Роль історико-педагогічних знань у загальнопедагогічній підготовці вчителя

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Роль історико-педагогічних знань у загальнопедагогічній підготовці вчителя

Петухова Любов Євгенівна

к.п.н., професор кафедри

педагогіки початкової освіти

Херсонського державного університету

Постановка проблеми. Як відомо, курс «Історія педагогіки» є головною складовою частиною циклу педагогічних дисциплін, основним завданням якого є: надати майбутньому педагогові уявлення про світовий історико-педагогічний процес, якісні зміни у розвитку педагогічної думки і шкільної практики, про боротьбу прогресивних і реакційних тенденцій в даному процесі, виявити те нове, що сприяло просуванню вперед педагогічної науки, посиленню і позитивному впливу на розвиток освіти.

Метою статті є розкриття ролі та місця історико-педагогічних знань у загальнопедагогічній підготовці майбутнього вчителя початкової школи.

Виклад основного матеріалу. Зі зміною освітніх парадигм змінилися прийоми і підходи до вивчення курсу. Специфікою предмета є те, що він містить велику кількість фактів, імен, педагогічних теорій, які самі по собі цікаві, зрозумілі, важливі. Мають місце і різні точки зору щодо змістового наповнення курсу. Так, П. Соколов, автор «Історії педагогічних систем» (СПб., 1913), ще на початку ХХ сторіччя створив не історію виховання як складову навчально-виховної практики, а історію педагогічних ідей. «Моя історія педагогіки, - писав він - є історія педагогічних систем». Оскільки книга мала наблизити читача до педагогічних мислителів, що вивчалися, то автор не скупився на виписки із творів самих мислителів. Книга усувала необхідність користуватися хрестоматіями з історії педагогіки. Як бачимо, педагогічна система вростала у мислителя в загальнофілософський світогляд, пов'язаний з філософськими, етичними і психологічними поглядами [3].

Багато робіт з теорії й історії педагогіки написав наприкінці ХІХ початку ХХ сторіччя М. Демков. Це були оригінальні праці з загальної історії педагогіки у 3-х томах [том І - Старорусская педагогия Х-ХІІІ ст. (1895 р.); том ІІ- Новая русская педагогия ХVIII ст. (1909 р.); том ІІІ - Новая русская педагогия ХІХ ст. (1909 р.)]. Педагогіку, як науку, вважав вчений, можна зрозуміти лише в історичному аспекті. Він був одним з перших педагогів, хто поклав початок систематичній розробці історії педагогіки як найважливішої галузі знань [3].

Наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіч загострюються соціальні конфлікти в суспільстві. Висувається ідея перетворення школи і виховання в зброю боротьби пролетаріату за своє панування (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, Н. Крупська). Історія педагогіки жорстко орієнтована на обслуговування інтересів радянської партійно-державної системи. На характер історико-педагогічних праць і навчальних посібників після 1918 року вплинуло протиставлення історії і сучасного стану школи та педагогіки «загниваючого» Заходу першій соціалістичній школі і педагогічній думці Радянського Союзу [5, с. 4].

Продовжили ретроспективу педагогічних праць з історії педагогіки книги (3 томи) професора Є. Мединського «Історія педагогіки в зв'язку з економічним розвитком суспільства». В цій праці, як визнав сам автор, «був великий вплив економічного матеріалізму, який є вульгаризацією марксизму» [3, с. 5]. Водночас можна не погодитися з Васильєвою, яка вважає, що класовий підхід обмежував все багатство історико-педагогічної теорії і практики виховання, призводив до недооцінювання думок великих педагогів, однобокості викладення їх світогляду [4, с. 6].

Історико-педагогічне знання робили надбанням широкого кола вчених і практиків видатні історіографи минулого століття М. Константинов, Є. Мединський, М. Шабаєва, Д. Лордкіпанідзе, К. Гончаров, А. Красновський, М. Данілов, Ш. Ганелін, Є. Зейлігер-Рубінштейн, М. Даденков та ін.

Автор історії педагогіки, виданої у 1947 році (М. Даденков), вважає, що дисципліна повинна посісти окреме місце в системі історичних наук, подібних історії мистецтва, історії літератури тощо. Разом з цим знання історії педагогіки необхідне й для побудування наукової педагогіки. За цими принципами побудований його підручник [3]. Він наголошував, що «Як художник без музеїв, де зібрано твори мистецтв, не досягне розвитку художнього смаку й почуття естетичного, так і вчитель не матиме ґрунтовної педагогічної культури без широкого ознайомлення з думками вихователів і вчителів минулого» [3, с. 3].

Історія педагогіки як наука в цей період будувалась на основах історичного матеріалу, де і теорія, і практика виховання розглядались на різних етапах історії класового суспільства. Курс поділявся на дві частини: загальну історію педагогіки, тобто історію педагогіки стародавнього світу і буржуазних країн Заходу Америки й історію педагогіки СРСР. З 1970-х років активізується розробка цивілізаційного й антропологічного підходів до вивчення історико-педагогічного процесу (Б. Бім-Бад, Ш. Амонашвілі, Г. Корнетов, А. Піскунов).

Розглядаючи проблеми історіографічного висвітлення розвитку вітчизняної історико-педагогічної думки, Н. Гупан підкреслює, що підвищення інтересу до історіографічної проблематики в 90-х роках ХХ ст., було цілком закономірним. Адже потреба в усвідомленні загального розвитку науки з'являється тільки тоді, коли сама наука досягає відповідного ступеня зрілості. В цей час науковці звільнилися від ідеологічних нашарувань та політичної кон'юнктури. Автор стверджує, що в оновленому українському суспільстві історики педагогіки стали розглядати педагогічні персоналії системно в поєднанні особистісних, соціокультурних та внутрішньонаукових зв'язків [2]. знання історичний навчання

Підтвердженням цього є відомі сучасні історико-педагогічні праці, які використовуються вузами як підручники, посібники та інша додаткова література, авторами яких є М. Левківський [6], О. Сухомлинська [12], А. Сбруєва [11], М. Ярмаченко [10] та інші.

Ознайомлення з сучасними підручниками з історії педагогіки дає змогу підкреслити, що виховання є провідним принципом проникнення в соціокультурний простір попередніх поколінь. У педагогічній освіті є осмислення історико-педагогічної спадщини через опанування курсу "Історія педагогіки". Значення освоєння педагогічних традицій переоцінити неможливо. За словами Б. Бім-Бада, історико-педагогічне знання - це своєрідне "самозбереження педагогіки". Історія педагогіки сприяє розвитку професійно-педагогічного світогляду, який є основою професійної компетентності (К. Салімова).

Засвоєння курсу «Історія педагогіки» дозволяє студентові зрозуміти, що педагогічні принципи несуть в собі історичний зміст, дещо, що вже втратило своє значення або довело життєздатність, відкрито для переоцінок, не завжди стан речей був таким як сьогодні і не залишиться таким в майбутньому. Усвідомлення цього сприяє формуванню особливого "критичного відношення" до традицій, до минулого, свідомому проектуванню майбутнього.

На думку вчених, історія педагогіки не може бути направлена на оцінку цінностей і норм минулого тільки з погляду його осуду. Навпаки, вона показує динаміку історико-педагогічного процесу, демонструє, яким чином теорія і практика виховання дітей підійшли до сучасності, і тому робить і теорію, і практику зрозумілішою, доступнішою, дієвою. Ми підтримуємо думку Б. Гершунського, який вважає однією з найбільш значущих і актуальних функцій історико-педагогічних знань при підготовці педагогів є ціннісно-смислова функція [1]. Оскільки в сучасному суспільстві йде зміна, ломка ціннісних орієнтацій і ідеалів, що панували впродовж тривалого часу, виникають складнощі з особовим і професійним ціннісно-орієнтаційним визначенням. Сучасний соціокультурний простір представлений різноманіттям педагогічних течій, концепцій, установок. Майбутні педагоги також зустрічаються з певними труднощами у процесі визначення для себе тих етичних і професійних цінностей, які домінуватимуть в їх педагогічній діяльності в перспективі. Тому історичний підхід в оцінюванні історико-педагогічної спадщини дає студентам можливість прослідкувати, якими ідеалами керувалися педагоги в різні історичні епохи, на які культурно-освітні, етичні цінності вони орієнтувалися. Властиві кожному суспільству соціальні, економічні, політичні умови життя формують певний тип педагогічної системи і типаж особи (особовий зразок) з властивими йому ціннісними, абсолютними установками на життя. Знайомство з історичними педагогічними системами і персоналіями дає змогу студентам отримати крім наявного особистісного педагогічного тезауруса, можливість вибору ідеалів та індивідуального стилю педагогічної діяльності.

Як відзначає О. Кошельова, теоретичні і практичні зусилля педагогів кожної епохи мають, з одного боку, власну, сучасну їм культурну цінність, а з іншого - дають ґрунт для майбутнього. «Зариваючись» в проблемах сучасної культури, не звертаючись до історії, ми втрачаємо можливість діалогу з минулим. Дійсний розвиток культури в цілому і педагогіки як її невід'ємної частини плідно лише в діалозі з іншими культурами - як інших народів, так і інших епох.

З позицій соціокультурного підходу, історико-педагогічні знання - це інструмент, за допомогою якого можна побачити закономірності розвитку педагогіки в їх співвідношеннях з тенденціями розвитку суспільства. Крім того, вони розвивають критичний підхід до того, що вивчається, уміння осягнути його "плюси" і "мінуси", причини, наслідки і значення; допомагають відстежувати найважливіші "наскрізні" проблеми у всьому їх часовому розвитку і в зв'язках один з одним; дозволяють привертати міжнаукові, особливо філософські, знання до аналізу історико-педагогічних явищ і процесів.

Деталі соціокультурного простору різних епох, окремі поняття і фрази, навчальні тексти, що потрапляють в сферу історико-педагогічного осмислення формують особливий професійний світогляд, сприяють становленню професійної культури. Наприклад, особливого розвитку у наш час набуває особистісно-орієнтоване навчання, хоча витоки гуманістичної традиції виховання ми знаходимо в працях Протагора ( “мірою всіх речей є людина”), Сократа, Платона, Аристотеля та у римських мислителів - Плутарха, Сенеки та інших.

Розквіт гуманізму пов'язують із подоланням релігійно-канонічних та тоталітарних систем середньовіччя. В епоху Відродження, коли людину вважали найвищою цінністю, відбувся надзвичайний злет людського духу. Досить згадати такі видатні імена прибічників ідей гуманізму, як Сірано де Бержерак, Томмазо Кампанелла, Томас Мор, Франсуа Рабле, Ян Коменський та інші. Пізніше до цієї плеяди долучаються представники Нового часу - Мішель Монтень, Жан-Жак Руссо, Григорій Сковорода. Висуваються ідеї філантропізму, вільного виховання, які дають змогу кожній людині розвивати свої природні здібності. Так, Й. Песталоцці вважав, що мета виховання полягає в тому, що людина піднімається до відчуття внутрішньої гідності своєї природи.

У вітчизняній педагогіці гуманістичні ідеї можна зустріти в працях представників майже всіх історичних епох. Можна згадати класичні праці К. Ушинського [14], С. Шацького [15], А. Макаренка [7], В. Сухомлинського [13].

Гуманістичний підхід, як самостійний напрям у науці, виокремився в 50-ті роки ХХ століття. Відповідно до нього людина розглядається як активна творча істота, яка може впливати на свою долю. В рамках гуманістичних традицій людина виявляє себе як неповторна унікальна цінність з певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки тим цінностям, якими вона керується. Людина, на думку О. Пєхоти, - це “відкрита можливість” самоактуалізації, що властива тільки їй [8].

Якщо говорити про подальший розвиток гуманістичних ідей виховання, то не можливо не згадати методику Марії Монтессорі, яка полягає в тому, що кожна дитина проходить індивідуальний шлях розвитку, а девізом є звернення дитини до вчителя: ”Допоможи мені це зробити самому”. Вальдорфська педагогіка теж являє собою систему самопізнання і саморозвитку індивідуальності за умови партнерства з учителем, двоєдності чуттєвого і надчуттєвого досвіду духу, душі й тіла.

Історико-педагогічне знання представлене у вигляді педагогічних текстів, що створені в різні історичні епохи і відображають, крім педагогічної, ще й історичну реальність. Об'єктом, відображеним в цих текстах, виступає явно або не зовсім явно виражена педагогічна дійсність, що входить в соціальний простір (А. Роботова [9]). Автори цих праць, як суб'єкти творчої діяльності, є носіями педагогічної свідомості різного рівня: від високої теоретичної компетентності до рівня буденного, не пов'язаного з теоретичними узагальненнями і знаннями.

Аналізуючи результати діяльності авторів різних текстів, необхідно підкреслити самоочевидність і неочевидність педагогічної інформації, що містить педагогічне знання як складову соціокультурного простору.

Історико-педагогічне знання - має бути об'єктивним знанням. Воно актуальне або потенційно включене в загальний пізнавальний процес. Історико-педагогічні знання, що розглядаються нами, джерелами яких є і науково-педагогічні тексти, і документальні, і художні, в деяких випадках носять суб'єктивний характер - вони відображають суб'єктивне авторське бачення педагогічної дійсності, його суб'єктивну позицію, точку зору, рефлексію суб'єкта. Вони пояснені, обґрунтовані іншим, відмінним від наукового, способом. Проте в контексті педагогічної культури, педагогічної свідомості об'єктивоване знання і суб'єктивне взаємопроникають і взаємодіють, доповнюючи один одного. Їх взаємодія відображає важливу тенденцію буття людей - загальну зацікавленість в пізнанні педагогічної дійсності, бажання зрозуміти людину з педагогічної точки зору.

Висновки

Таким чином, кожна епоха розвитку суспільства, кожна культура висувала певні вимоги до освіти відповідно до потреб свого часу, наукових поглядів, релігійного укладу та традицій. У демократичному суспільстві зв'язок поколінь завжди є предметом особливої турботи і уваги, цей зв'язок не може і не повинен бути перерваний, оскільки саме він демонструє стабільний стан суспільства. Проте кожне покоління вибудовує власний життєвий світ - соціокультурний простір, який складається з певних значень провідних понять, системи символів, системи цінностей і норм. Саме у даному просторі відбувається ідентифікація індивіда як особистості, як соціального суб'єкта і як професіонала. Соціокультурний простір в професійній педагогічній освіті набуває особливого значення, оскільки саме система професійних установок, норм, цінностей, символів є складовими елементами професійної культури.

Отже, курс історії педагогіки є невід'ємним елементом формування світогляду і професійної компетентності майбутнього вчителя початкової ланки освіти, є складним для засвоєння тому, що вимагає опрацювання великих обсягів інформації. В зв'язку з цим виникає загроза того, що із збільшенням об'єму інформації вивчення курсу у найближчому майбутньому носитиме реферативний характер.

Використана література

Гершунский Б.С. Философия образования. - М.: Московский психологический институт, Флинта, - 1998. - 432 с.

Гупан Н. Проблеми історіографічного висвітлення розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки //Шлях освіти. - 2002. - №2 - С. 42-45.

Даденков М.Ф. Історія педагогіки. - К.: Державне учбово-педагогічне видавництво «Радянська школа», 1947. - 328 с.

История образования и педагогической мысли за рубежом России: учебное пособие для студентов высш. уч. заведений /Под ред. З.И. Васильевой. - 3-е изд., - М.: Изд. центр «Академия», 2006. - 432 с.

История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХХ века: учебн. пособие для пед. учебных заведений. /Под общ. редакцией А.И. Пискунова. - 3-е изд., - М.: ТЦ Сфера, 2006. - 496 с.

Левківський М.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки: Навчальний посібник /За ред. Левківського М.М. - Харків: «ОВС», - 2002. - 240 с.

Макаренко А.С. Лекции о воспитании детей. - М.: Учпедгиз, 1952. - 94 с.

Пєхота О.М., Старєва А.М. Особистісно-орієнтоване навчання: підготовка вчителя: Монографія. - 2-е вид. доп. та перероб. - Миколаїв: Вид-во «Іларіон», 2007. - 276 с.

Роботова А.С. Профессия - учитель. - М.: Академия, 2005. - 368 с.

Розвиток народної освти і педагогічної думки на Україні (Х - поч. ХХ ст.): Нариси /Редкол. М.Д. Ярмаченко, Н.П. Калениченко, С.У. Гончаренко та ін. - К.: Радянська школа, 1991. - 384 с.

Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: Сум. ДПУ, 2000. - 208 с.

Сухомлинська О. В. та ін. Українська педагогіка в персоналіях. - К.: Либідь, 2005 - Т. 1 - 623 с., Т. 2 - 549 с.

Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. - К.: Радянська школа, 1988. - 272 с.

Ушинский К. Д. Серия: Педагогика детства. - М.: Изд-во Карапуз, 2000. - 256 с.

Шацкий С.Т. Педагогические сочинения в 4-х томах. - М.: АПН. - Т. 1 - 1962. - 504 с., Т.2 - 1962. - 476 с., Т.3 - 1964 - 492 с.

Размещено на Allbest.ru