Мистецький контекст у літературній освіті учнів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МИСТЕЦЬКИЙ КОНТЕКСТ У ЛІТЕРАТУРНІЙ ОСВІТІ УЧНІВ

Захарова В.А.

Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка

У статті обґрунтовується доцільність упровадження різних видів мистецтва в літературну освіту школярів. Порушується проблема ролі мистецького компоненту у формуванні естетично розвиненої особистості. Під час вивчення біографії письменників і роботи над художніми творами застосування інших видів мистецтва реалізує навчальні та виховні завдання літературної освіти в цілому.

Ключові слова: технологія вивчення літератури, мистецтво, художній твір, українська література, учитель-словесник, урок літератури.

Захарова В. А. Контекст искусств в литературном образовании учащихся. В статье обосновывается целесообразность применения разных видов искусства в литературном образовании учащихся. Затрагивается проблема роли искусства в формировании эстетически развитой личности. При изучении биографии писателей и работы над художественными произведениями применение разных видов искусств реализует учебные и воспитательные цели литературного образования в целом.

Zakharova V. А. Artistic context in teaching literature to students. Relevance of various literary art applications into teaching literature to pupils is demonstrated in the article. The problem of the artistic component and its role in formation of the aesthetically-developed personality is raised. In the process of studying writers ' biographies and working on literary compositions, the application of other kinds of art implements teaching and didactic tasks of literary education as a whole.

Key words: literary education technique, art, artistic essay, Ukrainian literature, master/teacher of literature, literature course.

Однією з сучасних технологій вивчення літератури є взаємодія різних видів мистецтва під час вивчення художніх творів, біографій митців слова, що дозволяє вирішувати широкий спектр освітньо-виховних завдань. Технологія вивчення літератури у взаємозв'язку з іншими видами мистецтва забезпечує широкі можливості для розвитку творчої індивідуальності як вчителя-словесника, так і учня, котрі працюють з творами мистецтва, збагачуючи власний духовний світ. Такий підхід за останнє десятиліття набув широкої популярності й нині викликає жвавий інтерес у вчених-методистів, про що свідчить достатня кількість наукових праць. Проте, керуючись власним педагогічним досвідом, спостереженнями за методикою проведення уроків української літератури вчителів-словесників, можемо констатувати, що технологія вивчення літератури у взаємозв'язку з іншими видами мистецтва на практиці недостатньо реалізована.

Міжмистецькі взаємозв'язки завжди були в центрі уваги дослідників, які прагнули з'ясувати сутність міжмистецької взаємодії та її вплив на становлення особистості. Вагомий внесок у розбудову цієї концепції здійснюють філософи, літературознавці, культурологи, психологи та інші. Відомі педагогічні концепції учених- методистів щодо обумовленості використання творів різних видів мистецтва у процесі вивчення літератури С. Жили [5], Г. Токмань [11; 12], В. Шуляра [14]. Проте важливою проблемою залишається визначення місця та ролі художньої літератури серед інших видів мистецтва на уроці літератури.

Теоретико-методичну базу дослідження складають філософсько-естетичні концепції синтезу мистецтв Л. да Вінчі [2], Г. Лессінга [8], Гегеля [4], І. Канта [7], І. Франка [13] про взаємодію різних видів мистецтва як феноменальне культурологічне явище; праці Д. Наливайка про місце літератури серед когорти інших видів мистецтва; дослідження психологів Л. Виготського [3], В. Моляка [9], І. Варняк [1] про психологічну природу мистецтва та специфіку сприйняття творів різних видів мистецтва. Теоретичне значення досліджуваної проблеми полягає в систематизації концептуальних ідей теоретико-методичного спрямування вивчення української літератури у взаємозв'язку з живописом і музикою.

Мета статті полягає в обґрунтуванні методичної цінності вивчення української літератури у взаємозв'язку з іншими видами мистецтва. Порушені завдання зумовили використання описового методу з метою логічного упорядкування систематизованого наукового матеріалу; аналізу наукових джерел філософського, естетичного, методичного спрямування з означеної проблеми.

Першу класифікацію мистецтв як системи подав німецький філософ І. Кант у трактаті «Критика здатності судження», у якому визначено «лише три види вишуканих мистецтв: словесне, зображальне і мистецтво вишуканої гри відчуттів» [7, с. 142]. У наведеній класифікації до словесних мистецтв філософ відносить красномовність і поезію, отже, література з давніх часів посідала вагоме місце в наукових розвідках. В основі проблеми міжмистецької взаємодії, що розглядалась у працях теоретика естетики бароко в Італії Дж. Маріно, було осмислення засобів виразності, за допомогою яких мистецтво здатне відображати всі явища світу й сприяти їх пізнанню. Щодо основного призначення мистецтва, то воно пов'язується із впливом на людські почуття. Цікаві думки про взаємодію мистецтв виголошував німецький філософ Г. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або про межі живопису й поезії». Спростовуючи ідеї спорідненості мистецтв, зокрема поезії та живопису, які започаткувались за часів античності, мислитель наголошував, що закони поезії визначаються не суб'єктивною волею і намірами художника, а об'єктивною природою поезії і того особливого матеріалу, яким користується письменник на відміну від скульптора і живописця, - природою художнього слова. Автор «Лаокоону» образно розмірковував: «Живопис і поезія перебувають у цьому випадку не в однакових умовах. У поезії неподобство форм втрачає майже зовсім свою неприємну дію вже в силу того, що окремі деталі потворного передаються поезією не в їх сукупності, а у часовій послідовності; потворне в поезії перестає у відомому сенсі бути потворним, отримує внаслідок того здатність ще тісніше зливатися з явищами іншого роду і виробляє разом з ними абсолютно іншу дію» [8, с. 488]. Отже, різниця між двома видами мистецтва, спорідненими на перший погляд, простежується в найголовнішій функції будь-якого мистецтва: художній інтерпретації дійсності. Прогресивні ідеї Г. Лессінга мали значний вплив на становлення поезії як мистецтва, адже філософ збагатив теоретичні засади поезії, обґрунтував і довів, що вона займає не лише рівноправне значення, а вивищується над іншими видами мистецтва, бо її предметом, на відміну від усіх інших мистецтв і особливо від живопису, є дія.

Відомий український письменник І. Франко у філософсько-естетичному трактаті «Із секретів поетичної творчості», порівнюючи поетичне мистецтво, музику й живопис, зосередив увагу на п'яти основних відчуттях (зір, слух, дотик, смак, нюх), за допомогою яких людина отримує інформацію про навколишній світ, але цього недостатньо, щоб пізнати світ у повному його вимірі. На думку письменника, існує психіка, що включає пам'ять, свідомість, мислення, уяву тощо, яка мало залежить від основних відчуттів, тому найвпливовішим засобом на психічну сферу людського організму залишається художнє слово. І. Франко зазначав, що слово спроможне викликати не лише відчуття, а й думки, рефлексії, абстракції, що під час прочитання художнього тексту призводить до інтелектуальної праці й психологічного переживання. Порівнюючи поетичну творчість із сонними візіями, І. Франко наголошував: «Як багато подібного є між творчістю сонної і творчості поетичної фантазії. Поперед усього в обох разах процес відбувається несвідомо, мозок функціонує як чистий продукт природи, а не як джерело суб'єктивної, рефлективної свідомості. В обох випадках наша душа пізнає ілюзії, що витворений несвідомою діяльністю мозку світ образів є щось реальне, зверхнє, лежить поза нашим Я» [13, с. 73]. Отже, письменник здійснив спробу диференціювати живопис, музику й поезію, застосувавши психологічний принцип, й аргументовано довів, що поетична творчість базується на функціонуванні всіх психологічних процесів, які властиві людському організму, що в свою чергу не підвладно іншим видам мистецтва.

Наприкінці ХХ - початку ХХІ століть дослідники звертають особливу увагу на міжмистецький контекст, тому панівним стає такий підхід до видів мистецтва, коли вони більше не можуть розглядатися як такі, що зводяться до єдиного принципу, але можуть спробувати за будь-яких обставин досягти втрачених позицій засобами складного синтезування у збірному творінні. Мистецтвознавці акцентують увагу на єдності мистецтв, які утворюють єдину систему, що складається з окремих видів і гармонійно функціонує як суцільне мистецьке явище. В основу розмежування видів мистецтва кладеться методологічний принцип, згідно з яким у дослідженнях у центрі уваги часто постають не стільки індивідуальні твори, групи творів чи цілі зібрання творів, сформованих за допомогою різних художніх засобів, скільки методи дослідження самих цих засобів, домінантних або типових.

Живопис і музика є найближчими до літератури видами мистецтва, які активно можна застосовувати на уроці учителем-словесником. Живопис означається як образотворчий, просторово-статичний, зоровий вид мистецтва, характерною особливістю якого є відтворення реальності за допомогою кольору на будь-якій площині. Виражально-зображувальні засоби живопису (колір, лінія, світлотінь, колорит, малюнок, композиція, фактура) створюють зображення на основі законів перспективи, лінії, світлотіні, ритму, композиції. Художні властивості живопису тісно пов'язані з літературним мистецтвом, що й зумовлює внутрішні синтетичні процеси. Використання мистецьких зв'язків на уроках літератури, зокрема живопису, впливає на зростання інтересу учнів до літератури як шкільної навчальної дисципліни, вироблення у школярів естетичних смаків до творів мистецтва слова. Отже, пріоритетна роль літератури у школі як засобу духовного розвитку учнів у навчально-виховному процесі зумовлює необхідність постійного вдосконалення її вивчення в школі. Важливе значення в цьому відіграє введення до структури уроку мистецького компоненту. Хоча, на думку багатьох методистів, вплив мистецтва на кожну людину індивідуальний, неповторний, кожен художній твір українського письменства, що пропонується програмою для вивчення, повинен допомогти сучасній молодій людини стати особистістю, носієм гуманістичних цінностей. Досвід і практика свідчать, що найбільш активно у процесі проведення уроків літератури залучаються твори образотворчого та музичного мистецтва. Методисти висловлюють упевненість, що найбільш змістовним є урок, що відповідає естетичним вимогам нашого часу, тому словесник повинен завжди пам'ятати, що художня література якнайтісніше пов'язана з музикою і живописом. Недооцінювання на уроках літератури цих видів мистецтва послаблює художню виразність твору, уява учнів стає збідненою.

Цікавим явищем у мистецтві з огляду на оригінальність самоідентифікації є музичне мистецтво. Музика як особливий вид мистецтва володіє своїми досить своєрідними художніми засобами, базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який вона несе та виражає. Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Динамічна природа музики є найбільш адекватною психічним процесам людини, тому музика здійснює надзвичайно сильний вплив на емоційно-чуттєву сферу людського організму. Загалом музичний образ позбавлений безпосередньої видимості живопису і конкретності слова, оскільки не передає точних понять, не створює зорових відчутних картин, не переказує подій. У словнику музичних термінів музика трактується як мистецтво інтонації, яке забезпечує віддзеркалення дійсності засобами звукових художніх образів, що спрямовані, перш за все, на емоційну і чуттєву сферу людини і тому забезпечує їх формування і розвиток творчого начала. Основою цього процесу є сприймання, з яким найтісніше пов'язані такі феномени, як композиція, інтерпретація, виконання, слухання, оцінювання тощо. На відміну від інших видів мистецтва музика є таким його різновидом, у якому художні твори створюються за допомогою звуків. Музика входить до складу слухових, часово-динамічних, необразотворчих видів мистецтва. Засобами виразності в ній виступають звук, інтонація, ритм, мелодія, темп, метр, тембр, фактура, поліфонія, гармонія, композиція.

Своєю специфікою література найбільше наближена до музичного мистецтва, яке акумулює позитивні почуття та діє на емоційну сферу особистості, викликаючи співпереживання, повагу, захоплення, радість, невдоволення тощо. Тому застосування музичних творів у процесі вивчення літературного тексту здатне посилити емоційний вплив літературних персонажів на учня, змушує гостріше відчути художні особливості мистецтва слова. Українська поезія, що вивчається за шкільними програмами, досить музична, адже в житті багатьох поетів стали нерозривними два поняття - музика і література. Мистецтво як особливе явище людської діяльності задовольняє естетичні та художні потреби суспільства, займаючи рівноцінне місце в когорті інших форм духовної культури - релігії, науки, філософії тощо, становить окремий специфічний тип духовної діяльності в пізнанні життєвих істин. Своєрідною ознакою мистецтва є здатність як художньо відображати, так і створювати цілком нову дійсність, тобто мистецький твір може виступати як модель дійсності і як власне неповторна дійсність. Мистецтву, здебільшого літературі, властива передача певної інформації, ідей, повідомлень крізь призму часу, що уособлює не лише моделюючий, а й семіотичний характер відповідного типу духовної діяльності. Упродовж своєї історії мистецтво зазнавало змін: увиразнювалася його мова, збагачувався зміст завдяки синкретизації з іншими видами життєдіяльності, що спричинило становлення його ідентичності із власними сутнісними ознаками.

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті, органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, також до підсвідомості. Загалом, література - один із найуніверсальніших видів мистецтва, адже під час роботи над текстом викликає сильні враження, переживання, мислительні процеси, на відміну від інших видів мистецтва, сприяє активному розвитку творчої уяви учня-реципієнта. Першочергово, література не була самостійною творчістю, а виокремилась із синкретичного фольклорно-релігійного обряду, в якому художнє слово відігравало пріоритетну роль, внаслідок чого набула мистецької ідентичності з власними завданнями та специфічними особливостями. У словнику літературознавчих термінів подається дефініція літератури, суть якої зводиться до сукупності писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновиду мистецтва, власне, мистецтва слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результату творчого процесу автора, зафіксованого у відповідному тексті за допомогою літер [10].

Своєрідність такого мистецького різновиду як художня література прагнули дослідити видатні митці слова, філософи, психологи, теоретики мистецтва. Наприклад, теоретик феноменологічної естетики Р. Інгарден, досліджуючи специфічні особливості процесу пізнання літературного твору, зазначав: «Літературний твір - це суто інтенційний твір, джерелом існування якого є творчі акти свідомости автора, а фізичною підставою - текст, усталений на письмі, або за допомогою іншого фізичного засобу можливої репродукції. Завдяки двоплановості його мови він водночас інтерсуб'єктивно доступний і відтворюється, тому стає предметом інтенційним, інтерсуб'єктивним з огляду на певну суспільність читачів. Як такий він не психічний, а трансцендентний стосовно усіх свідомих переживань як автора, так і читачів» [6, с. 142]. Художній твір виникає як результат співтворчості творця й сприймача, що ведуть між собою уявний діалог. Художній світ, створений уявою письменника, постає як схематична структура тексту, сприйняття якої викликає цілісний читацький образ. Тому твір художньої літератури не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, письменницьку візію. У цьому відношенні художня література є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структурою, яка конкретизується в читацькому сприйнятті і певною мірою відбиває об'єктивну дійсність крізь призму суб'єктивного світу.

Виховна функція, що притаманна художній літературі, своєрідна тим, що впливає на людину не прямо, а опосередковано, здійснює вплив як на свідомість, так і на підсвідомість людини, тому літературу часто називають людинознавством - природною схильністю літератури пізнавати, осмислювати, впливати на світ людини. Література формує морально-етичні якості, високі почуття, виробляє здатність людини до самопізнання. Процес пізнання відбувається за наявності ціннісного авторського і читацького компонента, що свідчить про аксіологічну (оцінну) функцію художньої літератури. Оцінка як результат єдності автора - твору - читача визначає принципову для художньої літератури комунікативну функцію. Література постає своєрідним діалогом між автором і читачем, що відбувається крізь призму художнього тексту. Художній твір відкриває школяру традиційні, усталені, руйнівні процеси та механізми в суспільстві як всезагальні, так і суто індивідуальні. Специфічною особливістю літератури є яскраво виражений національний характер, адже словесне мистецтво тісно пов'язане з життям народу, виражає специфіку його менталітету і впливає на формування національної свідомості. Пізнання й оцінка національного життя сприяє розумінню загальносвітової цінності кожної нації і людини, тому національна своєрідність літератури набуває загальнолюдського значення.

Літературі, як і будь-якому виду мистецтва, властива естетична функція, адже літературний твір, будучи витвором мистецтва, задовольняє естетичні потреби та смаки, викликає естетичне задоволення, сприяє інтелектуальним та емоційним переживанням. Художня література є єдністю пізнавального, розважального і виховного, оскільки митці слова передають сутність змінних явищ життя, а твори спрямовані на осягнення вічних проблем добра і зла, захист і утвердження морально-етичних цінностей, що засвідчують домінантний принцип гуманізму в художній літературі. В основі естетичного принципу лежить авторське уявлення про ідеал, яке має різний характер залежно від індивідуального бачення та уподобань епохи. Отже, художня література як феноменальне мистецьке явище вирізняється з усіх інших видів мистецтва своєю самодостатністю та специфічними властивостями, але водночас має багато спільного і спорідненого з іншими різновидами. Унікальність літератури як мистецтва полягає у великому арсеналі мистецьких функцій, серед яких принциповими є естетична, гносеологічна, аксіологічна, виховна, комунікативна, що дозволяє здійснювати різнобічний мистецький вплив на реципієнта. Характерною особливістю художньої літератури є синтетичний характер, оскільки словесне мистецтво апелює до всіх чуттєвих сфер людського організму і закликає читача до активної діяльності, на відміну від інших видів мистецтва, сприяє співтворчості автора і реципієнта. Для літератури характерний яскраво виражений національний орієнтир для зображення національної ідентичності, специфіки ментальних особливостей. Специфічність літератури полягає в мистецькому матеріалі, яким виступає слово. Маючи природну мистецьку схильність, слово забезпечує широкі можливості в зображуванні предметів і явищ, передачі і відтворенні відповідних відчуттів. Література як мистецтво слова здатна впливати на інтелектуально-емоційну сферу людини, спроможна об'єднувати в собі всі зображувально - виражальні можливості усіх інших видів, що дозволяє займати словесному мистецтву пріоритетну позицію.

С. Жила переконує, що комплексне використання різних мистецтв у процесі вивчення літератури дозволяє успішно формувати всебічно розвинену особистість у загальнокультурному, емоційному й інтелектуальному планах, даючи повний простір індивідуальному художньому смаку й особистим естетичним нахилам учнів [12]. Але вчителям-словесникам не слід забувати про первинність і пріоритетність художнього слова, передусім тексту на уроці літератури, тому інші види мистецтва, що застосовуються на уроці літератури, повинні мати лише допоміжний характер. У методиці викладання літератури вважається, що елементи паралельного вивчення творів художньої літератури та суміжних видів мистецтва благотворно впливають на розумовий і художній розвиток школярів. Це дає змогу формувати в учнів почуття прекрасного, розвивати художній смак, читацькі інтереси та естетичні почуття. Отже, застосування суміжних видів мистецтва грає пріоритетну роль для розвитку повноцінного естетичного сприймання учнів загальноосвітніх шкіл.

Практичне значення дослідження полягає у творчому використанні його результатів як методичного матеріалу вчителями-словесниками у процесі підготовки до уроку української літератури в старших класах загальноосвітньої школи. Технологія вивчення літератури у взаємозв'язку з іншими видами мистецтва здатна поповнюватися новими методичними спостереженнями.

Явище міжмистецької взаємодії пройшло складний і тривалий процес становлення. Основоположні концепції філософів стали фундаментом для створення науково-теоретичної платформи знань про закони мистецтва як культурного феномену. Самобутність літератури як навчальної дисципліни визначає різновекторний вплив на реципієнта, зокрема його інтелектуальну, психологічну й чуттєву сфери, закликаючи тим самим до активної співтворчості, чого не досягається в жодному іншому виді мистецтва. Словесне мистецтво наділене потужним арсеналом художніх зображально-виражальних засобів, які визначають його самодостатність і пріоритетність. Художню літературу, яка є універсальним видом мистецтва, логічно вивчати в школі в міжмистецькому контексті, оскільки такий інтегрований підхід до вивчення літератури формує особистість, духовність школяра.

ЛІТЕРАТУРА

мистецтво літературний освіта школяр

1. Варняк І. Психологічні особливості сприйняття художнього образу у дослідженні креативності особистості / І. Варняк [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rusnauka.eom/6 NITSHB 2011/Psihologia/7 80619.doc.htm.

2. Л. да Винчи. Трактат о живописи / Л. да Винчи [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.librs.net.

3. Выготский Л. Психология искусства. Анализ эстетической реакции /

Л. Выготский. - М. : Лабиринт, 1997. - 416 с.

4. Гегель Г. Эстетика: в 4 т. / Г. Гегель; [вступ. ст. М. Лифшица]. - М. : Искусство, 1968. - Т. 1. - 312 с.

5. Жила С. Теорія і практика вивчення української літератури у взаємозв'язках із різними видами мистецтв у старших класах загальноосвітньої школи: автореф. дис. на здобуття наук. ст. док. пед. наук: спец. 13.00.02 «Теорія і методика навчання (українська література)» / С. Жила. - К., 2005. - 41 с.

6. Інгарден Р. Про пізнавання літературного твору / Р. Інгарден // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно- критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів : Літопис, 1996. - С. 139-163.

7. Кант И. Первое введение в Критику способности суждения: собр. соч.: в 6 т. /

И. Кант. - М., 1966. - Т. 5. - 564 с.

8. Лессинг Г. Лаокоон, или о границах живописи и поэзии. Перевод Е. Эдельсона (под ред. Н. Кузнецовой) / Г. Лессинг. - М. : Худож. лит., 1953. - 516 с.

9. Моляко В. Психологічна теорія творчості / В. Моляко // Обдарована дитина. - 2004. - № 6. - С. 2-10.

10. Словник літературознавчих термінів [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua.

11. Токмань Г. Методика викладання української літератури в старшій школі / Г. Токмань. - К. : Міленіум, 2002. - 254 с.

12. Токмань Г. Методика навчання української літератури в середній школі: підруч.

/ Г. Токмань. - К. : Академія, 2012. - 312 с.

13. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. / І. Франко [упоряд. Ю. Булаховська та ін.]. - К. : Наукова думка, 1981. - Т. 31. - 601 с.

14. Шуляр В. Стратегії літературної освіти школярів у системі профільного навчання: монографія / В. Шуляр. - Миколаїв : ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. - 348 с.

Размещено на Allbest.ru