Становлення і розвиток системи професійної підготовки та підвищення кваліфікації учителів у Східній Галичині

Keywords: professional (specialized) training, educational courses, teacher seminaries, schools, cultural and educational organizations, educational societies, periodicals, forms, methods and content of training and retraining of teachers.

Мета: проаналізувати витоки, специфіку та чинники формування системи професійної підготовки вчителів на українських етнічних територіях Галичини до 1939 року

Постановка проблеми в загальному вигляді. Цивілізаційні тенденції у розвитку сучасного суспільства детермінують нові виклики не лише в державно-політичній та соціально-економічній сферах, а й в освітній, оскільки саме освіта уможливлює відтворення інтелектуального потенціалу народу загалом і кожної особистості зокрема. Законодавчі та нормативні акти молодої української держави дієвим чинником реалізації "людино-центристського" виміру освіти визначили педагога.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ця обставина зумовлює зростання уваги дослідників до пошуку ефективних шляхів удосконалення педагогічної освіти, актуалізації досвіду підготовки вчителя до здійснення фахової діяльності в різні періоди розвитку школи в Україні, що підтверджують науково-педагогічні напрацювання М.Євтуха, І. Зязюна, С. Золотухіної, В.Майбороди, Н. Ничкало та інших учених України. Урахування історико-регіональної специфіки професійно-педагогічного становлення вчителя характерне для досліджень Д. Герцюка, В. Кравця, О. Пенішкевич, Б. Ступарика. У цьому контексті погребують скрупульозного аналізу витоки й ґенеза фахової освіти вчителів Східної Галичини.

Виклад основного матеріалу. Вивчення цієї історико-педагогічної проблеми вимагає враховування кількох засадничих, на нашу думку, положень. По-перше, утвердження системи професійної підготовки та підвищення кваліфікації вчителів у нашому краї це не тільки (і не стільки) досягнення радянського періоду в його історії. По-друге, становлення і розвиток системи педагогічної освіти в Східній Галичині дорадянської доби є складовою загальнонаціональною культурно-освітнього поступу українського народу, його багатолітньої боротьби за рідну школу та рідну мову.

Історичний підхід до вивчення педагогічних явищ і фактів засвідчує, що підготовка вчителів у Східній Галичині, як і в освітньому просторі інших українських земель, пов'язана насамперед із церковною ініціативою. Зокрема, у Галицько-Волинській державі сформувався тип української елементарної приватної (домашньої) школи-дяківки та відповідно "дяковчителя", або майстра грамоти, для якого ".. .вчительське ремесло не завжди було основним заробітком на життя" [1, 27].

Із наукової літератури, художніх творів Т. Шевченка, І. Франка й інших письменників знаємо, що ця категорія вчителів залишилася основною "педагогічною силою" в елементарних парафіяльних школах України і в першій половині XIX ст. Так, у 1836 р. в селах 13 деканатів західної частини Бойківщини працювали 112 учителів, із них 65 дяків. Окрім неналежної фахової підготовки, багато з них не відзначалися "прив'язаністю" до школи, а значить до своїх вихованців, що, безперечно, позначалося на рівні знань учнів [2, 16-23]. Водночас у нечисленних школах вищого типу, що діяли при єпископських кафедрах і монастирях краю (як школа при Лаврському монастирі, заснована на початку 1780 рр.), у навчальних закладах отців Василіян (Бучач, Дрогобич, Самбір, Станіслав), де давалася більш широка богословська освіта, а також у протестантських інституціях, відкритих на українських землях у добу Реформації (кальвіністські, соціанські школи у

Львові, Золочеві, Холмі), учителі мали значно вищий рівень підготовки, насамперед, за рахунок навчання у державах Західної Європи.

Традиція здобуття більш якісної освіти представниками заможної верстви українського суспільства за межами рідної землі, започаткована в епоху Середньовіччя, особливо торкнулася тих етнічних територій, які впродовж кількох століть перебували в складі першої Речі Посполитої. Прагнучи денаціоналізувати й деморалізувати підкорені народи, польська держава відкрила доступ їхньому молодому поколінню до латиномовних єзуїтських навчальних закладів Західної Європи (у 1600 р. їх налічувалося 200), шкіл, організованих єзуїтами на польських і українських територіях (у Львові, Перемишлі, Станіславі), покликаних готувати католицьке духовенство й учителів-"латинників", а також до знаменитих Віленської та Замойської академій. І хоч у результаті навчання і виховання в єзуїтських закладах освіти учні здебільшого ".. .відпадали від своєї віри та народності" [3, 54], ці інституції давали знання, які дозволяли окремим вихідцям із шляхетських українських родів розгорнути роботу над розбудовою національного шкільництва вищого типу Свідченням їхньої важливості для навчання українців є, наприклад, "Завіщання" волинського шляхтича Василя Загоровського XVI ст. заповіт батька, який, переймаючись справою освіти своїх синів, намітив одну з перших в історико-педагогічній думці західної частини України програм домашнього та шкільного виховання дітей знаті, визначив роль учителя в цьому процесі. Найважливішим завданням учителя-дяка він вважав навчання дітей "руської науки в письмі своїм", старшого вчителя (бакалавра) "науки латинського письма". Вищим щаблем освіти В. Загорський означив студії у Вільно в ". єзуїтів, бо там хвалять науку добру дітей" [4, 43].

Початки цілеспрямованої підготовки українського вчительства для "високих" шкіл історико-педагогічна думка пов'язує із приватною ініціативою волинського князя К. Острозького, засновника Острозької школи-академії, та громадською членів Львівського Успенського братства, яке 1586 р. відкрило найвідомішу в Галичині періоду польського панування греко-слов'янську школу підвищеного типу, зреформовану в 1788 р. у Ставропігійський інститут. Поза чисто церковними, конфесійними інтересами, вона мала на меті готувати вчителя, який, за вимогами Статуту Львівської братської школи, повинен бути ".благочестив розумом, смиреномудрый, кроток, воздержливый, не п'яниця, не блудник, не лихоимец, не сребролюбец, не гневлив, не завистник... не пособитель єресям" [1, 41 ]. Саме такими якостями відзначалися її ректор (згодом ректор Київської братської школи) І.Борецький, учителі визначні культурно-освітні діячі свого часу Степан і Лаврентій Зизанії, Кирило (Транквіліон) Ставровецький та інші.

Аналогічні завдання вирішували братські школи в Городку, Перемишлі, Рогатині та особливо в Києві, де навчальний заклад цього типу дав почин КиєвоМогилянській колегії, згодом КиєвоМогилянській академії як найбільшому осередку культурного розвитку України XVn-XVIII століть.

Але загалом період входження Східної Галичини до складу Речі Посполитої характерний негативними процесами як у розвитку шкільництва, так і всієї національної культури: польська держава ".не мала нічого спільного з ідеєю освіти народу", формуванням прошарку української світської інтелігенції [5, 8]; мізерною освітою відзначалося й місцеве духовенство [3, 489].

Суттєві зміни в усіх сферах соціально-культурного життя Галичини українська історична наука пов'язує з підпорядкуванням краю імперії Габсбургів. Початкові заходи австрійського уряду в галузі шкільництва, що виявилися в реформах освіти 1770-1780-х рр., зумовили виникнення в українській частині Галичини перших державних початкових, середніх і вищих навчальних закладів (тривіальні, головні, нормальні школи, гімназії, університет), органів управління освітньо-виховними справами. За словами М. Грушевського, ці реформи розбудили в українців ". надії на кращу будучину і енергію змагання, боротьби за кращу долю" [6, 480]. Закономірно, що нова, державна система освіти вимагала підготовки вчителя нового типу Це завдання австрійська влада в особі її перших осіб (цісарева Марія-Тереза та її син Йосип II) вирішувала шляхом заснування інституцій, що забезпечували, з одного боку, значно вищий рівень підготовки греко-католицького духовенства як провідного чинника поліпшення освіти галичан, а з другого світського вчительства. Перше із завдань покладалося на дві новітні для "західних" українців установи: засновану в 1775 р. генеральну духовну семінарію у Відні при церкві св. Варвари (звідси її скорочена назва "Барбареум"), перенесену 1784 р. до Львова, та відкритий того ж року в галицькій столиці латиномовний університет із теологічним факультетом (усього 4). Автор найповнішої як для свого часу "Історії освіти в Україні" С. Сірополко зазначав, що за час функціонування "Барбареуму" у Відні в ньому навчалися 116 осіб, із них 29 із Галичини.

Щодо Львівського університету, то для уможливлення навчання українців, які не знали "латини", у 1787 р. при ньому відкрите своєрідне підготовче відділення "руський інститут" ("студіум рутеніум") з українською мовою викладання, який проіснував до 1809 року. Примітно, що першим ректором інституту став випускник віденського "Барбареуму" Антон Агеллович [3, 492-493]. До кінця функціонування австрійської держави Львівський університет залишався головною "кузнею" кадрів для середніх шкіл краю. перепідготовка вчитель галичина педагогічний

Формуванню когорти світського вчительства для потреб державної початкової ланки освіти сприяло заснування 1775 р. на базі шестирічної школи у Львові т. зв. препаранди, яка мала готувати педагогів із числа "укінчених учеників 4 кляси" початкових шкіл або гімназистів, що з тих чи інших причин не завершили навчання. Термін студій "препарандистів" тривав шість місяців по п'ять годин на тиждень із практичним "вправлянням" майбутніх учителів у місцевій тривіальній школі.

Згодом 3-6-місячні, пізніше одно- , дворічні чоловічі та жіночі курси-препаранди постали на базі шкіл вищого типу в Бучачі, Дрогобичі, Перемишлі, Тернополі. Вони залишалися основною формою підготовки вчителів народних шкіл до кінця 1860-х років. Так, 1868 р. в усій Г аличині діяли 7 чоловічих і 4 жіночих препаранди (до середини XIX ст. жінки опановували навички педагогічної праці приватно у світських учителів-чоловіків) [7, 344]. У цей же час була заснована перша "руська" чоловіча препаранда на базі взірцевої школи при Народному Домі у Львові. Як зазначав дописувач "Учителя" одного з перших українських педагогічних часописів у 1870 р. "руський" курс препаранди закінчили люди ".съ лучшими дарованіями, полны щирой охоты до праці и при тому добрыи патріоти рускіи, без чего жадного доброго учителя народно-руского думати не можемъ" [8, 110].

Як бачимо, на порядок денний у підготовці вчителів висувається не лише фахова підготовка, а й формування їхнього "народного світовідчуття", тобто національної свідомості.

Проте у другій половині XIX ст. система курсової підготовки вчителів вичерпала свої можливості. Не випадково тогочасна педагогічна преса наголошувала, що народні вчителі, за незначними винятками, не ".отповідають своей задачі" [9, 21 ].

Стосовно колишніх парафіяльних елементарних шкіл, то їхній розвиток, як і підготовка вчителів, залишалися прерогативою місцевих священиків. Яскравою сторінкою освітньої діяльності українського духовенства Галичини першої половини XIX ст. стало відкриття 1817 р. в найзахіднішому "бастіоні національної ідеї" місті Перемишлі дяко-вчительського інституту, зініційованого єпископом І. Снігурським та очоленого перемиським крилошанином І. Могильницьким. Вихованці інституту опановували релігію, церковний спів і церковний "устав", "руську" (українську), німецьку та польську мови, арифметику, методику навчання предметів початкової школи [3, 509].

Новий етап у формуванні плеяди українських учителів та вдосконаленні їхньої підготовки нерозривно пов'язаний із конституційною реформою в імперії Габсбургів кінця 1860-х рр. і зумовленими нею змінами в системі державної освіти. Найбільш повно вони відображені в освітньому законі 1869 р. та законодавчо-нормативних актах 18701880 рр. галицького сейму і Ради шкільної крайової як найвищого органу управління освітою в Галичині. Реформа освіти кінця 1860-х рр. усталила єдині для всієї австрійської держави типи навчальних закладів для підготовки вчителів початкової школи (учительські семінарії) та вихователів дошкільних закладів (курси на базі учительських семінарій).

Перші на теренах східної та західної частин Галичини державні вчительські семінарії (три- , згодом чотирирічні) відкрилися у травні 1871 р.: дві чоловічі у Львові та Кракові і дві жіночі у Львові й Перемишлі. 1 вересня того ж року розпочали роботу чоловічі вчительські семінарії в Тернополі й Станіславі та жіноча у Кракові. Якщо в першому році навчання у державних педагогічних закладах освіти краю студіювали 71 учень і 59 учениць, то в 1895 /1896 н. р. відповідно 189 і 640. Окрім цього, того ж року в чоловічих і жіночих учительських семінаріях Галичини "іспит зрілості" склали 742 "екстерністи" і 590 "екстерністок". Загалом же за перші 25 років функціонування учительських семінарій кількість учителів початкової ланки освіти зросла вдвічі: у 1871 р. було 3000 "учителів і учительок всякої кваліфікації", у 1896 р. 5268 "укваліфікованих" і 1024 без "іспиту зрілості" [7, 344345].

Водночас чисто польський (Краків) або польсько-український (міста Східної Галичини) характер новозаснованих закладів педагогічної освіти, дискримінаційна освітня політика ополяченої галицької Ради шкільної крайової та матеріальна неспроможність українських родин зумовили низький рівень представництва в них дітей українців. Так, у 1871/1872 н. р. серед 110 учнів Львівської учительської чоловічої семінарії їх налічувалося тільки 42. Через 15 років після відкриття в Галичині жіночих учительських семінарій дівчата-українки взагалі не були представлені в закладі цього типу в Кракові; у Перемишлі вони становили 8% від числа учениць (12 осіб), у Львові близько 16% (33) [10, 249]. Як наслідок, на початку XX ст. з-поміж 9 082 педагогів початкових шкіл Галичини (4821 учитель і 5261 вчителька) українці становили 22,16% [11, 127].

Природно, що в такій ситуації у підготовку "національно-патріотичних" учителів активно включилися провідні українські культурно-освітні громадські організації краю, передусім Руське (із 1912 р. Українське) педагогічне товариство і "Просвіта", а також жіночі релігійні згромадження греко-католицького обряду. Першою "ластівкою" українського приватного фахового вишколення учителів-початківців стала жіноча вчительська семінарія, відкрита 1903 р. у Львові Руським товариством педагогічним (РТП). Розпочавши роботу із 16 учениць, семінарія вже у 1910/1911 н. р. уможливила педагогічну підготовку 159 дівчат. 1906 р. зусиллями Коломийської філії РТП відкрився жіночий учительський семінарійний курс, який 1910 р. переріс в окрему українську приватну вчительську семінарію. Згідно з офіційними вимогами австрійського шкільного законодавства при всіх учительських семінаріях для набуття майбутніми вчителями практичних умінь і навичок педагогічної діяльності засновувалися взірцеві школи вправ.

У 1906 р. зусиллями чернечого згромадження сестер Василіянок постала жіноча учительська семінарія у м. Яворові, число учениць якої перед Першою світовою війною становило 60 осіб, а в листопаді 1909 р. аналогічний навчальний заклад у м. Станіславі [12; 108, 174]. Крім зазначених, у міжвоєнний період сестри Василіянки утримували вчительські семінарії у Дрогобичі (1920), Львові (1922), а також першу в історії національного шкільництва Західної України "захоронкову" семінарію інституцію для підготовки вихователів дошкільних закладів.

Систематична професійна підготовка та підвищення рівня кваліфікації українських учителів доповнювалися іншими формами роботи, представленими на рисунку 1.

Рисунок 1

Серед означених компонентів на особливу увагу з точки зору сьогодення заслуговують громадські ініціативи національно-свідомої частини українського вчительства, які забезпечували протидію дискримінаційним намірам офіційної влади щодо шкільництва краю.

По-перше, заснування та результативна діяльність культурно-освітніх організацій і педагогічних товариств: окрім "Просвіти" і РТП, перша професійна організація педагогів Галичини та Буковини під назвою "Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок" (1905), об'єднання учителів середніх і вищих навчальних закладів краю "Учительська громада" (1908) та ін.

По-друге, організація педагогічних конференцій, учительських віч, освітніх з'їздів, на яких підсумовувалися здобутки та визначалися перспективи педагогічно-просвітницької діяльності, а також участь учителів краю в акціях такого типу, організованих представниками інших національних меншин у складі Австро-Угорської імперії (як представницьке зібрання польського вчительства 1894 р. у Львові, з'їзд слов'янського вчительства у Празі 1908 року тощо). До важливих педагогічних подій початку XX ст. належить Перший всеукраїнський з'їзд народного вчительства, організований товариством "Взаємна поміч ..." 2526 липня 1914 р. у Львові та приурочений 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. 1500 освітян Західної та Наддніпрянської України ґрунтовно проаналізували стан української школи, рідної мови, становище вчителя на всіх етнічних українських землях і в місцях масового осідку українців-емігрантів, намітили шляхи їхнього поліпшення, визначили стратегію подальшої співпраці у сфері освіти. Серед резолюцій з'їзду, що зумовили його історичний характер, забезпечення єдності всього українського вчительства шляхом проведення спільних з'їздів, організації наукових курсів; заснування всеукраїнського науково-педагогічного журналу та комісії для видавництва дитячої преси і літератури. Того ж року управа Українського педагогічного товариства вирішила скликати у Львові Перший український шкільний конгрес та організувати педагогічну виставку, однак Перша світова війна і післявоєнне польсько-українське протистояння пересунули ці акції на 1930-і рр. [13, 20].

По-третє, організація "з рамени" провідних культурно-освітніх об'єднань коротко- чи довготермінового стажування кращих учителів у взірцевих навчальних закладах інших країв Австро-Угорщини та держав Західної Європи. Зокрема в 1907 р. львівська "Просвіта" заснувала спеціальні стипендії для цієї мети, якими скористалися 40 українських учителів. Доповідаючи про результати ознайомлення з організацією фахового жіночого шкільництва на західних (польських) теренах Галичини, "у чехах" і "в німців" Першому українському просвітно-економічному конгресові у Львові, організованому 1-2 лютого 1909 року товариством "Просвіта" з нагоди 40-річчя його заснування (768 делегатів), народна вчителька О. Жураківська оприлюднила власний "Начерк плану науки школи домашнього жіночого господарства з українською викладовою мовою" перший у національній педагогічній думці документ такого типу, що визначав засади розбудови в краї жіночого ремісничого шкільництва [10, 219].

Важливу роль у фаховому зростанні та національному "освідомленні" галицького вчительства відігравали періодичні видання, засновниками чи членами редколегій яких були найвідоміші в краї педагоги (І. Ющишин "Учитель"; А. Домбровський "Учительське слово"; С. Томашівський "Наша школа"; І. Герасимович, М. Терлецький "Рідна школа"; П. Біланюк, Я. Кузьмів "Шлях виховання й навчання" та ін.). На їхніх сторінках актуалізувалися наболілі проблеми, окреслювалися перспективи розвитку національної школи та формування когорти "своїх" учителів. Ілюстрацією зазначеного може бути, наприклад, цикл статей у провідній українській суспільно-політичній газеті краю "Діло" за 1911 р., підготовлений знаними галицькими педагогами Б. Заклинським, І. Ющишиним, К. Малицькою під впливом "вражінь" від перебування у школах

Моравії, опублікованих у ній освітнім діячем Галичини (згодом Закарпаття) М. Творидлом. Серед порушених у статтях проблем, важливих і для наших днів, такі:

• превалювання в школах українських сіл учителів, які не володіють рідною мовою учнів;

• формальне розширення мережі закладів педагогічної освіти без удосконалення змісту їх навчально-виховної діяльності;

• неспроможність чинної мережі шкіл забезпечити працевлаштування випускників учительських семінарій;

• виховання вчителів, готових "для справи рідної школи", з почуттям "морального обов'язку" перед своїм народом;

• зростання турботи про збереження здоров'я майбутніх учителів у стінах педагогічних навчальних закладів;

• захист інтересів рідної школи й українських учителів послами-українцями в органах місцевої та центральної влади [10, 472-473].

Із кінця XIX ст. джерелом важливих освітніх думок, а заодно і засобом зростання педагогічної майстерності вчителів стала українська педагогічна преса. В уміщених у ній публікаціях викристалізовувалася ідея національної школи, утверджувалася модель учителя-"суспільника", культурно-освітнього діяча, який метою свого життя визначив не лише навчання і виховання в "народному дусі" дітей, а й "уморальнення" та піднесення культури рідного народу. Образи таких учителів закарбовані в художніх творах визначних педагогів краю: Г. Врецьони повість "Зоня", О. Дучимінської "Весняні дні", М. Колцуняк "На стрічу сонцю золотому", Уляни Кравченко автобіографічні нариси "Перший рік практики" та "Із записок сільської вчительки", І. Филипчака "За вчительським хлібом".

Цікавими (з огляду на жанрову різноманітність педагогічних публікацій і порушених у них проблем) є виступи в педагогічних виданнях першої третини XX ст. нашої землячки (родом із Калущини), народної вчительки й багаторічного керівника першої української виділової дівочої школи імені Т. Шевченка у Львові, видатної дитячої письменниці й поетеси К. Малицької: наукові та науково-публіцистичні статті, педагогічні нариси, фейлетони, казки, художньо-педагогічні оповідання, вірші високого національно-патріотичного звучання, стрижневою ідеєю яких була теза: майбутнє українського народу, розквіт і доля рідного слова "...спочивають і спочити мусять в руках руского учительства рускої школи" [10, 469].

Педагогічно вартісними й оригінальними щодо змісту викладу є її міркування з приводу того, як навчати дітей рідної мови ("Кілька заміток про науку української мови в дівочих школах виділових", 1912), історії України ("Війна а школа", 1904), дидактичних "незавдань" учителя початкової школи, викладених у вигляді гостро сатиричних правил:

• учити "наугад", без навчального плану; навчальні дисципліни в розкладі розташовувати за принципом від менш втомлюваних (співи, малювання) до більш складних;

• не готуватися до уроків, оскільки вчитель все одно знає більше від учнів;

• у виборі методів навчання зовсім не використовувати наочність;

• засипати безліччю запитань насамперед слабших учнів, домагаючись від них відповідей лише словами "так" або "ні";

• відлучати "вибраних" учнів від менш здібних ("Найлегший спосіб фабрикування ідіотів", 1906) [10, 476].

Із викладеного випливає, що система національно-громадянської підготовки та вдосконалення педагогічної майстерності вчителів краю давала свої плоди вже на початку XX століття. Результати цієї діяльності ще помітніші в міжвоєнну добу (1920-1930 рр.), характерну посиленням утисків усього українського з боку відродженої польської держави.

"Гидке аморальне упокорення" сотень учителів перед новими володарями краю за співпрацю з українською владою доби ЗУНР і на цій основі акція усунення їх "від служби" у 1920-х рр., пацифікація початку 1930-х рр., утраквізація та повне ополячення народного шкільництва відповідно до "мовного" закону 1924 р., ліквідація або реорганізація в педагогічні ліцеї та педагоги - уми колишніх учительських семінарій, деукраїнізація Львівського університету ось шлях, який довелося пройти галицькому вчительству за 20 років панування другої Речі Посполитої.

У результаті дискримінаційної освітньої політики в середині 1930-х рр. у всій Польщі налічувалося 30560 учителів і 39561 учительок, серед них відповідно 1895 і 2191 "греко-католиків", тобто українців. Зокрема, у Станіславському воєводстві в 1935/1936 н. р. вчителями працювали 1972 представники римота 783 греко-католицького віросповідань (110 ін.), серед яких українську мову визнавали розмовною 762 особи. Ще гіршою була ситуація в педагогічному "гроні" Тернопільського воєводства: на загальну кількість учителів (3126) українську мову визнавали розмовною 637 із 673 представників греко-католицького віросповідання. У Львівському воєводстві вчителі "української народності" становили п'яту частку від загальної кількості педагогів [14, 193].

Та незважаючи на несприятливі умови життєдіяльності, національна педагогічна думка й освітня практика не тільки не розгубила, а й примножила набутки у сфері професійної підготовки вчителів. Так, обмеження діяльності приватних учительських семінарій Українського педагогічного товариства (з 1926 р. "Рідної школи") зумовило відродження такої її форми, як короткота довготермінові (3-6 міс.) курси вихователів дошкільних закладів і шкіл, які набрали масового характеру в 1920-1930 рр. і проводилися за участю представників усіх культурно-освітніх товариств краю.

До віхових подій у педагогічному житті краю цього періоду належить Перший український педагогічний конгрес у Львові 2-3 листопада 1935 року. Він завершив пошуки галицьких учителів утеорії навчання та національного виховання. Головною заслугою з'їзду, за оцінкою І. Ющишина, було те, що він ".викристалізував мету й ідеал виховання молоді та сконкретизував практичні методи й засоби для його здійснення". Як і раніше, головну роль у їх осягненні конгрес відводив учителеві, а його найближчим і найважливішим завданням визначив "повну ревізію" шкільного навчання і виховання та наповнення їх національним змістом [13, 8-19].