Проблеми виховання дітей в сім’ях батьків з інвалідністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми виховання дітей в сім'ях батьків з інвалідністю

Генеральна Асамблея ООН у грудні 2006 року прийняла Конвенцію про права інвалідів. Конвенція передбачає основні стандарти забезпечення та захисту прав людей з інвалідністю. Згідно з цими стандартами люди з обмеженими можливостями повинні бути повноправно включені в загальний соціальний процес. При цьому, в центрі уваги знаходиться тепер не інвалідність, а сама людина з інвалідністю, яка має бути здатна, на скільки це можливо, самостійно жити в суспільстві [9]. Тобто, мета Конвенції полягає в заохоченні, захисті й забезпеченні повного і рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також у заохоченні поважання притаманного їм достоїнства [5].

Конвенція визначає, що до інвалідів належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які під час взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі у житті суспільства нарівні з іншими [5]. В Україні Конвенція набрала чинності 6 березня 2010 року.

Отже, можемо говорити про те, що поряд з іншими закріпленими правами та свободами, статус «людина з особливими потребами» не позбавляє особу з інвалідністю права на створення сім'ї та права бути батьками, а також не знімає з батьків-інвалідів відповідальності за дитину.

Аналіз літературних джерел засвідчив, що існує типологія сімей за різними класифікаційними ознаками: за загальним складом, за кількістю дітей, сімейним стажем, типом главенства в сім'ї, національним складом, рівнем матеріального достатку, професійною діяльністю подружжя, якістю сімейних взаємин [7]. Також існують класифікації в основу яких покладено особливості виконання функцій сім'ї та багато інших критеріїв (Т. Андреєва, М. Галагузова, М.Євтух та ін.). Сім'ї осіб з інвалідністю відносять до сімей із специфічними проблемами. Їх можна відносити до різних типів сімей в залежності від ознаки класифікації, проте немає чіткого розподілу таких сімей, опису форм роботи з такими сім'ями та дітьми, які виховуються в таких сім'ях, критеріїв та чинників, що обґрунтовували б вибір форм і методів роботи із дітьми в цих сім'ях. Саме це і обумовило актуальність нашого дослідження.

У загальній педагогіці проблеми сімейного виховання є достатньо вивченими (С. Карпенчук, І.Підласий, В. Пустовий, М.М. Фіцула та ін.). На провідну роль родини в забезпеченні психологічних потреб дитини вказували ще Л. Виготський, О. Леонтьев, З. Фрейд, К. Юнг та ін. У корекційній педагогіці широко описуються проблеми сімейного виховання дитини з особливими потребами (С. Завражин, Д.Ісаєв, О. Казаннікова, В.Кісліченко, С. Миронова, А. Фортова та ін.): описано варіанти емоційних реакцій батьків на появу «особливої» дитини, стилі сімейного виховання дитини з особливими потребами, особливості формування світогляду дитини з особливими потребами та роль батьків у цьому процесі, форми і методи роботи батьків із дитиною в сімейному середовищі, а також робота із самими батьками. Натомість питання розвитку здорової дитини в сім'ї батьків - інвалідів; вплив дефекту, що призвів до інвалідності батьків, на особливості характеристик таких сімей та як вони впливають на процес становлення особистості дитини, практично не досліджено.

Метою нашого дослідження є вивчення впливу фактору інвалідності батьків на становлення особистості їхньої дитини розвитком; висвітлення стану сімей батьків з особливими потребами, які виховують дітей з типовим розвитком, в сучасній Україні.

За даними Міністерства соціальної політики кількість людей з інвалідністю станом на кінець 2013 року становить 6,1% від загальної кількості населення України та зростає з кожним роком [6]. Зростаюча кількість таких осіб лише підтверджує актуальність дослідження.

На сучасному етапі розвитку країни суспільство прагне задовольнити все ширше коло потреб людей з психофізичними особливостями, в тому числі духовні, створювати для них повноцінні умови життя. На разі медична модель інвалідності замінюється на соціальну модель. Як зазначає А. Шевцов, в цій новій моделі проблема фізичних, сенсорних чи ментальних обмежень людини розглядається в першу чергу як соціальна, веде до нової реабілітаційної філософії, що пов'язана з поворотом у суспільній свідомості від «культури корисності» до «культури гідності». людина з інвалідністю розглядається уже не як об'єкт спеціальної освіти, реабілітаційних заходів, соціальної роботи, а й як активний об'єкт суспільного життя і творець своєї долі [1, с. 108].

Якщо оцінювати сучасне ставлення держави до людей з особливими потребами, то його можна охарактеризувати як ставлення до «соціальної проблеми», при якому головне - подбати про певну соціальну допомогу (соціальний захист) для цієї категорії громадян для того, щоб вирішити більшість їх проблем.

Одним із основних у цій сфері є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», положення якого орієнтовані насамперед на «соціальний захист» людей з інвалідністю (надання різних видів соціальної допомоги, забезпечення спеціальними технічними засобами тощо). При цьому відсутні механізми соціалізації особи з інвалідністю в суспільство [3].

Національна Асамблея інвалідів України разом із партнерськими організаціями за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» здійснила моніторинг дотримання прав людей з інвалідністю в Україні. Проаналізувавши дотримання прав і свобод осіб з інвалідністю, що впливають на виконання останніми сімейних функцій, можемо говорити про те, що у питаннях права на працю і зайнятість спостерігається чи не найбільша розбіжність між думкою посадових осіб, представників недержавних організацій, ЗМІ та самих людей з інвалідністю. Проте, є окремі стандарти, на проблеми з дотриманням яких вказують більшість учасників моніторингу: недостатність з боку держави належних заходів, спрямованих на надання людям з інвалідністю можливості ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, професійного навчання; недостатність з боку держави належних заходів, спрямованих на забезпечення людям з інвалідністю розумного пристосування робочого місця; оплата праці інваліда часто є нижчою, аніж оплата праці особи без інвалідності; незважаючи на заохочення держави роботодавців при прийнятті на роботу особи з інвалідністю, роботодавці не поспішають виконувати норму кількості інвалідів на підприємстві [5]. Цей аспект прав пов'язаний з виконанням особою господарсько-економічної функції сім'ї, адже без реалізації цього аспекту людина не здатна формувати бюджет сім'ї, забезпечувати матеріальну сторону функціонування власної сім'ї, а також в такому випадку будуть неефективно виконуватись інші функції: репродуктивна, рекреативна, функція емоційно-психологічної стабільності.

З аспектом права на працю тісно пов'язане право на освіту. Адже без належної освіти особа з обмеженими можливостями приречена залежати від соціального захисту, не в змозі забезпечити себе самостійно. Виконання цих аспектів прав і свобод дозволяють також особі з інвалідністю самореалізуватись, почувати себе рівноправним та самодостатнім членом суспільства. Ось декілька окремих прикладів, пов'язаних із становищем тих, хто зіштовхнувся із цією проблемою: «У зв'язку з інвалідністю мені було відмовлено у прийомі документів для вступу до ВНЗ»; «ВНЗ відмовляється приймати мої документи, хоча я й маю довідку, що підтверджує мою придатність для навчання у ВНЗ. Рекомендують «йти до будь-якого іншого, а у нас таким як ви не місце» [5].

Звернувшись до респондентів із запитанням «Чи вживає держава належних заходів для усунення дискримінації відносно людей з інвалідністю у всіх питаннях, що стосуються шлюбу, сім'ї, батьківства та особистих стосунків?», - експерти Національної асамблеї інвалідів отримали наступні коментарі: «…у батьків-інвалідів можуть забрати дитину на опіку бабусі не інваліда.»; «були випадки, коли шлюб не хотіли реєструвати. Не дозволяли жінці з інвалідністю народжувати дитину, мовляв: «сама інвалід і потребуєш опіки»; «мати не могла влаштувати дитину в садочок, оскільки була інвалідом» [9].

Недотримання цієї групи прав та свобод осіб з інвалідністю ускладнює виконання ними ряду сімейних функцій (репродуктивна, виховна), що в свою чергу може спричинити віднесення таких сімей до групи неблагополучних. Тобто, в державі створюються умови для виникнення в середовищі сімей осіб з інвалідністю так званих сімей «груп ризику», яким потім сама ж держава повинна надати реабілітаційні послуги. Маємо суперечливу ситуацію.

Отже, порушення прав і свобод осіб з психофізичними вадами, що породжується в тому числі і недосконалим українським законодавством, унеможливлює якісне виконання цими особами не лише суспільних функцій, а й сімейних, а також проектується всередині сім'ї та впливає на всіх її членів, в тому числі і на дітей в таких сім'ях.

У Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (документ, затверджений ООН у 1994 році) зазначається, що державам варто сприяти зміні негативних стереотипів щодо людей з інвалідністю, особливо переборенню стереотипів щодо шлюбу людей з особливими потребами, їх статевого життя та права мати дітей.

0. Стрельник описала результати опитування на предмет встановлення асоціацій із терміном «чоловік-інвалід» (отримано 108 негативних згадувань: «відчуття жалості», «безпорадність», «потреба у допомозі», «чоловік, який н може забезпечити сім'ю», нездатний працювати, одружуватись, виховувати дітей» та 26 - позитивних: «мужній», «сильний», «активний тощо) та із терміном «жінка-інвалід» (висловлено 142 негативні асоціації: «відчуття жалості», «потребує допомоги», «нещасна», «без сім'ї та чоловіка», «неспроможна вийти заміж, народити дитину та вести інтимне життя» та 31 позитивне висловлювання: «сильна», «хоче жити», «така, як усі, повноцінна» [8]. Ці асоціації переносяться суспільством і на сім'ю батьків з інвалідністю.

Сім'ї, де батьки з інвалідністю виховують здорову дитину, є ідентичним соціальним інститутом, як і всі інші сім'ї у нашому суспільстві, виконують такі ж функції, як і решта сімей. Приймаючи рішення мати дитину, потрібно психологічно підготувати себе до цього, чітко уявляти, чим доведеться пожертвувати, з якими труднощами зіткнутися. Це ж стосується і батьків з вадами слуху.

Сім'я, в якій обоє з подружжя мають певні вади слуху, має свої особливості. Ці особливості в певній мірі залежать від складу подружжя. Умовно можна зробити поділ у відповідності із традиційною класифікацією осіб з вадами слуху: сім'ї, де обоє з подружжя є глухими (від народження або з раннього дитинства); сім'ї осіб зі зниженим слухом (слабочуючі); подружжя, які пізно втратили слух. Звичайно, що в реальному житті варіанти формування таких сімей можуть бути різними: глухий - слабочуючий, слабочуючий - пізнооглухлий, чуючий - глухий і т.д. І кожне із цих поєднань має свої особливості, адже особи з різним ступенем втрати слуху будуть вносити в свою новостворену сім'ю ті риси, які притаманні саме йому (в даному випадку тієї групи, до якої його можна умовно віднести).

Одна із таких особливостей - це спілкування, тобто форма спілкування між подружжям - жестова мова. Якщо ж у членів подружжя збережене мовлення, то ситуація спілкування має характер подвійності - використовується усне мовлення та жестова мова.

Сучасні науковці висловлюють думку про те, що жестова мова є не допоміжним засобом у комунікації осіб з вадами слуху, а окремою самостійною структурою [2]. Н. Каменська зазначає, що жестова мова живе і житиме, бо це природна мова нечуючої людини, неперевершене джерело інформації і найкращий засіб комунікації. Тому час повернутися до неї обличчям, визнати її нарівні з усіма іншими мовами і використовувати все позитивне, що вона в собі містить. Свідченням того, що негативне ставлення до жестової мови глухих має відійти у минуле, є внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», якими затверджено статус цієї мови, як засобу спілкування і навчання осіб з вадами слуху [2, с. 121].

1. Г. Кобель говорить про те, що, так як глухі люди використовують жестову мову, їх необхідно розглядати як особливу культурологічну та лінгвістичну групу в суспільстві, для якої мова (в даному випадку українська) повинна вважатись другою мовою. Тому глухі люди повинні трактуватися соціально, лінгвістично і культорологічно як інша і особлива група [2].

Отже, якщо ми розглядаємо осіб з вадами слуху як особливу культурологічну та лінгвістичну групу, то й сім'ї осіб з порушенням слуху становлять особливу двомовну та двокультурну структуру. Тому, здорова дитина, яка народжується в такій сім'ї, засвоює цю двомовність - двокультурність. Якщо дитина від народження зростає в цій сім'ї, то вона мимовільно засвоює ті засоби спілкування, якими користуються її батьки з вадами слуху, адже це потрібно для дійсно якісного та довірливого спілкування між дитиною та батьками.

Н. Каменська наголошує на тому, що українська жестова мова, як і будь-яка мова, взаємодіє з іншими мовами, а також з формами мовлення словесної української мови (усним, писемним). Цей вплив відбувається за таким же принципом, як і вплив інших мов одна на одну. Проте, вплив жестової мови на словесну мову здорової дитини в сім'ї батьків з вадами слуху потребує додаткового вивчення.

Дитина в сім'ї батьків з вадами слуху засвоює жестову мову мимовільно, адже ця мова є для її батьків першою мовою і вони користуються нею повсякденно, а для дитини вона стає другою мовою за умови, що у сім'ї є джерело засвоєння звичайного мовлення. Знання жестової мови дає змогу дитині вільно спілкуватись з батьками, висловлювати свої думки, почуття, бажання, а також чудово розуміти думки та почуття власних батьків. В цій ситуації можна провести аналогію з іноземцем: щоб зрозуміти його менталітет, культуру його народу та краще пізнати його самого потрібно хоча б в мінімальному обсязі володіти мовою його народу. Те ж саме можна сказати і про людей з вадами слуху. Тобто, здорова дитина засвоює «світ чуючих» та «світ людей з проблемами слуху», може вільно орієнтуватись в цих «світах» та переносити певні риси з одного «світу» в інший.

Потрібно враховувати і той факт, що значна частина дітей батьків - інвалідів має особливе дитинство, більша частина якого присвячена не іграм та забавам, а допомозі своїм «особливим» батькам, що також накладає свій відбиток на розвиток особистості дитини в такій сім'ї (тут ми говоримо про різні категорії батьків - інвалідів). Це можна віднести і до дитини батьків з порушенням слуху. Значна частина дітей в таких сім'ях звикає доводити до батьків інформацію з навколишнього світу, бути підтримкою для батьків, але потрібно пам'ятати про важливість для розвитку дитини відчуття своєї безпеки, захищеності, що має забезпечуватись батьками.

Спостерігаємо випадки, коли батьки з вадами слуху (за власним бажанням або за наполяганням рідних, мовляв «не справитесь») віддають дитину ніби на деякий час бабусі, яка живе окремо. В такому випадку дитина відвикає від батьків, не відчуває материнського тепла і ласки, батьківської уваги, не сприймає їх ні як своїх батьків, ні як вихователів, а найголовніше - не складається довірливих стосунків між дитиною і батьками. Більше того, така дитина соромиться своїх батьків перед оточуючими. Хоча аналогічна ситуація може виникнути і у дітей, які живуть безпосередньо в сім'ї глухих батьків.

Хочемо зазначити, що при умові неприязних стосунків між глухими батьками та їх здоровими дітьми в характері останніх може закріпитися така риса як нечесність, адже в такій ситуації дитині набагато легше приховати від батьків або змінити певну інформацію.

Перейдемо до сімей, де батьки мають вади зору. А. Кондратов та Є. Руцкая висловлюють думку про те, що у різних сім'ях стосунки між незрячими батьками та їх зрячими дітьми складаються по-різному. В більшості сімей ці стосунки доброзичливі, відповідають оптимальним моральним, психологічним та етичним зв'язкам та стосункам батьків та дітей. В деяких сім'ях ці стосунки певною мірою спотворені. Діти в таких сім'ях соромляться сліпоти своїх батьків, соромляться з'являтися з ними на вулиці, в громадських місцях. Вони користуються сліпотою батьків, щоб щось приховати від них. До батьків вони ставляться споживацьки, використовуючи їх як джерело матеріальних благ [6].

Щоб такого не трапилось, з самого народження батьки з вадами зору повинні займатись своєю дитиною, встановлювати довірливі стосунки зі своєю дитиною, бути для неї авторитетом. Якщо незрячі батьки самостійно виховують дитину, постійно спілкуються з нею, то дитина, як правило, рано починає розуміти, що батьки не бачать. Проте, все-таки діти дошкільного віку ще не зовсім усвідомлюють сліпоту батьків.

Стосунки дітей та незрячих батьків великою мірою зумовлені такими факторами: рівнем соціальної реабілітації інвалідів по зору та ставленням до них оточуючих. Соціальна реабілітація передбачає побутову, психологічну та трудову реабілітацію. Особа з вадами зору повинна стати якомога самостійнішою у побуті. Якщо цього досягнуто, то досягається і повага оточуючих, в тому числі і власних дітей [4]. Велике значення для людей з вадами зору, іх нормальній взаємодії із суспільством має психологічна реабілітація: формування адекватної самооцінки, подолання відчуження особи з вадами зору від навколишніх, засвоєння здорових норм і принципів поведінки в суспільстві, вироблення оптимальних прийомів спілкування з навколишніми, подолання таких негативних явищ як споживацтво, вседозволеності, невдоволення всім тощо [4].

Також, на нашу думку, потрібно подолати таке явище як «позиція інвалідності», тобто, позиція, коли особа з особливими потребами опираючись на те, що вона має статус «інваліда» звинувачує усіх навколишніх у власних труднощах та вимагає до себе особливого підходу. Проте, це питання має і зворотній бік - суспільний - і заслуговує окремого розкриття, тому ми не будемо на ньому зупинятись в цій статті.

А. Кондратов рекомендує із раннього дитинства привчати дитину допомагати батькам в домашніх умовах. Звичайно, зловживати допомогою дитини не потрібно. Не можна постійно водити дитину за собою, повністю позбавляючи дитину можливості вільно гуляти та гратися. Але привчати дитину з дитинства допомагати батькам з вадами зору вкрай необхідно. Лише в такому випадку в підлітковому і юнацькому віці вона не буде соромитись своїх батьків. Для неї допомога рідним і близьким, турбота про людей стануть невід'ємною рисою її характеру. Дитина може зіткнутись і з такою проблемою як образи однолітків, що спрямовані як на дитину, так і на її батьків. Якщо з раннього дитинства у незрячих батьків складуться конструктивні взаємини із власною дитиною, то таких проблем можна буде уникнути, використовуючи бесіди, запрошуючи однолітків дитини в таку сім'ю тощо.

Що стосується сімей, де батьки мають особливості опорно - рухового апарату, то кількість таких сімей значно менша, ніж дві категорії, описані нами вище. Проте, вони також живуть у бар'єрному середовищі. Так, в 2013 році в одному із українських міст в сім'ї батьків, які мають ДЦП, народилась здорова дівчинка, яку одразу вилучили із сім'ї соціальні служби, вирішивши, що батьки не зможуть виконувати свої виховні функції, хоча законних підстав для цього не було [10].

На сучасному етапі педагогічна наука відносить сім'ї батьків з інвалідністю до групи неблагополучних сімей, а саме до сімей соціального ризику (соціально незахищені сім'ї, які потребують соціальної допомоги та підтримки), які не можуть повноцінно виконувати свої функції внаслідок складних соціальних умов [2]. Проте, спостереження за сім'ями, де батьки-інваліди виховують здорову дитину, дає можливість говорити про те, що не всі такі сім'ї можна віднести до групи сімей соціального ризику, тим паче, до неблагополучних сімей.

Сім'я є простором, що сприяє розвитку, тобто це є система умов, що створюють можливості для розвитку як окремого члена сім'ї, так і всієї сім'ї як єдиного цілого, тобто, розвиваючий простір сім'ї можна з повним правом визначити як систему результатів розвитку [9]. Умови розвитку визначаються ставленням членів сім'ї один до одного, структурою сім'ї, зовнішніми впливами на сім'ю і можливостями подолання проблем. Наприклад, чи діє нова ситуація як «стресор» чи як «стимул до розвитку». Тому, кожну сім'ю, де батьки - інвалідами (в тому числі і з вадами слуху) виховують здорову дитину, потрібно розглядати індивідуально і уже потім робити висновок про її благополуччя чи неблагополуччя, враховуючи вищезазначені фактори.

Отже, опираючись на вищеописане, можемо зробити наступні висновки:

- законодавство України у сфері забезпечення прав та свобод осіб з інвалідністю декларує виконання останніх, проте, фактично права і свободи людей з обмеженими можливостями порушуються у всіх сферах. Це в свою чергу спричиняє утруднення соціалізації цих осіб та виконання ними соціальних функцій, в тому числі і сімейних;

- сім'ї, де батьки з інвалідністю виховують здорову дитину, є ідентичним соціальним інститутом, як і всі інші сім'ї у нашому суспільстві, виконують такі ж функції, як і решта сімей;

- кожна категорія сімей батьків з особливими потребами має свої особливості, що стосується процесу виховання дітей, але визначається ряд особливостей, притаманний всім категоріям таких сімей;

- в українському суспільстві домінує думка про те, що люди з інвалідністю некомпетентні у питаннях створення сім'ї, народження та виховання дітей і тому, особи з інвалідністю не повинні ставати батьками. Батьки замість підтримки і розуміння наштовхуються на суспільне неприйняття, жалість та пасивне споглядання. Кожна така сім'я у нашій державі має свій досвід ставлення до них різноманітних інституцій та суспільства загалом.

Перспективами дослідження є подальше та більш детальне вивчення особливостей особистості дитини з типовим розвитком в сім'ї батьків з інвалідністю; дослідження спектру послуг, що надаються таким сім'ям в нашій державі; розробка диференційованих форм та методів роботи з дітьми та батькам у таких сім'ях.

Список використаних джерел

інвалідність виховання дитина батьки

1. Бочелюк В.І. Психологія людини з обмеженими можливостями: навч. посіб. / В.І. Бочелюк, А.В. Турубарова. - К.: Центр учбової л-ри, 2011. - 264 с.

2. Жестова мова й сучасність: Зб. наук. праць. Вип.1. - К.: [Б.в.], 2006. - 176 с.

3. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kodeksy.com.ua

4. Кондратов А.М. Воспитание детей в семьях незрячих родителей: метод. пособ. /А.М. Кондратов, Е.Н. Руцкая. - М.: Всерос. об-во слепых, 1989. - 46 с.

5. Моніторинг дотримання прав людей з інвалідністю [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mlsp.gov.ua.

6. Про становище осіб з інвалідністю в Україні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http //www.rodyna.at.ua.

7. Психология семи и больной ребенок: учеб. пособ. Хрестоматия. - СПб: Речь, 2007. - 400 с.

8. Стрельник О.О. Гендер, інвалідність та материнство: проблеми на перетині // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. - Х., 2010. - Вип. 16. - С. 621-624

9. Українська Гельсінська спілка з прав людини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.helsinky.org.ua

10. У родителей с ДЦП забрали здоровую новорожденую девочку [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://neinvalid.ru/novosni

Размещено на Allbest.ru