Українська освіта за кордоном – вагомий чинник націєтворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська освіта за кордоном - вагомий чинник націотворення

Вивчення закономірностей і специфіки процесів націєтворення в Україні є важливою складовою сучасних українознавчих досліджень, які, тут ми погоджуємося з думкою історика В. Піскун, є не лише «фактом сучасної української дійсності, а й значним націєтворчим чинником. Із зростанням рівня розвитку українознавства як науки, знання про Україну й українців сприятиме утвердженню української спільноти у світовому культурному просторі» [10, с. 90].

Варто зазначити, що хоча процес виникнення націй скрізь мав свою специфіку й унікальність, проте існував ряд спільних чинників, які були умовою його успішного протікання та завершення для всіх європейських країн. Це, за висновками науковців, передовсім, «існування власної самостійної незалежної держави, і витворення сконсолідованої суспільної єдності з різних верств населення країни, об'єднаних єдиною ідеєю спільного життя й бачення майбутнього - національною ідеєю» [16, с. 514]. Власне для того, щоб з певної спільноти постала нація така спільнота окрім політичної волі повинна мати певні об'єднуючі елементи - спільну культуру чи історичну спадщину, релігію, економічні інтереси, мову тощо. Як відомо, для більшості європейських спільнот, в тому числі й для української, формотворчими чинниками були: спільна культура, історична та релігійна спадщина, мова.

Наріжним об'єднуючим елементом спільнот виступає - культура. Недооцінювати цього формотворчого чинника нації не можна, оскільки культура, як слушно вважає В. Базилевський, «це, як відомо, обличчя нації. Обґрунтування її права на самостійність. Виправдання її присутності в світі. Втрата культури - втрата нації. Якщо нації немає, а є народність, то вона уподібнюється рослині, яка гине не розцвівши. Україна - це передусім культура. Позбавте її останнього, і України не стане. Наше українство матеріалізується тільки в формах культури» [1, с. 541].

Принагідно зазначимо, що кожна культура формує свій, особливий соціум, свою форму соціально-культурного існування. Так, зокрема Є. Маланюк, роздумуючи над проблемами розвитку української культури й нації, наголошував: «Немає культури (чи, як хто воліє, «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного… Безнаціональної культури немає. Безнаціональною може бути, вживаючи виразу Шпенґлера, лише переймана «цивілізація», але й тоді треба пам'ятати, що і за паротягом, і навіть за рефреджірейтором тягнеться певна генетична лінія аж до «місця зродження» тих приладь» [8, с. 88]. Власне саме національна культура утворює «тотальне поле інформаційних взаємодій» і є «провідним чинником як окремішності народу серед інших, так і інтерсуб'єктивних взаємодій». Завдяки цьому як суспільні групи, так і окремі представники українського народу «мають спільні духовні та поведінкові установки, стереотипи, нормативи та цінності» [9, с. 28].

Як відомо, основним способом передачі наступним поколінням накопиченого досвіду культури є освіта. Освіту розглядаємо як соціальний інститут, який поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає в своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним із важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь. У дослідженнях Е. Гелнера, Е. Хобсбаума, Д. Орлоффа, Е. Сміта та інших теоретиків націєтворення обґрунтовується роль освітнього чинника як важливої складової націє - та державо-будівництва. Так, зокрема, Е. Сміт, зосередивши свою увагу на національній ідентичності, підкреслює значення освіти для формування національних культур: «Утворення світських масових націй стало кінець кінцем наслідком енергійної програми політичного згуртування, здійснюваної через загальнодержавну систему народної освіти» [13, с. 69]. Тобто, освіта, поряд з «територіальністю», участю громадян у націоналістичній діяльності та громадянством, є однією з найважливіших, притаманних територіальному націоналізму й ідентичності рис, які вони намагаються створити. Таким чином, підсумовує Е. Сміт, «освіта не менш потрібна для добра національної спільноти, як і для добра індивіда» [13, с. 124 - 126]. У цьому контексті, наголошує Е. Гелнер, система освіти сучасних націй - держав західного типу «виконує функцію консолідації суспільства». Адже, набувши масового характеру, вона, з одного боку, забезпечує загальний доступ до неї усім членам суспільства, а з іншого, маючи національний зміст, сприяє усвідомленню людиною власної ідентичності. Отже, за висновком дослідника, «досить впливовою інституцією є школа, оскільки культура, яка передається через школу, а не та, що передається на місці, в локальній спільноті, визначає корисність, чесність і самоповагу сучасної людини» [2, с. 68].

Цієї ж точки зору притримуються і українські науковці. Так, зокрема, філософ С. Кримський переконаний, що освіта «входить до визначення самого поняття нації. Не тільки територія, мова, економіка, але й спосіб трансляції культури. Освіта - це одна з ознак нації, яка створює єдине культурнее поле» [6]. Виходячи з вищесказаного, можемо стверджувати: суспільство забезпечує своє існування через освітні процеси на які покладається завдання виховання свідомих громадян спільноти, здатних відтворювати національні імперативи і готових присвятити себе служінню суспільства.

Особливої гостроти питання національної освіти і виховання набуває у бездержавних народів. Дослідження зарубіжних україністів П. Понятенка, В. Голубничого, І. Огієнка (митрополита Іларіона), Б. Стебельського, В. Яніва, М. Семчишина та ін. стали концептуальними у плані розгляду української культури як «основи національної самобутності», констатації незаперечного факту, що національна освіта, як важливий компонент культури, є вагомим чинником боротьби за власну незалежну державу та «оборонним» засобом проти процесу асиміляції [3, 4, 5, 11, 12, 14]. Освітній чинник є безумовним в українських громадах за кордоном, ставши на початковому етапі об'єднавчим підґрунтям для різних груп емігрантів, що здебільшого вели замкнутий спосіб життя в іншоетнічному середовищі. У подальшому через «українознавчі цінності», сприяючи формуванню національної самосвідомості українців, а отже й збереженню їхньої самобутності як спільноти, він залишається чинником етноохоронним.

Історія створення українознавчих закладів освіти, передовсім рідних шкіл, в середовищі закордонних українців свідчить про усвідомлення ними значущості освіти для майбутніх поколінь, її ролі для національної ідентифікації. Тому вже наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., в ході першої і частково другої хвиль переселень з українських земель на Захід (період до Першої світової війни) були закладені підвалини організованого культурно-громадського життя західної української діаспори загалом і українознавчої освіти, зокрема. Перші «Просвіти» й Українські доми, що поставали в місцях поселення українців на кошти, пожертвувані ними самими, зробили свою справу, адже в основі їхньої діяльності було пробудження почуття національної свідомості, власної національно-культурної окремішності і значущості. Українські культурно-освітні заклади, засновані в країнах поселення послідовно утверджували ідею національної, а не просто етнічної єдності.

Досить показовим в означеному контексті є досвід українців Канади. Українознавча освіта, яка тут представлена усіма ланками навчально-виховного процесу - від початкової до вищої школи, з моменту створення й до сьогодення виконує свої консолідуючі функції в житті української спільноти не лише задля протидії процесам асиміляції, але й з метою долучення молодих поколінь до українського культурного простору. Зусиллями українських переселенців в трьох канадських провінціях - Манітоба, Саскачеван і Альберта вже протягом першої доби української еміграції українська мова була введена в існуючу державну систему освіти.

Проте, церковні громади, керівники культурно-просвітницьких організацій, дбаючи про майбутнє української спільноти, починають створювати рідні школи, які поряд з вивченням української мови, літератури, історії України, релігії, забезпечували національне виховання української молоді. Варто зазначити, що вагомим чинником постання української освіти за межами України стало логічне продовження та розвиток на еміграції концепції національної школи, розробленої на поч. ХХ ст. українськими вченими-педагогами, в якій особливе місце посідали питання національного виховання.

Головне завдання рідної школи вбачалося, передовсім, в навчанні молоді української мови - основної ознаки окремого народу, адже «рідна мова-то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу, - зазначав митрополит Іларіон. - Мова-то серце народу: гине мова - гине й народ. Гине мова - гине й історія, як історія окремого народу» [5, с. 114].

Фінансові засоби на утримання рідної школи поступали переважно від батьків, які платили за навчання своїх дітей, добровільних пожертв, а в окремих містах існував навіть спеціальний податок, який сплачував кожен член української громади на школу, незважаючи на те, мав він дітей шкільного віку, чи ні. Цей факт підтверджує усвідомлення українською громадою значення рідних шкіл у справі збереження етнічної самобутності українців на поселеннях. Відомо, що збереження культурної самобутності, успішне протистояння процесам асиміляції значною мірою залежить від активності самої спільноти та її організацій. А отже, для вирішення цих завдань «мусять негайно й одностайно стати в першу чергу родина та церква, а далі все об'єднане громадянство й уся преса. У добрій національній освіті нашої молоді - наша світла будучність…» [5, с. 118], - стверджував митрополит Іларіон.

Проведений нами аналіз суттєвих проблем, яким українські поселенці до Канади надавали першочергового значення, переконує у тому, що це були завдання спрямовані на збереження материнської мови шляхом створення рідномовних шкіл та розвитку національної освіти. Саме тому українським емігрантам уже в першу добу переселенського руху вдалося добитися значних успіхів на ниві освіти. Головними освітніми здобутками цієї доби стали державні двомовні українсько-англійські школи, приватні рідні школи, бурси й інститути.

Коли, з приходом до влади ліберальної партії, яка завжди виступала проти двомовного шкільництва, у 1916 р. в Канаді було скасована українсько-англійська двомовна освіта, українці вдалися до інших організаційних заходів, спрямованих на мовно-культурне збереження, зокрема, посилили громадську діяльність. У 1918 р. був створений координаційний осередок - Український Горожанський Комітет, що діяв до 1922 р. Дещо пізніше - 1940 р., з такими ж завданнями утворено Комітет Українців Канади (КУК). Поряд з цим, українці добилися відкриття своєрідної кафедри для вивчення рідної мови в Саскатунському університеті - Бурси імені Петра Могили, з 1917 р. - Український інститут імені Петра Могили.

Освіта була лише частиною виховної програми, яка планово і послідовно проводилася як в цій своєрідній «Могилянці», так і в інших українських освітніх закладах Канади. Головно ж увага зосереджувалась у справі виховання молоді на справжніх українських патріотів, свідомих свого національного походження, відданих своєму народові, своїй українській громаді. «Освіта не становить усього. Ми звертаємо увагу на моральне виховання. Нам ходить про те, щоб виховати передових людей, на котрих нарід міг би звіритися з проводом», - наголошував один із перших ректорів Інституту Ю. Стечишин. Саме під його керівництвом Інститут «зробив величезну працю», давши українській спільноті Канади чимале число високоідейної освіченої молоді, що «понесла свої знання та ідеї в усі закутки» її поселення в цій країні, «перетворюючи громади «русинів», «галіціян», «буковинців» чи «австріяків» у свідому українську громаду - складову частину канадського суспільства» [15, с. 186]. Лише за перші двадцять п'ять років діяльності ця українська освітньо-виховна інституція випустила понад 1200 вихованців, прищепивши їм віру в себе і в силу своєї громади [17, с. 258].

Як відомо, українська еміграція за океан після Другої світової війни характеризувалася досить високим рівнем освіти і, по суті, була справжньою культурною елітою. В Канаду та США був принесений глибокий патріотизм до України, що і зумовило активізацію боротьби за українознавчу освіту. Наполегливою боротьбою української громади в третю добу еміграції вдалося позитивно розв'язати одне найважливіших питань українського шкільництва Канади - українську мову було повернуто в державні школи.

Впродовж 1950-60-х рр., період громадсько-організаційного усталення шкільної освіти в країнах проживання українських громад, до обговорення проблем українознавчої освіти, обґрунтування ролі українського зарубіжжя у збереженні й примноженні української культури активно долучаються наукові, освітні, громадські діячі діаспори, серед яких - В. Голубничий, В. Кубійович, І. Лисяк-Рудницький, М. Шлемкевич. Розуміючи усю складність завдань, покладених на українську діаспору як на «представників вільної української політичної думки», усвідомлюючи, що вона - «співтворець українських духовних цінностей», українські науково-освітні діячі того часу слушно вважали саме культурну працю «найважнішим, першим обов'язком еміграції». У своїх публікаціях вони підкреслювали, що в умовах української бездержавності лише на еміграції можна «творити цінності, яких не можна творити в краї», а крім того, тільки «культурна праця з політичними аспектами може продовжити життя української діаспори» [7, с. 4 - 7].

Певна річ, не оминали українські науковці й проблем культурної асиміляції, яка є серйозною загрозою для подальшого існування української діаспори, а також і засобом протидії цій небезпеці. Так В. Голубничий головною причиною асиміляції вважав «переважання» в світогляді людини її власного комплексу меншовартості, подолання якого цілком можливе шляхом національного виховання молоді в українській школі: «Слід вважати абсолютно необхідним, щоб українська виховна система поставила собі за центральну мету переконливо знищувати й розбивати всі можливі елементи комплексу меншевартости, з якими молодь приходить до неї» [3, с. 384]. Виходячи з цього, він пропонував при вивченні української культури постійно порівнювати її з «чужими відповідниками», показуючи на цьому тлі українську оригінальність, «українські національні прикмети і якості».

У 1970-х рр. зусиллями української громади уряд Канади відновлює двомовне українсько-англійське шкільництво. Підґрунтям для двомовно-тримовних програм сучасної канадської системи освіти стала система дошкільного виховання, яка включає в себе українські садочки й осередки цілодобової опіки. Важливість центрів дошкільного виховання полягає у тому, що діти вже в ранньому віці мають змогу долучатися до української культури, засвоювати українську мову. Спільні зусилля української громадськості, вихованої вже на поселенні в Канаді, та представників української культури, що прибули до країни з повоєнною хвилею еміграції, зумовили поширення наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст. українознавчих студій в університетській системі Канади. У світлі асиміляційних процесів закордонні українці - прихильники збереження власної національної ідентичності, вбачають перспективи у світських інституціях та діяльності освітніх установ різного рівня (школи українознавства, молодіжні організації, культурні, мистецькі, наукові заходи).

Отже, особливість завдань, які вирішує сьогодні українська освіта за рубежем, в країнах проживання українських громад, полягає, передовсім, у збереженні національної свідомості людини, яке реалізується через навчання рідною мовою та виховання української молоді у національному дусі, пробудженні власної національної ідентичності, ширенні українського у світі.

Література

націєтворення культура освіта українознавчий

1. Базилевський В. Холодний душ історії: Есеї, ст. / Володимир Базилевський. - К.: Ярославів Вал, 2008. - 680 с.

2. Гелнер Е. Нації та націоналізм: Націоналізм / Ернст Гелнер; [пер. з англ. Г. Касьянов]. - К., 2003. - 300 с.

3. Голубничий В. Українська культура в діаспорі / Всеволод Голубничий // Листи до приятелів. - 1964. - Кн. 5 - 6. - С. 35 - 39.

4. Голубничий В. Суть української культури й українська культура в діаспорі: доповідь на підготовчій сесії для справ культури в Торонто 30 березня 1964 / Всеволод Голубничий. - Торонто: Об'єднання українських педагогів Канади, 1965. - 51 с.

5. Іларіон (Митрополит). Книга нашого буття на чужині: Бережімо все своє рідне!: Ідеологічно-історичні нариси. - Вінніпег: Українське Наукове Богословське Товариство, 1956. - 167 с.

6. Кримський С. Формування українського гуманітарного простору - шлях до національної консолідації: Круглий стіл в Національному інституті стратегічних досліджень з обговорення Послання Президента України до Верховної Ради України: // http://www.niss.gov.ua/Table/161106/161106.htm

7. Кубійович В. Українська діяспора (загальна характеристика) / Володимир Кубійович // Листи до приятелів. - 1964. - Кн. 1 - 2. - С. 3 - 8.

8. Маланюк Є. Книга спостережень / Євген Маланюк. - К.: АТІК, 1995. - 236 с.

9. Мостяєв О. Поведінка українців як складова українознавчих досліджень / Олександр Мостяєв // Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: [зб. наук. пр. за результатами міжнар. наук. конф.]. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. - 383 с.

10. Піскун В.М. Етапи розвитку українознавства / В.М. Піскун // Українознавство: [навч. посіб. для вищ. навч. закл.] / за ред. М.І. Обушного. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - С. 67 - 92.

11. Понятенко П. Культура, національність та асиміляція / П. Понятенко. - Вінніпег, МАН: Українська Видавнича Спілка, 1917. - 50 с.

12. Семчишин М. Тисяча років української культури: Історичний огляд культурного процесу / Мирослав Семчишин. - 2-е вид. - К.: АТ «Друга ріка», МП «Фенікс», 1993. - 550 с.

13. Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт; [пер. з англ. П. Таращук]. - К., Основи, 1994. - 223 с.

14. Стебельський Б. Українська культура - джерело самобутности і світогляду українського народу / Богдан Стебельський // Визвольний шлях. - 1975. - Кн. 4 (325). - С. 411 - 430.

15. Удод Г. Юліан Стечишин та його виховний ідеал // Західньоканадський збірник / Григорій Удод. - Едмонтон: Канадське НТШ, 1975. - Т. ХVІІ. - Ч. 2. - С. 184 - 190.

16. Українознавство: [навч. посіб. для вищ. навч. закл.] / за ред. М.І. Обушного. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - 672 с.

17. Ювілейна книга 25-ліття Українського Інституту імені П. Могили в Саскатуні 1916-1941. - Вінніпег, Канада, 1945: Видано заходами і коштом Інституту. - 425 с.

Размещено на Allbest.ru