Лекція у вищому навчальному закладі

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Сумський державний педагогічний університет ім.А.С.Макаренка

Лекція у вищому навчальному закладі

Михайличенко О.В. доктор педагогічних наук, професор



У статті йдеться про особливості організації та проведення лекцій як основної форми організації та виду навчання у вищому навчальному закладі.

Ключові слова: лекція у вищому навчальному закладі, вища освіта.

Михайличенко О.В. Особенности проведения лекций в высшем учебном заведении.

В статье излагаются особенности организации и проведения лекций как основной формы организации и вида обучения в высшем учебном заведении.

Ключевые слова: лекция в высшем учебном заведении, высшее образование.

Mikhaylithenko O. Features of Conducting of Lectures In Higher Educational Establishment.

In this article the features of organization and conducting of lectures are expounded as the basic type of teaching of higher educational establishment.

Key words: lecture in higher educational establishment, higher education.



Лекція Від лат. “lectio” - читання

вперше стала застосовуватися ще в середньовічних університетах у формі читання та коментування викладачем тексту будь-якої книги. Методом викладу навчального курсу (видом навчання) вона стала лише у XYIII ст., що пов'язано з ім'ям великого російського вченого М.В.Ломоносова, який одним з перших свої наукові виступи перед студентами та колегами називав саме так.

Лекція у вищому навчальному закладі є основним видом і методом навчання, за допомогою якого послідовно викладається основний зміст науки, що вивчається.

У загальноосвітніх навчальних закладах лекції можуть застосовуватися лише у старших класах.

Вид лекції визначається основною метою, яку ставить викладач при плануванні змісту лекційного курсу, а також основними видами діяльності, які передбачаються під час проведення лекції.

Оскільки лекція, з одного боку, належить до словесного методу навчання, а з іншого, - до форми організації, слід визначитися, яка з цих належностей домінує.

У вищому навчальному закладі лекція - це основний вид організації навчання. Однак у процесуальному (практичному) втіленні вона складається з сукупності окремих методів навчання, які слід визначати за джерелом передачі і сприймання навчального матеріалу та за ступенем самостійності мислення студентів при засвоєнні його змісту.

До першого випадку (за джерелом передачі і сприймання навчального матеріалу) відносять:

Словесні методи - дії, пов'язані з вербальною1 (мовленнєвою) діяльністю під час заняття -- розповіді, пояснення, повідомлення та інше.

Наочні методи - ілюстрації, демонстрації. Застосування таблиць, малюнків, аудіо та відео, інших візуальних засобів, що сприяють більш ефективному усвідомленню навчального матеріалу.

До другого (за ступенем самостійності мислення студентів при засвоєнні знань) належать: репродуктивні Вербалізація (від лат. verbalis - словесний, мовленнєвий) - здатність людини виражати свої думки і почуття словами (мовленням). Від лат. "produco" - виробляю, створюю. методи - дії, пов'язані з відтворенням будь-якої інформації у різних формах, що поєднують особливості словесних, наочних і практичних видів діяльності; проблемно-пошукові методи - дії, що спонукають студентів до більш самостійної, творчої роботи.

При порівнянні цих двох підходів домінує друга група, яка більше узагальнює і поєднує головну мету лекції з відповідними методами її досягнення, хоча не можна виключити того, що в кожній лекції необхідний елемент пояснення та ілюстрації.

За такими ознаками можна виділити три основні різновиди лекцій, які умовно ми називаємо: репродуктивно-інформаційні, пояснювально-ілюстративні та проблемні.

Репродуктивно-інформаційний різновид лекції передбачає виклад максимальної кількості теоретичного матеріалу і не передбачає повного та остаточного його осмислення студентами саме під час лекції. В практиці роботи комплекс таких лекцій називають іноді „начиткою”, коли студентам на початку навчального семестру викладається основний зміст навчальної дисципліни, даються основні завдання для вивчення курсу, перелік теоретичних джерел та завдання для самостійної роботи.

Репродуктивний різновид лекцій займає основне місце в циклі суспільно-гуманітарних дисциплін навчального плану вищого навчального закладу.

Пояснювально-ілюстративний різновид лекції передбачає під час викладення теоретичного матеріалу застосування ілюстрацій та демонстрацій окремих прикладів, які підтверджують об'єктивність і достовірність інформації, роблять її більш цікавою і сприйнятливішою.

Проблемний різновид лекції має на меті створити умови для осмисленого сприймання студентами змісту лекції, усвідомлення та аналітичного засвоєння пропонованого матеріалу саме під час лекції. Тому прийоми, які застосовує викладач можуть відзначатися індивідуальними особливостями. Під час лекції викладач може ставити студентам проблемні запитання і частково їх обговорювати, вирішуючи таким чином поставлену проблему. Викликати до подіуму або дошки студентів для вирішення окремих прикладів і доведення гіпотез тощо. Проблемний різновид лекцій застосовується в основному на вищих щабелях освіти, при читанні спецкурсів і вимагає від викладача досвідченості та високої професійної майстерності.

Вимоги до лекції.

Виходячи з основних функцій та завдань організації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі, вимоги до лекції поділяються на дидактичні (навчальні), виховні, розвивальні, психологічні та гігієнічні.

Дидактичні (навчальні) вимоги до лекції полягають у:

визначенні освітньої мети та навчальних завдань;

дотриманні принципів навчання;

раціональному використанні наочних засобів навчання;

використанні індивідуальних і групових видів навчальної діяльності;

забезпеченні зворотного зв'язку та контролю.

Виховні вимоги до лекції:

визначення та використання виховних можливостей навчального матеріалу у світоглядному, морально-правовому, художньо-естетичному та екологічному напрямах;

формування у студентів життєво необхідних якостей: старанності, відповідальності, ретельності, охайності, уважності, доброзичливості та чесності.

Розвивальні вимоги до лекції:

забезпечення ситуації виникнення у студентів позитивних мотивів навчально-пізнавальної діяльності, творчої ініціативи й активності;

стимулювання нових якісних змін у розумовому та фізичному розвитку особистості

Психологічні вимоги до лекції:

урахування індивідуальних та вікових особливостей студентів;

самовладання та самоконтроль у процесі проведення лекції;

створення позитивної емоційно-психологічної атмосфери.

Гігієнічні вимоги до лекції:

дотримання температурного режиму;

забезпечення відповідного санітарного стану приміщення, освітлення, провітрювання;

попередження та профілактика розумової перевтоми студентів.

Техніка викладу лекції

Визначаючи основні особливості викладу лекції, слід відзначити, якими педагогічними засобами користується викладач.

У педагогіці, зокрема в теорії педагогічної майстерності, існує поняття педагогічної техніки, яка складається із зовнішніх та внутрішніх компонентів:

Зовнішня педагогічна техніка - це особистісні засоби аудіовізуального та іншого відчуттєвого впливу викладача на аудиторію. До них належать: зовнішній вигляд викладача, його хода, постава, погляд, рухи, жести, міміка, пантоміміка, якості, пов'язані з мовленням, -- артикуляція, дикція, інтонація, орфоепія та ін.

Внутрішня педагогічна техніка - це комплекс розумово-психологічних якостей, які визначають рівень та ефективність професійної компетентності викладача в його практичній педагогічній діяльності. До цього комплексу належать: професійні якості, комунікативні та перцептивні якості, особистісні моральні якості, креативні(творчі) якості.

Говорячи про елементи зовнішньої педагогічної техніки, слід згадати старе прислів'я: „Зустрічають по одежині, проводжають по розуму”. Це говорить про те, що зовнішність викладача, його манери спілкування, особливо на перших етапах знайомства зі студентами, справляють враження, яке значною мірою визначає результативність навчально-виховного впливу викладача на студентів у подальшій роботі.

Вимоги до викладача з цього приводу можна висловити дуже просто: викладач має мати академічний (зразковий) зовнішній вигляд; своїм спілкуванням викладач повинен справляти позитивне враження на студентів.

Але це не означає, що викладач повинен вдаватися до загравання зі студентами реченнями банального змісту, „панібратства” тощо.

Внутрішня педагогічна техніка включає більш складні якості, які формуються і розвиваються в процесі набуття педагогічної освіти та практичної педагогічної діяльності. До них належать такі:

професійні якості, що передбачають знання предмета, методики його викладання, загальних психолого- педагогічних засад викладацької роботи;

комунікативні та перцептивні Перцепція (від лат. perceptio - сприймання, пізнавання) - чуттєве сприймання зовнішніх предметів якості - здатність особистості, що характеризується потребою організувати багатосторонній процес спілкування на рівні повного взаєморозуміння;

особистісні моральні якості - показники рівня сформованості моральної свідомості та навичок суспільної поведінки;

креативні (художньо-творчі) якості - здатність творчого підходу до організації навчально-виховного процесу.

Поступово комплекс цих якостей з набуттям досвіду педагогічної діяльності переростає в педагогічну культуру особистості викладача.

Успіх та результативність лекційної роботи викладача залежить від органічного, доцільного поєднання компонентів зовнішньої та внутрішньої педагогічної техніки.

При підготовці до лекції викладач усвідомлює тему, основні питання та мету лекційного заняття. На основі цього визначає тип лекції (репродуктивний, пояснювально-ілюстративний, проблемний) і відповідно до цього готує матеріал. Для початкуючих викладачів основною вимогою в підготовці до леціїйного заняття є наявність конспекту лекції. Він готується відповідно до плану лекції, що передбачається робочою програмою навчальної дисципліни.

Конспект лекції складається особисто викладачем і, як правило, містить у собі:

план питань, що будуть викладені у лекції;

основний зміст лекції з кожного питання, що розглядаються;

перелік основних та додаткових першоджерел, на яких базується зміст питань, що розглядаються в

лекції;

перелік ілюстративних та демонстраційних засобів, що використовуються в лекції;

перелік основних питань, що виносяться на самостійне опрацювання студентами.

Кожна навчальна дисципліна у вищому навчальному закладі, як правило, має відповідне навчально - методичне забезпечення. Це навчальні посібники, підручники, методичні матеріали (рекомендації, вказівки) до вивчення курсу, засоби наочності тощо. При підготовці до лекційного заняття викладач повинен враховувати наявність цих матеріалів і орієнтувати студентів на їхнє використання при самостійній роботі з вивчення предмета. Не слід давати перелік першоджерел, яких немає в бібліотеці університету або в кабінеті відповідної кафедри.

Окрім підготовки конспекта, викладач має продумати можливість виконання основних вимог до лекційного заняття -- дидактичних, розвиваючих, виховуючих, гігієнічних. Можливість виконання цих вимог нотується викладачем у формі мети або завдань і вноситься, як правило, в передмову до конспекту лекції.

Якщо зміст лекції передбачає виклад фундаментальних теоретичних положень, які належать до незаперечних наукових визначень, то лектор повинен мати відповідні приклади у вигляді цитат або наочних зразків, посилаючись на оригінальні першоджерела. Ці зразки бажано готувати у вигляді фотокопій, які можна демонструвати під час лекції.

Останнім часом для поліпшення якості проведення лекцій з теоретичних проблем застосовується метод структурних схем. Для цього викладач з кожного питання готує структурно-логічну схему основних теоретичних понять, а потім поступово розкриває їхню сутність.

Виклад лекції. Будь-який змістовно оповідний процес можна порівняти з грою актора. Він повинен мати як мінімум тричасну форму, бо доносить до слухача певний зміст і має логіку початку й завершення. Тому, спираючись на міркування російського театрального класика К.С.Станіславського, назвемо цей процес умовно - зав'язка, кульмінація й розв'язка. У викладанні навчального предмета, зокрема лекційного курсу, така послідовність є основним логічним правилом. Це пояснюється тим, що процес навчання передбачає постановку завдання, реалізацію його змісту та визначення результату.

Лекція у вищому навчальному закладі - це індивідуальна робота викладача, що базується на комплексі виключно суб'єктивних якостей. Тому вона не може мати чітко визначеного шаблону проведення. Але загальні основи, що склалися в процесі розвитку практики роботи вищої школи, і узагальнення досвіду провідних професорів та дослідників методики викладання, все ж існують. Тому виклад лекції як частини цього процесу можна умовно поділити на три основні частини: вступна частина; основна частина; заключна частина.

Вступна частина.

Як правило, лекція починається з оголошення назви теми й викладу плану. Іноді, перш ніж назвати нову тему й дати план, лектор намагається встановити зв'язок з минулою лекцією й тим самим довести логічність побудови курсу. Але в першу чергу на початку лекції викладач повинен звернути на себе увагу і справити позитивне враження на студентів. Одним з основних прийомів досягнення цього може бути так званий миттєвий адекватно1 змістовний та психологічно емоційний вплив на студентів. Це може бути коротке зауваження, наприклад: „Я дуже радий, що Ви прийшли на лекцію, не дивлячись на те, що це вже третя пара, а на вулиці така гарна погода”; „Я Вас дуже розумію, сам хотів би відпочити, але робота є робота. Я буду намагатися (подбаю про те), щоб Вам було цікаво, і цей час швидко і непомітно пролетів”.

Доцільним може бути початок лекції, коли лекторові вдається з перших хвилин подати матеріал, що глибоко хвилює слухачів, у тих або інших межах відомий і цікавий для них. Іноді лекцію можна почати з якого- небудь епізоду, випадку, що описується в класичній художній або науковій літературі, спостереження, зробленого в процесі перегляду телепередачі, якщо студенти самі спостерігали цю подію або чули про неї.

Існує звичай після повідомлення плану лекції диктувати список літератури з теми. Інші вважають, що літературу краще давати наприкінці лекції. Це не так суттєво. Списки літератури даються в методичному забезпеченні курсу, а саме -- в програмі курсу й у планах семінарських занять, що повинна мати кафедра в методичному кабінеті перед початком навчального року і в необхідній для контингенту студентів кількості примірників. Тому список літератури можна давати і можна не давати.

Але досвід свідчить, що студент дуже уважно ставиться до різного роду коментарів літератури, які даються в лекції по ходу викладу матеріалу. Тому викладач перед початком лекції може звернути увагу студентів на ті першоджерела, які найбільше стосуються теми лекції і потребують більш детального вивчення під час підготовки до практичних або семінарських занять.

Основна частина.

Після оголошення плану й налаштування студентів на продуктивну роботу лектор переходить до викладу основних питань, передбачених планом. Як свідчить досвід, найдоцільнішою і результативнішою логікою послідовності викладу матеріалу є індуктивно-дедуктивний Від лат. „adaequatus” -- відповідний, тотожний. Індукція (від лат. „inductio” - виведення) - операційно-діяльнісний метод визначення загального висновку на основі синтезу (поєднання) окремих конкретних фактів. Дедукція (від лат. „deductio” - наведення) - операційно-діяльнісний метод визначення окремих конкретних фактів на основі аналізу (розчленування) загального висновку її характер. А саме:

від загального до конкретного;

від конкретного до загального.

У першому випадку лектор висловлює певну загальну характеристику процесу чи явища, потім послідовно висвітлює різні сторони, які розкривають і підтверджують їхню сутність.

У другому випадку все відбувається навпаки. Спочатку йдеться про окремі сторони процесу чи явища, а потім наводиться та визначається їхня загальна характеристика.

Високим показником ефективності роботи лектора є доцільне поєднання та почергове використання індуктивного та дедуктивного характеру викладу матеріалу, що в цілому робить лекцію більш різноманітною у формах сприймання.

Заключна частина.

Заключна частина лекції має, як правило, узагальнюючий та підсумковий характер. Лектор стисло звертається до основних положень викладених питань, робить загальний логічний висновок. Тут же відзначає питання, на які треба звернути найбільшу увагу при самопідготовці. Нагадує першочергові літературні джерела, які треба опрацювати при підготовці до семінарських та практичних занять. Якщо в змісті лекції були ключові поняття або слова, викладач повторює їх, підкреслюючи їхнє значення.

При використанні по ходу лекції принципу зворотного зв'язку, що виражалося у частому залученні слухачів до практичної участі в лекції -- відповідей на запитання, миттєвих розмірковувань, погоджень тощо, викладач відзначає поіменно і дякує тим студентам, які допомагали йому.

Мова лектора.

Характер мови лектора повинен відповідати одному з найвагоміших принципів навчання -- доступності.

Мова належить до компонентів як зовнішньої, так і внутрішньої педагогічної техніки.

Якщо розглядати мову як мовлення (фізіологічний процес вираження своїх думок словами за допомогою голосового апарату), то вона складає зовнішній компонент педагогічних якостей викладача. Це - інтонація, дикція, артикуляція, гучність, орфоепія, ін. Рівень розвитку цих якостей має відповідні вимоги, які ми розглядали вище. Вони визначаються здатністю викладача фізіологічно донести до слухачів зміст лекційного матеріалу. Цими якостями, безумовно, повинен володіти навіть студент.

Головними же в цьому виступають внутрішні елементи педагогічної техніки, що складають комплекс особистісних професійних, комунікативних та креативних якостей.

Перше стосується глибокого знання викладачем свого предмета, повного розуміння і володіння темою лекції, пов'язаною з нею відповідною історичною та сучасною літературою.

Друге - здатності викладача бути повністю сприйнятим і зрозумілим.

Третє - створення лектором творчої ситуації, яка спонукала б слухачів до вивчення предмета та прагнення до подальшого продуктивного навчання.

Аналізуючи загальні мовні та мовленнєві засоби лектора, їх можна умовно поділити на так звані зображальні та виражальні компоненти:

До перших можна віднести зовнішні мовленнєві якості голосового апарату - дикція, артикуляція, інтонація, гучність, орфоепія тощо.

До других - сукупність навичок володіння риторичними якостями, професійною лексикою, логікою мислення, знаннями методики та психолого-педагогічних особливостей викладання дисципліни.

До зображальних компонентів мови лектора належать:

* 1 * * * ... ...2

дикція - якість вимови слів і звуків в розмові, співі та декламації за допомогою голосового апарату;

* 3 ...

артикуляція - якість членороздільної вимови слів;

* 4 .

інтонація - тон вимови, почерговість ритміко-мелодичності та звуковисотності мовлення;

гучність - сила голосу при мовленні;

орфоепія5 - зразкова літературна вимова.

Говорячи про виражальні компоненти мови лектора, слід звернутися до праці відомої української дослідниці особливостей сучасного ораторського мистецтва, професора Сагач Г.М. У своїй книзі „Риторика” вона обгрунтовує закони ораторського мистецтва, зокрема „мовленнєвий закон”. Цей закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, що становить систему комунікативних якостей мовлення - правильність, виразність, якість, точність, стислість, доцільність [8].

Правильність - це володіння навичками літературного мовлення, передбаченого орфоепічними, орфографічними, граматичними та лексичними нормами.

Виразність - комунікативна якість, за допомогою якої створюється емоційно-образна ситуація, що здійснює вплив на емоції та почуття слухачів. До засобів виразності слід віднести цитати, епітети, метафори, приказки, прислів'я, афоризми, а також нелітературні, сленгові лексичні форми, що притаманні студентам у побутовому спілкуванні.

Але слід відзначити, що вживання ненормативної лексики неприпустимо.

Ясність - комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від слухачів особливих зусиль при сприйнятті його змісту.

Основними причинами, неясності мовлення є порушення лектором норм літературної мови та перенасиченість мовлення спеціальними термінами, іноземними словами, складними метафорами.

Точність - комунікативна якість мовлення, що передбачає використання слів у повній відповідності до їхнього значення. Не слід вживати слова та терміни, у значенні яких лектор не впевнений.

Стислість - комунікативна якість, яка передбачає застосування мінімальності мовленнєвих засобів для вираження головної думки, головного змісту. Від лат. „dictio” -- вимова, вимовляння. Від лат. „declamatio” -- малозмістовна красномовна промова. Від лат „articulatio” -- членороздільна вимова. Від лат „intonare”, дослівно -- голосно вимовляти. Від гр. слів: „орфос” -- прямий, правильний та „епос” -- мова.

Доцільність - особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення основній меті.

Особливості поліпшення ефективності якості лекції

Під особливостями будь-якого процесу або явища розуміють позитивні або негативні характеристики впливу на їхню якість. У навчанні особливостями прийнято вважати ті характеристики компонентів та засобів навчання, які поліпшують або погіршують його ефективність. Найпоширенішими засобами, що визначають особливості лекцій, можуть бути: вживання іноземних слів; застосування образного мовлення (епітетів, метафор); вживання так званих „слів-паразитів” та нелітературної мови; відзначення (підкреслення) певних місць у лекції, штучне привертання (залучення) уваги аудиторії.

Вживання іноземних слів.

Майже в кожному посібнику можна знайти вказівку на те, що необхідно намагатися менше вживати іноземні слова, коли можна обійтися рідною мовою. лекція мова навчання

В іншому випадку допускається їхнє вживання, коли йдеться про так звані «крилаті» слова і висловлювання. Зрозуміло, що лекція дуже виграє, коли мова лектора образна. Різні крилаті слова й висловлювання не тільки роблять лекцію цікавої, вони сприяють розумінню й запам'ятовуванню матеріалу завдяки своренню свіжості психологічного сприймання.

Це насамперед стосується іншомовних класичних висловлювань, які мають широке філософське значення.

Застосування образного мовлення (метафор, епітетів приказок та прислів'їв).Безумовно, якщо мова лектора насичена образними порівняннями, це надає лекції яскравого емоційного забарвлення. Але вживання образного мовлення має бути лаконічним. Епітети та метафори мають лише підкреслювати, а не відтворювати основний зміст. Користуватися приказками й прислів'ями треба тільки якісними, тобто тими, що є дійсно втіленням народної мудрості, а не плодом творчості укладача збірника приказок. На жаль, у багатьох збірниках можна зустріти чимало таких виразів, які навіть прочитати важко, не то, щоб вимовити. Прислів'я, що вживаються в лекції, мають бути легкими для вимови й добре сприйматися на слух. Вони мають обов'язково підкреслювати значення відповідного факту і мати безпосереднє відношення до нього.

Наприклад, говорячи про значення спадковості у розвитку і вихованні людини, можна застосовувати приказку: „Яблуко від яблуні не далеко падає”. А відзначаючи роль оточуючого середовища у цьому процесі, - „З вовками жити - по- вовчачому вити”. Не слід зловживати кількістю прислів'їв і приказок. Це одна з розповсюджених помилок починаючого лектора. Слухач, як правило, відразу розуміє, що лектор штучно нанизує приказку за приказкою, аби „заробити бали” своєму успіхові.

Вживання „слів-паразитів”. Існують слова та вирази, що засмічують мову. Вони є майже у кожного. До них належать так би мовити, „скажімо”, „скажімо так”, „не важко зрозуміти”, „немає нічого простішого”, „принаймні”, „само собою зрозуміло” тощо. Початкуючому викладачеві важко позбутися цієї якості. Ефективним методом виправлення цього недоліку є магнітофонний запис та прослуховування лекції при підготовці до неї.

Способи відзначення (підкреслення) певних місць у лекції.

У письмовій мові, тобто в книгах, статтях є багато типографських способів виділення певних місць, висновків, визначень і т.д. Це курсив, розрядка, підкреслення, жирний шрифт, збільшений розмір літер, ін. У промовах одним з найкращих способів підкреслення визначень і висновків є повторення. Повторюється тільки те, що варто запам'ятати. Кожне повторення, як правило, записується слухачами і повинно мати концептуальне або узагальнююче значення. Зустрічаються випадки, коли лектор повторює кінці майже кожної фрази. Це не повторення як методичний прийом. Це те саме, що „слова-паразити”, тобто негативна звичка.

Якщо в лекції вживаються посилання на імена, дати, власні назви, то вони пишуться на дошці. Для лектора вони можуть здаватися надзвичайно простими, але студент чує їх уперше й може помилитися в написанні. Записуються на дошці також важкі слова й спеціальні наукові терміни. Одним з ефективних засобів логічного підкреслення певних місць є пауза.

Лектори-початківці, як правило, майже не користуються паузою, навпаки, вони уникають цього прийому, тому що бояться, як би слухачі не подумали, що лектор не знає, про що йому говорити далі. Існує практика створення видимості безперервної мови тим, що тягнуть букву «еее» та інше, аби створити проміжки між фразами. А тим часом ці проміжки під час промови необхідні.

Якщо звернутися до друкованого тексту, він обов'язково розділений на абзаци. Такі абзаци в усному мовленні можна виділити тільки паузами. Паузи застосовуються, як правило, у двох випадках. Перший - коли дається визначення або робиться висновок, після чого пауза начебто закінчує думку й у той же час дає студентові можливість зробити запис. Другий випадок - коли лектор лише назвав проблему або поставив питання й робить більшу паузу для того, щоб підкреслити значущість того, що буде слідом за цим сказане.

Способи привернення(залучення) уваги аудиторії.

Ніколи не слід забувати, що увага будь-якої аудиторії навіть за дуже гарної лекції має межу. До кінця лекції увага неминуче слабшає, розсіюється, слухачі відволікаються від лектора. От чому виникає необхідність привернути увагу студентів, допомогти їм зосередитися.

Зазначеній меті можуть служити найпростіші прийоми. Наприклад, лектор вийшов з-за кафедри і став поруч із нею або підійшов ближче до слухачів. Така зміна місця вже привертає увагу слухачів до лектора. Іноді цієї ж мети досягають різні дії, наприклад, перестановка стільця, закривання вікна тощо. Ефективним засобом привернення уваги є така зміна місця, за якої лектор підходить до якоїсь групи слухачів, що відволіклися від лекції. Для привернення уваги не слід вживати різного роду грюкотіння по кафедрі, погрози, часте звернення до всієї аудиторії з закликами бути більш уважними.



Література

Болюбаш Я.Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти: Навч. посібник для слухачів закладів підвищення кваліфікації системи вищої освіти / Я.Я. Болюбаш. - К. : ВПП "Компас", 1997. -- 63 с.

Лекції з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник / Заг. ред. В.І.Лозової. - Харків: „ОВС”, 2006. - 496 с.

Михайличенко О.В. Методика викладання суспільних дисциплін у вищій школі: навчальний посібник / Михайличенко О.В. - Суми: СумДПУ, 2009. - 122 с.

Нормативно-правові документи з питань вищої освіти / Я.Болюбаш (ред.), Т.Дудник (уклад.). - Б.м., 2004. --

304 с.

Разин В.И. Общая методика преподавания философии в вузах / В.И. Разин. - М.: Высшая школа, 1977. - 184 с.

Пометун О.І. Інтерактивні технології навчання / О.І. Пометун, Л.В. Пироженко, Г.І. Коберник, Л.М. Роєнко, Н.Г. Баліцька. - К.: Науковий світ, 2004. - 86 с.

Проблемы философской подготовки молодых научных кадров. - М.: Наука, 1985. - 273 с.

Сагач Г.М. Риторика: Навч. посібник для студентів вищ. навчальних закладів / Галина Михайлівна Сагач. - [Вид. 2-ге, перероб. і доп.]. -- Київ: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000.

Размещено на Allbest.ru