Розвиток шкільництва та мовно-літературної освіти на Закарпатті у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Розвиток шкільництва та мовно-літературної освіти на Закарпатті у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть

Маляр Любов Василівна

кандидат педагогічних наук, доцент кафедра педагогіки та психології

м. Ужгород, Україна

Анотація

У статті розглянуто особливості розвитку шкільництва та мовно-літературної освіти у контексті соціально-історичних та культурологічних обставин на Закарпатті у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть; висвітлено внесок українських культурно-освітніх діячів у справу утвердження національної ідеї у краї, в організацію навчально-виховного процесу на національних засадах; встановлено, що вивчення української мови та літератури було важливим засобом формування національних та загальнолюдських цінностей закарпатоукраїнців.

Ключові слова: освіта, шкільництво Закарпаття, українська мова та література, педагоги та культурно-освітні діячі.

Вступ

Сьогодення вимагає об'єктивної оцінки освітньо-культурного розвитку Закарпаття в контексті українських національно-визвольних змагань та визначення ролі вивчення мови і літератури як важливого засобу формування в закарпатців національної самосвідомості та загальнолюдських цінностей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні тенденції розвитку освіти на Закарпатті висвітлено в працях А. Волошина, В. Гомонная А. Ігната та ін. Важливі аспекти літературного процесу регіону були у центрі уваги В. Бірчака, П. Лісового, В. Микитася, П. Магочія, О. Рудловчак та ін.

Метою статті є узагальнення фактів розвитку шкільництва на Закарпатті у контексті освітньої політики, яку проводили в краї уряди Австрії та Австро-Угорщини, а також визначення ролі мовно-літературної освіти у формуванні етнічної самосвідомості закарпатоукраїнців, прилученні їх до духовної скарбниці світової культури.

Друга половина ХІХ - перша половина ХХ століття - складний і суперечливий період в історії Закарпаття, це період національного самоусвідомлення закарпатоукраїнців та їх активних дій за утвердження рідної мови та збереження самобутньої культури, за визволення і возз'єднання з Україною. Безперечно, що важливе місце у національно-визвольних змаганнях краян посідало шкільництво. Патріотично налаштовані закарпатські освітяни усвідомлювали, що одним із вирішальних чинників формування національної свідомості русинів-українців Закарпаття є система освіти, тому боролися за створення і збереження національної школи, введення у шкільну практику досягнень національної культури, і у першу чергу - творів рідної літератури, не ігноруючи при цьому і надбаннями світової культури.

Двадцятирічний період 1848-1868 рр. дослідники називають добою національного відродження русинів Підкарпаття [1, с.38]. Події революції 1848-1849 років сприяли зміцненню національного самовизначення закарпатоукраїнського населення, пожвавленню культурно-освітньої роботи, внаслідок чого на Закарпатті значно зросла мережа шкіл із руською мовою навчання. Так, 1868/69 навчального року в краї працювали 473 народні школи, у 268 із яких навчання проводилось рідною мовою, 55 шкіл були двомовними («русько-мадярськими»), 114 - угорські, 3 - румунські і 3 - двомовні («русько-румунські»). Щодо середньої ланки освіти на Закарпатті, то 1849 року вийшов наказ королівського намісника Угорщини, згідно з яким мовою викладання в Ужгородській гімназії було оголошено руську мову, 1849/50 навчального року, вперше за всю попередню історію Закарпаття, навчання в гімназії проходило українською мовою. Однак, уже 1850/51 навчального року в гімназії знову було введено угорську мову викладання, а руська мова вивчалась тільки як навчальна дисципліна. З 1862 року за клопотанням інспектора руських шкіл В. Добрянського рідна мова викладалася 2 години на тиждень в усіх класах [2, с.31-35]. Великим недоліком у роботі шкіл була відсутність навчальних планів і програм, що не дає змоги визначити зміст курсу з вивчення літератури. Але відомо, що з ініціативи директора гімназії І. Чурговича в Ужгороді була створена бібліотека, в якій поруч із численними книгами церковного і наукового змісту нараховувалася і велика кількість художніх творів світової літератури [3, с.44]. У цей час в Ужгородській гімназії навчалися юнаки з Прикарпаття, що свідчить про тісні культурні зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями [2, с.34].

Значний внесок у справу піднесення культурно-освітнього рівня закарпатоукраїнського населення зробив О. Духнович. Він активно боровся за створення шкіл із рідною мовою навчання, видавав навчальні підручники, написав багато патріотичних творів, у яких утверджував національну свідомість русинів Закарпаття, організував перші національні товариства, встановив тісні зв'язки із галицькими русинами. О. Духнович вважав літературу важливим засобом пробудження національної самосвідомості народу, виховання високої моральної культури: «Без літератури сущій народ мертвий есть, сама література народу духа подати годна есть», - писав він у №І4 «Вісника» за 1850 рік. Цю ж думку він повторив 1863 року: «Истинно бо для ніжного образования, для исправления чувств, для пробуждения мыслей, словом для воспитания душевных и тілесньїх сил, также и отвращения праздности пособствует мудра, чиста и моральна беллетристика» [4, с.241, 339].

У 60-х роках ХІХ ст. місцевими патріотами-освітянами К. Сабовим, І. Раковським і В. Кимаком було видано руською мовою підручники з граматики, літератури й історії, що за тих умов мало велике значення для утвердження національної самосвідомості та слов'янських почуттів русинів-українців краю.

На пробудження національної свідомості закарпатців і підвищення їх освітнього рівня спрямовувалася й діяльність О. Павловича, І. Сільвая, А. Репая. Зокрема, А. Репай 1867 року в Ужгороді заснував педагогічну газету «Учитель», мета якої, за визначенням О. Рудловчак, полягала у висвітленні досягнень «європейської, почасти угорської, особливо ж руської культури шкіл» [5, с.18]. П. Лісовий наголосив, що це перша в Україні педагогічна газета [6, с.63].

Однак, період пожвавлення в організації шкільництва на національних засадах у Закарпатті виявився короткочасним. Після створення 1867 року дуалістичної Австро-Угорщини, Угорщина бере курс на денаціоналізацію закарпатоукраїнського населення. Перші кроки денаціоналізаторської політики у галузі шкільництва були дещо завуальованими. Йдеться про те, що згідно із шкільною реформою 1868 року в діючих тоді початкових народних, повторних народних і горожанських школах, гімназіях та учительських семінаріях право визначення мови навчання надавалось організаторам, «утримувачам» шкіл, тобто сільським общинам, церкві або державі. У той же час інтенсивно почали відкриватися державні школи, в яких мовою навчання могла бути тільки угорська, причому школи відкривалися не у віддалених селах, де їх взагалі не було (у 73 селах, як констатує А. Ігнат, діти зовсім не були охоплені навчанням), а відкривали їх у великих селах [7, с.41].

Дозволом про право визначення мови навчання закарпатоукраїнці зуміли скористатися, що підтверджується такими статистичними даними: за період із І868 до 1874 рр. кількість народних шкіл з руською мовою навчання збільшилася на 54, тобто 1874 року в краї функціонували 313 шкіл з руською мовою навчання, а також 113 угорських, 82 - русько-угорські, 3 - румунські, 3 - русько-румунські [2, с.40-41].

О. Духнович радів, коли сільські громади турбувалися про відкриття шкіл [4, с.286-287].

Починаючи з 1874 року, угорські власті приступили до відкритої мадяризації закарпатського населення, і одним із основних засобів для цього служило шкільництво. 1879 року було затверджено закон, згідно з яким у всі школи краю вводилось обов'язкове вивчення угорської мови. Закон зобов'язував учителів, які не володіли угорською мовою, протягом 4 років засвоїти мову такою мірою, щоб її викладати в народних школах [7, с. 13-14]. Хоча у навчальних планах шкіл поруч із угорською мовою значилась і рідна мова, вивчення її цілком підпорядковувалось засвоєнню учнями угорської культури. Адже робота вчителів оцінювалась тільки за результатами знань учнями мови і культурних надбань угорського народу [2, с.43]. А. Волошин підкреслив, що Міністерство Освіти 1880 року прийняло розпорядження про фінансову нагороду тим учителям, які «в научанню мадярської мови викажуть найкращий успіх. У навчальному процесі вони могли уживати тільки «патріотичні» читанки, одобрені міністерством» [8, с.75].

У краї інтенсивно створювалися так звані «мішані» школи, в яких, крім закону божого та рідної мови, весь навчально-виховний процес здійснювався угорською мовою. Масово ліквідовувалися школи з руською мовою навчання і відкривалися школи з угорською. Так, 1894-1895 навчального року в краї працювало 375 народних угорських шкіл, 167 двомовних (русько-угорських) і тільки 74 - руські, тобто за 20 років (із 1874 до 1894 рр.) було ліквідовано 239 шкіл із рідною мовою навчання, в той час як кількість угорських шкіл збільшилася на 262. 1907 року було ухвалено закон Аппоні, названий іменем міністра культури і освіти Угорщини, згідно з яким на Закарпатті було реорганізовано всі народні школи з рідною мовою навчання у так звані «мішані мадяр- сько-рутенські», які під час першої світової війни також припинили свою роботу.

Навчально-виховний процес горожанських шкіл, гімназій і учительських семінарій також цілком спрямовувався на засвоєння учнями мови і культурних надбань угорського народу. А. Ігнат констатує, що у 9 діючих на Закарпатті горожанських школах навчання проводилося виключно угорською мовою, а рідна мова навіть факультативно не викладалася. Перелік навчальних дисциплін, поданий у навчальних планах горожанських шкіл, включав і обов'язкове вивчення німецької мови та літератури. В Ужгородській, Мукачівській і Берегівській гімназіях мовою викладання також була угорська. Навчальні плани гімназій змінювалися в напрямі щорічного збільшення кількості годин на вивчення угорської мови, а викладання рідної мови було цілком знято з навчального плану. Із 1879 року навчання в Ужгородській учительській семінарії проводилося угорською мовою, а руська мова вивчалася як окрема дисципліна. 1902 року в Ужгороді була відкрита також жіноча учительська семінарія з угорською мовою викладання, а 1914 року - державна учительська семінарія в Мукачеві [2, с.50-52, с.54-62].

Денаціоналізаторська політика Угорщини викликала обурення не тільки серед закарпатоукраїнців, але й серед українців Галичини. 1896 року у Львові 46 свідомих українців на чолі з І. Франком склали звинувачувальний акт Угорській державі «І ми в Європі: протест галицьких русинів против мадярського тисячоліття», в якому констатувалося, що «на русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали до росіян за погром 1849 року; нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським, дарма, що сповнюванє сего вело за собою економічну руїну, духовну темноту і безпомічність півміліонної маси народа, виключало від цивілізаційного розвою і поступу цілі обширні комітати, деморалізувало і доводило до цілковитого етичного здичіння угорську інтелігенцію...». У цьому документі наводилися і приклади, які яскраво характеризують позицію угорського уряду щодо русинів. Зокрема, заслуговує на увагу такий факт мадяризації школярів: сина руського священика було виключено з гімназії тільки за те, що він на запитання професора, якої він народности, відповів, що руської. І лише за проханням батька, коли той за сина сказав, що він «мадярської народности», хлопцеві дозволили продовжити навчання у гімназії [7, с.21-23].

На захист культури і національних інтересів закарпатоукраїнців виступали і такі відомі українські діячі, як М. Драгоманов та В. Гнатюк. Своїми місіями в Угорську Русь та поширенням серед місцевих русинів ідей українства, вони значно вплинули на утвердження етнічної приналежності закарпатоукраїнського населення.

Асиміляторській політиці Австро-Угорщини протистояли і закарпатські патріоти. Націоналістична інтелігенція краю, за словами дослідника П.Р. Магочія, ділилася на дві фракції: русинофіли або народовці і русофіли. Русинофіли намагалися підняти культурний рівень і зберегти національну самобутність русинів, опираючись на місцеву мову (руські діалекти) і літературу. Русофіли як засіб боротьби з мадяризацією використовували російську мову і літературу.

До народовців угорський уряд ставився терпиміше, що дозволило Ласлову Чопею 1881 року видати руською мовою граматику і читанку для народних шкіл, а 1883 року він видав «Русько-мадярський словарь», за який Угорська Академія Наук нагородила його премією. Тоді як Угорська Академія Наук з політичних і освітніх причин відмовилася видати «Русско-мадярский словарь» О. Митрака, і він змушений був видати його власним коштом 1881 року. Словник Митрака став корисним посібником для багатьох закарпатців, зокрема допоміг оволодіти російською мовою І. Дулішковичу, А. Кралицькому, І. Сільваю, Ю. Ставровському-Попрадову, діяльність яких була спрямована на утвердження ідеї слов'янської єдності, що було надзвичайно важливим в умовах поугорщення на Закарпатті.

На початку ХХ ст. значний внесок у розвиток культурно-освітнього життя краю зробили А. Волошин, М. Врабель, Є. Сабов, діяльність яких, як слушно зазначає П.Р. Магочій, свідчить, що «націоналістичний рух на Закарпатті не припинявся» [1, с.41-42]. Ці освітяни укладали і видавали шкільні підручники руською мовою, що було дійовою програмою протидії асиміляторським процесам Австро-Угорщини. А редаговані А. Волошином і М. Врабелем газети «Наука» і «Неділя» мали великий вплив на утвердження національної свідомості закарпатоукраїнців, саме з їх сторінок краяни, як дослідили В. Микитась і П. Лісовий, вперше знайомилися із творчістю таких українських класиків, як Т. Шевченко, І. Франко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, В. Стефаник, С. Руданський та інші [9, с.46; 10, с.34]. Прогресивна роль діяльності народовців на початку ХХ ст. полягала і в тому, що вони активізували контакти з галицькими українцями, зокрема, з ученими, згуртованими в «Науковому товаристві імені Т. Шевченка» у Львові, членами якого були і закарпатські діячі - Ю. Жаткович та Г. Стрипський [11, с.І48].

Під час першої світової війни угорський уряд, намагаючись зменшити російські впливи, змушений був підтримати деякі проукраїнські заходи. Так, 1916 року в Будапешті було засновано журнал «Пкгата», з якого закарпатське населення мало можливість отримувати різноманітну інформацію про український народ і його культуру. Щоб зупинити наступ російської армії, було створено загін «Українських січових стрільців», перебування якого на Закарпатті [12, с.297] сприяло зміцненню національних почуттів русинів (українців), усвідомленню ними самобутньої цінності своєї культури, сповнювало прагненнями її захищати.

Висновки

Викладений матеріал дозволяє зробити наступні висновки: розвиток шкільництва й особливості навчально-виховного процесу на Закарпатті у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть зумовлювалися соціально-історичними обставинами - перебуванням краю у складі Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії, посиленням денаціоналізаторської політики на Закарпатті. Так, якщо в післяреволюційний період у краї створились умови для організації шкіл на національних засадах і для введення у шкільне вивчення матеріалів слов'янських культур, у тому числі і творів літератур слов'янських народів, то з утворенням Австро-Угорщини, у зв'язку з цілеспрямованою мадяризацією, згортаються національні школи й інтенсивно відкриваються школи з угорською мовою навчання, акцент робиться на вивченні культурних надбань угорського народу і частково німецького. Однак і в умовах погіршення, завдяки усвідомлюючій діяльності патріотично налаштованих місцевих освітян та інтелігенції України й Росії, закарпатське населення знайомилося із культурними набутками, зокрема й з літературою слов'янських народів, в першу чергу - українського та російського, а також прилучалося до здобутків західноєвропейської культури, що було важливою умовою утвердження національної самосвідомості закарпатоукраїнців, збереження їх самобутньої культури та культурного росту. Частина закарпатської молоді здобувала освіту в Галичині, Словаччині, Пешті, Відні. Ці молоді інтелігенти ставали ідейними провідниками закарпатського населення, відстоювали його національні права, пропагували у краї ідеї світової культури.

Дослідження не претендує на повне і всебічне розв'язання порушених питань, зокрема наукового розгляду заслуговують питання змісту навчально-виховного процесу у навчальних закладах Закарпаття.

1. Маючій П.Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948) / П.Р. Маючій - Ужгород, 1994. - 295 с.

2. Ігнат А.М. Загальноосвітня школа на Закарпатті в ХІХ - початку ХХ ст. / А.М. Ігнат - Ужгород, 1971. - 69 с.

3. Гомоннай В.В. Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ - ХХ ст.) / В.В. Гомоннай - Ужгород, 1992. - 290 с.

4. Духнович О. Твори: У 4 т. - Т.3. / О. Духнович. - Братіслава-Пряшев, 1989. - 599 с.

5. Рудловчак О. Сторінки нашого минулого: Шляхами журналістики ХІХ століття / О. Рудловчак // Дружно вперед. - 1966. - №8. - С. 18-19.

6. Лісовий П. До питання про початок журналістики на Закарпатті / П. Лісовий // Українське літературознавство. - Випуск УШ. - Львів, 1970. - С.68-76.

7. До історії національних меншин Австро-Угорщини (ХІХ - поч. ХХ ст.) - Ужгород: Карпати-Ґражда, 2001. - 88 с.

8. Волошин А. Перегляд історії школьництва Підкарпатської Русі / А. Волошин // Волошин А. Коротка історія педагогіки для учительських семінарій. - Ужгород, 1931. - С.75-86

9. Микитась В. З ночі пробивалися ... / В. Микитась - Ужгород: Карпати, 1977. - 158 с.

10. Лісовий П. Українська література в закарпатській періодиці (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / П. Лісовий // Радянське літературознавство. - 1970. - №10. - С.34-40.

11. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси / В.Бірчак - Ужгород: Школьная помощь, 1937. - 186 с.

12. Штефан А. За правду і волю. Спомини і дещо з історії Карпатської України. Книга перша / А. Штефан - Торонто: Пробоєм, 1973. - 351 с.

Размещено на Allbest.ru