Особливості організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики в закладах профтехосвіти України (історичний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЧОГО НАВЧАННЯ ТА НАВЧАЛЬНО-ВИРОБНИЧОЇ ПРАКТИКИ В ЗАКЛАДАХ ПРОФТЕХОСВІТИ УКРАЇНИ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)

У статті розглядаються особливості організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики учнів у закладах професійно-технічної освіти України.

На основі архівних матеріалів і літературних джерел проаналізовано форми, методи та зміст практичного навчання. Досліджено особливості навчально-програмової документації. Наводяться приклади організації процесу навчання (теоретичного і практичного) у школах фабрично-заводського учнівства. Підкреслюється, що вивчення історичного минулого сприятиме розбудові системи освіти в країні.

Ключові слова: виробниче навчання, навчально-виробнича практика, форми і методи, професійно-технічна освіта.

Вивчаючи становлення й розвиток професійно-технічної освіти в Україні, можна стверджувати, що проблеми, які постали перед нею сьогодні, існували й раніше. Досвід їх розв'язання, набутий навчально-виховними закладами професійно-технічної освіти наприкінці ХІХ ст. та у 20-30 рр. ХХ ст., становить певний науковий та практичний інтерес у сучасних умовах.

Зазначений період характеризується цікавими підходами до організації, визначення змісту та форм виробничого навчання та навчально-виробничої практики в закладах профтехосвіти.

Особливу увагу для розв'язання цієї проблеми мають раціональні ідеї підготовки кваліфікованих робітників кінця ХІХ - початку ХХ ст., які не втратили актуальності в сучасних умовах ринкової економіки, у період реформування системи професійно-технічної освіти.

Творче використання прогресивних ідей, виявлених на основі ретроспективного аналізу педагогічного досвіду підготовки кваліфікованих робітників, дасть змогу подолати основну суперечність між усвідомленням у суспільстві й державі потреби у висококваліфікованих робітничих кадрах з високим рівнем загальної та професійної культури й відсутністю відповідних соціально-педагогічних умов щодо їх підготовки з урахуванням потреб економічних і регіональних.

Історичний досвід розвитку професійно-технічної освіти завжди був предметом дослідження науковців. Ми не можемо досліджувати проблему без вивчення наукових праць відомих учених усіх напрямків розвитку профтехосвіти. У цьому контексті особливого значення набувають дослідження різних аспектів розвитку професійної освіти - С. Батишева, А. Бєляєвої, Г. Гребенюка, Р. Гуревича, А. Гуржія, В. Зайчука, Н. Ничкало, В. Шапкіна та ін. Дидактичні засади професійно-технічної освіти обґрунтовано С. Гончаренком, Г. Гуторовим, О. Дубинчук, І. Клочковою, Н. Курамшиним, М. Махмутовим та ін. У дослідженнях І. Зязюна, Л. Воловича, В. Башаріна, В. Боярчук, М. Думченко, А. Кирсанова, В. Паламарчук, В. Радкевич та ін. акцентовано увагу на способах удосконалення навчально-виробничого та навчально-виховного процесів у професійно-технічних навчальних закладах.

Водночас аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури з проблем професійної підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти України, а також практичної педагогічної діяльності свідчить, що, незважаючи на широкий спектр і вагомі результати цих досліджень, поза увагою залишилась важлива для теорії та методики професійної освіти проблема організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики учнів у закладах професійно-технічної освіти.

Мета статті - на основі ретроспективного аналізу визначити особливості організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики на певних етапах історичного розвитку України.

Підготовка робітників до революції часто здійснювалась індивідуальним шляхом у процесі виробництва. Під час навчання учень ставав кваліфікованим, якщо самостійно міг виробляти ту продукцію, яку виробляла майстерня господаря. Пізніше, з появою машинної індустрії та технології виробництва, побудованої на науковій основі, стали з'являтися спеціальні школи для підготовки кваліфікованих робітників фізичної праці, що сприяло розвитку професійно-технічної освіти.

Таким чином, на початку ХІХ ст. почали створюватися заклади професійно-технічної освіти. Учні вивчали теорію, яка поєднувалася з практикою. У цей час викладачі намагалися скласти для училищ перші програми виробничого навчання, у яких були перераховані ті вироби, які учні мають виготовляти протягом навчального року. Такі навчальні програми задовольняли потреби тієї епохи і в виборі виробничих робіт орієнтувалися на виготовлення предметів для заможних осіб.

Як показали дослідження, усі роботи (наприклад, у майстернях Чернігівського ремісничого училища) виконувались на основі предметного або утилітарного методу. Цей метод полягав у виготовленні корисних для людини речей. Таким чином, для формування в учнів знань, умінь і навичок з технології виробництва використовувалася, по суті, предметна система виробничого навчання.

Аналіз архівних документів та матеріалів показав, що наприкінці ХІХ ст. були розроблені нові програми виробничого навчання. Наприклад, для слюсарів вони складалися з трьох частин. Уперше було введено до навчального плану підготовки кваліфікованих робітників спеціальну технологію. Таким чином, було закладено основи операційно-предметної системи виробничого навчання.

Дослідження свідчать, що в нижчих ремісничих школах виробнича підготовка здійснювалася за предметною системою без усяких програм і методів на випадкових побутових замовленнях.

Кваліфікованих робітників для фабрик, заводів, залізничних доріг, великого будівництва готували спеціальні професійно-технічні навчальні заклади - ремісничі училища й школи. У виробничому навчанні використовувалася операційна система, навчання проводилося за систематичними програмами на двох перших роках навчання. На 3-4 роках навчання учні виготовляли певні предмети. Навчально-виробничої практики як такої не було. виробничий навчальний учнівство фабричний заводський

Цікавий досвід з організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики характерний для 20-30 рр. ХХ ст. Організацією практичного навчання займалися школи фабрично-заводського учнівства, Народний комісаріат освіти, господарчі об'єднання, підприємства та трести. Основною метою навчально-виробничої практики було залучення учнів до виробничих процесів, ознайомлення з майбутньою професією та вимогами до неї, умовами праці на підприємствах, здобуття практичних умінь та навичок, необхідних майбутньому фахівцю народного господарства.

Такий підхід сприяв оновленню змісту навчально-виробничої практики, тобто створенню нової навчально-методичної документації ® навчальних планів, програм, підручників. Слід зазначити, що в нових програмах було чітко визначено співвідношення між різними періодами виробничого навчання та необхідними умовами його здійснення відповідно до особливостей професій, потрібних для промисловості.

Архівні документи і матеріали дають змогу навести приклади щодо створення системи виробничого навчання. Так, методичним кабінетом Народного комісаріату важкої промисловості м. Харкова було розроблено систему виробничого навчання для підприємств хімічної промисловості, яка включала: виробничі характеристики окремих професій, робочі програми, картки-завдання для учнів на кожний період навчання, графіки пересування учнів по робочих місцях та інші інструктивно-методичні матеріали. Було розроблено методику вступного, поточного та заключного інструктажу, а також уведено в практику робочі щоденники учнів. Важливе місце відводилось виробничим семінарам та екскурсіям цехами підприємств.

Як показали дослідження, основною формою виробничого навчання в 30-ті роки був визнаний урок, який займав цілий робочий день інструктора з навчальною групою, тобто 4-5 годин щодня в період навчання в майстернях і повний робочий день під час спеціалізації на виробництві. Серед методів виробничого навчання особливу увагу приділяли інструктажу. Існували різні підходи щодо класифікації його методів. На нашу думку, найбільш повну класифікацію представив Б. Бертуш [1], який установив залежність методів інструктажу від форм виробничого навчання, періоду навчання, ступеня самостійності та «характеру впливу інструктора». Залежно від останнього («характеру впливу») він виділяв об'єктивний метод, що не залежав від якостей інструктора, та суб'єктивний, що визначався майстерністю педагога. До першої групи було віднесено письмовий, «механічний», «програмний» інструктаж; до другої - метод показу та словесного впливу. За ступенем самостійності Б. Бертуш виділив такі форми інструктажу, як активний, напівактивний та пасивний. На його думку, кожній формі виробничого навчання відповідають ті або інші переважаючі в ній методи: для фронтальної організації навчання характерні масові, переважно об'єктивні та активні, для індивідуальної - суб'єктивні та пасивні, для бригадно-ланкової - змішані та напівактивні [2].

Дослідниками й практичними працівниками приділялася значна увага аналізу конкретних методів виробничого навчання. Було сформульовано педагогічні вимоги до методики та техніки проведення інструктажу. Найбільш детально в цей період обговорювалися методи та прийоми письмового інструктажу. Так, М. Юровська розробила теоретичні питання письмового інструктажу на основі розвитку самостійності та свідомості учнів у процесі навчання [11].

У досліджуваний період мали місце спроби втілити в роботу шкіл фабрично- заводського учнівства ідеї американського педагога Р. Селвіджа. Селвідж-план становив собою різновидність дальтон-плану у виробничому навчанні, який базувався на використанні письмових інструкцій-завдань як засобу організації індивідуального навчання та просування учнів. Використовуючи позитивні ідеї Р. Селвіджа щодо складання інструктивних карток, педагоги поставилися до нього з обережністю. Так, М. Сухоруков писав: «Введення Селвідж-плану в розгорнутому вигляді в якій-небудь школі без попередньої методичної перевірки його складових частин (принципів, способів дії, прийомів і т.д.) потрібно визнати недоцільним» [6].

З метою виховання творчо мислячого робітника-раціоналізатора педагоги розробляли нові методи виробничого навчання, що вимагали активізації теоретичних знань, сприяли розвитку творчого технічного мислення. Наприклад, психологи В. Чебишева та Ю. Шпигель запропонували нові методи навчання сталеварів: на лабораторних заняттях учні за спеціальними таблицями вправлялися в розрізнені кольорів під час плавки металу, виявляли різницю холодних проб за зломом, визначали сорти матеріалу та його склад. Новими були: письмові завдання, що вимагали спостереження, описування та пояснення явищ і процесів плавки, співбесіди з різноманітних питань виробничого процесу [10]. Такого ж роду завдання пропонувались і майбутнім хімікам.

Таким чином, педагоги професійної школи намагалися розробляти та запроваджувати методи, що сприяли б активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі виробничого навчання.

Після передання професійно-технічних навчальних закладів у підпорядкування Вищої Ради народного господарства України і у зв'язку з упровадженням удосконаленого устаткування та нових форм праці збільшувались строки перебування учнів у цехах підприємств. Згідно з Постановою Ради народних комісарів СРСР від 8 червня 1931 р. було прийнято рішення перевести учнів після навчання до навчальних майстерень, до цехів підприємств з метою організації виробничого навчання. Відповідно до цього, враховуючи попередній досвід, були сформульовані нові вимоги щодо організації та змісту виробничого навчання в цехах підприємств, основними з яких були такі: а) виробниче навчання мало проводитися на основі робочих програм, у яких чітко визначено вимоги з урахуванням умов конкретного виробництва; б) проводитися на основних типових робочих місцях цього виробництва з урахуванням спеціальності та видів робіт, які сприяють формуванню необхідних навичок, оволодінню певними операціями та прийомами обробки; в) мати характер виробничої праці, але при цьому не втрачаючи навчального та виховного значення; д) забезпечувати планомірне підвищення кваліфікації; є) мати політехнічну спрямованість; ж) мав проводитись систематичний інструктаж інструктором і робітниками; з) мав здійснюватися контролю адміністративно-технічним персоналом.

Політехнізація школи поставила перед професійно-технічними закладами завдання © на основі політехнічної підготовки забезпечити оволодіння учнем професійними навичками, необхідними для майбутньої професії. Розв'язанню цього завдання сприяло розроблення науково-дослідною станцією профосвіти конспекту курсу «Організація виробничого навчання», в якому розкривались основні політехнічні завдання щодо виробничого навчання, зокрема: здобуття навичок, потрібних для праці з певної професії в конкретній галузі промисловості і для виробництва в цілому; уміння раціонально витрачати час, енергію та можливості організму; орієнтуватись у процесі роботи, організовувати свою працю на робочому місці; досконало опанувати вміння та навички, необхідні для виконання конкретних видів робіт (за конвеєрної системи), а також для всього виробничого процесу; бережливо ставитись до устаткування, різних інструментів; дотримуватися правил техніки безпеки; уміти застосовувати знання із загальнотехнічних дисциплін до конкретних видів робіт; розвивати технічну ініціативу; уміти читати рисунок і робити ескізи; виконувати нові операції за операційними та інструктивними картками; розвивати навички раціональної праці; сприяти розвитку колективної творчості (колективного винахідництва); виховати ставлення до праці як до основи людської діяльності та пов'язувати свою працю з працею товаришів і суспільства в цілому.

Ці вимоги обов'язково враховувалися при складанні навчальних планів і програм з виробничого навчання.

Таким чином, можна стверджувати, що в 30-ті роки відбувалося інтенсивне поєднання загальноосвітньої, професійної та політехнічної освіти, що сприяло підготовці висококваліфікованих спеціалістів для різних галузей народного господарства. Виробниче навчання передбачало організацію виробничої практики. Вона проводилася на заводах і робочих місцях під керівництвом досвідчених наставників. З цією метою відбувалося прикріплення профтехшкіл до різних підприємств, трестів. Відповідно до наказу Вищої Ради народного господарства України «Про безперервну практику» від 13.03.1930 р. учнів професійно-технічних закладів направляли на практику на заводи країни. Наприклад, учні 2-го, 3-го, 4-го курсів Польської чотирирічної механічної профшколи сільськогосподарського машинобудування м. Києва проходили виробничу практику на заводах м. Харкова, Запоріжжя (завод «Комунар»), м. Зінов'євська (завод «Червона зірка»), м. Києва (завод «Червоні плугатарі») [9]. Згідно з цим документом були розроблені рекомендації щодо розподілу безперервної практики, виділення певної кількості робочих місць для учнів на відповідних заводах. Так, станом на 15.12.1930 р. 670 шкіл фабрично-заводського учнівства було прикріплено до підприємств [8].

Отже, на початку 30-х років між навчальними закладами професійно-технічної освіти та підприємствами різних галузей промисловості народного господарства України встановлювалися тісні зв'язки. Школи фабрично-заводського учнівства прикріплювалися до підприємств за територіальними ознаками. У 1930Ш931 роках до підприємств було прикріплено 75 відсотків усіх професійно-технічних шкіл. Таким чином, організація виробничої праці безпосередньо на фабриках і заводах була найважливішою складовою політехнізації школи, вона виводила учнів із штучних умов школи, тобто здійснювався безпосередній зв'язок школи з виробництвом.

Відзначимо, що початок 30-х років характеризується уточненням місця виробничої практики в системі виробничого навчання. Вона була визнана як «система і форма виробничого навчання» [5].

Нові підходи до організації виробничої практики сприяли удосконаленню її змісту. При складанні нових навчальних планів і програм обов'язково враховували профіль майбутнього фахівця, потрібного для промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей народного господарства. Особливостями нових навчальних планів і програм були: а) насичення їх матеріалом, що відповідав би сучасному розвитку народногосподарського комплексу; б) тісний зв'язок теоретичного навчання з виробничим і громадсько-політичною діяльністю учнів; в) урахування виробничих замовлень з боку підприємств; г) передбачення проведення безперервної практики в різних цехах підприємств, лабораторіях, цехових органах, відділах економіки праці та в органах планування і контролю; д) урахування основних завдань процесу політехнізації шкіл фабрично-заводського учнівства; є) установлення співвідношення між теоретичним та виробничим навчанням [1].

Програми з виробничого навчання спрямовувались на забезпечення постійного планового пересування учнів з одних видів робіт і верстатів на інші, при цьому дотримувалися виконання встановлених для учнів фабрично-заводського учнівства диференційованих норм випуску продукції, а також оволодіння учнями в процесі практичної діяльності суміжними операціями виробничих процесів.

Оскільки виробниче навчання учнів розпочиналося у виробничих навчальних майстернях, то для цього періоду для спеціальностей однакового профілю складалися сталі навчальні плани та програми. Вони передбачали настановчо-тренувальну працю, ознайомлення з найголовнішими видами праці - найбільш важливої для даної галузі промисловості. Пізніше, при перенесенні центру ваги виробничого навчання до цехів підприємств, зміст навчальних планів і програм ускладнювався: до них були включені питання організації праці на нових і складних верстатах, ознайомлення з новими приладами та устаткуванням, з новими методами обробки та контролю. Поступово здійснювався перехід учнів з однієї роботи на іншу, ураховуючи при цьому вимоги навчально-виробничих програм школи.

На основі вивчення архівних документів установлено, що навчальні плани та програми з виробничого навчання розроблялися для кожної спеціальності окремо.

У цілому у зв'язку зі скороченням строків навчання 1933 року серйозних змін зазнали і програми з виробничого навчання. У них було залишено навчальний матеріал лише найважливіших виробничих операцій. Деякі педагоги, які вимушені були брати участь у виконанні виробничих замовлень, ставили під сумнів цінність операційної побудови програм, вимагаючи «повернути деталі провідну роль» [7]. Більшість працівників закладів профтехосвіти не погодилися з цим, убачаючи в цьому ремісництво. Незважаючи на короткі строки навчання, більшість шкіл фабрично- заводського учнівства продовжували здійснювати навчальний процес на основі комбінованого способу побудови програм, виділяючи три періоди навчання - тренувальний, операційний і спеціалізації. Поряд із такими програмами були ще

й програми, побудовані на основі операційно-предметного підходу. Виробничі характеристики складалися на кожне робоче місце з урахуванням вимог цеху, особливостей конкретного об'єкта.

Поряд із позитивними результатами такої роботи виявилися й недоліки, насамперед низька виробнича мобільність робітника.

Збільшення в 1935-1939 роках строків навчання в закладах профтехосвіти призвело до збільшення кількості годин у навчальних планах на виробниче навчання: у школах з півторарічним строком навчання - до 2085 годин (на 700 більше), з дворічним - до 2750 годин [4]. Тренувальні та операційні періоди в нових програмах залишалися майже без змін, але за значного збільшення періоду спеціалізації на робочих місцях. Важливою особливістю програм було збільшення кількості комплектів операцій (до 4-5), що сприяло більш правильному розчленуванню матеріалу й поступовому переходу до операційно-комплексної побудови багатьох програм з виробничого навчання робітників, наприклад, металообробної, машинобудівної промисловості.

Таким чином, аналіз архівних документів і матеріалів, літературних джерел дав змогу зробити висновок, що в досліджуваний період здійснювався пошук удосконалення змісту та форм організації виробничого навчання, спрямованого на підготовку висококваліфікованих спеціалістів.

На нашу думку, історичний досвід роботи професійно-технічних закладів України з питань організації виробничого навчання та навчально-виробничої практики може бути використаний в сучасних умовах, оскільки співвідношення минулого й сучасного дозволяє визначити нові перспективні шляхи вдосконалення підготовки кваліфікованих робітників. Саме тому цей досвід потребує подальшого вивчення.

Література:

1. Бертуш Б. Форми і методи інструктажу в школах ФЗУ / Б. Бертуш // Робітнича освіта. - 1932. - № 2. - С. 52-56.

2. Бертуш Б. Засоби інструктажу / Б. Бертуш // Робітнича освіта. - 1932. - № 3. - С. 87-94.

3. Гарбуз Т. На шляхах політехнізації школи / Т. Гарбуз // Радянська освіта. - 1931. - № 2. - С. 23.

4. Очерки истории профессионально-технического образования в СССР / [Батышев С. Я., Веселов А. Н., Гру В. М., Кузьмин Н. Н., Осовский Е. Г.]. - М. : Педагогика. - 1981. - 352 с.

5. Пасіка Т. Програмно-методичні питання підготовки кадрів / Т. Пасіка // Комуністична освіта. - 1931. - № 2, 3. - С. 144-151.

6. Сухоруков Н. Операционная карточка в производственном обучении / Н. Сухоруков // Робітнича освіта. - 1930. - № 4-5. - С. 86.

7. ФЗУ и ПТК на перстройке : сб. материалов / под ред. Бесбланда А., Голубова Г., Зороховича С., Полесицкого М., Сочана И. - Харьков : Государственное научнотехническое издательство Украины, 1934. - 108 с.

8. 11/1А ВО України. - Ф. 166. - Оп. 9. - Спр. 1334.

9. 11/1А ВО України. - Ф. 166. - Оп. 9. - Спр. 301. - Арк. 5, 39.

10. Чебышева В. Рационализировать подготовку сталеваров / В. Чебышева, Ю. Шпигель // ФЗУ и ПТК на перестройке. - Харьков. - 1935. - Вып. 4. - С. 93-123.

11. Юровська М. Письменное инструктирование в производственном обучении / М. Юровська. - М., 1935.

Падун Н.А.

ОСОБЕННОСТИ ОРГАНИЗАЦИИ ПРОИЗВОДСТВЕННОГО ОБУЧЕНИЯ И УЧЕБНО-ПРОИЗВОДСТВЕННОЙ ПРАКТИКИ В ЗАВЕДЕНИЯХ ПРОФТЕХОБРАЗОВАНИЯ УКРАИНЫ (ИСТОРИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)

В статье рассматриваются особенности организации производственного обучения и учебно-производственной практики учеников в учебных заведениях профессионально-технического образования.

На основе анализа архивных материалов и литературных источников раскрыты формы, методы и содержание практического обучения. Исследованы особенности учебно-программной документации. Приводятся примеры организации процесса обучения (теоретического и практического) в школах фабрично-заводского ученичества. Сделан вывод, что изучение исторического прошлого можно использовать в развитии системы образования Украины.

Ключевые слова: производственное обучение, учебно-производственная практика, формы и методы, профессионально-техническое образование.

Padun N.A.

FEATURES OF THE ORGANIZATION OF INDUSTRIAL EDUCATION AND INDUSTRIAL PRACTICE IN THE VOCATIONAL TECHNICAL EDUCATIONAL INSTITUTIONS OF UKRAINE (THE HISTORICAL ASPECT)

This article deals with peculiarities of organization industrial education and industrial practice of students at trade schools. The forms, methods and contents of its organization are analyzed on the basis of the archive papers and literary sources.

The peculiarities of educational programs and requests for the compiling educational requirements for making up plans and programs are investigated. Examples are given concerning organization the educational process (theoretical and practical) in the trade schools.

Besides, unification general, polytechnic and vocational education in the process of training skilled specialists are described. The article underlines that learning of the history past will promote the development of educational system in the country.

According to the retrospective analysis of organization of industrial education and industrial practice at certain stages of historical development of Ukraine is made a conclusion that the historical experience of the vocational technical educational institutions of Ukraine regarding the organization of industrial training and industrial practice can be used in modern conditions. The correlation of past and present allows identifying new perspective ways of improving the training of skilled specialists.

Keywords: industrial practice, forms, methods, vocational education and training.

Размещено на Allbest.ru