський. - Бесіда п'ята. Про деякі питання морального виховання. - Т. 4. - К. : Рад. шк., 1977.

16. Сухомлинський В. О. Розмова з молодим директором / В. О. Сухомлинський. - Бесіда третя. Духовне життя колективу. - Т. 4. - К., 1977.

17. Сухомлинский В. А. Что такое добро и зло? - Педагогические этюди. -

18. А. Сухомлинском. Апокрифы. - АКТА. - 2008. - С. 224.

19. Шапар В. Сучасний тлумачний психологічний словник / В. Шапар. - Харків : Прапор, 2005.

Размещено на Allbest.ru