Як створювалися перші підручники з історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Як створювалися перші підручники з історії України

На березневій нараді 1993 р. в Запоріжжі було вирішено почати роботу над підручниками з історії України нового покоління. Але. перш ніж приступити до написання їх текстів, необхідно було хоча б у загальних рисах визначитися з теоретичними засадами, якими слід керуватися при роботі над історичним матеріалом. Автори відкинули концепцію історії України, вироблену радянською історіографією. Було очевидним, що життя розвивалося інакше, ніж про це писали в радянських підручниках. Крах комуністичних режимів в Європі, горбачовська перебудова і «гласність», розпад СРСР і проголошення незалежності України яскраво продемонстрували це.

Що можна було запропонувати замість радянської схеми? Чи було інше, наукове бачення світової історії і як у нього «вписувалася» Україна? Чіткої відповіді на це питання члени авторського колективу не мали. Як дослідники, всі вони сформувалися до проголошення незалежності України, добре засвоїли ази марксистського історіософії в її радянському трактуванні. У свій час у цьому руслі їм доводилося працювати над кандидатськими і докторськими дисертаціями, писати монографії, статті і навчальні посібники. Тепер виявилося, що теоретичні засади, якими вони керувалися, були хибними. Але ж усі розуміли, що без наукової теорії не обійтися. Працюючи в університетах, читаючи лекції, виступаючи перед масовою аудиторією, ми вже з кінця 1980-х рр. відчували необхідність визначитися з теоретичними принципами, якими слід керуватися історикам. Перспектива роботи над підручниками загострила це відчуття. Необхідно було сформувати загальне уявлення про історичний процес, його рушійні сили і їх ієрархію, співвідношення глобальних і регіональних тенденцій тощо. Інакше робота історика, як відзначив з цього приводу С. Кульчицький, перетвориться у «виколупування» окремих фактів і підлаштовування їх під політичні чи якісь інші уподобання автора [1, c. 8]. Саме на такому підході ґрунтувалася радянська історіографія, чітко орієнтуючись на чергові вказівки правлячої партії і підбираючи («виколупуючи») для їх обґрунтування необхідний фактичний матеріал.

Таким чином, необхідно було знайти повноцінну наукову заміну радянській версії історії. Без цього створити узагальнений образ минулого України у контексті європейської і світової історії було неможливо. З іншого боку, звільнення від диктату марксистсько-ленінської методології в її радянському варіанті не повинно було поставити вчених у залежність від іншої, «єдино вірної». Однак, знайти сучасні розробки теоретичних підстав історичної науки у працях науковців України виявилося неможливим. У доперебудовних дослідженнях у більшості своїй вони залишалися на позиціях радянської версії марксизму «застійного» періоду. І це можна було пояснити політичними обставинами і міркуваннями особистого самозбереження. Але в умовах «перебудови» і на початку незалежності, коли обставини змінилися і можна було писати «інакше», ніякої альтернативи вітчизняні історики не запропонували.

Так, у листопаді 1990 р. був опублікований проект «Республіканської програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР», підготовлений Академією наук Української РСР У цьому розлогому документі констатувався незадовільний стан історичної освіти в Україні, зокрема, формальний характер вивчення історії України в середніх школах, яке зводилося до епізодичного ознайомлення з окремими темами, характеризувалися пріоритетні напрямки історичних досліджень в нових умовах, передбачалося удосконалення організації дослідної діяльності та ін. Говорилося також, що Республіканська програма «ґрунтується на науковій методології, кращих традиціях вітчизняної і світової історіографії», але що конкретно мали на увазі укладачі - не роз'яснювалося. Та уважний читач, прочитавши, що Програма «враховує документи XXVIII з'їзду КПРС, прийняті в 1989-1990 рр., рішення ЦК Компартії України, її XXVIII з'їзду…» [2, с. 3], зрозумів: «наукова методологія» - це ніщо інше, як дещо модернізована радянська версія історії України.

Чи змінилася ситуація після проголошення незалежності? І так, і ні. У нових умовах вчені продовжували критикувати радянську історичну науку, досліджували окремі «білі плями» минулого і публікували раніше недоступні історичні джерела. Це була дуже важлива справа, яка сприяла розвінчуванню міфів імперського і радянського минулого і викликала сильні емоції в суспільстві. Історія України виявилася наскільки занедбаною і сфальсифікованою, що роботи у цьому напрямку справді було «непочатий край». Але про іншу важливу ділянку роботи істориків - необхідність теоретичних узагальнень, пошуку схеми універсального (глобального) розвитку, у якій би більш-менш чітко було визначене місце України, мало хто думав. Наприклад, у 1992 р. було опубліковано посібник для вчителів, у якому було зібрано кільканадцять відносно новаторських статей з актуальних питань історії України XX ст., а у вступі до книги справедливо зауважено: «Хоча сталінський «Короткий курс з історії ВКП(б)» у 1956 р. припинив своє існування, в усіх пізніших офіційних документах, а відповідно і наукових працях (аж до 1991 р. - Авт.), лишалися недоторканими запозичені з нього спотворені методологічні підходи, інтерпретація подій» [3, с. 3].

Цілком справедлива оцінка. Однак, укладачі збірника не повідомили вчителів, які ж «неспотворені» наукові підходи, замість сталінських, слід використовувати для досягнення об'єктивності. їм просто нічого було сказати. Історична спільнота України, за влучною оцінкою одного з сучасників, виявилася в ситуації корабля «без стерна і вітрил». Цей стан був охарактеризований як криза історичної науки. Ії гостроту почали усвідомлювати вже на наприкінці 1980 - на початку 1990-х рр. Щоб наблизитися до об'єктивного аналізу загальноісторичних процесів необхідно озброїтися сучасними науковими методами, а без теорії тут не обійтися. «Проблема методу - найбільш складна для розв'язання в сучасній історичній науці. Ми погано знаємо навіть той методологічний арсенал, яким володіли історики минулого століття. Нам практично невідома теоретична озброєність світових історичних шкіл XX століття» [1, с. 8], - цілком справедливо писав на початку 1992 р. професор Кульчицький.

Чи могла ця теоретична необізнаність стати на заваді процесу підготовки нового покоління підручників з історії України? Серед істориків була поширена думка, що авторам шкільних підручників не обов'язково заглиблюватися в теорію історичного процесу. Підручникотворення, стверджували вони, має суто «прикладний» характер і далеке від академічної науки. Мої однодумці, які після згаданої вище березневої наради 1993 р. в Запоріжжі, погодилися писати підручники з історії України, не розділяли цю позицію. Вони виходили з того, що у школі вивчають основи наук, а історія - одна з цих наук. Підручники повинні у доступній формі відбивати стан розвитку історичної науки, тобто, загальне бачення минулого сучасними істориками - професіоналами. А цього без теорії досягти неможливо.

Колеги, які погодилися писати шкільні підручники, виходили з досвіду викладання історії в вишах. Вони враховували, що у підручниках (як у шкільних, так і в університетських) висвітлюються широкі історичні періоди, повноцінний аналіз яких неможливий на підставі обмеженої кількості фактів, а вимагає їх об'єднання певною теорією. Підручники - це свого роду «мега-тексти», які без історичної концепції, апробованої в академічній науці, перетворюються в набір випадкових фактів. Інша справа, що обґрунтування теоретичних конструкції, які концептуально об'єднують історичні факти, як правило, залишаються за «лаштунками» шкільних текстів. Виняток можуть становити старші класи, де в дозованій формі учні одержують інформацію про різні історичні концепції і на підставі наданої їм у підручниках і хрестоматіях інформації висловлюють своє ставлення щодо них. Так розвивається наукове мислення, на формування якого має бути зорієнтований навчальний процес. На зламі епох, коли змінюється історична картина світу, потреба в теорії відчувається особливо гостро.

Погоджуючись з такою позицією і не маючи можливості реалізувати її на підставі вітчизняної науки, члени творчої групи звернулися до надбань немарксистської історіографії і історіософії. Якщо раніше радянські історики згадували про теорії та конкретно-історичні дослідження зарубіжних вчених, то переважно в контексті «критики буржуазних фальсифікацій». Тепер у працях іноземців стали шукати конструктивне начало - підказки відповідей на питання, які хвилюють українське суспільство, перш за все: звідки і куди ми йдемо, яке наше майбутнє.

Інформацію про основні напрямки сучасної зарубіжної історіографії вітчизняні вчені почали одержувати лише в наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр., коли була подолана інтелектуальна ізоляція української науки від світової. І хоча ця інформація була фрагментарною, а відтак - безсистемною і суперечливою, все ж вона виявилася надзвичайно корисною.

Врешті-решт, вибудовуючи необхідну для роботи над підручниками теоретичну концепцію, члени авторського колективу вирішили йти шляхом поєднання доступних їм новацій зарубіжної історіографії і загальноприйнятих у світовій практиці історіописання підходів. У загальному вигляді передбачалося:

1) виходити з загальновизнаного українським народом і світовим співтовариством факту державної незалежності України, який є «продовження тисячолітньої традиції державотворення в Україні»;

2) спиратися на загальноприйняті у світовій історіографії уявлення про періодизацію історичного процесу;

3) враховувати досвід європейської і світової історіографії ХХ ст.

Перш за все, зійшлися на думці що, незважаючи на всі історичні особливості, Україна у своєму розвитку пройшла ті ж етапи розвитку (у всіх його проявах - соціально-економічному, політичному, духовному), що й і інші країни Європи. Як приклад для порівняння наводилася, перш за все, історія Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії та ін. Ці країни в минулому були незалежними, потім втратили державність, а у новітні часи її відновили. Ставилося питання: чи Україна принципово відрізняється від цих країн? Таких принципових відмінностей не знаходили, а проголошення в 1991 р. незалежності поставило остаточну крапку на сумнівах з цього питання. Справді, державна незалежність відкривала можливість вивести історію України на загальноєвропейський і світовий обшир і вирватися з «залізних обійм» російської історіографії, яка минуле українського, як і інших народів колишнього СРСР, розглядала з русоцентричних позицій. У 1996 р. ідея «про принципову нормальність української історії» була обґрунтована Ярославом Грицаком у його монографії «Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.» і стала загальноприйнятою серед українських істориків.

Потім постало питання, як саме вписується «нормальне» минуле України в світовий загальноісторичний контекст?

Автори виходили з загальноприйнятої періодизації всесвітньої історії, згідно якої людство у своєму поступальному розвитку пройшло п'ять великих епох: Первісну епоху, Давній час, Середні віки, Новий і Новітній час. Але постало питання про «змістовне наповнення» цієї схеми. У радянській історіографії, яка ґрунтувалася на марксистській формаційній теорії, все було гранично чітко: Первісна епоха відповідала первіснообщинному ладу, історія Давнього світу - рабовласницькому, Середні віки - феодальному ладу, Новий час - капіталістичному, Новітній час - соціалізму, тобто, початку комуністичного ладу. У СРСР необхідність переосмислення цієї схеми стала очевидною вже наприкінці 1980 - на поч. 1990-х рр., коли виявилася теоретична неспроможність марксистської формаційної теорії. У пошуках альтернативи звернулися до досвіду зарубіжної науки.

На Заході над проблемою дослідження теоретичних аспектів розвитку людської цивілізації (і в цьому контексті періодизації всесвітньої історії) працюють постійно. Однак, єдиної точки зору там так і не склалося. Для західної гуманітарної науки, яка визнавала принцип інтелектуального плюралізму, це цілком природно, хоча було дуже незвично для пострадянських істориків, які звикли до чітких формул з посиланням на цитати Маркса-Леніна, що сприймалося як істина в останній інстанції. Особливо активно теоретичні конструкції щодо змісту історії людства на Заході розроблялися у другій половині ХХ ст. На противагу формаційній марксистській теорії, яка ґрунтувалася на ідеї єдності, універсальності всесвітньо-історичного процесу, сформувалася концепція локальних цивілізацій. її автором був англійський вчений Арнольд Тойнбі.

Про цивілізаційну теорію в Україні стало відомо в 80-ті рр., хоча її розробкою Тойнбі займався з 30-х рр. ХХ ст. Тойнбі локалізував на Землі окремі цивілізації, кожна з яких була своєрідним історико-культурним типом, кардинально відмінним від інших. Жодна цивілізація не охоплює людство в цілому. Тойнбі виокремив 21 цивілізацію, які існували в минулому чи існують сьогодні. Механізм еволюції цивілізацій визначається законом «Виклик - Відгук». Зміна природного середовища, внутрішні кризи і зовнішні загрози ставлять перед цивілізацією проблеми виживання (Виклик), від вирішення яких (Відгук) залежить її майбутнє. Адекватність/неадекватність Відгуку на Виклик визначає темп і напрямок руху (прогрес, застій, регрес).

Незважаючи на свою зовнішню привабливість, теорія локальних цивілізацій А. Тойбні (у тій формі, якою вона сприймалася на початку 1990-х рр.) здавалася для членів авторського колективу занадто абстрактною і малопридатною для методичної організації матеріалу в шкільному підручнику з історії України. У ній підкреслювалася багатоманітність прояву всесвітньої історії в різних регіонах, його індивідуальність, неповторність, але губилася ідея єдності, універсальності історичного розвитку. Деякі послідовники Тойнбі, не турбуючись про належне обґрунтування, надзвичайно розширили кількість локальних цивілізацій, розриваючи людство на мозаїку ізольованих етносів чи регіональних спільнот. Нерідко це диктувалося політичними міркуваннями. Зокрема, так було й в Україні.

Так, ще напередодні проголошення незалежності на Півдні і Сході України стала поширюватися думка, що ці регіони в історичному і в соціокультурному відношенні не є українськими. На цій підставі тоді вперше у новітній історії заговорили про «новоросів» і «Новоросію». При цьому, прагнучи надати своїм сепаратистським по суті проектам наукоподібний вигляд, пробували спиратися на авторитет західної науки, згадуючи тоді ще маловідоме в Україні ім'я Арнольда Тойнбі. Після проголошення незалежності ці розмови на деякий час припинилися. Натомість, в умовах краху комуністичної системи, наростання глобалізаційних процесів у світі, проголошення «європейського вибору» України, поширення ринкових відносин і ліберальних цінностей на все нові й нові країни світу - ідея єдності, «універсальності» світової історії одержала нові підтвердження.

У 1989 р. американський політолог Френсіс Фукуяма опублікував сенсаційну статтю «Кінець історії?», в якій доводив, що після багатьох століть пошуків і величезних жертв людство нарешті знайшло найбільш доцільну форму суспільної організації - ліберальну демократію. Ця ідея на початку 90-х рр. обговорювалася у науковому середовищі і підштовхувала українських вчених до пошуку теоретичних узагальнень, які б давали обґрунтування для підходу до історії людської цивілізації як до універсального процесу.

Саме ці інтегральні цивілізаційні процеси, свідками якими людство стало в 1980-1990-х рр. ХХ ст., примусили звернути увагу на роботи Раймона Арона, Даніела Белла, Елвіна Тоффлера, Уільяма Ростоу та інших західних дослідників другої половини ХХ ст., у яких відновлювалася ідея єдності світу, пропонувалося загальне бачення історії, її «глобальний» характер. Пересічний радянський науковець книги цих авторів прочитати в перекладі чи оригіналі не мав можливості (заважала «залізна завіса»!) і змушений був сприймати їх зміст через призму компартійних критиків, які говорили про них, як про «буржуазні фальсифікації», єдина мета яких опорочити марксизм, його теорію формаційного розвитку і «відволікати народні маси від боротьби за соціалізм». Але на початку 90-х рр. цей «контрпропагандистський» антураж вже не сприймався і в роботах згаданих західних авторів стали шукати раціональне зерно. Слід сказати, що під таким кутом зору дослідження західних авторів, які критикувалися офіційною наукою, сприймалися частиною українських дослідників і раніше, а з проголошенням незалежності це стало загальним правилом.

Зокрема, в інформації про концепції зазначених вище західних авторів звернула на себе увагу ідея трьох рівнів розвитку суспільства (трьох цивілізацій), через які пройшли сучасні розвинуті країни: 1) традиційне (інакше: доіндустріальне, або аграрне, чи аграрно-ремісниче), 2) індустріальне і 3) постіндустріальне. В основі цієї теорії був економічний фактор і зовні була схожа з формаційною теорією Маркса (саме тому на неї в Радянському Союзі й звернули особливу увагу), але істотно відрізнялася від неї по суті, коли мова заходила про механізм переходу від однієї стадії розвитку до іншої: Маркс вважав «локомотивами історії» соціальні революції, а прихильники ідей вказаних вище мислителів «двигуном» розвитку - технічний прогрес. Уільям Ростоу не випадково в підзаголовок своєї книги «Стадії економічного росту», опублікованої в США ще у 1960 р., поставив своєрідний виклик: «Некомуністичний маніфест».

Розглядаючи теорію «трьох цивілізацій» (у Елвіна Тоффлера - теорії «трьох хвиль») неважко помітити, що вона своєрідно корелює з усталеною в світовій історіографії періодизацією всесвітньої історії. Традиційне суспільство «вписується» в хронологічні рамки Найдавніших часів (Первісної епохи), Давнього світу і Середніх віків. У Первісному суспільстві люди існували головним чином за рахунок мисливства і збиральництва; у Давній час і Середні віки в основі життя було сільськогосподарське виробництво і ремесло (аграрно-реміснича цивілізація).

У Новітню епоху, яка продовжується і сьогодні, індустріальне суспільство поступово поступається місцем постіндустріальному (пост - після), яке ще називають й інформаційним, з огляду на широке поширення інформаційних технологій. У постіндустріальну епоху людство почало входити в середині ХХ ст.

Вибудувалася логічна схема, а відтак - періодизація всесвітньої історії, яка пізніше була покладена в основу змісту підручників, написаних членами робочої групи.

Наведена вище схема періодизації всесвітньої історії стосується всього людства. Але, разом з тим, вона використовується для характеристики історичного шляху окремих країн, зокрема, України. Наша країна розвивалася як складова частина світової цивілізації і у своїй історії пройшла всі ті періоди, які випали на долю інших великих країн.

Найдавніший час (Первісне суспільство) на території України почався понад 1 млн. років тому, коли з'явилася людина розумна і відбувалося становлення цивілізації. Тут знайшли прихисток багато розвинутих (для свого часу) людських спільнот, які внесли помітний вклад у світову історію (наприклад, трипільці, скіфи, сармати та ін.).

В умовах формування аграрно-ремісничої цивілізації (Давній світ) - в центральних регіонах України формувалися умови для виникнення давньоукраїнської східнослов'янської держави, а на її південних і західних окраїнах - на берегах Чорного і Азовського моря - утвердилися міста-держави - форпости блискучої античної цивілізації.

У Середні віки (розвинута аграрно-реміснича цивілізація) - на території України сформувалася одна з найбільших і наймогутніших європейських держав - Київська Русь, яку видатний український історик ще називав Україною-Руссю. В ХІІІ ст. Україна-Русь попала в залежність від Золотої Орди, наприкінці середніх віків її захопила Литва, а в XVI ст. - Польща.

З початку XVI ст. світ став модернізуватися і вступив в період Нового часу (Модерної епохи), яка продовжувалася до початку ХХ ст. За час модернізації у світі відбулися величезні перетворення у всіх сферах життя людей. Головне - змінилася економічна основа існування людей: замість аграрно-ремісничого виробництва, яке ґрунтувалося на ручній праці, утвердилося механізоване машинне (індустріальне) виробництво. Відповідно, суспільство Нового часу в період його розквіту - індустріальним. Початок - середина XX ст. - це період розвинутої індустріальної цивілізації. В середині XX ст. індустріальне суспільство вступило в стадію переходу в постіндустріальне.

В Україні за цей час також, хоча й повільніше, ніж в Західній Європі, відбувалися кардинальні цивілізаційні зміни. Модернізація в ній мала наздоганяючий характер. В XIX ст. вона, перебуваючи у складі Російської і Австро-Угорської імперій, перейшла в індустріальну стадію, а наприкінці XX ст. - в постіндустріальну. Відповідно, відбувалися зміни в соціальній, духовній і політичній сфері. Кілька разів в епоху Нової і Новітньої історії людства Україна робила спроби відновити свою незалежність і врешті-решт здійснила це в 1991 р.

Склавши, таким чином, більш-менш чітке (як нам здавалося) уявлення про періодизацію світової історії і місце в ній історії України, члени авторського колективу встали перед питанням: як пояснити появу в умовах Нового і Новітнього часу національно-державницьких прагнень українців і які внутрішні і зовнішні стимули викликали їх?

У загальному вигляді схему національно-визвольних рухів українців накреслив Михайло Грушевський, з концепцією національної історії якого пострадянська наукова громадськість України ознайомилася на рубежі 80-90-х рр. Суть її полягала в тому, що у минулому в Україні декілька разів циклічно повторювалися періоди національного поневолення і національного відродження. Ця схема, ґрунтувалася на канонах позитивістської філософії XIX ст. і зазнала цілком справедливої критики з боку деяких сучасних істориків як застаріла, але більшість сучасних дослідників вона в цілому задовольняє і сьогодні. Справді, після втрати внаслідок монголо-татарської навали незалежності України-Русі, в XV ст. виникло українське козацтво і почалося національне відродження, яке в середині XVII ст. ознаменувалося національно-визвольною війною під керівництвом Богдана Xмельницького; однак, Гетьманщини, яка виникла в ході війни була знищена царизмом, але в 30-ті рр. середині XIX ст. починається нове національне відродження, яке увінчується Українською революцією початку XX ст.; революція зазнала поразки, але після всебічної модернізації і грандіозних національних катастроф XX ст., в умовах «перебудови» Україна знову відроджується і в 1991 р. здобуває незалежність.

Але ця схема не давала вичерпної наукової відповіді на питання про внутрішні соціально-економічні і політичні фактори, які викликали національне відродження і відкривали перспективу незалежності України.

У цьому відношенні великий інтерес українських істориків викликала праця чеського автора Мирослава Гроха, у якій йшла мова про формування модерних націй і національно-визвольні рухи залежних народів Центрально-Східної Європи в умовах модернізації і формування індустріального суспільства. В ній йшлося про три фази національного відродження (фаза «А» - академічна, фаза «Б» - організаційна, фаза «С» - політична), через які пройшли на шляху до національного самовизначення ці народи.

Зі спадщиною Гроха українського читача познайомили зарубіжні дослідники. Але вони помітили, що про Україну Грох не писав, хоча його висновки цілком можна застосувати для характеристики національно - визвольного руху українського народу. Зокрема, саме аналітичну схему Мирослава Гроха для аналізу українського національного відродження ще у 1990 р., тобто, до проголошення незалежності 1991 р., використав професор Мічиганського університету Роман Шпорлюк. Свою статтю Роман Шпорлюк закінчив словами: «Будемо мати надію, що навіть коли Грох ігнорує українську історію, українські історики не будуть ігнорувати Гроха» [4, С. 167].

У контексті пошуку теоретичних підходів до характеристики визвольного руху увагу авторського колективу звернула на себе увагу також згадана вище книга Ореста Субтельного «Україна.! сторія». Через всю книгу, пише у передмові Автор, проходять дві головні проблеми - бездержавність і неукраїнська (без вирішальної участі українців) модернізація: «…Відсутність держави та наявність панування неукраїнців у процесі модернізації є вирішальними моментами, котрі допомагають висвітлити надзвичайно широке, барвисте й химерне плетиво, що його утворює історія України» [5, с. 16].

Однак, в історії України, крім питань національно-визвольного руху і державотворення, залишилося багато інших, без вияснення суті яких наважитися писати нові шкільні підручники писати було б авантюрою. Ці проблеми на рубежі 1980-1990-х рр. поступово стали попадати в поле зору професійних істориків. У жовтневому числі «Українського історичного журналу» за 1991 р. були опубліковані матеріали «Круглого столу», які пропонували току зору провідних істориків Академії Наук України, докторів історичних наук на деякі особливо важливі з цих проблем. Так, Олександр Моця, завідувач сектором давньоруської археології Ыституту археології, виступив зі своїм баченням теми «До передісторії українського етносу», Володимир Ричка, заступник головного редактора «Українського історичного журналу», зробив повідомлення «Про характер і деякі особливості формування давньоруської народності», Валерій Смолій, директор Ыституту історії, розкрив тему «Середньовічна доба в історичному минулому України» [6, с. 3-10]. У квітні 1992 р., заступник директора Ыституту історії Станіслав Кульчицький, у статті «Роздуми історика» запропонував деякі методологічні підходи до аналізу історії радянського суспільства [1, с. 8-10].

З урахуванням усіх зазначених вище обставин і стану історичної науки автори поступово вибудовували теоретичні підходи до історії України.

Ці підходи в цілому співпадали з позицією, сформульованою в «Концепції шкільної історичної освіти», проект якої був розроблений в 1992 р. і обговорювався в ЗМІ. У Концепції зазначається: відбір та побудова навчального матеріалу мають здійснюватися на принципах гуманізації та взаємосполучення формаційного, цивілізаційного і культурологічного підходів. Вважалося, що такий підхід надасть можливість розкрити як поступальний розвиток суспільства «по вертикалі», так і наступність і внутрішню різноманітність розвитку країн та цивілізацій тієї чи іншої епохи на «горизонтальному» зрізі історії [8].

Члени авторського колективу не брали участі у розробці Концепції, але після ознайомлення у цілому погодилися з нею, хоча розуміли, що вона не дає відповідей на всі конкретні питання, які виникають в ході дослідницького процесу. Теоретична націленість концепції на інтегральний підхід до історії з урахуванням багатоманітності її проявів відповідала уявленням авторів про минуле людства і місце в ньому України. На підставі цих уявлень і формувалася загальні теоретичні уявлення про минуле, які вони прагнули реалізували в текстах підручників.

Крах проекту «Регіональний підручник»