Евристичний потенціал української традиції в ресурсній моделі модернізації практик родинного виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Евристичний потенціал української традиції в ресурсній моделі модернізації практик родинного виховання

ДОРОЖКО

Авторське резюме

Справжнє родинне виховання є глибоко національним за сутністю, змістом, характером та історич-ним покликанням. Закономірно, що різні ознаки, якості людей, залежно від їхньої національної прина-лежності, потрібно виховувати неоднаковими, уніфікованими для багатьох народів, націй, а навпаки, різним змістом, засобами і методами виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної і духовної культури.

Родинне виховання, що здійснювалось у річищі української традиції характеризується передусім формуванням людських якостей, необхідних для відстоювання свободи, власної гідності, справедливос-ті. Але інструментами для цього проголошуються віра, надія, любов, а також краса як універсальна ха-рактеристика українського національного буття.

Сімейне виховання є важливим методом духовного оновлення українського суспільства, важливою складовою є емоційна сфера. Це ефективний спосіб формування почуття, особливо любові до рідної зем-лі. Формування патріотизму є спільним завданням політичного та сімейного виховання в момент швид-кої глобалізації та інституціоналізації локальних просторів, де мають місце гібридні форми виховання і освітніх практик.

Отже, евристичний потенціал української традиції як ресурсу модернізації практик родинного ви-ховання дозволяє більш повно визначити функціональний потенціал родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах.

Ключові слова: філософія виховання, нація, родина, виховання, батьки і діти, українська традиція, функціональний потенціал, соціокультурний контекст.

The heuristic potential of Ukrainian traditions in the resource model of
modernization practices family education

DOROZHKO

Kharkiv national pedagogical university H.S.Skovoroda, Kharkiv, Ukraine,

E-mail: psychotherapy16@gmail.com

Abstract

Real family education is a deeply national in nature, content, character and historical vocation. It is natural that various features, quality people, depending on the nationality of the people necessary to bring up not the same, unified for many people, nations, but rather different sense, means the methods of educational work that developed in every nation for centuries and are component and integral part of its original material and spiritual culture.

Family upbringing is a significant method of spiritual renovation of Ukrainian society as far as its im-portant constituent is emotional sphere. It is an effective way of feelings formation, especially love for native land. Formation of post conventional patriotism is a common task of political and family education at the time of rapid globalisation and institutionalization of local spaces where hybrid forms of upbringing and educa-tional practices take place.

Thus, the heuristic potential of Ukrainian tradition as a resource modernization practices family educa-tion makes better define the functional potential of family education in contemporary sociocultural contexts.

Key words: philosophy of education, nation, family, education, parents and children, the ukrainian tra-dition, functional potential, sociocultural context.

Постановка проблеми. Справжнє родинне виховання є глибоко національним за сутніс-тю, змістом, характером та історичним покли-канням. Закономірно, що різні ознаки, якості людей, залежно від їхньої національної прина-лежності, потрібно виховувати неоднаковими, уніфікованими для багатьох народів, націй, а навпаки, різним змістом, засобами і методами виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної і духовної культури. сімейний виховання патріотизм

Саме тому, без історичної пам'яті родинне виховання втрачає свою буттєву укоріненість, а дитина - культурну, національну та транс- темпоральну ідентичність. Історична пам'ять є важливою умовою забезпечення когерентності між суспільним ідеалом та суспільно визнаною метою родинного виховання у суспільстві ри-зику, яка полягає у формуванні соціально від-повідальної, всебічно і гармонійно розвинутої особистості, громадянина і патріота. Родинні традиції і родинні династії існують також через включення історичної комунікації. смисли якої зберігаються у пам'яті членів родини.

Аналіз досліджень і публікацій. Аналіз до-сліджень показав, що українська філософська традиція, починаючи з філософії Київської Русі, характеризується акцентуванням мораль-но-духовного змісту виховання взагалі і родин-ного зокрема. Основні смисли батьківських «Повчань» Володимира Мономаха своїм дітям, витримані у дусі християнської етики, набули подальшого розвитку у філософському вченні Г. Сковороди, де філософсько-виховна складо-ва має потужний евристичний потенціал, акти-візація якого відповідає викликам суспільства ризику.

Мета дослідження. Національні культурні традиції та рідна мова є матрицею родинного виховання. Опора на національні традиції у ро-динному вихованні посилює вплив батьків на дитину, навчає сприймати інтереси національ-ного цілого як власні. Необхідно дослідити ев-ристичний потенціал української традиції в ре-сурсній моделі модернізації практик родинного виховання.

Виклад основного матеріалу. У філософ-ській спадщині Г. Сковороди родинне вихован-ня розглядається у контексті християнської етики, але не в тому її спрощеному вигляді, як вона постає у Володимира Мономаха. Звернемо увагу на такий момент. Володимир Мономах мав родину, але безпосередньо і систематично не займався родинним вихованням. Його по-вчання радше мають форму заповіту. Їх можна також вважати зверненням до молодої гене-рації. У Сковороди такі звернення втрачають свій апелятивний характер і стають складовою частиною його живої етики. Славу україн-ського Сократа він здобув через мистецтво діа-логу, який є водночас філософською рефлексі-єю, байкою або дружньою розмовою, яка була улюбленою формою його філософування. Сково-рода не мав власної родини, але гостро відчував її проблеми духовного характеру, спричинені експортом філософії Просвітництва.

Передусім треба зазначити, що у своїй фі-лософії родинного виховання він вимагає від-повідального ставлення дітей, які можуть бути як «добре», так і «зле» народженими. Ризики стартової позиції і небезпеки хибних виховних стратегій відчуваються у листах Г.Сковороди М. Ковалинському, якого він сприймав як свого духовного сина. Родинне виховання у Г. Сково-роди є справжньою школою життєтворчості, де головними орієнтирами виховання виступають християнські чесноти, передусім віра, любов, краса, вдячність. Де серце людини - централь-ний об'єкт виховання моральних якостей осо-бистості, зокрема чесності, мудрого милосердя, справедливості, мужності, стриманості, зневаги до земних спокус тощо. Як вважав Г.Сковорода, серце людини взаємодіє з думкою і силою (во-лею), тому його виховання на фундаменті націо-нальних та загальнолюдських доброчесностей - запорука істинного виховання. Виховання волі людини, без чого неможлива єдність дум-ки, слова, дії, необхідний органічний елемент родинного виховання Г.Сковороди. При цьому міжпоколінна справедливість забезпечується дотриманням екзистенційно значущих люд-ських якостей (доброта, довіра, вдячність, ра-дість).

Нагадаю, що родина для нього, як і в ранній західноєвропейській філософській традиції, - це передусім дім. Повернення додому - це один з улюблених мотивів Г.Сковороди. Дім у філосо-фії Сковороди є символом відкритої світові ро-дини. Вона не привласнює і не прив'язує до себе дітей, а ставить їх на шлях самостійного життя з перспективою можливого повернення додому. Тут сама собою напрошується паралель з вели-ким сучасником Сковороди - І. Кантом.

Як великий представник Просвітництва

І. Кант також відстоював ідею про всемогут-ність виховання, мав недовіру до таких агентів виховання, як родина і держава. Перші, за Кан-том, будуть виховувати дитину для дому, а дру-гі - для держави, забуваючи про саму людину.

На відміну від Канта, Сковорода довіряє «дому», тобто символу родини і простору ро-динного виховання. Але ця довіра ґрунтується на впевненості у виховному потенціалі хрис-тиянської доброчинності. Людина у Сковоро-ди стає особистістю через те, що вона свідомо визначає своє ставлення до навколишнього. Вона є особистістю, оскільки має своє облич-чя, але вона має і своє серце. «Філософія сер-ця» Г.Сковороди переконує, що серце пере-буває у стані постійного руху відповідно до своєї природи, а по суті - воно «нейтральне». При народженні дитини серце за своєю сут-тю є нейтральним, воно само по собі ні добре, ні зле, ні істинне, ні хибне. За Г. Сковородою, серце може рухатися в двох протилежних на-прямах: до добра або зла, до правди або брех-ні. Нейтральним серце перестає бути внаслідок сімейного, шкільного або громадського вихо-вання. Сімейне, шкільне, громадське вихован-ня зумовлюють рух серця до добра або зла, до правди або брехні. Г.Сковорода виокремлює «два серця», а саме йдеться мова про перехід від одного стану до іншого. Два серця як непо-дільна, але роздвоєна єдність становлять єдине ціле - саму суть людської особистості [9, с.652]. Г. Сковорода надавав особливого значення са-морозвитку, самопізнанню та самовихованню особистості, вважаючи їх основними засобами духовного розвитку і морального самовдоскона-лення. Основою родинного виховання у Сково-роди є ідея сродності, яка має потужний вихов-ний потенціал.

Засобами родинного виховання, яким гу-маністичним воно не було б, важко розкрити смисли сродності, бо на практичному рівні вони вже перестають бути універсальними і перетво-рюються на індивідуальні орієнтири «вдалого життя», яке є метою усякого виховання, в тому числі й родинного. Сродність праці визнача-ється тут не умоглядно, а через активно-діяль-не самопізнання. Якщо звернутися до основ-них принципів трудової етики Г.Сковороди - «спорідненої праці» і «рівної нерівності», то це передусім вираження у завершеній формі стихійного народного світосприйняття на осно-ві споконвічної культурно-моральної традиції вільної улюбленої праці, що тільки і забезпе-чує щасливе існування. А розпізнати «спорід-нений» тип діяльності можна лише на підста-ві споглядальної саморефлексії, яка, до того ж сьогодні, як ніколи, актуалізується у соціаль-но-політичному та соціально-педагогічному сенсах. Г.Сковорода першим в українській фі-лософській традиції обгрунтував гуманістичний принцип природовідповідності виховання. Ідею природовідповідності Г.Сковорода сам втілював у своїй життєдіяльності. Філософ підкреслю-вав, що в кожній дитині з народження закладе-но природою здібності, властивості до певної ді-яльності, тобто таємний «закон сродності» [9].

Основні методологічні принципи родинно-го виховання, які розподіляються на моральні екзистенціали духовного буття (добро і любов), раціонально-вольові основи (істина, свобода і творчість) та естетичні форми (краса), розробле-ні в українській козацькій системі виховання. Козацьке родинне виховання забезпечувало ре-алізацію ідей та засобів козацької духовності, народної педагогіки, національних традицій і звичаїв, здобутків християнської моралі.

Нагадаю, що ідея родинного виховання в українському соціумі набуває особливої акту-альності у ХІХ столітті, і, на мою думку, обу-мовлений такий інтерес відродженням інтересу до вивчення народної творчості.

Яскравим принципом є принцип родинного виховання, започаткований матір'ю Лесі Укра-їнки - Ольгою Петрівною Косач (1849 - 1930), яку вважають головним натхненником і, мож-на сказати, першим українським організатором національного виховання. Основне завдання, яке вона ставила перед собою, - виховання ви-сокого рівня громадської національної свідо-мості у своїх дітей. Національне виховання проводилось нею на тлі досить глибокого озна-йомлення із світовою культурою. При цьому приділялася увага не лише інтелектуальним питанням виховання, але й трудовому. Розумі-ючи що родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка національного виховання, вона вважала, що не можна домогтися значних змін у подальшому громадянському вихованні без докорінного поліпшення родинного вихо-вання.

Саме в сім'ї закладається духовний стри-жень особистості, основи її моралі, самобут-ність національного самовідчуття і світорозу-міння. Національний характер випливає саме із способу і роду виховання, що отримує лю-дина з перших років свого життя. Зрештою, за Р.Бенадіктом, культурні впливи, що переда-ються через родину формують ментальність тих чи інших народів. Інакше кажучи, риси, типові для даної нації, зумовлені духом родини, який сам зумовлений усією соціальною структурою і культурою спільності.

Безперечно, тип родинного виховання за-лежить від культурної атмосфери, від ідеології та структури суспільства, ментальності батьків та має вирішальний вплив на ранню етносоціа- лізацію дитини. У тому числі і на формування у ній глибинної верстви етнокультурної іден-тичності та специфічних внутрішніх емоційних структур досвіду та етнопсихічних наставлень.

Важливим фактором у дослідженні теорії і практики сімейного виховання в Україні другої половини ХІХ ст. є врахування структури на-родонаселення України, соціальних і етнічних показників [11; 12].

Використовуючи матеріали книг перепису населення, А.Єфименко намагалась розкрити сутність дворового землеволодіння, простежив-ши ідентичність його розвитку на Україні та в Росії. Дослідженням даної проблематики за-ймались М. Ковалевський, І. Лучицький, Д. Ба-талій. З даного питання велись гострі дискусії. Зокрема, А. Єфименко довела, що руйнація дво-рищ привела до розвитку аграрних та грошових відносин [8].

Аналіз окресленої проблематики свідчить, що питання залишається недостатньо вивче-ним у площині еволюції сімейних стосунків та родинного виховання дітей різних соціальних груп українського суспільства кінця ХІХ - по-чатку ХХ ст.

Порівняно ранній розвиток капіталістичних відносин уже наприкінці ХVШ століття сприяв остаточному розпаду великої сім'ї і розукруп-ненню розширеної. Остання стадія цього про-цесу - автономізація (відокремлення подружніх пар не тільки від розширених, а й від простих сімей) особливо інтенсивно відбувалася з сере-дини ХІХ століття.

У ході цього процесу в рамках малої сім'ї почала утворюватися найпростіша форма - мала сім'я в її чистому вигляді, тобто нуклеар- на (від слова «ядро»); нині вона є найпоши-ренішою. До її складу входять дві послідовні, кревно пов'язані генерації: батьки та неодруже-ні діти.

У ХІХ столітті найбільшого сенсу набули економічні основи шлюбу. Урізноманітнюють-ся форми укладання шлюбних угод, оскільки економічний розвиток окремих українських зе-мель, що входили до складу різних держав, був неоднаковий, відрізнялись вони правовими ас-пектами.

Шлюбна угода обов'язково передбачала на-явність посагу. Він складався з двох частин: скрині та худоби. У ХІХ ст. став обмежуватися «скринею» (постіль, білизна, рушники). Щодо «худоби» (вона включала і худобу, і гроші, і землю), то через обезземелювання селян вона не завжди включалася до шлюбної угоди.

У зв'язку з поширенням відхідництва по-чали надавати меншого значення взагалі наяв-ності у молодих землі чи худоби. Але якщо ці умови становили окремі пункти угоди і не ви-конувалися, то угода розривалася, а свати по-вертали дарунки, зроблені під час заручин. У ХІХ столітті місцем дошлюбного знайомства і спілкування молоді, укладання шлюбних угод на території України стають ярмарки, на які з'їжджалися жителі навколишніх сіл. Дорос-лі спеціально привозили туди своїх дорослих синів і дочок на виданні, а також виготовлені ними речі. Такий товар слугував найкращою для них характеристикою.

Із часом традиційні умови шлюбної угоди відживали, поступаючись грошовим сплатам; трансформувався і посаг, що тепер складав-ся з «постілі» та «віна». Роль посага зростала, оскільки він нерідко залишався єдиною фор-мою приданого, до нього лише іноді батьки до-давали гроші, худобу, а коли була можливість - і землю. По суті це було зменшене придане, що називалося приданком.

Відповідно до тих чи інших соціально- економічних умов, ця закономірність мала різні регіональні прояви. А саме на Волині необов'язково було наділяти землею молоду, більшого значення надавали посагу. Іншою була картина у районах, підпорядкованих Ав-стро-Угорщині з її найконсервативнішою сис-темою землеволодіння і землекористування. Складність економічного становища відбилась на пріоритеті шлюбних угод. Одруження з без-земельним там називали «шлюбом на вітер». Звідси й молодь не брала участі у змовинах. У змовинах мова йшла не про любов,а про земле-володіння.

Для інших регіонів України усунення мо-лодих від участі у шлюбних угодах було ха-рактерним. Наприклад, на Поділлі укладанню угоди передували вивяди - обрядова акція з ви-значенням матеріального становища судженої. Функцію розвідника виконував старший родич парубка - сватач, він шукав наречену, за яку давали більше землі. Після цього батьки моло-дих сходилися на змовини, але справа тим не закінчувалася. Щоб отримати інформацію про добробут сватів, робили ще й оглядини, а після цього могли засилати старостів [3; 4].

Тривалий час існуючі господарські мір-кування при укладанні шлюбу позначалися на певній обмеженості кола вибору шлюбного партнера, тобто соціальній ендогамності щлю- бу. Майже до ХІХ ст. побутував звичай обирати супутника життя у своєму селі або найближчих селах.

Обираючи гідну для свояцьких зв'язків ро-дину (як правило, подібну в соціальному відно-шенні), розв'язували і проблему вибору обран-ця рівного за соціальним станом.

Право українців обмежувалось укладан-ням нерівноправних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. Таким чином, заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще виби-рати собі пару серед рівних. Інколи, щоб поліп-шити матеріальний стан родини, батьки від-давали дітей у матеріально забезпечену сім'ю.

Одним із наслідків укладання нерівних шлюбів було приймацтво -поселення зятя в гос-подарстві тестя. В Україні можна виділити такі види приймацтва: за волею батьків, за бажан-ням, за запрошенням. Перший вид приймацтва передбачав меркантильні міркування батьків, зять потрапляв в економічну кабалу до тестя. І тільки після десяти років співжиття він діста-вав право на одержання певної частини майна.

В інших районах України найпоширенішим було приймацтво за запрошенням. Зятя запро-шували в родину дружини особливо тоді, коли там не було синів або ж коли вони були мали-ми, а сім'ю очолювала удовиця. В останньому випадку зять виступав як голова родини, одер-жуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини. У більшості губерній Украї-ни (насамперед Київській, Полтавській, Хар-ківській) приймак вважався ніби усиновленим і його прирівнювали в майнових правах до інших членів родини [7, с. 180].

В усіх національних справах, підкреслює Н.Дейвіс, визначальним фактором виступає сві-домість. Національність існує у психіці людей. Національності поза психікою людини не існує і не може бути. Вона трактується, як спосіб ди-витися на себе. Чуття національності, націо-нальні гордощі, свідомість - не просто прикме-ти нації, а її найглибше єство, її сутність [2].

Своєрідність об'єктивних умов України зу-мовила різноваріантність шлюбу. Можна від-значити такі його форми: за згодою (договором, домовленістю), уходом, уводом, на віру. Пер-ший варіант шлюбу вважався законним, інші - незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних ка-нонів. Виховний процес у своєму історичному поступі завжди певним чином був пов'язаний з тією філософською проблематикою, яка осмис-лювала на відповідному світоглядному рівні ставлення людини до світу, сутність культури, вихідні цінності буття людини в світі, співвід-ношення її свободи і відповідальності, форми й типи людської ментальності, відношення люди-ни до сім'ї, внутрісімейні взаємини [1, с. 5].

Сковородинівська кордоцентрична традиція знайшла продовження в антропологічно орієн-тованих концепціях виховання К. Ушинського і С.Русової, які вважали гарантією успішності родинного виховання в опорі на його антропо-логічне підґрунтя. К.Ушинського як освітньо-го філософа характеризує демократизм, у по-єднанні народних та православних культурних традицій, обгрунтуванні антропологічного під-ходу у дослідженні та розробці педагогічних явищ [10, с.282].

На перший погляд, у сковородинівську тра-дицію не вписується філософія родинного вихо-вання А. Макаренка, але при більш детальному розгляді його філософії виховання можна зро-бити висновок, що він також був сковородинів- цем і реалізував ідею сродності у нових соціо- культурних контекстах і реаліях тоталітарного суспільства, не втрачаючи при цьому сердечнос-ті і людяності.

З приводу виховання дітей є прекрасні сло-ва А. Макаренка у роботі «Методика вихов-ної роботи». А. Макаренко висуває питання: «Чому люди зі здоровим глуздом, які можуть добре працювати, вчитися, навіть здобули вищу освіту, - отже, з нормальним розумом і зді-бностями, громадські діячі, які можуть керу-вати цілою установою, відомством, фабрикою або якимсь іншим підприємством, які вміють з дуже різними людьми підтримувати нормальні стосунки, і товариські, і дружні, і які завгодно, - чому ці люди, зіткнувшись із своїм власним сином, стають людьми, нездатними розібратися у простих речах?». Відповідь на перший погляд нескладна, але сутність має реальні підстави.

A. Макаренко відповідає: «Тому що вони в цьо-му випадку втрачають той здоровий глузд, той життєвий досвід, той самий розум, ту саму муд-рість, якої вони набули за своє життя. Перед своїми дітьми вони опиняються як люди «не-нормальні», нездатні розібратися навіть у не-значних питаннях. Чому? Виявляється, єдина причина - любов до своєї дитини. Якщо точно визначити наш висновок, то доведеться просто і прямо сказати: любов вимагає дозування, вима-гає міри» [6, с. 284].

Так само, як і Г. Сковорода, А. Макаренко був Просвітником, але не сократівського типу, а радше пізньомодерною версією самого Сково-роди. Те ж саме можна сказати і про філософію виховання В.Сухомлинського, в якій кордо- центрична традиція простежується ще більше, ніж у Макаренка. Обидва вони вважали, що для успішного здійснення родинного виховання необхідна педагогічна просвіта батьків. В. Су- хомлинський доповнює це вимогою формування культури почуттів засобами родинного вихован-ня [5].

У педагогічній практиці В. Сухомлинсько- го існувало правило: яким би страшним не було горе дитини, необхідно намагатися побачити в ній людину, що потребує допомоги та порозу-міння. Питання справжньої любові він вбачає у щоденній боротьбі за людину, бо справжня лю-бов - це безперервна праця духовної складової, яка потребує багато моральних, фізичних сил.

B. Сухомлинський розвивав ідеї Ж.-Ж. Руссо, щиро вірив у «добре начало» людини. В свою чергу звернення до української, передусім ско- вородинівської традиції, дозволяє надати захід-ним філософсько-освітнім конструктам укра-їнської артикуляції. Хочеться звернути увагу на той факт, що ідеї таких визнаних у всьому світі сучасних українських педагогів, як А. Макаренко і В.Сухомлинський, дали поштовх концептуальному оновленню західних моделей родинного виховання. На це, зокрема, вказує відомий німецький філософ П.Слотердайк в од-ній із своїх останніх праць з красномовною на-звою «Ти мусиш змінитись».

Висновки. Таким чином, родинне вихо-вання, що здійснювалось у річищі української традиції характеризується передусім форму-ванням людських якостей, необхідних для відстоювання свободи, власної гідності, спра-ведливості. Але інструментами для цього прого-лошуються віра, надія, любов, а також краса як універсальна характеристика українського на-ціонального буття. Отже, евристичний потенці-ал української традиції як ресурсу модернізації практик родинного виховання дозволяє більш повно визначити функціональний потенціал ро-динного виховання у сучасних соціокультурних контекстах.

Размещено на Allbest.ru