Тенденції у загально-педагогічній підготовці вчителя протягом ХХ століття

In the article is shown how the search of optimum maintenance of general pedagogical preparation of future teachers was carried out in theoretical and practical parts during XX age.

Keywords: professional preparation of teacher, general pedagogical preparation of teacher.

Постановка проблеми

Розглянути процеси трансформації загально-педагогічної підготовки вчителя протягом ХХ ст. В історичний період продовжувались активні пошуки оптимального змісту програм, підручників для педагогічних навчальних закладів. Важливо проаналізувати офіційні навчальні плани та цикли дисциплін, які були покладені в основу педагогічної підготовки.

Метою статті є тенденції у загально-педагогічній підготовці майбутніх учителів.

загальний педагогічний професійний підготовка

Виклад основного матеріал

Успішна реалізація навчально-виховної і освітньої функції школи першого ступеня: створення умов для первинного становлення особистості дитини, забезпечення можливості «рівного старту» для всіх дітей, підготовка їх до навчання в середніх класах значною мірою залежить від професіоналізму вчителів початкової ланки освіти. На педагогічному терені потрібні не просто професіонали, а справжні сподвижники своєї справи, яскраві особистості, здатні нестандартно підходити до навчання, долати складнощі, що виникають, творчо працювати. При цьому важливо, щоб професіоналами своєї справи ставали не одиниці, не лише новатори, а щоб масовий вчитель піднявся на більш високий рівень особистісного і професійного розвитку.

Про основні вимоги до вчителя, його професійної підготовки говорили ще Я. Коменський, Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Д. Локк, І. Гербарт. Так, наприклад, А. Дистервег підкреслював, що можливість якісного виконання освітніх завдань багато у чому залежить від добору професійних цінностей. Педагог визначив спектр цінностей без яких неможливо уявити особистість учителя. Значної уваги питанням удосконалення педагогічної освіти приділяли і вітчизняні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, М. Корф, М. Бунаков, В. Сухомлинський, А. Макаренко та ін. У сучасні моделі професійної педагогічної освіти глибоко і послідовно вписуються гуманістичні погляди К. Ушинського [8].

У педагогічній енциклопедії під професійною підготовкою розуміється сукупність спеціальних знань, умінь і навичок, якостей, трудового досвіду і норм поведінки, що забезпечують можливість успішної роботи з певної професії. Як засвідчує аналіз відповідної літератури, зараз у ряді публікацій можна зустріти різні думки з проблем професійної підготовки. Так, на думку О.Бондаревської, складовими професійної підготовки є:

- озброєння культурою, яка дозволить знайти власне місце у житті і дасть можливість прийняття самостійних рішень;

- оновлення змісту і навчально-методичного забезпечення підготовки педагогічних кадрів;

- розробка нових технологій професійної підготовки, що змінить місце студента у масовому одноманітному педагогічному відтворенні.

З точки зору В. Сластьоніна, А. Міщенко та інших, педагогічний процес необхідно спрямувати на загальнокультурний і професійний розвиток особистості вчителя-вихователя.

Сьогодні не максимум знань, а їх мобільність і гнучке пристосування до шкільних умов роблять студента придатним до педагогічної діяльності.

У той же час більшість вчених вбачає перспективу педагогічної освіти у побудові цілісного педагогічного процесу, що акумулює ідеї демократизації та гуманізації професійної освіти.

Майбутній учитель має бути носієм широкого спектру загальнолюдських цінностей. У цьому процесі особлива роль відводиться викладачам, які мають допомогти студенту обрати стратегію опанування освіти у двох стрижневих напрямах. По-перше - це становлення особистості майбутнього педагога у всій сукупності його індивідуальних якостей і, по-друге, та конкретна сфера соціального досвіду, яка надалі стане засобом і змістом його професійно-педагогічної взаємодії з вихованцями [6, с. 1]. Йдеться насамперед про традиції, як специфічну форму діалогу поколінь. Вони не просто передають життєвий досвід одного покоління іншому, не просто зберігають соціальну інформацію, але передають цілий життєвий світ і його соціокультурні фрагменти іншому поколінню.

Відомо, що протягом ХХ століття продовжувалися активні пошуки оптимального змісту загальнопедагогічної підготовки у теоретичній та практичній її частинах. Зокрема, аналізуючи зміст загальнопедагогічної підготовки в планах і програмах педагогічних навчальних закладів ХХ століття, можемо констатувати, що в Україні єдиний офіційний навчальний план для педшколи затверджено в 1921 р. З наступного року в більшості інститутів народної освіти (ІНО) загальнопедагогічна підготовка була представлена циклом «Предмети педагогічного характеру і трудові процеси», який постійно доповнювався і вдосконалювався. Так, на першому загальному курсі інституту народної освіти вивчали такі предмети: педагогіка, політика влади в галузі народної освіти; на другому курсі факультету соціального виховання - педагогічна психологія, патологія, гігієна, методи експериментального обстеження дітей і юнацтва. В Статуті ІНО від 16 березня 1920 р. вказувалося, що «в коло роботи студентів усіх відділень повинні входити обов'язкові практичні заняття в школах, дошкільних і позашкільних установах, у майстернях, садку, городі, на полі тощо. При інституті можуть бути організовані показові установи». З теоретичних педагогічних дисциплін на останніх курсах вивчалися найважливіші тогочасні педагогічні течії, історія педагогіки, розповідання (виразна мова) і читання, статистика народної освіти [4, с. 12].

Програми з педагогічних дисциплін цих років, як правило, не відображали змісту даного курсу. Найчастіше перша частина складалася з історії педагогіки, а друга включала основні питання педагогічної психології. Однак розроблялися програми окремо з педагогіки, дидактики, історії педагогіки. Так, програма курсу «Історія педагогіки», яку склав викладач Київського ІНО В. Родніков, у першій частині досить детально розкривала історію загальної педагогіки (від педагогічних ідей давньокласичного світу до характеристики європейських педагогічних систем і течій, які існували у ХХ ст.); у другій частині аналізувалася історія вітчизняної педагогіки. До вивчення рекомендувалися навчальні посібники: Соколов «Історія педагогічних систем», О. Музиченко «Сучасні течії в західноєвропейській педагогіці» та ін. Програмі бракувало чіткої періодизації, дозування матеріалу здійснювалося довільно, хоч автор намагався систематизувати і поглибити курс. Певний інтерес викликає програма із загальної дидактики і школознавства, яку розробив М. Даденков. У її першому розділі з'ясовувалося місце і співвідношення педагогіки і дидактики. Окрім того паралельно досліджувалися найновіші педагогічні течії, наголошувалося на значенні особистості вчителя у навчально-виховному процесі [9, с. 77]. Рекомендувалися такі основні навчальні посібники: О. Музиченко «Що таке педагогіка і чому вона навчає» (М., 1912), М. Даденков «Конспект лекцій з педагогіки (загальна дидактика)», читання на літніх земських учительських курсах у Херсоні (Херсон, 1914) [2].

На основі навчальних планів інститутів народної освіти було розроблено перший офіційний навчальний план факультету соціального виховання. На вивчення загальнотеоретичних дисциплін відводилося півтора року, решта часу - на проходження теорії і практики соціального виховання. Загальнопедагогічна підготовка на першому році навчання складалася з трьох курсів: вступу до педагогіки, вступу до педагогіки, азбуки праці й фізичного розвитку та семінару з соціального виховання. Вивчалися також анатомія і фізіологія людини у зв'язку з особливостями розвитку дитини; дитяча санітарія і гігієна, дитячі хвороби; психологія з педопсихологією; історія педагогічної теорії і практики; педологія. І, нарешті, на 3-му курсі майже всі 100 % навчального часу (36 год.) на тиждень відводилося вивченню дисциплін педагогічного циклу «Організація радянської системи освіти і установ соціального виховання», «Статистика народної освіти», «Охорона дитинства», «Дитячий будинок - комуна», «Методика соціального виховання» (ігри, екскурсії, читання, розповідання, організація дитячого колективу тощо). Основною ідеєю цього плану була підготовка єдиного «організатора - соціального вихователя».

Як бачимо, основна увага на факультетах соціального виховання ІНО приділялася вивченню дитини, вихованню її в конкретних соціальних умовах. Загальнопедагогічна підготовка на факультеті професійної освіти (факпрофосі) через його специфіку (підготовка працівників для професіональних шкіл) відрізнялася від підготовки на факультеті соціального виховання (факсоцвиху) і за кількістю предметів, і за змістом. Вона включала ознайомлення з профшколами і технікумами, вивчення новітніх теорій педагогіки, організацію шкільного життя і клубної роботи, пробні лекції і залікову роботу з педагогічних питань. В межах ІНО могли вноситися зміни до загальнопедагогічної підготовки, пропонуватися свої варіанти.

Наприклад, програма курсу «Трудове навчання у зв'язку з історією педагогіки», яку розробив викладач Я.Чепіга, включала: 1) історичний огляд ідеї трудового виховання (починаючи від Ф. Рабле й М. Монтеня і закінчуючи новими школами Західної Європи та Америки); 2) головні ідеологічні положення трудового виховання в освітніх установах. У ній було наведено схеми дитячого будинку, який розглядався як трудова школа і лабораторія педагогічної практики, та самоврядування в ньому. Відзначалось, що виховання в дитбудинку здійснюється за такими основними напрямами: фізичне, розумове, соціальне і моральне. До даного курсу рекомендувалася навчальна література: Я.Чепіга. «Трудовий принцип і метод», «Азбука трудового виховання»; В.Родніков. «Історія педагогіки загальної і російської»; О.Музиченко. «Сучасні педагогічні течії в Західній Європі»; П.Блонський. «Трудова школа»; М. Рубінштейн. «Нарис історії педагогічних ідей». Для правильної постановки викладання даного курсу Я.Чепіга вважав за потрібне створити педагогічний кабінет, лабораторію і педагогічну бібліотеку. Ним була розроблена програма «Основні проблеми соціального виховання». Важливе місце в ній відводилося розумовому і фізичному розвиткові, «спеціалізації окремих нахилів і покликань кожного учня». Кінцева мета соціального виховання, на думку Я.Чепіги, - формування соціально активної особистості, що відображено в заключній частині програми. На факультетах соціального виховання ІНО навчальні плани і програми з педагогічних дисциплін починають орієнтуватися на дитячий будинок як основний заклад системи соціального виховання.

Отже, предмети педагогічного циклу мали значну питому вагу в навчальних планах педвузів. Однак загальнопедагогічна підготовка ускладнювалася іноді через суперечливий зміст й значну різноманітність дисциплін педагогічного характеру. Для здійснення цих завдань при Головпрофобрі організували навчально-методичний комітет (методком) [7, с. 05].

На І Всеукраїнській педконференції у 1922 р. з урахуванням рекомендацій методкому переглядався навчальний план факультету соціального виховання ІНО. До змісту загальнопедагогічної підготовки було внесено зміни, навчальний план факультету соціального виховання розкритиковано як недостатній, що принижує «ідею вищої шкільної установи». В постановах конференції наголошувалося, що факультети соціального виховання повинні готувати «педагога-організатора дитячого життя в колективі». За матеріалами конференції розроблено також положення про педкурси і єдиний навчальний план, що складався з трьох циклів. Загальнопедагогічну підготовку представляв цикл «Соціальне виховання». На всіх трьох курсах планувалася робота в майстернях, сільськогосподарська праця і праця в студіях мистецтв - музично-вокальній, літературно-драматичній тощо. Загальнопедагогічна підготовка другого року навчання значно розширювалася. Студенти повинні були брати посильну участь у роботі дитячих закладів [3, с. 76]. Крім того, передбачалося глибше вивчати фізичний і духовний розвиток дітей, а також психологічні особливості підлітків. Увага насамперед приділялася таким курсам, як «Сучасні напрями педагогічної думки і практики трудового виховання». Навчальний час на 3-му курсі розподілявся між двома циклами: педагогічним і соціально-економічним (співвідношення змісту циклів 3:1). Вводилося чимало нових дисциплін: курси з вивчення дефективних дітей, гігієна дитячого віку з санітарією, статистика в справах соцвиху й обліку досвіду педагогічної професії, дитяче читання, ігри, організація дитячих закладів. Цей план ґрунтувався на ідеї продуктивної праці. Курсовою роботою передбачалося практичне вивчення дитини і дитячого колективу.

У 1923 р. відбулася II Всеукраїнська педконференція, один з наслідків її роботи - новий навчальний план вищих трирічних педкурсів. Прогресивним у ньому було те, що кожному рокові навчання відповідала чітка цільова настанова. На 1-му році (на педагогічний цикл відводилось 28% часу загальної кількості по всіх циклах) здійснювалася загальна орієнтація в підходах до дитини, на 2-му (близько 33% часу) набувалися навички роботи з дітьми і на 3-му (56% часу) закріплювалися ці навички. Отож загальнопедагогічна підготовка посідала значне місце, однак різноманітність обов'язкових предметів не давала змоги глибоко її засвоювати. В новому плані також не було досягнуто оптимального співвідношення між теоретичною і практичною підготовкою майбутнього вчителя.

Колегія Головпрофобру УРСР затвердила навчальний план факультету соціального виховання, прийнятий на II Всеукраїнській педагогічній конференції. Відповідно до постанов конференції план поділявся на дві групи: тип «А» орієнтувався на підготовку висококваліфікованого «соцвихника-енциклопедиста-організатора», тип «Б» мав задовольнити питання обов'язкової наукової спеціалізації, яку повинен мати кожен педагог. Педагогічний цикл навчального плану факсоцвиху типу «А» обслуговували три кафедри: соціального виховання, яка крім педагогічних дисциплін попереднього плану включала вивчення дитячого руху, охорони дитинства, тогочасних педагогічних течій і практику за спеціальністю. Основним курсом на кафедрі педології була соціальна педологія. Кафедра мистецтвознавства спрямовувала роботу вокальної, образотворчої і драматичної студій. Цикл «Основи соціального виховання» факсоцвиху типу «Б» висував ті ж завдання, що й кафедри педології і соцвиху, однак на 3-му курсі відбувався поділ на вікову і дисциплінарно-циклову спеціалізацію. Кожний з навчальних планів типу «А» і «Б» мав індустріальний або сільськогосподарський ухил. Отже, загальнопедагогічна підготовка в даному навчальному плані мала практичне спрямування, була глибоко пов'язана з виробничим циклом, передбачала вивчення дитинства з огляду на роботу в дитячих установах.

Одночасно разом з практичним посилюється і теоретичний курс навчання. Так, у педвузах України почали вивчати предмет «Новітня теорія педагогіки».Однак уведення цього курсу майже повністю виключало вивчення історії педагогіки. З одного боку, тут відбилося псевдоноваційне заперечення минулого, а з іншого - велику роль відіграло абсолютизоване захоплення ідеями «вільного виховання». Одночасно слід констатувати, що систематизованої і узагальненої програми з педагогіки не було. З уведенням офіційних навчальних планів у педвузах України робився крок до встановлення єдиного педагогічного циклу, ліквідовувалася багатопредметність загальнопедагогічної підготовки, хоча роздрібненість педагогіки як навчального предмета ще мала місце.

Отже, результати аналізу навчальних планів і програм педвузів України в період XX століття засвідчують, що початковому етапові становлення системи вищої педагогічної освіти властиво, по-перше, те, що, незважаючи на існування офіційних планів і програм, кожний педвуз самостійно розробляв зміст загальнопедагогічної підготовки, визначаючи її місце в навчальному плані. Незважаючи, що це спричинило розходження в кількості, змісті та методах викладання загальнопедагогічних дисциплін. Це був творчий підхід до проведення загальнопедагогічної підготовки вчителів. По-друге, не було єдиних підручників і навчальних посібників з педагогічних наук, які давали б студентам систематичні наукові знання з теорії навчання і виховання. Загалом же загальнопедагогічна підготовка в педвузах характеризувалася багатопредметністю. Одночасно починається робота над удосконаленням курсу педагогіки, виходить перша систематизована програма. Одне з найважливіших місць у навчальних планах і програмах цього періоду посідала педологія. Було введено курс «Новітня теорія педагогіки» (або «Сучасні педагогічні течії»), що, однак, послаблювало увагу до вивчення історії педагогіки. Великого значення надавалося практичному ознайомленню студентів з формами соцвиху, вивченню дитинства, його організації. Разом з тим єдності теорії і практики в загально-педагогічній підготовці ще не було досягнуто [1, с. 45].

Для вдосконалення навчального плану педвузів на III Всеукраїнській педагогічній конференції (1924 р.) вирішено, що головним змістом соціального виховання повинен виступати дитячий комуністичний рух. За основу загальнопедагогічної підготовки і педпроцесу було взято дитячий колектив і педагогіку колективу. Відповідно до цих положень, наприклад, у навчальний план 3-го курсу Херсонського ІНО входили такі предмети: педагогіка особистості і колективу, основні проблеми педагогіки, історія педагогічних течій. На конференції зазначалося також, що потрібно уникати багатопредметності в педагогічному циклі. Увага приділялася практичному вивченню дитячого руху. З огляду на це, в педвузах розробляються детальні програми з «Дитячого комуністичного руху». Програма з ігор передбачала налагодження зв'язку між грою і трудовими процесами. Аналізувалося значення гри як засобу навчання, розумового розвитку і морального виховання.

Навчальний план факсоцвиху педвузів Півдня України був розрахований на чотирирічний термін навчання. Останній рік відводився на предметну спеціалізацію (поглиблене вивчення предмета з основної спеціальності студента). Зміст загальнопедагогічної підготовки, наприклад, Херсонського ІНО свідчить про те, що в ній офіційно закріплювався такий предмет, як «Педагогіка особистості і колективу», а також вводилася дефектологія, єдиним курсом викладалися анатомія, фізіологія і рефлексологія з педагогічним ухилом. Наступним кроком було те, що навчальні плани завдяки включенню до них виробничої практики поповнилися курсами «Основи сільського господарства», «Вступ до сучасної техніки», практикою в політосвітніх установах, окрім педпрактики. Посилюється у цей період вплив виробничої практики на загальнопедагогічну підготовку.

Майже до середини XX століття зміст загальнопедагогічної підготовки в інститутах народної освіти практично залишався без змін, якщо не враховувати введення семінару з соцвиху та заміни курсу «Основи і досягнення сучасної техніки» на «Енциклопедію виробництва» у зв'язку з краєзнавчим ухилом. Через деякий час було введено єдиний систематизований курс «Педагогіка», який об'єднав «Дидактику» і «Школознавство».

Своєрідністю загальнопедагогічної підготовки в педвузах Півдня України було те, що курс «Сучасні педагогічні течії» почав читатися в тісному зв'язку з історією педагогіки. На основі вивчення навчальних планів деяких педтехнікумів, які існували у XX столітті, можна констатувати, що зміст загальнопедагогічної підготовки в педвузах Півдня України стабілізувався. На практику відводилося в основному 132 години, з них на педпрактику найбільша кількість годин - 60. Політосвітня практика поєднувалася з краєзнавчою.

Важливою подією цього періоду стало проведення міжвузівської конференції, де одним з основних питань була уніфікація навчальних планів і програм дисциплін педциклу. У виступах представників педтехнікумів прозвучали пропозиції щодо збільшення кількості годин на педологію, важливість введення курсу історії педагогіки та окремих курсів психології і дефектології. Підкреслювалося, що уніфікація не повинна позбавляти педвузи прав перегруповувати за потреби навчальні предмети і години. Про актуальність питань, порушених на конференції, свідчить те, що в резолюції ЦК КП(б)У «Стан вузів України» вказувалося на потребу запровадити єдині навчальні плани і програми для педвузів, які готували одних і тих самих фахівців, забезпечити єдність окремих циклів дисциплін. Ці положення було відображено в планах педвузів України. Вивчення змісту загальнопедагогічної підготовки Одеського, Миколаївського ІНО показало, що в цей період за значного зростання кількості дисциплін педагогічного циклу (13 і більше) поступово уніфікуються їх програми і плани. Спостерігається також уніфікація загально-педагогічної підготовки між інститутами народної освіти і деякими педтехнікумами. Одночасно в ІНО додатково вводяться такі дисципліни педагогічного циклу, як «Вчення про поведінку людини», «Історія педагогіки і народної освіти» (1-й курс), «Педагогіка особи» складалася з двох частин: соціальна педагогіка і дефектологія та педагогічні виміри (3-й курс). Останні нерідко спрямовуються на вияв дефективного дитинства, начебто відповідно до епохи, яка характеризується наявністю великої кількості дефективних і схильних до дефективності дітей. Основою подібних методів педології слугувало відокремлення спадкових чинників від соціальної суті людини, що викликало гостру дискусію з проблеми взаємодії біологічного і соціального в процесі розвитку і формування особистості.

Для другого етапу загальнопедагогічної підготовки майбутнього вчителя властиве дальше зближення педагогічної теорії і практики. В педагогічній теорії продовжувалася активна систематизація курсу педагогіки. Проте кількість предметів педагогічного циклу то збільшувалася, то зменшувалася з перевагою тенденції до ліквідації багатопредметності [5: 75]. У цей період в педвузах було введено єдиний курс історії педагогіки. З метою вдосконалення загальнопедагогічної підготовки до неї включили роботу студій і гуртків, спрямовану на формування педмайстерності. У викладанні педології поряд зі зростанням уваги до дитини використовують методи дослідження дитинства, доцільність яких не обґрунтовувалася. Характерною особливістю цього періоду є початок уніфікації навчальних планів і програм педвузів, у тому числі й загальнопедагогічної підготовки. Педагогічна практика включала такі її види як політехнічну, політосвітню і педагогічну. Найбільшу питому вагу мала педагогічна. У її вдосконаленні велику роль відігравали педагогічні й методичні кабінети, музеї, студії, виставки тощо.

Разом з тим соціально-економічні реалії вимагали підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів. З цією метою проводиться реорганізація системи вищої педагогічної освіти, створюються інститути соціального виховання і професійної освіти. Педагогічні технікуми вже не вважалися вищими навчальними закладами. Проекти навчальних планів інститутів соціального виховання за змістом загальнопедагогічної підготовки не відрізнялися від планів факсоцвихів ІНО. Предмети педагогічного характеру входили до циклу «Загальні дисципліни». Що стосується вивчення інших предметів загальнопедагогічної підготовки, то педтехнікуми планували їх самостійно. Водночас, продовжувалася робота з створення єдиних програм з педагогіки та інших педагогічних дисциплін для педвузів. У проекті програми з педагогіки, яку розробив Науково-дослідний інститут педагогіки України, була спроба пов'язати цей курс з будівництвом нового суспільства.

Розроблені нові типові навчальні плани педвузів базувались на органічному зв'язку теорії з практикою (у співвідношенні 1:1). Як показав аналіз навчальних планів інститутів соцвиховання, теоретичну частину загальнопедагогічної підготовки складали педагогіка, основи психології, педологія, комдитрух, соцгігієна, тональне й образотворче мистецтво. Курс педагогіки поєднував низку дисциплін, які раніше входили до навчального плану окремих розділів. Відносно програм з педагогіки, позашкільного виховання дітей, соціальної гігієни з санітарною педагогікою та їх аналіз показав, що кожна з них складалася з двох частин: перша висвітлювала теорію і методологію предмета, в другій розглядалися питання практичної підготовки з даного курсу.

У загальнопедагогічній підготовці поступово ліквідовувалася багатопредметність, підвищувалося значення теоретичної підготовки студентів, яка органічно пов'язувалася з педпрактикою. Відповідно до планів педпрактику рекомендувалося починати після опрацювання низки тем з теоретичних педагогічних дисциплін. Теоретичною базою для виробничої практики слугували курси «Енциклопедія виробництва», «Основи індустріального виробництва» та ін. Було переглянуто навчальні плани і програми педвузів, де закріплювалася органічна єдність педагогічної теорії і шкільної практики. Програми з педагогічних дисциплін стали систематизовані. Так, у пояснювальній записці до програми з педагогіки відзначалося, що вона являє собою систематичний курс педагогіки як науки про виховання, освіту і навчання підростаючого покоління, в основу котрої покладено вивчення шкільної практики. Поряд з безумовними досягненнями слід вказати і на вади, що мали місце в програмі [1].

Зокрема, відсутні питання про індивідуалізацію, роботу з дидактичним матеріалом, форми і методи роботи з сім'єю. Незважаючи на те, що зміст програми перевантажено, вона, однак, стала значним кроком уперед порівняно з попередніми програмами. В проекті програми з педагогіки, крім основ педагогіки і дидактики, глибше висвітлювалися питання виховання. В цей час велися дискусії про доцільність читання курсу історії педагогіки: до вивчення теорії педагогіки чи після. Переважила точка зору, згідно з якою курс історії педагогіки повинен бути базою для вивчення курсу теорії педагогіки і передувати йому [1, с. 47].

Висновки. Проблема удосконалення педагогічної освіти завжди знаходилася в центрі уваги вчених-теоретиків і практиків. Більшість вчених вбачає перспективу педагогічної освіти у побудові цілісного педагогічного процесу, що акумулює ідеї демократизації та гуманізації професійної освіти.

Зміни соціально-економічних умов і пріоритетів, пов'язані із зміною освітніх парадигм, що фіксують перехід від масово-репродуктивних форм і методів викладання до індивідуально-творчих, які формують вимоги до загальнокультурного рівня і спеціальної підготовки випускників вузів, компетентноспроможних діяти у складних невирішених ситуаціях.

Використана література

1. Антонюк Т. Пошуки шляхів розвитку освіти в Україні у 20-х роках ХХ століття // Рідна школа - 2004. - № 4. - С. 45-47.

2. Білий Д. Херсонські українці в 1917 році. Українські педагогічні курси /перші і єдині курси для вчителів //Новий день. - 1997. - 23 серпня.

3. Дем'яненко Н. Педагогічна практика у професійній підготовці вчителів України (20-і роки) //Рідна школа. - 1996. - № 3. - С. 74-76.

4. Зотин М. Підготовка учителя //Шлях освіти. - 1924. - № 8. - С. 1-14.

5. Панасенко Є. Вдосконалення вчителя як засіб формування педагогічного ідеалу //Рідна школа. - 1998. - № 6 - С. 73-77.

6. Пєтухова Л.Є. Новітні підходи до формування професійних компетенцій майбутніх фахівців дошкільної та початкової освіти. //Початкова школа. - 2007. - № 3. - С. 1-3.

7. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - К.: Наукова думка, 2001. - 912 с.

8. Ушинский К. Д. Серия: Педагогика детства. - М.: Изд-во Карапуз, 2000. - 256 с.

9. Штефан Л. Етапи становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки (ХІХ - поч. ХХ ст.) //Рідна школа. - 2002. - № 6. - С. 76-78.

Размещено на Allbest.ru