Самовиховання: історія, теорія, методика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Життя завжди змушувало людей шукати шляхи до вдосконалення себе. Проблемам самовиховання у всі століття надавалося велике значення. Жодна велика людина не стала б великою без навчання і виховання, але вирішальну роль у її формуванні відіграло самовиховання.

Історія самовиховання свідчить, що на початку життєвого шляху кожного з великих і мудрих корифеїв було усвідомлення мотивів, за ним - вироблення програми свого саморозвитку, суворе слідування їй, жорсткий самоконтроль, тренування волі і характеру. Тільки так можна зробити певні кроки до успіху в житті.

Актуальність теми курсової роботи «Самовиховання: історія, теорія, методика» зумовлена, з одного боку, нагальною потребою суспільства в гармонійно, всебічно розвинених особистостях. З іншого боку, у природі людини закладений величезний потенціал, прагнення самовиховання і саморозвитку, які тимчасово, з певних причин, часто є прихованими від самої людини, і які потрібно знайти, пробудити, розкрити, оскільки тільки успішно саморозвиваючись і самореалізуючись, людина здатна отримувати справжню радість від життя, відчувати його сенс і бути щасливою.

Предметом дослідження є технології самовиховання особистості.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати роль самовиховання у розвитку особистості, шляхи надання педагогічної підтримки.

Відповідно до мети роботи визначені наступні завдання:

- на основі вивчення наукової літератури уточнити сутність основних понять самовиховання та його провідних механізмів;

- визначення структури та етапів досліджуваного феномена;

- розробка програми стимулювання самовиховання;

- визначення ефективності програми для розвитку особистості підлітка.

Розділ 1. Самовиховання в історичному аспекті

Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Коріння його заглиблюється у далекі часи, в епоху первіснообщинного ладу. Вже в той час існували обряди і вірування, які вимагали від людей вироблення необхідних життєвих якостей: сміливості, витривалості, спритності. Ще в епоху патріархату існував обряд ініціації - посвячення юнаків у дорослі. Готуючись до урочистого обряду, підлітки та юнаки тренували себе у мисливській спритності, здатності стримувати почуття болю, голоду, холоду тощо.

Цивілізація стародавнього світу, починаючи від Єгипту і Вавилонії, Індії та Китаю, яка обіймала три-чотири тисячоліття до нашої ери, також грунтувалася на самовдосконаленні людини, хоч уже тоді існували школи, храми, релігійні вчення філософів, багато жреців, які були своєрідними «науковими працівниками», але тримали свої знання в таємниці як джерело своєї могутності й поклоніння населення. Свою кар'єру вони робили завдяки великій спостережливості, а згодом, довіривши своєму попереднику здібності і можливості, заслуговували того, щоб старші жреці передавали свою мудрість наступнику. Такий порядок (майже без винятків) індивідуального самовиховання, яке завершувалося навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, інокописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і самовиховання.

В українській народній педагогіці існувало багато традицій, які дійшли з давнини і свідчили про необхідність дитини займатися самовдосконаленням, щоб посісти в дорослому віці гідне місце серед односельців, не відстати від інших у споконвічній селянській праці, в накопиченні певного добробуту, а в кращому випадку - в піднесенні свого соціального стану. І в давні часи, і нині, навчальні заклади не можуть повністю навчити всьому, що потребує від людини її життя і становище, багато залежить від кмітливості, ініціативності, визначення і розуміння своїх можливостей.

Наукові засади для розуміння співвідношення виховання і самовиховання закладені класичною філософією, представники якої, досліджуючи природу людини, вказали на її біосоціальну суть, активне ставлення до навколишньої дійсності та до себе самої. Розвиток особистості розглядався ними не лише як дія зовнішніх сил, але й як результат діяльності самої людини, яка, перетворюючи дійсність, є активним суб'єктом, творцем світу і самої себе.

Філософи Сократ, Епікур, Лукрецій, Демокріт, Арістотель, давньоримські стоїки залишили чимало цінних порад щодо самовиховання моральних і інтелектуальних якостей людини, збереження її здоров'я, фізичних і моральних сил.

Сократ у відомому висловлюванні «Пізнай самого себе» закликав до самопізнання, з якого власне, і розпочинається самовдосконалення особистості. Він вважав невігластво найбільшим ворогом людини. Сократ говорив про себе: я знаю, що нічого не знаю, а інші і цього не знають. За словами Епікура, подібна самокритика є початком спасіння, тобто самовдосконалення. Без такого уявлення про себе, без усвідомлення своїх недоліків, перш за все браку знань про навколишній світ і про себе, людина перетворюється на самозадоволеного обивателя. Постійне прагнення Сократа до пізнання зробило його одним із великих «учителів людства».

Багато корисних думок про самовиховання знаходимо у найвидатнішого філософа стародавнього часу - Арістотеля. Він розглядає найважливішу проблему самовиховання - ставлення людини до себе. На його думку, сила волі має допомагати розуму в подоланні афектів і пристрастей.

Близьких поглядів дотримувався і Демокріт. Зокрема, він стверджував, що людина може досягти моральної досконалості шляхом формування таких цінних якостей, як самопізнання, самоконтроль, здатність до розумного самообмеження, самодисципліна. Силою своєї волі Демокріт зумів виправити власні мовленнєві вади і стати одним із найвідоміпшх ораторів в античній історії.

Видатний педагог і громадський діяч Ян Амос Коменський висунув за ідеал образ енергійної, ввічливої і тактовної людини, яка веде правильний спосіб життя. Я. Коменський закликав до самопізнання і керування розвитком своєї особистості. Його відомі праці «Правила життя», «Настанови в моральності для юнацтва» та інші закликають до активного самовиховання, до вершин морального вдосконалення.

Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна філософія кінця XIX - початку XX століття. Визначаючи головну життєву мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу. Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому.

Як показує досвід, більшість із видатних людей у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім'ї, приниження, терор. В одних у сім'ї було нестабільним матеріальне становище: від достатків до злиднів. Інші страждали від своїх фізичних вад: сліпота, глухота, хронічні хвороби, невдала зовнішність, низький зріст, дефекти мови або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя. Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки, життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за успіх у житті.

Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості, як І. Гете, Ч. Дарвін, О. Суворов, Л. Толстой, К. Ушинський, А. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості. А його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.

У розвиток теорії і практики самовиховання великий внесок зробили представники вітчизняної педагогіки П. Каптерев, А. Макаренко, Л. Рувинський, С. Рубінштейн, В. Сухомлинський, Л. Толстой, К. Ушинський, В. Оржеховська та ін. Вони розглядали самовиховання як один із найсуттєвіших факторів розвитку особистості. На їхню думку, тільки те виховання вважається ефективним, яке пробуджує в особистості потребу в самовихованні. І чим старшою стає особистість, тим більша роль у її формуванні має належати самовихованню. Мистецтво ж розумового і морального виховання полягає у пробудженні серця і розуму учнів, а не простому повідомленні інформації та порад. Те, що зазвичай називається вихованням і освітою, при глибшому погляді на справу виявляється переважно самовихованням і самоосвітою, а часто і прямою боротьбою самовиховуваного проти виховних впливів на нього інших людей і речей.

Зокрема, велику увагу взаємозв'язку виховання і самовиховання приділяв В. Сухомлинський. Він неодноразово зазначав, що всі методи виховання повинні сприяти тому, аби людина подивилась на себе саму, прагнула пізнати свій внутрішній світ, щоб усі сили її душі були спрямовані на те, щоб зробити себе кращою, досконалішою. Великий педагог-гуманіст стверджував, що самовиховання - це не щось допоміжне у вихованні, а міцний його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховає.

Велика увага самовихованню приділяється у дослідженнях зарубіжних психологів і педагогів, зокрема, представників персоналістичних теорій розвитку особистості. У прихильників цього напрямку основним фактором розвитку особистості вважається саме активність особистості у формі самоактуалізації, саморозвитку. Таку позицію обстоюють прибічники гуманістичної психології (А. Комбс, А. Маслоу, К. Роджерс). Гуманістична психологія тісно пов'язана з філософією екзистенціалізму, у центрі уваги якого - прагнення людини знайти сенс свого особистого існування і жити вільно та відповідально згідно з етичними принципами. Психологи гуманістичного напрямку відкидають детермінізм потягів, інстинктів або середовища: вони вважають, що люди самі вибирають, як їм жити і якими бути.

Таким чином, прихильники гуманістичного напрямку вважають, що розвиток особистості визначається її внутрішнім прагненням до самоактуалізації, тобто реалізації всіх своїх потенційних можливостей. Виховання ж та інші зовнішні фактори лише не повинні цьому перешкоджати. Особлива цінність надасться самовихованню, завдяки якому особистість розвиває свої здібності, утверджує власну індивідуальність і неповторність. Виховання нерідко розглядається як маніпулювання особистістю або зовнішній тиск, що стримує розвиток індивідуальної своєрідності людини, уніфікує їх, нав'язує шаблонні норми і способи поведінки.

Гуманістична психологія сприяла поширенню методів виховання, що грунтуються на повазі до унікальності кожної людини і вірі в творчий потенціал особистості. У роботах її прихильників (В. Матурин, Ф. Ферстер, С. Смайлс, Е. Кай, А. Маслоу, М. Монтессорі, К. Роджерс та ін.) досліджуються умови самовиховання, способи і прийоми вироблення волі, виховання умінь і навичок самоконтролю, розумового самовиховання і самоосвіти, прийоми самопереконання і самонавіювання (Д. Карнегі, А. Аберхеймер).

Цікавим у цьому плані є досвід організації самовиховання у скаутських організаціях молоді. Викликає інтерес така вікова група, як скаути-дослідники (15-20 років), які об'єднуються за інтересами і спеціалізуються в певному виді діяльності (археологія, архітектура, лісова справа та ін.). Тут юнаки й дівчата отримують знання з тієї чи іншої професії, що сприяє її свідомому вибору. До програми вікових скаутських груп вводяться заняття з певних спеціальностей. Скаути, які засвоїли яку-небудь спеціальність і успішно витримали з неї випробування, зобов'язані складати іспити, щоб довести, що ці навички ними не втрачені.

Хоча необхідність самовиховання завжди підкреслювалась у працях великих філософів, психологів і педагогів, проте вітчизняна педагогічна наука радянського періоду ігнорувала стародавні навчання, особливо якщо вони були пов'язані з релігією. Самовиховання найчастіше зводилось до виховання дисциплінованості, характеру та волі, правил і способів поведінки.

самовиховання особистість самопізнання саморегуляція

Розділ 2. Теоретичні засади самовиховання

2.1 Суть поняття самовиховання

Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій - суб'єктивний, оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.

Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи над собою.

Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання [2; 27].

О. Ковальов вважає, що «самовиховання - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних, якостей, що відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку» [5; 4].

А. Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку [5; 5].

У сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки самовиховання:

1. Самовиховання - це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище, причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає соціалізації особистості.

2. Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.

3. У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.

4. Самовиховання потребує:

s активного усвідомлення особистістю свого «я» (самосвідомість);

s відносин з оточуючим світом (світогляд);

s свого життєвого досвіду;

s самого процесу роботи над собою.

5. Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки, шанування способу життя, діяльності;

6. Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості (уяви, пам'яті, уваги та ін.).

7. Самовиховання - це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб життя людини.

8. Самовиховання пов'язане із вихованням, виступає як його продовження.

Основою процесу самовиховання є фізіологічна, психологічна, соціальна та педагогічна сторони.

Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх відомих самонастроюваних та саморегульованих систем. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.

Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного типу та зміну станів особи. Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку збуджуючої активності при пасивному темпераменті або, навпаки,- розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному.

Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і колективу, організованого чи випадкового в основному залежить від інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу індивідуума, Соціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.

Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже зовнішнє виховання - це прояв об'єктивного впливу суспільства на індивідуум через суб'єктивну діяльність вихователів. Проте на перших етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття, інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей вихователя. У цих випадках виникає невідповідність свідомості та поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціальні та особистісно значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою.

2.2 Структура процесу самовиховання

Розглянемо основні складові процесу самовиховання. Передусім зупинимося на самопізнанні як початковій ланці й основі існування самосвідомості. З самого початку самопізнання - процес відображувальний, похідний відносно предметного пізнання і пізнання інших людей. Людина пізнає себе тими самими шляхами, що й об'єктивний світ, у неї нема іншого механізму вивчення себе. Вона проходить ті самі стадії, що й усвідомлення об'єктивного світу, - від елементарних самовідчуттів, спочатку чисто органічних, до самосприйняття, самоуявлення і, нарешті, поняття про себе. На початкових стадіях усвідомлюється лише суто зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. На наступних стадіях до сфери самопізнання залучається система найрізноманітніших мотиваційних компонентів, що регулюють поведінку та діяльність.

Умовно в генезисі самопізнання можна виокремити два основних рівні.

Самопізнання на першому рівні здійснюється через різноманітні форми порівняння себе з іншими людьми, спираючись переважно на зовнішні моменти. Спостерігаючи поведінку людей у подібних ситуаціях, індивід виробляє уявлення, а в подальшому поняття про певну психологічну якість, властивість. Згодом ця якість переноситься на себе, внаслідок чого виявляються ступінь присутності цієї психологічної якості, її виразність, форми прояву, рівень розвитку тощо. Сфера психологічних властивостей іншої людини, що переносяться на себе, поступово розширюється - від якостей, що проявляються в окремих актах поведінки, до більш сталої й узагальненої системи суттєвих властивостей, що характеризує напрям поведінки людини загалом. Здійснюється і зворотний процес - проекція своїх якостей на іншого.

У реальному процесі самопізнання звичайно переплітаються моменти поступового накопичення даних про себе в результаті порівняння, зіставлення з іншими та моменти різких зрушень, раптових «згадок», коли ті якості власної особистості, про які в індивіда не було досить певного уявлення, набувають безсумнівності, справжнього розуміння.

Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що аналіз знань про себе здійснюється не в рамках «Я та інша людина», а в межах «Я та Я» і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки з певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне «Я» починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе - з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості - її самооцінку.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок - єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки - передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

Виникаючи й формуючись у власній практичній діяльності особистості та її спілкуванні з іншими, знання себе та емоційно-ціннісне ставлення до себе вже з самого початку включаються до регуляції поведінки. Специфіка саморегулювання поведінки передбачає насамперед включення до нього волі - специфічного «енергетичного двигуна», завдяки якому воно може мати наочну форму вираження - конкретну, живу дію. Тому розвиток саморегулювання пов'язаний із загальним розвитком вольової сфери особистості, так само як самопізнання - з розвитком розумової діяльності, а емоційно-ціннісне ставлення до себе - з розвитком усієї емоційної сфери.

Схеметично процес самовиховання особистості можна зобразити у такій формі:

Мал. 1 - Система самовиховання особистості

2.3 Етапи та зміст самовиховання

Процес самовиховання - це процес тривалий. У людини, яка тим займається, він може тривати все життя.

Існують такі загальні етапи самовиховання:

Перший етап - усвідомлення в необхідності роботи над собою. Воно виникає в результаті взаємодії потреб у розвитку, цілеспрямованості, аналізу внутрішнього етапу, зовнішніх умов і вимог. Коли незадоволення відповідає зовнішнім вимогам, прагненню стати кращим, умовам, які дозволяють це зробити, особистість гостро відчуває необхідність роботи над собою. На першому етапі через педагогічне і особисте керівництво забезпечується регулярне самоспостереження і об'єктивна самооцінка, які вкрай необхідні для початкового і подальшого етапу самовиховання.

Другий етап - вироблення програми роботи над собою. На цьому етапі особистість порівнює своє «Я» у теперішньому, «Я», яким його хочуть бачити інші, і «Я», яким уявляє себе у майбутньому. На вироблення образу «Яким я повинен стати в процесі самовиховання» важливе значення має життєвий досвід, досвід самовиховання, ідеали, мрії, а також життя. Програма роботи над собою здійснюється в процесі боротьби мотивів. Найбільш важливим при цьому є мотиви, які виникають при ставленні до зовнішних дій і оцінці внутрішнього стану. Тут постає багато проблем: що робити в певних умовах, що зміниться в моїй діяльності і в ставленні до мене і т.д. Боротьба мотивів веде до конкретного рішення, що включає або виключає самовиховання. І тільки на цій основі складається програма роботи над собою.

Третій етап - первинне (пробне) самовиховання. Особистість прагне випробувати свої сили в тій галузі, в якій проходить самовдосконалення, уточнює характер зовнішніх вимог, свої сили і можливості, вносить корективи до плану самовиховання. Якщо вона переконалася, що може працювати над собою, зовнішні умови є спрштними, а вимоги навколишніх посильні, незмінні, то пробне самовиховання переходить у постійне.

Четвертий етап - активне здійснення програми самовиховання, включаючи зміну себе і обставин. У процесі самовиховання активно працюють всі програми: «Я тепер і в майбутньому», «Вимоги до мене і вимоги до себе», «Програма самовиховання і програма поведінки». Керівництво самовихованням на цьому етапі йде двома шляхами: зміною умов, що сприяють переоцінці себе і зміни програми самовиховання, або ж дається оцінка самим зусиллям особистості, типу: чого домоглася, які успіхи, що ще треба виховати у себе.

П'ятий етап - завершальний: проходить оцінка результатів самовиховання, інтенсивно працюють ведучі програми: «Який я був», «Який я є», «Я в майбутньому». У результаті знову ж проходить оцінка обставин і самооцінка внутрішнього світу, повторюється весь цикл самовиховання, проте на новім рівні і з іншим змістом.

Етапи роботи над собою можна представити і в іншому вигляді:



Мал. 2 - Етапи роботи над собою

За основними напрямками самовиховання може поділятись на розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.

Розумове самовиховання - це цілеспрямована діяльність над розвитком своїх розумових здібностей.

Завдання розумового самовиховання:

· розвиток мислення, формування культури розумової праці;

· формування наукового світогляду;

· розвиток творчих здібностей.

Моральне самовиховання - це формування стійких моральних якостей, потреб почуттів, навичок, звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм та принципів моралі.

Завдання естетичного самовиховання:

s формування естетичних понять, поглядів, переконань;

s виховання естетичних смаків;

s вироблення вмінь і навичок творити життя, за законами краси.

Завдання фізичного самовиховання:

§ постійно займатися фізичною культурою, піклуватися про своє здоров'я;

§ вести здоровий спосіб життя (без будь-яких негативних звичок).

Завдання трудового самовиховання:

· усвідомлення соціальної значущості праці як необхідного обов'язку, духовної потреби людини (психологічна підготовка до праці);

· виховання поваги до людей праці;

· виховання основної трудової культури;

· вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, виховання працездатності.

Видатний український педагог В. Сухомлинський визначив ряд стимулів, що спонукають учнів до самовиховання, і перший серед них - педагог, вихователь. Для успішної організації процесу самовиховання учнів він повинен розуміти світ дитячих почуттів, думок, любити дітей. Другим стимулом самовиховання особистості він вважав шкільний колектив - від постійно розвивається, а разом із ним розвивається і особистість. Тільки в колективі кожен може проявити свої здібності, виявити ставлення до себе. Саме в колективі акумулюються спільні цінності, орієнтири для наслідування [2; 150].

Розділ 3. Методика самовиховання

3.1 Методи самопізнання

Самоспостереження ґрунтується на загальній спостережливості. Потрібно розвивати здатність бачити відчуття інших (радість, смуток, задумливість, старанність і т. ін.). Коли людина навчиться спостерігати за іншими, розуміти їх, то їй буде легше розібратись у собі. Самоспостереження починається з точності розумового сприйняття й аналізу того, що трапилось з вами протягом дня.

Навчившись розуміти інших людей, легше зрозуміти і самого себе.

З метою досягнення чіткості в процесі самоспостереження, використовуються такі засоби:

а) самоопитування: людина запитує себе, що відбулося, коли саме, в якій послідовності розвивалися події, що відчувала чи не відчувала вона сама;

б) згадування: порівняння того, що запам'яталось, із записами у своєму щоденнику, спогадами інших;

в) самоанкетування, самотестування: відповіді на запитання, які задаєш сам собі;

г) порівняння (зіставлення): порівняння того, що говорили і писали інші, із власними спогадами і записами (що відчували інші порівняно зі мною);

д) уявне повторення того, що відбулося: людина ставить себе в ситуацію, яка близька тій, за якої відбулася подія, потім відтворює свої дії особисто, а дії інших учасників - на основі уяви і спогадів.

Бажано записувати у щоденнику пережиті вами за день факти, події, враження і т. ін. Прагніть ретельно відтворити всі події без спотворень. Час порушує істинну картину подій. Якщо можна, намагайтесь відразу фіксувати все, що відбулося. Ви повинні знати, що дуже важко спостерігати за собою у складних психологічних ситуаціях.

Виявити об'єктивність щодо себе, казати собі правду нелегко. Треба пам'ятати, що знання своїх недоліків - це ваша сила, визнання їх - благородство, а виправлення - мудрість.

Спостережливість розвивається завдяки постійним тренуванням, під час яких слід керуватись такими рекомендаціями:

§ спочатку треба навчитися спостерігати за ходом свого навчання. Не слід намагатися слідкувати відразу за усіма моментами своєї поведінки. Поспостерігайте спочатку за тим, наскільки швидко ви стомлюєтесь, як використовуєте засвоєні знання, навички в новій дії;

§ самоспостереження найкраще здійснювати за звичайних умов;

§ спостерігаючи за собою, не слід намагатись відразу покращити, змінити все те, що вам не до вподоби;

§ спочатку бажано по змозі швидше відтворити в пам'яті випадок або подію;

§ безпосереднє враження - це продовження співпереживання. Відтворення в пам'яті допоможе сповільнити, розглянути в часі минулу подію, ретельно відновити її деталі, тонкощі і т. ін. Повне враження зберігається 3-4 години, а далі вже починається виведення з пам'яті пережитого і побаченого.

§ пряме спостереження в ході подій є найбільш складним і суб'єктивним. Запам'ятовуйте і звертайте увагу насамперед на те, що з часом необхідно буде згадати;

§ важливо вміти прогнозувати майбутні події (наприклад, припустити, як буде проходити зустріч, як відбудеться розмова). Згодом спробуйте ще раз згадати, відтворити в пам'яті свої дії та вчинки під час події, що відбулася. Повторне самоспостереження дозволить виявити доповнення, уточнення у ваших діях, вчинках.

У процесі самоаналізу своєї поведінки найважливіше - практичні результати своєї діяльності: що зроблено, як зроблено, чи можна було зробити краще, хто винен - на ці та інші питання ми маємо відповісти самі собі.

Самоаналіз доцільний і ефективний, якщо він допомагає встановити причинно-наслідкові зв'язки в усіх діях і вчинках. Одна і та сама дія може бути результатом різних збуджувальних сил - якостей особистості, звичайного способу життя, стресового стану (страху, гніву, пориву радості, закоханості і т. ін.). Слід шукати основну причину, яка породжує поведінку. Якщо вона моральна - слід діяти, якщо егоїстична - потрібно себе негайно зупинити.

Сам аналіз прожитого дня можна зробити наприкінці дня, фіксуючи потрібне в особистому щоденнику.

Аналізуючи себе, людина повинна поглянути на себе з боку друзів і ворогів. Потрібно цікавитися у друзів, за що вони вони вас люблять і чим ви їм не подобаєтесь.

Якщо одна людина зробила вам зауваження - слід задуматись, дві - проаналізувати свою поведінку, розібратись у своїх недоліках. Якщо вас критикують три-чотири справедливих людини, визнайте, що не маєте рації та намагайтесь усунути свої недоліки.

Помилки, невдачі, поразки пов'язані переважно з нашими недоліками. Тому в усьому, що спіткало, звинувачувати потрібно, насамперед, себе, не шукати виправдання в чужих неправильних вчинках.

Життя не буває без невдач, похибок і помилок. Потрібно ретельно аналізувати їх та здобувати з них уроки.

Розв'язуючи в позитивному плані життєві, не треба боятися припуститись помилки, бо цей страх сприяє розвитку пристосовництва, пасивності, песимізму, прагнення відійти від боротьби під час досягнення мети.

Ретельний самоаналіз дозволяє передбачати помилки, не повторювати їх і обов'язково розбиратись у причинах, які призвели до цих помилок. Найдорогоціннішої та найрідкіснішої властивості людини - мудрості - можна набути в тому числі і шляхом самоаналізу.

Самокритика - опрацювання результатів самоспостереження за допомогою двох методів - самоаналізу і самооцінки. В основі самокритики лежить розвинуте мислення. Знаходити і виділяти основне - абетка мислення. Ось чому потрібно тренувати розум на запам'ятовування, засвоєння, застосування і закріплення провідних ідей науки, вчитися порівнювати, зіставляти, знаходити схожість і відмінність. Розум певною мірою необхідний для пізнання життя і для самопізнання, для учіння і самоучіння, для виховання і самовиховання.

Як в основі самоспостереження є спостережливість, так самокритика ґрунтується на критичності розуму, тобто вмінні бачити позитивне і негативне в навколишній дійсності.

Подаючи учням допомогу в процесі здійснення самопізнання, можна їм запропонувати такі рекомендації: вважайте позитивними лише ті якості, які виявляються постійно, в усіх видах діяльності і за будь-яких умов, навіть несприятливих; вважайте негативними лише ті якості, які, проявляючись у поведінці, постійно викликають гостру критику оточуючих, їхнє незадоволення, нетерпимість і водночас принижують вашу честь і пробуджують сумління. «Заподіяне зло повертається назад, горе тому, хто здійснив злочинство!» - так говорив народ в усі часи; ведіть облік добрих справ, помилок і зумисних негативних дій. Добрі справи - ваші позитивні якості, помилки - відсутність досвіду життя, аморальні, негативні вчинки - результат ваших негативних якостей. «Хочеш бути добрим - безупинно твори добро», - закликає народна мудрість; щоб оцінити своє «Я», порівнюйте себе з іншими. Однак не з тими, хто гірший, а з тими, хто кращий за вас. Хочете стати кращими - порівнюйте себе з ідеалом, з еталоном розуму, моральності, волі. Хто орієнтується в самоспостереженні на гірших і каже «Я кращий!», - вже стає гіршим; випробовуйте себе в труднощах, долайте їх, саме в боротьбі з труднощами проявляються наші недоліки і гідність. Смілива людина сама йде на подолання труднощів, не дочікуючись, поки життя виявить їх.

Хто вміє долати свої труднощі, подолає і свої недоліки; ставте собі «відмінно», якщо позитивна якість виявляється завжди й в усіх видах діяльності, «добре» - якщо вона виявляється стійко в основних видах діяльності, «задовільно»- якщо в сприятливих умовах, на основі вимог зовні, «незадовільно» - якщо найчастіше проявляється не позитивна, а негативна якість, тобто не працьовитість, а лінь, не чесність, а обман тощо.

3.2 Методика самооцінювальної діяльності

Методи виявлення самооцінки різноманітні. Вони поділяються на прямі і опосередковані.

Наприклад, оцінити рівень сформованості тих чи інших якостей у школярів можна за допомогою методу незалежних оцінок.

Вчитель чи однокласники за п'ятибальною системою оцінюють учня. Після цього йому пропонують зробити самооцінку, а одержані результати порівняти.

Для зручності можна використати протилежні якості:

Справедливий Несправедливий

Добрий Злий

Працьовитий Лінивий

Совісний Безсовісний

Відповідальний Безвідповідальний

Акуратний Неакуратний

Скромний Нескромний

Правдивий Брехливий

Сміливий Боягузливий

Дисциплінований Недисциплінований

Серйозний Легковажний

Під час оцінювання слід мати на увазі, що бал 5 означає, що ця властивість виявляється в людини завжди, бал 4 - властивість виявляється у більшості випадків (переважає), 3 - однаковою мірою можуть виявлятися властивості, вказані зліва і справа, 2 - в більшості випадків виявляються протилежні властивості, 1 - протилежні властивості виявляються завжди.

З метою виявлення самооцінки учням можна запропонувати навчальне завдання і перед тим, як віддати на перегляд вчителю, самому оцінити свій продукт і виставити собі відповідний бал. Після цього оцінки дітей зіставляють з оцінками вчителя і визначають рівень об'єктивності перших.

Наступну методику можна використати з метою виявлення в учнів рівнів домагань.

Розкладають дев'ять карток, на яких написано завдання, різні за ступенем трудності. Учневі кажуть, що завдання під №1-3 - найлегші, 4-6- середні, №7-9 - найскладніші. Потім дітям пропонують вибрати будь-яке із завдань. Для розв'язання відводиться певний час, після чого незалежно від того, розв'язав учень завдання чи ні, йому пропонують вибрати наступне. За тим, якої трудності завдання вибере школяр після успішного чи неуспішного розв'язання попереднього, складається уявлення про рівень його домагань і самооцінку.

У процес навчання студентів мають уводитися ситуації, що актуалізують у них потребу в самооцінці, й озброюють їх способами самооцінювання через: взаємоперевірку виконаних робіт, обговорення способів дій і критеріїв оцінки, колективний пошук оптимальних способів розв'язання завдань. Доцільними є залікові роботи після значних за обсягом тем з основних предметів, у ході яких перед студентами ставляться питання, які також актуалізують самооцінку. Цікавим прийомом із формування самооцінки М. Боцманова й А. Захарова вважають систематичне заповнення студентами зошиту «Мої самостійні досягнення», у якому за спеціально розробленою схемою вони мають оцінювати підсумки своєї самостійної роботи в межах навчальної діяльності. Відмічається, як наслідок, збільшення в студентів кількості самооцінок, змістом яких є оцінка новизни, складності, ступеня засвоєння цих дій. Якісний аналіз фіксує в самооцінці велике розмаїття усвідомлюваних дій, труднощів і способів їх подолання, що виникають у процесі самостійної роботи, спостерігаються позитивні зрушення у змісті й обсязі наукової термінології, що використовується при обґрунтуванні самооцінки: вживається більше слів, які означають якість дії та її ступінь, визначають часові аспекти дій, їх співвіднесеність, рівень засвоєння тощо [4; 31].

Досить важливим питанням є формування самооцінки в навчальній діяльності студентів засобами індивідуальних впливів. У педагогічній практиці застосовується прийом активного залучення студентів до участі в групових обговореннях, їм надається педагогічна підтримка у формулюванні та відстоюванні власної думки на матеріалі знань, засвоєних самостійно. Для ефективності застосованих прийомів відповіді студентів мають оцінюватися розгорнуто, диференційовано й доброзичливо. Викладач під час регулярної самостійної роботи навчає студентів оцінювати свої дії різнобічно, відділяти «зрозуміле» від «незрозумілого», відшукувати відповіді на питання, які виникають у процесі діяльності, контролювати себе.

Як результат таких дій усувається механізм гальмування активності студентів в організації навчальної діяльності. На заняттях і в особистих контактах ті, кого навчають, частіше задають питання, з'ясовують незрозуміле, доповнюють своє.

Інший аспект даної проблеми - співробітництво в навчальній роботі як засіб формування самооцінки. Тут можна використовувати такі форми сумісної роботи: обговорення способів розв'язання навчальних завдань, взаємоперевірка, взаємоконтроль, складання завдань один для одного, тощо. У підсумку - більш високий рівень оцінки досягнень своїх партнерів, більш вимогливе ставлення до себе. Підвищується рефлексивність і обґрунтованість самооцінки. Змінюється ставлення до спільної діяльності: вона починає усвідомлюватися як засіб підвищення продуктивності засвоєння знань в цілому й самостійного їх засвоєння зокрема. Студентом оцінюється її значущість як умови, що сприяє самопізнанню.

Отже, діяльнісний підхід до формування самооцінки надає можливість виділити ті підстави, на які спирається учень, оцінюючи свої можливості або результати своєї навчальної діяльності.

3.3 Методи саморегуляції

Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи такі методи саморегуляції як: самопідбадьорення, самопереконання, самонаказ, самонавіювання, аутогенне тренування.

Самопідбадьорення - звернення до самого себе з метою зміцнення віри в себе. У процесі самопідбадьорювання використовуються такі прийоми: самозаспокоєння, навіювання впевненості в досягненні мети, навіювання впевненості в собі (я зможу), рівняння на улюбленого героя, авторитетних людей (а їм як було?).

Самопідбадьорення може мати форму самокритики. Тоді використовуються такі прийоми: зауваження на свою адресу типу: "Чого розкис?", "Не будь розмазнею!" та ін.

Самопереконання - переконання себе в чому-небудь завдяки добору відповідних доказів і аргументів. Успішність застосування цього методу залежить від знань, логічного мислення і почуття обов'язку, адже суть його зводиться до дискусії із самим собою - висунення і порівняння аргументів і контраргументів на користь того, що тобі хочеться і що необхідно зробити.

Самонаказ - веління самому собі - дійовий засіб для вироблення самовладання й вміння управляти собою навіть у найскладніших ситуаціях.

Ефективність самонаказу ще більше зростає, якщо поєднується із самопереконанням, тобто коли людина знаходить все нові і нові докази й аргументи для виконання самонаказу. Самопереконання може завершуватися прийнятим рішенням і самонаказом виконати його: «Потрібно!», «Зробити!», «Вперед!», «Досить!» і т. п.

Самонаказ і самопереконання взаємозв'язані. Самонаказ є найбільш дієвим, якщо він дається на основі самопереконання, а самопереконання приводить до вольового акту, якщо воно завершиться самонаказом виконати прийняте рішення.

Для успішного оволодіння самонаказом можна використати пам'ятку, розроблену психологом Т. Агафоновим: не чекай, коли тобі вкажуть, підкажуть, дадуть завдання, - будь сам ініціативним, дій за власним починанням; тільки той переможе будь-які труднощі, хто сам собі командир, хто здатний самонаказувати; не забувайте рішуче і твердо наказувати собі тоді, коли тобі потрібно подолати лінь, втому, страх, вагання, поганий настрій; потрібно впевнено перемагати все, що перешкоджає досягненню цілі, а насамперед недоліки свого характеру; сильний той, хто має владу' над собою, хто вміє управляти собою [3; 54].

Важливим саморегулятивним методом є самонавіювання.

Самонавіювання - процес навіювання, адресований самому собі, при якому суб'єкт і об'єкт навіюючого впливу збігаються. Самонавіювання веде до підвищення,рівня саморегуляції, що дає можливість суб'єкту викликати у себе ті чи інші відчуття, сприйняття, керувати процесами уваги, пам'яті, емоційними реакціями.

Самонавіювання, як і навіювання, грунтується передусім на уяві людини.

У медицині лікарі використовують силу навіювання з метою подання допомоги хворим, особливо в тих випадках, коли хворий втрачає віру у видужування.

Шляхом самонавіювання можна максимально мобілізувати свої сили і волю і набути навичок самовладання, тобто здатності здійснювати діяльність і в ситуаціях, що дезорганізують її і впливають на її емоційну сферу.

Здійснюючи самонавіювальний вплив, людина повинна вірити в самонавіювання. Сумнів, критика тощо можуть повністю знищити дієвість цього методу самовпливу. Ефективність самонавіювання залежить також від уміння повністю відволіктися від усього стороннього і переключитися тільки на зміст формул самонавіювання і відчуття того, що вони виражають.

Саморегуляція розглядається як основа самовиховання, як один із внутрішніх факторів самовдосконалення. Однак цей процес потребує кваліфікованого керівництва. Суть полягає в тому, щоб спонукати школяра займатися самонавіюванням, озброїти його раціональними прийомами. Одним із ефективних допоміжних засобів в цьому разі є м'язове розвантаження (релаксація). Роль педагога в цьому випадку полягає в тому, щоб допомогти школярам займатися самопрограмуванням.

Бажаних результатів досягають при використанні учнями яскравих образів-уявлень. Деякі формули, за допомогою яких викликають ці образи, хоч і сприймаються наївно, проте мають істотний психорегулюючий ефект, оскільки максимально наближені до мислення учня.

Я лежу на березі річки в лісі.

Дзюрчить вода, співають птахи.

Шумить листя дерев.

Я спокійний.

Я лежу на спині, дивлюсь у блакитне небо.

Там пливуть хмарини.

Наді мною гойдаються верхівки дерев.

Я слухаю заспокійливий шум лісу.

Я ніби повис у повітрі,

Ніби перебуваю у стані невагомості.

У мене таке відчуття, ніби я розтанув.

Моя права рука поринула у нагрітий сонцем пісок.

Пісок нагріває праву руку.

Після такої релаксації можна вводити відповідну навчальну інформацію.

Важливою умовою саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого стану, дій, вчинків.

Самоконтроль - свідоме самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від вимог загальноприйнятих. До механізму самоконтролю входять самоаналіз, самооцінка, самокритика й самообмеження - здатність відмовитися від бажаної поведінки, коли це зумовлюється зовнішньою потребою. Великою є роль у механізмі самоконтролю совісті особливо тоді, коли вчинок здійснюється наодинці з собою, без свідків.

Самоконтроль є вірним помічником людини в тому випадку, коли ця форма саморегуляції закріпилась як звичка. Тому роль педагога в цьому разі полягає у формуванні в учнів відповідних звичок: систематичного самоконтролю під час самопідготовки; догляду за своїм зовнішнім виглядом, загальноприйнятими повсякденними нормами поведінки; контролю за культурою своєї мови і т. п.

Мова в житті кожної людини відіграє важливу роль. Мова і думка людини настільки єдині, що ще в давні часи було помічено: хто правильно мислить, той і чітко висловлюється. Тому мова інколи є наче фотографією людини, здатною і утвердити, і змінити думку про неї.

Часто школярі страждають від невміння висловити свою думку, тим більше чітко, красиво чи оригінально її оформити. Такі школярі часто відмовчуються під час бесіди в колі друзів чи, навпаки, включаються в розмову, але завжди відчувають сірість своєї думки. Тому школярів потрібно стимулювати до самопізнання особливостей своєї мови, самовизначення тих недоліків, завдяки яким вона стає неповноцінною.

Одним із важливих недоліків співбесідників є слова-паразити. Замість того, щоб їх викорінювати, учні часто прагнуть до вживання таких слів, не помічаючи, що вони засмічують їхню мову. Щоб зрозуміти це, потрібно почути себе збоку. Добре роблять ті педагоги, які записують мову школярів на магнітофонну плівку і прокручують її дітям з метою усунення недоліків.

Бажаний результат досягається шляхом зіставлення фрагментів позитивних і негативних прикладів. Оскільки слова-паразити дуже швидко вкорінюються і дуже важко викорінюються, педагогу слід допомагати школярам боротися з ними: говорити повільно, зупинятися на тому місці, де міцно встигло закріпитися слово-паразит, ніби стираючи непотрібне слово з магнітної плівки.

Висновок

Самовиховання - це діяльність людини, спрямована на зміну своєї особистості відповідно до свідомо поставлених цілей, сформованих ідеалів і переконань. Самовиховання передбачає певний рівень розвитку особистості, її самосвідомості, здатності до аналізу при свідомому зіставленні своїх вчинків з вчинками інших людей. Ставлення людини до своїх потенційних можливостей, правильність самооцінки, вміння бачити свої недоліки, характеризують зрілість людини і є передумовами організації самовиховання.

Процес самовиховання особистості є об'єктом вивчення філософів, соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних проблем педагогічної теорії та практики. Тисячоліттями цій меті служили і служать настанови, викладені в приказках і прислів'ях, епосах і казках, висловлюваннях видатних людей. Ці думки є скарбницею людської мудрості, містять цінні поради стосовно самовиховання інтелектуальних, моральних і фізичних якостей особистості.

Самовиховання є невід'ємною частиною розвитку особистості. Самовиховання допомагає підлітку впоратися з власною лінню, побороти шкідливі звички, ставиться до себе та свою діяльність більш критично.

Самовиховання як свідома діяльність спрямована на найбільш повну реалізацію людиною себе як особистості. Самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісного смислу. Сформувати практичні уміння і навички самовиховання - одне із найважливіших завдань виховання, яке наближує педагогічні дії до кінцевого результату - узагальненої мети виховання. Самовихованням завершується етап шкільного виховання особистості. Цей процес буде супроводжувати на всіх дальших етапах її саморозвитку і самовдосконалення.

Список використаних джерел

1. Бех І. Д. Виховання особистості [Текст]: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / І. Д. Бех. - К.: Либідь, 2008. - 848 с.

2. Главацька О. Л. Основи самовиховання особистості [Текст]: Навчально-методичний посібник / О. Л. Главацька - Тернопіль, 2008. - 206 с.

3. Грищенко С. В. Самовиховання особистості [Текст]: Монографія / С. В. Грищенко. ? Чернігів: Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2009. - 252 с.

4. Оржеховська В. М., Хілько Т. В., Кириленко С. В. Посібник з самовиховання [Текст] : Методичний матеріал / В. М. Оржеховська, Т. В. Хілько, С. В. Кириленко - К., 2008. - 192 с.

5. Поліщук Ю. Й. Саморозвиток і самовиховання молоді у громадських молодіжних об'єднаннях як соціально-педагогічна проблема // Теоретичні питання культури, освіти та виховання [Текст]: Збірник наукових праць Київського національного лінгвістичного університету. Випуск 28. - К.: КНЛУ, 2005. - 58 с.

6. Томан І. А. Як удосконалити самого себе [Текст] / Томан Іржі; Пер. з чеськ. В. К. Житника. - К.: Політвидав України, 2008. - 318 с.

7. Фіцула М. М. Педагогіка [Текст]: навч. посіб. / М. М. Фіцула. - вид. 3-тє, стереотип. - К.: Академвидав, 2009. - 560 с. - (Серія «Альма-матер»).

8. Яблонко В. Я. Психолого-педагогічні основи формування особистості Текст: Навчальний посібник. - Миколаїв, Тетра, 2009. - 352с.

Размещено на Allbest.ur