Теоретико-методологічні засади культурологічної підготовки педагогів до виховної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 378.147

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІВ ДО ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Від педагога багато вимагається, іноді навіть надто багато, від нього вимагають виправити недоліки інших установ, які теж займаються питаннями освіти і професійної підготовки молоді...

Жак Делор

Постановка проблеми. З переходом у ХХІ століття наша держава висуває нові вимоги до фахівців різних галузей, особливо в освітній сфері. Народження нової парадигми освіти супроводжується розробкою нових цілей та завдань для вищої педагогічної освіти: формування відповідних світоглядних позицій, розуміння інноваційного розвитку в контексті світових цивілізаційних процесів до відпрацювання навичок спілкування зі світом, людьми з інших країн, переймання їх досвіду і досягнень. Отже, статус і роль педагога як професіонала і культуро- творчої особистості має визначатися культурологічною підготовленістю.

Мета дослідження: визначити і охарактеризувати головні напрями реформування освіти з підготовки педагогів нової генерації, які б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гуманізації, гуманітаризації, демократизації, етнізації, диференціації, індивідуалізації.

Завдання дослідження. Під новим кутом зору проаналізувати критичні етапи спільної еволюції суспільств і систем освіти, уточнити сучасну когнітивну детермінованість культурологічної підготовки педагогів.

Основний виклад матеріалу. Нові виклики формування національної системи освіти вимагають суттєвих змін у духовному просторі суспільства: осмислення освітянами еволюції власної світоглядної позиції, внесення коректив в освітньо-виховні орієнтири. Наразі актуальна проблема педагогіки вищої школи - це орієнтація на культурний розвиток особистості, що є однією з пріоритетних позицій національної системи освіти: підготовка педагога повинна спрямовуватись на формування педагога як людини, здатної до спілкування і плідної співпраці з людьми різних національностей, віросповідань та культур в умовах культурного і національного плюралізму, гуманістичних і демократичних цінностей. Особливої актуальності сьогодні набуває теза "Від людини освіченої - до людини культури". За словами І. А. Зязюна, "високе звання "вчитель" набуває свого справжнього змісту тільки тоді, коли воно невід'ємне від поняття культура" [4, с. 10]. Отже, поняття "культура" входить в систему координат професійно значущих якостей особистості.

Означені тенденції вказують на пріоритетність культуроцентриського розгляду явищ навколишньої дійсності. З огляду на зміщення культури в епіцентр сучасного людського буття, культурологічний підхід набуває подальшого визнання як методологічний засіб, термінологічно закріплений у науковому обігу. Варто зауважити, що культурологічний підхід до організації навчально-виховного процесу у вищому педагогічному закладі на початку третього тисячоліття розширює дослідницькі та прикладні межі, сприяє розробці панорамного, багатовимірного погляду й полісистемного пояснення сутності культурних проблем, цінностей, компонентів сучасної освіти, допомагає суб'єктам освітньої діяльності визначати інноваційні, якісні, ціннісні знання, стимулює прийняття масштабних творчих рішень. Саме тому культурологічний підхід слід розглядати як комплексну проблему, що ґрунтується на єдності широких фундаментальних і глибоко систематизованих спеціальних знаннях. Адже зміст вищої освіти - це обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, яка має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва. Наразі культурологічний підхід повинен забезпечити оволодіння основами правової, політичної, естетичної, професійної культури, бачення перспектив розвитку різних галузей знань, навичок наукової організації діяльності і впровадження їх у свою майбутню професійно-творчу діяльність. Засвоєння цих знань відбувається через зміст навчальних предметів, шляхом організації повноцінного включення вихованців у створене освітнє, культурно-виховне середовище.

Наразі завдання полягає у тому, щоб створити у навчальному закладі таке середовище, яке було б адекватним потребам сучасного суспільного розвитку, відповідало сучасній культурі і дещо випереджало її, забезпечуючи прогрес. "На долю педагогів, - писав А. Дістервег, - випало завдання завжди пристосовувати загальну стабільну частину їхнього навчального завдання до певного часу і місця та видозмінювати її, враховуючи різні умови та обставини, щоб людство перебувало в постійному процесі розвитку" [2, с. 133]. Ці завдання може реалізувати лише вчитель високої культури, глибинної психологічної підготовки. Про ці складові успішного викладання матеріалу писав видатний педагог кінця ХІХ - початку ХХ століть П. Блонський. Він критично ставився до процесу підготовки вчителя- ремісника, а його сучасник, відомий педагог С. Шацький, наголошував на постійній увазі і високих вимогах до органічного поєднання культури розуму з культурою почуттів. Загалом, "... системи освіти і педагогічні вчення відповідних епох... відображають на собі свій колорит часу, підпорядковуючи окремі цілі виховання якоїсь із них, тій, що добилася гегемонії у культурній свідомості епохи: теократії середньовіччя відповідає релігійна система освіти, інтелектуалізму Просвітництва - інтелектуалістичне виховання." [7].

У ХІХ ст. Л. Пастер наголошував на інтелектуалізації та розвитку людини: серед усіх народів першим завжди буде той, що випередить інші у сфері думки та розумової діяльності. Двадцяте століття повністю підтвердило цю тезу: набуття освіти стало не лише обов'язковою вимогою суспільства до кожного громадянина, а й важливим чинником успішності людини, що посилило взаємозалежність між розвитком суспільства та розвитком освіти. Роль освіти ХХІ ст. як інтегратора світової спільноти визначила глобалізація: освіті належить одне з пріоритетних місць у державній політиці кожної країни. Сучасна освіта розглядається як невід'ємна складова національної безпеки держави, а також її незалежності, оскільки виступає рушійною силою динамічного розвитку економіки та сукупності інтелекту нації. Отже, ". успіхи народів і суспільств у наш час все більшою мірою визначаються їх здатністю продукувати і сприймати різного роду нововведення" [8, с. 8]. Відтак, освіту слід розглядати як сферу людинотворення, проектування її майбутнього, як інститут соціалізації людини та її здатності до сприйняття цивілізаційних змін.

У цьому зв'язку особливого значення набуває культурна компетентність педагога, що скерована на освоєння способів його фізичного, духовного, інтелектуального саморозвитку. Проте варто зауважити, що сьогодні немає єдиних поглядів на природу феномена "культурна компетентність". Практика свідчить про те, що несформованість культурної компетентності гальмує особистісне зростання педагогів і впливає на ефективність усього освітнього процесу. Наразі формування культурної компетентності як інтеграційної якості особистості педагога, що означає його особистісне зростання, а відтак, сприяє вдосконаленню сучасного освітнього процесу, набуває особливої значущості.

Праця педагога в сучасному глобалізованому просторі - це численні локальні і глобальні джерела знань, синтез знань для розуміння та відображення цілісності світу природи, викладання "без меж" (викладач не прив'язаний до певного вишу, школи чи іншої навчальної установи конкретно, а через мережу Інтернет чи інші засоби масової комунікації, що виконують освітні функції, орієнтується на "глобальний клас", без будь-яких градацій, якому необхідні оприлюднені ним [викладачем] знання). Цей фактор є найважливішим для аналізу трансформаційних освітніх та культурних процесів.

Доречно зауважити, що концепцію інтеграції в освіті було запропоновано ще Я. Каменським. Він вважав, що для формування цілісної системи знань важливо послідовно встановлювати зв'язки між навчальними предметами. У своїх дослідженнях він дійшов висновку, що все перебуває у взаємозв'язку і має вивчатися в такому ж зв'язку. К. Ушинський наголошував, що ніщо не може бути важливішим у світі, ніж уміння бачити предмет з усіх боків і серед тих відносин, в які він поставлений. Тобто знання та ідеї, які повідомляються будь-якими науками, мають органічно поєднуватись у світлий і широкий погляд на світ і життя взагалі. Академік В. Вернадський помітив, що зростання наукового знання ХХ століття швидко стирає межі між окремими науками. Воно дедалі більше спеціалізується не за науками, а за проблемами. Це дає змогу, з одного боку, надзвичайно глибоко вивчати явище, а з іншого - охоплювати його з усіх точок зору. Отже, зробити відкриття - це побачити те, що вже є в житті, але було сховане від нас.

Беручи до уваги той факт, що жодну культуру не можна уявити без її носіїв, тобто суспільства, а педагогам належить головна роль носія як учасника комунікативного процесу, цілком очевидно, що майбутнє України прямо залежить від професійного потенціалу педагогів, оскільки саме вони олюднюють знання, які продукує наука.

Сучасна парадигма освіти вносить певні зміни до традиційної системи освіти, а відтак змінюються професійні вимоги до педагога: викладач-фасилітатор (facilitation - той, хто допомагає, полегшує, усуває перепони на шляху навчання); викладач з гарно організованою системою знань і незакомплексованим інтелектом, що у поєднанні сприяє створенню цілісної картини знань про певний предмет, явище тощо; індивідуальний стиль викладання (а не стандартний чи загальноприйнятий як у традиційній системі освіти); підтримка самоосвіти як важливого чинника само- реалізації; процес пізнання - це спільна радість наставника й учня. В цій парадигмі освіти педагог виступає "гідом", який вчить не думки, а знань. Це веде до розуміння завжди єдиної істини: у кожному конкретному явищі більше однієї істини не буває, а плутанина - це ознака неосвіченості. "Обираючи правильний шлях у житті, не знайти більш правильного орієнтиру, ніж широта знань та глибоке розуміння помилкових тверджень попередників. Вчити цієї прозорливості буде покликана оновлена система освіти, ядром якої будуть мудрість вчителів, педагогів, помножена на розум батьків, сім'ї, які готують дітей до життя, до вибору ними шляху добра та справедливості" [6, с. 88].

Саме тому велике значення в процесі формування культурної професійної компетентності педагога мають знання, які допомагають усвідомити етнокультурну різноманітність світу, спільне й особливе у розвитку та функціонуванні культур різних народів, рівноцінність культур усіх народів, специфіку етнокультурних проявів у психології і поведінці людей. Наразі формування культурної професійної компетентності педагогів полягає не лише у наявності знань і вмінь, а належить до сфери складних особистісних утворень: включає не тільки когнітивну й операційно-технологічну складові, але й мотиваційну, етичну, соціальну, поведінкову сторони (результати освіти, знання, уміння, систему ціннісних орієнтацій).

У розрізі даної проблеми науковці наголошують на великій ролі мовної компетенції у формувані культурної компетентності. Саме мовна культура була основою для творення видатних наукових і мистецьких шедеврів. Видатний український мовознавець О. Потебня вважав, що мова - не засіб позначення думки, а її створення. Це особливий національно-індивідуальний світогляд. Ігнорування рідною мовою затримує природний розвиток дитини, душу її вона не розвиває, а псує. Про це наголошував і Б. Грінченко у своїй праці "Якої нам треба школи": "І справді ми бачимо таку річ: що завсігди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою... Коли вчити дитину нерідною мовою, то дитині треба спершу вивчити тую чужу мову, щоб добре розуміти науку. Зразу, значить, дитині треба робити два діла: і вчитися читати, писати та читати, і вивчати чужу мову. А як дитині треба ще й чужої мови вчитися, то вже їй мало буде часу, щоб добувати ті знання" [1, с. 293-294]. А в 20-х роках минулого століття, у добу комуністичної "українізації, у журналі "Шлях освіти" писалось: "Мертві багатства наших найкращих письменників залишаються мертвими скрижалями якогось неприступного масам Синаю. Ці скрижалі, їх мовні багатства нам конче потрібно використати, засвоїти найскоріше. Головне діло в утворенні навколо учнів мовного культурного середовища. А якщо так, то наскільки ж самому українському вчителеві треба піднести культуру своєї вбогої нині мови. Гумбольт запевняв, що між будовою мови й успіхом усіх інших ділянок розумової діяльності є безумовний зв'язок" [9, с. 113-115]. освітній навчальний виховний культурологічний

Наразі знання мови країни, в якій ти живеш, - почесно, соціально значущо, конституційно відповідально. Рівень національного мовлення - ознака духовної атмосфери. Доречно зауважити, що мовна культура була в українців у пошані задовго до хрещення України-Руси. Так, ще за часів Київської Русі залишились нам у спадок низка оригінальних історичних шедеврів. В їх числі перше місце посів Печерський Патерик, що став золотою книгою українського писемного люду. Варто зауважити, що освіта в Київській Русі набувалася не на латині, як у школах Заходу, а на слов'янській рідній мові і була доступна кожному і, як пише Нестор, "кожен міг пожинати те, що було посіяно" [10, с. 43]. Отже, оволодіння рідною мовою означає для людини спілкування і розвиток у контексті національної культури.

Проте велика користь йде від вивчення іноземних мов. Вони наділені високими, тонкими, прекрасними думками, писав А. Прокопович-Антонський, які в перекладі часто зовсім пропадають. У цьому контексті особливої актуальності набуває історичний досвід становлення і розвитку культурологічного компоненту професійної підготовки вчителя у змісті середньої освіти ХІХ-ХХ ст. Показово, що відповідна підготовка вчителів іноземних мов мала яскраво виражений культурологічний характер з акцентом на античній культурі і здійснювалася спочатку на словесних відділеннях університетів (з 1804 р.), потім - у складі філософського факультету університетів (з 1835 р.), де до цього процесу залучалися такі кафедри: 1) філософії; 2) грецької словесності та стародавностей; 3) римської словесності та стародавностей; 4) російської словесності та історії російської літератури; 5) історії та літератури слов'янських наріч; 6) загальної історії; 7) російської історії; 8) політичної економії та статистики; 9) східної словесності [5, с. 7]. Із переліку кафедр видно, що майбутні вчителі іноземних мов (на той час переважно стародавніх, бо нових мов у гімназіях навчали здебільшого іноземці - носії мови) отримували у стінах вишу широку гуманітарну освіту.

На сучасному етапі викладання іноземних мов у діалозі культур акцент дещо переноситься з вивчення мови й одночасного вивчення культури цієї країни на формування чутливості до соціокультурних умов користування мовою: правил ввічливості, норм регулювання стосунків між поколіннями, соціальними групами, особливостями вербальної та невербальної поведінки в типових ситуаціях спілкування тощо. Сучасний словесник-майстер позиціонує себе в соціумі як особистість, що спроможна передавати все багатство думок і почуттів, продукувати власні та загальнолюдські ціннісні орієнтири, зреалізовувати інформативний, експресивний, міжособистісний, інтерактивний аспекти навчання. Його слово слугує дієвим інструментом педагогічного впливу на всіх суб'єктів професіонально-педагогічної взаємодії, є одним із засобів продуктивно-перетворювальної творчої діяльності, джерелом культурного збагачення. Отже, педагог виступає комунікантом, який є носієм тезаріусу, що включає у себе "енциклопедичні", фонові знання, ситуативні сценарії, моделі.

Культурний простір у структурі культурної компетентності характеризує ступінь орієнтації особистості в джерелах духовної і матеріальної культури. Наразі проблема формування культурної компетентності тісно пов'язана з перетинами в просторі субкультурних і транссубкультурних закладів культури та засобів масової інформації. Володіючи своєрідною універсальністю ставлення до світу, а відтак, ставлення до скарбниць культури - театрів, музеїв, концертних залів, - свідчить про необхідність потреби у молоді в нагромаджені естетичних вражень, досвіду оцінювання творів мистецтва, досвіду ціннісно-орієнтаційної діяльності тощо. Для розв'язання цього завдання на допомогу сучасному педагогу має прийти геніальний винахід людства - мережа Інтернет - своєрідна база пізнання нового: онлайн екскурсії музеями світу, можливість слухати і бачити концерти видатних співаків і музикантів тощо.

Використання сучасних інформаційних технологій у навчальному процесі, зокрема комп'ютерних, мережі Інтернет, змінили навчальне інформаційне середовище всіх навчальних закладів. В умовах компетентнісного підходу до підготовки фахівців з вищою освітою поняття "якість освіти" набуває нового звучання та охоплює не тільки знання, вміння і навички, а й особистісні утворення особистості, рівень оволодіння нею сучасними інформаційними технологіями, що забезпечують їй успіх у подальшій професійній діяльності.

Для використання сучасних інформаційних технологій у навчальному процесі вищої школи виникає нагальна потреба в упорядкуванні методичних знань педагогів, пов'язаних з феноменом інформаційної культури, що дає підстави говорити про характеристики технологічної майстерності і багатство внутрішнього світу майбутнього педагога. Як зазначає І. А. Зязюн, змінилася сама культурна реальність, з якою має справу людина ХХІ століття: "Культура не просто надає зараз людині якусь інформацію, вимагає від людини не просто осмислення і правильного сприймання свого змісту, але й уміння працювати із самою інформацією" [3]. Важливість даного аспекту посилюється ще й тим, що педагог у сучасних умовах є головним суб'єктом інновацій у сфері освіти. Його готовність до інноваційної діяльності сприятиме конкурентоспроможності випускників вищих навчальних закладів на ринку праці.

Сучасний освітній простір побудований таким чином, що педагогу вкрай необхідно не стільки оперувати готовими знаннями, скільки будувати знання відповідно до ситуації. Проте сучасна вітчизняна система підготовки спеціалістів грішить накопиченням знань: знання заважають розуміти і паралізують пошукову діяльність, тому що вони законовідповідні. Сьогодні, навіть на міжнародних шкільних олімпіадах з точних дисциплін, цінується знайти ключ до розв'язання, продемонструвати не глобальні знання, а комбінаторний стиль мислення, креативність. Що вже говорити про педагога, якому часто доводиться діяти у незаконовідповідній ситуації, суб'єктивно? Для цього необхідно залишити у минулому вузькоспеціалізовану підготовку спеціалістів. В умовах стрімкого збільшення масиву знань освіта має перенести акценти із засвоєння інформації на виховання творчо мислячої особистості, яка швидко реагує на зміни, вміє знаходити нетрадиційні рішення. Це означає, що навчання майбутнього викладача має бути спрямоване на поліхроматичне мислення, багатокритеріальність рішень, соціалізованість та ін.

З огляду на нову модель освіти, що має подвійну природу, культурологічна готовність - здатність педагога до культуровідповідної професійно-педагогічної діяльності на рівні цілепокладання. Отже, з одного боку, педагог має бути адаптований до існуючої соціально-педагогічної ситуації в країні, що базується на традиціях, культурних і національних особливостях, а з іншого - має бути націлений на майбутнє і відігравати прогностичну функцію, активно впливаючи на базові основи суспільства.

Наразі культурологічна підготовка педагогів до виховної діяльності - це системне, багатоаспектне поняття, що розуміється як цілеспрямований гармонійно- цілісний творчий педагогічний процес формування змістово-теоретичного та організаційно-методичного забезпечення готовності до реалізації культуротворчої функції освітньої діяльності. Культурологічна підготовка педагогів вимагає наявності високого рівня інтелектуальних знань, професійно-педагогічних умінь і навичок: уміння педагога системно мислити, узагальнювати і класифікувати інформацію, працювати з інтегрованими інформаційними системами, які є важливим джерелом культурного збагачення. Це сприяє виробленню та втіленню стратегій, що охоплюють освітню політику, соціалізацію молоді, інформатизацію суспільства. Структурні компоненти культурологічної підготовки як складової вищого порядку з позицій цілісності та системності - гуманістичні ціннісні орієнтації; культурологічні знання; саморозвиток особистості.

Культурологічна підготовка педагогів до виховної діяльності передбачає передусім формування культури міжособистісних відносин, оволодіння вітчизняною та світовою культурною спадщиною, принципи толерантності, плюралізму, що дозволяє особистості сформувати ціннісні орієнтації, критерії оцінки досягнень людської думки, результати соціальної практики, збереження, поширення культурних цінностей; застосовання навичок мовлення та норми відповідної мовної культури, що є потужним чинником розвитку педагогічної майстерності, її невід'ємною характеристикою. Отже, адаптація молоді до світового середовища, засвоєння загальнолюдських цінностей мають відбуватися через універсальну складову різних культур, яку інтегрує в собі культурологічна підготовка педагога.

Література

1. Грінченко Б. Якої нам треба школи / Б. Грінченко // Історія української школи і педагогіки : хрестоматія / упоряд. О. О. Любар ; за ред. В. Г. Кременя. - К. : Т-во "Знання", КОО, 2003. - С. 293-294.

2. Дистервег А. Избр. пед. соч. / А. Дистервег. - М., 1956. - С. 133.

3. Зязюн І. А. Філософія педагогічної дії : монографія / І. А. Зязюн. - Черкаси : Вид. від ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2008. - С. 565.

4. Зязюн І. А. Формування особистості радянського вчителя / І. А. Зязюн. - К. : Т-во "Знання" УРСР, 1989. - С. 10.

5. Историко-филологическій факультетъ Харьковского университета за 100 лЪтъ его существованія (1805-1905) / под ред. М. Г. Халанского и Д. И. Багал^я. - Харьковъ : Изданіе университета, 1908. - 390 с.

6. Кудин В. А. Образование в судьбах народов (Дидактика нового времени) / В. А. Кудин. - К. : ПП "Гама-Принт", 2007. - 218 с.

7. Кумбс Ф. Кризис образования в современном мире: системный анализ / Ф. Кумбс. - М. : Мысль, 1970. - 294 с.

8. Лапин Н. И. Актуальные проблемы исследования нововведений / Н. И. Лапин // Социальные факторы нововведений в организационных системах : труды конференции. - М., 1980. - С. 17-20.

9. Сапухін П. Про мову українського вчителя / П. Сапухін // Шлях освіти. - 1926. - № 10. - С. 113-115.

10. Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко. - К. : Наук. думка, 2001. - 912 с.

Анотація

Стаття присвячена теоретико-методологічній проблемі культурологічної підготовки педагогів до виховної діяльності. У ній виділено положення, що є важливими для організації освітнього процесу у ВНЗ, діагностики стану готовності педагогів до виховної діяльності, визначено компоненти та з'ясовано чинники, що сприяють даній діяльності.

Ключові слова: культурологічна підготовка, культурологічний підхід, культурологічна готовність педагогів до виховної діяльності.

Статья посвящена теоретико-методологической проблеме культурологической подготовки педагогов к воспитательной деятельности. В ней выделены положения, которые являются важными для диагоностики состояния культурологической готовности педагогов к воспитательной деятельности, определены компоненты, выяснены факторы, которые способствуют этой деятельности.

Ключевые слова: культурологическая подготовка, культурологический подход, культурологическая готовность педагогов к воспитательной деятельности.

The article is devoted to theoretical and methodological problems of culturological preparation of teachers for educational activities. It highlights regulations that are important for assessment of culturological preparedness of teachers for educational activities, identifies components and factors conducive to these activities.

Key words: culturological preparation, culturological approach, culturological preparedness of teachers for educational activities.

Размещено на Allbest.ru