"Цех здоров'я": фізкультура та спорт у педагогічних вишах України І половини XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Цех здоров'я»: фізкультура та спорт у педагогічних вишах України І половини XX століття

Специфічною категорією дозвілля на свіжому повітрі, яка межує з рекреацією та іншими видами відпочинку, є спорт. У Радянському Союзі його дозвіллєві характеристики були доволі умовними. На початку 1920-х рр. радянська влада офіційно розмежувала спорт та фізичну культуру. Лікувальна комісія при Наркомату освіти (НКО) у 1924 р. назвала останню невіддільною частиною Наркомату здоров'я, функцією якої було підняття здоров'я робітників та селян будь-якого віку, класифікувавши її як «профілактичну медицину». Влада зауважила, що радянська молодь мала хибне тлумачення про фізкультуру як про спорт. До «дуже нездорового спорту» медики відносили футбол, ковзани, лижі та атлетизм, які мали характер рекордизму. НКО підтримав ініціативу колег з ліквідації хибного підходу до спорту та фізкультури серед студентської молоді республіки [1].

Знайти свідчення про активне спортивне життя студентів педінститутів 1920-х рр. складно. Знаємо, що у Катеринославі у 1923 р. для молоді обладнали приміщення під гімнастичний зал з приладами та машинами [2]. А Миколаївський ІНО у 1925 р. просив передати на свій баланс частину зруйнованого спортклубу імені Подвойського через провулок від вишу [3].

Як предмет фізкультура була уведена до навчальних планів педінститутів у 1929 р. Метою такого рішення було оздоровлення пролетарського студентства, підняття продуктивності праці та укріплення обороноздатності держави. Проте, виші тлумачили її як зайвий предмет та баласт у навчальному процесі [4]. Не заважаючи не це, уряд просував ідеї в маси. Вища рада фізкультури навчальних закладів України у 1930 р. роз'яснювала вишам, що фізична культура була одним із знарядь класової боротьби на службі соціалізму. Вона мала сприяти індустріалізації та колективізації в СРСР, підсилюючи темпи та якість виконання п'ятирічки шляхом оздоровлення трудящих та пролетарів, виховуючи міцного індустріалізатора та колективізатора. Уряд провокував інститути до обов'язкових виходів на спортмайданчики, у ліс та на річку. Нормою мали стати заняття з троєборства (естафетного бігу, стрибків з розгону та метання м'яча). Частиною спортивного дозвілля вважалися спортивні ігри (волейбол, баскетбол, гандбол), рухливі ігри, атракціони та плавання [5].

Ми маємо уявлення про те, як міг виглядати «взірцевий гімнастичний зал» педінституту початку 1930-х р. НКО змальовував його як кабінет із 49 найменуваннями приладів вартістю у 5 тис. 428 карб. Для студентів мали бути доступні різноманітні пристрої та обладнання: волейбольні, баскетбольні та шведські стінки, матраци, лижі, гімнастичний кінь, секундоміри, рулетки, жердини для стрибків, рукавиці, еспадрони, маски, м'ячі для різних видів ігор та булави. Окремо унормовувалося оснащення кабінету корективної гімнастики вишу. В ідеалі інститут міг запропонувати молоді стіл для масажу, прилади для розвитку потилиці, косі та прямі лавки, п'ятиметрові драбини, апарат механотерапії Густава Цандера, валик Лоренца для лікування деформації грудної клітини та кіфозу, петлі Гліссона для лікування патологія хребта, дерев'яні гантелі тощо [6].

Влада вдавалася до централізації фізичної підготовки громадян. У 1930 р. НКО видав постанову про обов'язковість проведення весняно-літньої фізкультури по установах освіти. Кількість заході залежала від природних умов [7]. Організація масових гімнастичних свят у літні місяці була нормою [8]. Задля цього у республіці навіть було ініційовано мегабудівництво

Всеукраїнського стадіону імені Г. І. Петровського у Києві у 1930 р. [9].

Ми можемо зауважити, що система організації студентського спорту вУСРР була доволі розгалуженою у довоєнну добу. Скажімо, у 1937 р. її перелік складався більше ніж із 20 видів діяльності: плавання, гімнастика, бокс, боротьба, штанга, фехтування, велоспорт, легка атлетика, футбол, гандбол, стрільба, автомотоспорт, мисливство, теніс, городки, волейбол, баскетбол, регбі, стрибки у воду, гребля-парус, кінний спорт, шахи та шашки, багатоборство ГТО [10], ватерполо та лаун - теніс [11].

Задіяність громадськості у спорті також була регламентована із центру. Студенти вишів, які мали окремі літні міжвузівські змагання (у 1937 р. проходили у вересні), також залучалися до численних міських та обласних спортивних гімнастичних першостей навесні, до масових міських та районних гімнастичних свят, до першостей добровільних спортивних товариств, до змагань на першості НКО, а також брали участь у Всесоюзних міжнаркоматівських змаганнях з гімнастики у Москві [12]. Як масові народні свята відзначалися Дні авіації. І хоча головними на них вважалися показові виступи парашутистів, планеристів та льотчиків, молодь вишів також була задіяна у гімнастичних колонах [13]. Участь у подібних мітингах хоч і була честю, проте лягала матеріальним тягарем на плечі вишів та студентів. Вони мали забезпечувати себе усім самі, навіть тоді, коли держава ініціювала величезні показові заходи. Скажімо, у 1935 р. уряд ініціював 37-тисячний парад фізкультурників у Києві, проте поклав зобов'язання про виготовлення уніфікованої спортивної форми на спортсменів [14].

Однак, у середині 1930-х рр. попри масову спортивну активність, займатися спортом ставало часом ніде. З одного боку, влада опікувалася відкриттям спортивних майданчиків у колгоспах. Там розбивали футбольні поля, волейбольні майданчики, тенісні корти, купляли для сільських спортсменів легкоатлетичний інвентар. З іншого боку, у містах у цей час спортивні зали відбирали для інших потреб. Скажімо, у Харкові спортзал «Гігант» перетворили на студентський гуртожиток, спортзал полтавського клубу залізничників зробили великим фойє, а в Одеському університеті його переобладнали під їдальню [15]. Навіть профільні виші з виховання спортсменів та учителів фізичної культури у цей час не могли похвалитися достойною матеріально-технічною базою. Так, Інститут фізкультури та 4 технікуми у Києві, Одесі, Артемівську та Дніпропетровську орендували не лише спортзали, але й корпуси та гуртожитки [16].

Спорт, тим не менше, проти власної волі залишався справою політичною. Найкращим свідченням цьому стало гімнастичне свято у Києві 24 червня 1937 р. Після різноманітних гімнастичних вільних вправ, фігурних вправ плясового характеру та вправ із прапорцями і вінками, з еспадронами, палками та вправ на снарядах, як апофеоз фізичної підготовки молоді країни презентували не український танець на 1 тис. 200 осіб чи синхронний фізкультурний танок «Фарандола» з 3 тис. учасників на 3 хвилини, а… винесення до 3 тис. спортсменів гігантського портрета товариша Сталіна і масове викрикування гасла «Хай живе творець Сталінської Конституції!» упродовж 5 хвилин [17].

Друга світова, прокотившись Україною, залишила по собі безліч слідів. Радянська влада стала по-іншому сприймати фізичну підготовку школярів та їхніх наставників. Країні потрібні були сильні, витривалі бійці у разі розгортання нової світової війни. Не дивно, що попервах у владних директивах фізичне виховання згадувалося лише у тандемі з військовим вихованням [18]. Та й реформи освіти, що стали на часі у 1945 р., ставили перед педагогікою як такою чітке завдання. Професор кафедри педагогіки ХДПІ М. Григор'єв визначив їх доволі ясно: виховання патріотизму, волі та характеру. У руслі чого нагальним стало посилення військово-фізкультурного виховання для хлопчиків та дівчат. За умови існування у другій половині 1940-х років роздільного навчання, цей вектор породжував іншу проблему. Мова йшлася поро підготовку учителів фізичного та військового виховання, обізнаними з анатомо-фізіологічними відмінностями хлопців та дівчат та методикою викладання фізкультури [19].

Не дивно, що викладачі вишів тлумачили фізичну підготовку через екстраполяцію воєнної виправки на побут освітян. Так, у Київському інженерно-педагогічному технікумі у 1949 р. викладач Тимошевський цитував К. Ворошилова під час дискусії про фізичну культуру молоді: «Хто не займається фізкультурою, той до 40 років стає старцем». Цим підкреслювали необхідність систематичного заняття вправами, а не від випадку до випадку, як це було у виші [20]. У кінці 1940-х рр. змінилося й саме ставлення до спорту. Якщо у 1930-х рр. його позиціонували як противагу фізичній культурі, то у 1940-х рр. освітяни прирівнювали його до здорового способу життя, а спортзали називали «цехом здоров'я» [21].

У системі фізичного гартування молоді цих років виділяли три курси. Наприклад, у КД111 іноземних мов на зламі століття із 725 студентів 512 займалося спортом за загальним курсом підготовки, 83 відвідували факультативні курси II спеціалізації, а 348 - були задіяні на факультативному курсі спортивного удосконалення [22]. Молодь мала (і часто просто була зобов'язана) займатися спортом, якщо, звісно, не була звільнена за медичними показниками. Бо невідвідування занять із фізичної культури навіть студентом-філологом, могло коштувати йому місця у виші. Так трапилося у 1949 р. із студентом Котовим із КДПІ іноземних мов, який півроку не виявляв бажання з'являтися на заняття з фізкультури [23].

Список використаних джерел

фізкультура спорт педагогічний гімнастичний

1. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп.20. - Спр.1859. - Арк.32.

2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 166. - Оп.З. - Спр.291. - Арк.41.

3. Народна освіта Радянської України // Радянська освіта. - 21січня 1945. - №3.-С. 2.

4. Григор'єв М. Деякі думки про педагогічну освіту // Радянська освіта. - 2 березня 1945. - №9. - С. 2.

5. Держархів Київської області. - Ф.П-2348. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.35.

6. Держархів м. Києва. - Ф.Р-985. - Оп.1. - Спр.50. - Арк.24.

Размещено на Allbest.ru