Медичний дискурс у системі фахової комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК801.8П.Ш.2

Медичний дискурс у системі фахової комунікації

Ніна Литвиненко

Київ, Україна

У статті запропоновано класифікацію медичного дискурсу з огляду на особливості його функціонування в системі фахової комунікації.

Ключові слова: мовна система, фаховий, дискурс, медичний, дискретний, інтенція, комунікація, стереотипи, мовлення.

This article presents a classification of medical discourse given the characteristics of its functioning in the system of professional communication.

Key words: language system, professional, discourse, medical, discrete, intention, communication, stereotypes, speech.

Стереотипи мовної поведінки учасників комунікації безпосередньо пов'язані із традиціями середовища, що їх формують. Це знаходить відображення у різних типах дискурсу, зокрема тих, для яких визначальним є інституційний чинник. До таких належить медичний дискурс.

Французький філософ і культуролог Мішель Фуко (1926 -- 1984) свого часу відзначав тісний зв'язок, що існує між мовними та позамовними “структурами повсякденності” соціальними, політичними, професійними тощо. Досліджуючи психіатричний дискурс Х1Х століття та дискурс тогочасної медицини, вчений уперше застосував поняття “дискурсивне знання”, “дискурсивна формація”, співвідносячи їх з такими поняттями, як наука, ідеологія, теорія. Одночасно вчений виказував думку про необхідність опису «інституціалізованої області», коли медик розвиває свій дискурс у межах таких сфер, як госпіталь, приватна практика, лабораторія, бібліотека. Все це французький учений відносив до дискурсу медицини, що має певні суспільні обмеження, які він номінував як інституційні [8: 37].

Ці обмеження формують певні стандарти, однак ступінь стандартизованості інституційного дискурсу є різним, оскільки у реальному житті прототипний порядок повторюваних ситуацій часто порушується. Р. Водак наводить характерний приклад медичного дискурсу, підґрунтям якого є схема необхідних та достатніх дій, пов'язаних із візитом пацієнта до лікаря, який, однак, зазвичай порушується. Всі учасники спілкування звикли до відхилення від норми й здебільшого спокійно на це реагують [3:55 -- 56). Тому вчені пропонують говорити про наявність м'яких (наведений вище) та жорстких (військовий парад, захист дисертації, отримання нагороди, церковна служба) форм інституційного дискурсу. [5:113]. Хоча існує думка щодо доцільності класифікації інституційних дискурсів виключно за наявністю суспільних інститутів, які їх зумовлюють: політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, військовий, педагогічний, релігійний, містичний, медичний, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний та масово-інформаційний [4: 6]. Розрізняють також педагогічний, юридичний, військовий, батьківський дискурси тощо [1] . Ю. Хабермас виокремлює практичний, критичний та етичний дискурси [9:156].

Класифікація інституційного дискурсу на сьогодні потребує особливої уваги, оскільки йдеться про мовлення, яке обслуговує зокрема й фахову комунікацію. При цьому ми не можемо зважати на інституційну ознаку лише як на зовнішній чинник, що відділяє один дискурс від одного за характеристиками їхнього прагматичного спрямування. Варто зважати також на особливості внутрішніх структурних ознак, які зумовлюють функціонування того чи іншого різновиду інституційного дискурсу. Це має увиразнити саму сутність цього поняття як мовленнєво-мисленнєвого тексту, що функціонує в певній сфері комунікації і має свої специфічні риси. Адже не забуваймо, що інституційний фаховий дискурс є достатньо структурованим, оскільки, за визначенням Т.А.Ван Дейка [2], сфера діяльності це обмеження, яке зумовлене наявністю тематичних репертуарів, що моделюють процес спілкування. І хоч вчені радять з обережністю підходити до вживання категорії «структура» стосовно поняття «дискурс», оскільки йдеться про живе мовлення, зауважимо, що, попри відсутність структурного детермінізму, притаманного системі мовних одиниць і рівнів, інституційний фаховий дискурс має свої стандарти, які регулюють його функціонування. Одним із таких стандартів є наявність базової пари учасників комунікації вчителя та учня, журналіста й читача, лікаря й пацієнта, тобто представників інституту (агентів) та людей, що до них звертаються (клієнтів). Це, у свою чергу, зумовлює таку форму комунікації, як діалог, що передбачає взаємодію між мовцем і слухачем, кожен з яких виконує свою роль. медичний дискурс мовний комунікація

Згідно з класифікацією, що існує в соціальній психології, тип «рольової особистості» вирізняється тим, що його визначальною рисою є здатність особистості керувати собою у своїх діях. У кожному суспільстві існує рольова матриця, або матриця спілкування (термін Дж. Гамперца) [10] сукупність типових соціальних ролей, що є характерними для поведінки членів певного суспільства.

У сучасній лінгвістиці виділяють два типи ситуацій рольового спілкування: симетричні та асиметричні. Перші характеризуються рівністю соціального статусу співрозмовників, інші різним положенням учасників комунікації. Наприклад, у контексті медичного мовлення це ситуації типу «лікар лікар» та «лікар пацієнт». Пропонуємо розрізняти дискретний (суцільний) та недискретний (несуцільний) медичний дискурс, зважаючи на характер виконання лікареммовцем фахово зумовлених соціально-рольових функцій.

Дискретний дискурс (лат. discretus роздільний, перервний) ми розуміємо як такий різновид інституційного дискурсу, що передбачає перервність у процесі свого вербального вираження, зумовлену специфікою обставин спілкування. Такими обставинами у професійній діяльності лікаря є спілкування з пацієнтом. Тому дискурс діалогів «лікар пацієнт» може бути лише дискретним, оскільки мовлення лікаря переривається мовленням пацієнта і накладає на нього свій відбиток.

Визначальними ознаками дискретного медичного дискурсу є перервність у мовному вираженні інтенцій лікаря, спрямованість комунікативної настанови лікаря на задоволення потреб пацієнта, неоднорідність, зумовлена нерівноправністю партнерів з огляду на їх статуснорольові функції, наявність інтерпрофесійного складника в мовлені лікаря, асиметричний характер комунікативної взаємодії, коли професійні ролі комунікантів не збігаються.

Особливість дискретного медичного дискурсу полягає зокрема в тому, що потенційним та інтенційно заданим реципієнтом у ньому є фахівець, який володіє необхідним рівнем спеціальних знань для розуміння та обробки інформації, представленої в дискурсі. Такі прагматичні цілі адресанта дискретного медичного дискурсу, як узагальнення нагромадженого досвіду, фіксування наукового знання, повідомлення отриманих результатів проведених досліджень тощо визначають використання лікарем основних комунікативних стратегій, спрямованих на виконання його настанов. Тому у дискретному дискурсі відбувається поєднання інформаційного та емоційного впливу на реципієнта під час комунікативної взаємодії.

Дискретний дискурс лікаря зумовлений інтерпрофесійним характером спілкування [6: 57-59], яке передбачає вибір лікарем слів, адекватних конкретній мовленнєвій ситуації, та появу нових значень у загальновживаних словах. Це можуть бути також евфемізми або розмовна лексика зниженого стилю, що створює атмосферу невимушеного спілкування.

Важливою ознакою дискретного медичного дискурсу є асиметрія спілкування як результат наявності в лікаря комунікативних преференцій. Ці преференції, зумовлені статусом, фаховою компетентністю, особистими рисами, практичними навичками й вміннями лікаря, сприяють виконанню ним провідної ролі в спілкуванні, яке передбачене певними стандартами комунікативної ситуації та тематичним матеріалом.

Асиметрія спілкування є закономірним явищем у медичному дискретному дискурсі, оскільки лікарю належить комунікативна ініціатива. Це знаходить відображення у характері, модальності та тональності спілкування.

Статусна нерівність у медичному дискретному дискурсі має як індексний, так і ситуативних характер. Індексна статусна нерівність передбачає нерівність, зумовлену сталою ознакою учасників спілкування, коли один із комунікантів володіє певними знаннями, які можуть бути корисними для того, хто їх не має. Індексна нерівність пояснюється наявністю у лікаря фахових знань. Ситуативна нерівність зумовлена ініціальною мовленнєвою дією з боку пацієнта. Той, хто звертається за допомогою, тим самим ставить себе у становище, яке передбачає підпорядкування. Цілком очевидно, що дискретний дискурс лікаря з пацієнтом це дискурс виключно нерівноправних партнерів. Хоч звертання до лікаря може ініціюватися здебільшого пацієнтом, провідним у їхньому спілкуванні є, безумовно, лікар. Він ставить питання і пацієнт повинен на них відповідати, він наказує -- і пацієнт повинен підкоритися. Лікар рекомендує, забороняє, попереджає про можливі наслідки порушення його приписів, і це не викликає протесту, оскільки передбачено системою рольових очікувань пацієнта.

Лікар і пацієнт періодично можуть мінятися ролями мовця й слухача. І хоча загалом їхнє спілкування ми характеризуємо як діалог, у самій структурі цього діалогу можливі досить вагомі за обсягом фрагменти монологічного мовлення. Це буває, зокрема, тоді, коли лікар складає анамнез та вислуховує розповідь пацієнта про всі його минулі та теперішні проблеми зі здоров'ям. Дискретний дискурс передбачає також наявність пауз, до того ж регулює їх зазвичай лікар: наприклад, при вислуховуванні ритмів серця, при вимірювання артеріального тиску тощо. Зауважимо, що в контексті недискретного дискурсу, в ситуаціях професійного спілкування рівноправних партнерів виникнення пауз є цілком спонтанним.

Недискретний медичний дискурс -- це діалоги лікарів на професійні теми, безпосередньо пов'язані із поточними проблемами лікувального процесу. Тому визначальною ознакою цього типу дискурсу є те, що він діє між представниками однієї мовленнєвої категорії, об'єднаної за ознакою професійної приналежності.

Мовою представників недискретного (суцільного) фахового дискурсу є так звана «ідеальна» професійна мова, але не з огляду на її відповідність літературній нормі, а з огляду на фахову зорієнтованість її представників. Ми поділяємо думку вчених, які вважають, що під ідеальним професійним мовленням варто розуміти мовлення на професійну тематику під час спілкування фахівця з фахівцем, тоді як при спілкуванні на ту чи іншу професійну тему фахівців і нефахівців перед нами постає своєрідний «знижений» варіант професійного мовлення [7:105]. Тобто йдеться вже про дискретний фаховий дискурс.

Домінанта недискретного (суцільного) дискурсу у діалогах фахівців визначає такі його основні риси: а) однорідність (неперервність, суцільність) міжособистісного спілкування в професійній сфері, учасниками якого є виключно фахівці; б) володіння відповідним понятійнокатегоріальним апаратом та специфічною системою термінів; в) фахова зумовленість тематичного репертуару; г) колегіальність як визначальний чинник у процесі комунікативної взаємодії; д) симетричний характер спілкування у разі рівноправності партнерів (лікарі-колеги) та асиметричний характер спілкування у разі нерівноправності статусних ознак (лікар-керівник -- лікар-підлеглий); е) наявність інтрапрофесійного складника в мовленні лікаря.

Обов'язковою умовою функціонування недискретного (суцільного) дискурсу є наявність колективу фахівців, що спільно реалізують програму, на яку зорієнтована їхня діяльність, у системі певних правил і процедур.

Саме це визначає стереотипи комунікативної поведінки, вербальних інструментів, що забезпечують узгодженість дій учасників комунікації та механізми зворотного зв'язку.

Інтрапрофесійний складник мовлення лікаря реалізується в межах певної соціальнопрофесійної спільноти. У професійній сфері спілкування медик-фахівець використовує професійну мову, в якій виділяють підмову медицини та професійну розмовну мову.

Підмова медицини вирізняється точністю, ясністю, логічністю, компресією. Термінологія підмови медицини може бути загальнонаукова та загальновживана. Професійна розмовна мова складається насамперед із нечітко визначених професійних слів та жаргонізмів і слугує переважно для повсякденного спілкування людей, що працюють у певній сфері. Поява професіоналізмів зумовлена внутрішньо лінгвістичними чинниками (прагнення назвати предмет, процес, явище більш стисло, ніж в термінологічній мові: фармакологія -- фарма, медикопрофілактичний -- медпроф, гістологія -- гіста) та екстралінгвістичними чинниками (ситуація спілкування, психологічний клімат, сила традиції в професіональному колективі, соціальні характеристики мовців тощо).

Наявність у дискурсі лікаря інтерпрофесійного та інтрапрофесійного складника, що є одним із критеріїв його поділу на дискретний та недискретний типи, зумовлює специфіку мовленнєвої діяльності лікаря, підґрунтям якої є фахова та комунікативна компетентність.

Кожен учасник недискретного фахового дискурсу завжди виступає як представник певної ієрархічної ланки в структурі комунікативної взаємодії, що зумовлено виконанням усталених службово-професійних прав та обов'язків. Ієрархічне спілкування -- це взаємодія суб'єктів на рівні ієрархічних позицій та діяльнісних ролей, за якими закріплені певний конвенційний та комунікативний тип мовної поведінки.

Ієрархічна взаємодія вибудовується на ґрунті базових постулатів успішного спілкування, сформульованих в загальній теорії комунікації як принципи такту, ввічливості, повноти інформації, узгодженості дій точності, ясності, правильності, грамотності.

Ефективність ієрархічного спілкування залежить від уміння комунікантів підтримувати потрібну комунікативну дистанцію, адекватно реагувати на зміну тональності спілкування, розвивати ту чи іншу тему бесіди, користуючись загальноприйнятними комунікативними формулами й ходами, будувати тексти в різноманітних ситуаціях організаційної взаємодії, а також правильно використовувати низки вербальних та невербальних засобів.

У медичному недискретному дискурсі визначальними є два основних типи стосунків: 1) лікар -- лікар; 2) лікар-керівник -- лікар-підлеглий.

Комунікативні моделі недискретного медичного дискурсу вирізняються тим, що домінантою їх функціонування є статусна зумовленість. Так, для недискретного фахового медичного дискурсу, що функціонує у контексті взаємодії «лікар -- лікар», визначальними критеріями є: етикетні форми корпоративного медичного спілкування; службові інструкції професійної комунікації; конструктивна критика дій колеги; професійна компетентність одного з лікарів як визначальний чинник комунікативної ініціативи; дотримання конвенційних норм колегіальності й професійної взаємовиручки.

Стереотипи комунікативної поведінки учасників недискретного медичного дискурсу у контексті взаємостосунків «лікар-керівник -- лікар-підлеглий» передбачають наявність таких ознак категоричні та некатегоричні директиви як ознака мовлення керівника;

самопозиціонування та посадове дистанціювання; заперечення почутої інформації як професійно не досконалої; комунікативна ініціатива як статусно приналежна данність.

Визначальною ознакою недискретного інституційного медичного є динамізм, що зумовлює необхідність постійної зміни лікарем стратегій і тактик у процесі спілкування з колегамифахівцями залежно від ситуації (операція, сумісний огляд, «п'ятихвилинка», звіт, чергування, обхід, розбір операції тощо) та характеру комунікативної настанови.

У межах недискретного дискурсу професійний статус знаходить своє вираження в семантиці, синтаксисі та прагматиці, в межах усіх комунікативних та граматичних категорій. Ці особливості виявляють себе відповідно до соціально-рольових очікувань партнера по комунікації.

Запропонована класифікація медичного дискурсу може бути підґрунтям для подальшого аналізу різних типів фахового дискурсу, оскільки вона реально демонструє, у який спосіб і за яких обставин інституційний (позамовний) чинник впливає на характер комунікації певної професійної спільноти.

Бібліографія

1. Борботько В.Г. Принципы формирования дискурса: Учебное пособие по спецкурсу для студентов лингвистических факультетов. Сочи: Изд-во Сочинского гос. ун-та туризма и курортного дела, 1999. 92 с.

2. Ван Дейк Т.А., Кинч В. Стратегии понимания связного текста//Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 23. Когнитивные аспекты языка. М.:Прогресс, 1988. С. 153-211.

3. Водак Р. Язык. Дискурс. Политика // Пер. с англ. и нем.; ВГПУ. Волгоград: Перемена, 1997. 139 с.

4. Карасик В.И. О категориях дискурса // Языковая личность: социолингвистические и эмотивные аспекты: Сб. науч. тр. / ВГПУ; СГУ. Волгоград: Перемена, 1998. С. 185 197.

5. Карасик В.И. Структура институционального дискурса // Проблемы речевой коммуникации. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 2000. С.25-33.

6. Мусохранова М.Б. Интерпрофессиональная и интрапрофессиональная составляющие профессиональной речи врача // Межкультурная коммуникация: Мат-лы науч.практ.конф. Омск: Омск. гос. ун-т, 2002. С. 57 59.

7. Сиротинина О.Б. Тексты, текстоиды, дискурсы в зоне разговорной речи // «Человек текст культура». Екатеринбург, 1994. С.105-124.

8. Фуко М. Археология знания. К.: Ника-Центр, 1996. 208 с.

9. Хабермас Ю. Политические работы. М.: Праксис, 2005. 368 с.

10. Gumperz J. J. Discourse Strategies. Cambridge: Camb. Univ. Press, 1982. 225 p.

Размещено на Allbest.ru